V. Демократія і права людини

Демократії та правам людини притаманна спільна відданість ідеалу рівної політич­ної гідності всіх. Окрім того, міжнародні норми з прав людини, як ми вже зазначали, вимагають демократичного врядування. Втім, не варто проводити зворотного зв'яз­ку. Позаяк права на демократичну участь [у врядуванні] є лиш невеликою складо­вою міжнародно визнаних прав людини, боротьба за права людини є не тільки чи­мось набагато більшим, ніж боротьба за демократію, а й за своїм характером чи­мось фундаментально відмінним від неї. Навіть там, де демократія і права людини не знаходяться в прямому протистоянні, вони часто по-різному спрямовані.

А. Уповноваження кого? для чого?

Метою демократії є вповноваження народу задля забезпечення того, щоб урядував саме він, а не якась інша соціальна група. Хоч демократія надає (allocates) суверен­ну владу народу, від нього вона майже нічого взамін не вимагає. Він суверенний, а відтак — як про це Йдеться у Віденській декларації — і вільний «визначати свої власні політичні, економічні, соціальні і культурні системи» [Розд. І, Ст. 8].

Метою прав людини, натомість, є вповноваження індивідів, а відтак радше обме­ження, ніж уповноваження народу та його врядування. Вимога того, щоб кожна осо­ба отримувала певні блага, послуги та можливості, жорстко обмежує прийнятне поле політичних, економічних, соціальних та культурних систем І практик. Окрім питан­ня, хто має врядувати, - на яке справді дається демократична відповідь, - права людини стосуються того, як народ (чи будь-яка інша група) урядує і що він робить у процесі цього врядування.

Демократії можуть мати кращий середній показник з прав людини, ніж недемокра­тичні режими. Декотрі недемократичні держави, однак, ліпше задовольняють певні права, ніж деякі демократичні держави. Поза тим, у різних демократіях практики, пов'язані з правами людини, драматично різняться. Демократичний принцип уряду­вання народу в найкращому разі лиш непрямо й випадково пов'язаний із повагою до повного списку міжнародно визнаних прав людини. Тільки якщо суверенний народ бажатиме поваги до прав людини і відтак обмежуватиме свої власні інтереси та дії, демократія зробить внесок до реалізації прав людини. На практиці, однак, воля на­роду, хоч як вона засвідчується, часто розходиться із правами індивідуальних грома­дян¹⁴. Виборчі демократії часто-густо служать певним інтересам основних прошарків виборців. Пряма демократія, як драматично свідчить приклад Афін, може бути вкрай нетерпимою.

Марксистські «народні демократії» дають особливо яскравий приклад відмінно­стей між політичними проектами, заснованих на принципах «всі права людини для всіх» і «вся влада народу». Диктатура пролетаріату, хоч якими були практичні про­блеми реальних сталіністських режимів, укорінена в класичному демократичному ідеалі і оновлена глибоко егалітарним поглядом на пролетаріат як на всезагальний клас. Тих, хто обстоює права людини і водночас продовжує переслідувати класові (чи якісь інші егоїстичні) інтереси, що не узгоджуються з інтересами народу / про­летаріату, слід, в ім'я демократії, змусити погодитись на благо всіх. Будь-яка альтер­натива була б антидемократичною.

«Тим гірше для демократії», - відповіли б адвокати прав людини. Насправді, права людини значною мірою є глибоко антидемократичними. Наприклад, Верховний суд Сполучених Штатів за своїм задумом «антидемократичний», позаяк він регулярно скасовує волю народу. Центральна мета конституційного нагляду полягає в забезпе­ченні того, що народ, через своїх обраних представників, застосовує свою суве­ренність, не порушуючи основних прав.

Тут чи навіть кількома абзацами вище розчарований читач міг би відповісти, що сьогодні люди не мають на увазі давньої Греції чи теоретиків на кшталт Канта і Медісона, не говорячи вже про Маркса. Історія та етимологія лише спрямовують, але не детермінують сучасні концепції демократії, яким відповідають уряди на кшталт тих, що правлять у Британії, Франції, Німеччині, Індії, Японії і Сполучених Штатах (чи в якихось інших країнах). З цим я згоден. Однак яка це форма врядування?

В. Ліберальна versus виборча демократія

Стандартна відповідь компаративної політики-«ліберальна демократія». Ліберальна демократія є дуже специфічним типом урядування, в якому пріоритетні з моральної і політичної точки зору права громадян та вимоги верховенства права (rule of law)¹⁵

¹⁴ Цс твердження не є повністю коректним. Адже можна зауважити, шо народ насправді не бажає нічого, шо не узгоджувалося б з міжнародно визнаними правами людини. Наприклад, Руссо ствер­ джує, що загальна воля завжди досконала та не здатна спотворюватися. Однак у таких випадках або демократія, або права людини стають зайвими.

¹⁵ Можливо, варто експліцитно зауважити, що між демократією І правлінням закону немає необхід­ ного зв'язку. Народ може обрати правління за допомогою постійних, нейтральних законів чи за допомогою якогось іншого механізму. 1 навпаки, недемократичні режими можуть поважати правління закону (хоч вони рідко коли так роблять на практиці).

1078

Джек Доннелі

Права людини, демократія та розвиток

1079

обмежують поле демократичного ухвалення рішень. Той факт, що в сучасних лі­беральних демократіях права людини і демократія не просто сумісні одне з одним, а й одне одного взаємно підтримують, зумовлений тільки особливим розв'язанням протилежних домагань демократії та прав людини, що віддає пріоритет останнім.

Уповноваження народу - демократія без будь-якого прикметника (чи з більшістю процедурних прикметників) - реалізуватиме права людини тільки тією мірою, якою народ цю реалізацію вибере. Однак ліберальна демократія відмовляє народові в де­яких виборах, що нехтують правами («хай конгрес не ухвалюватиме жодного зако­ну. ..»), і доручає деякі вибори, що захищатимуть права («кожен має право...»). Демо­кратична логіка народного правління функціонує тільки в межах, покладених їй інди­відуальними правами людини. Ліберальна відданість (commitment) індивідуальним правам більш, ніж демократична відданість уповноваженню народу, робить сучасні ліберальні демократії правозахисними. Прикметнику «ліберальний»¹⁶, радше ніж іменнику «демократія», належить найбільший внесок у реалізацію прав людини.

Саме ліберальна ідея відіграє важливу роль і в складних (consociational) демокра­тичних суспільствах. У таких суспільствах закріплення особливих прав для певних усталених соціальних груп - наприклад, католиків та протестантів у Голландії або валлонів та фламандців у Бельгії - можуть полегшити забезпечення прав людини для всіх у плюралістичних суспільствах. Однак демократична логіка уповноваження народу знову ж підпорядковується субстантивній, заснованій на правах логіці, яка встановлює межі того, що народ або його представники можуть легітимно робити¹⁷.

Боротьба за ліберальну демократію є боротьбою за права людини - однак тільки тому, що прикметник «ліберальний» вклав у визначення цього типу демократії [по­вагу до] прав людини. Зв'язок між виборчою демократією (демократією без прикмет­ників) і правами людини набагато слабший. (Виборча) демократія може усунути тих, хто чинить насильство над міжнародно визнаними правами людини; однак їй не потрібно просуватися надто далеко до впровадження чи підтримки багатьох прав людини. Встановлення міцної виборчої демократії, скажімо, в Індонезії чи Нігерії, буде лиш маленьким (хоч і цінним) кроком до встановлення правозахисного режи­му. Багато дискусій навколо поширення демократії (переважно виборчої) наприкінці «холодної війни» та одразу після неї, приховали ці життєво важливі розрізнення, особливо в Латинській Америці та в Центральній і Східній Європі. Ці «демокра­тичні революції», без сумніву, позитивно позначилися на правах людини. Однак навіть у багатьох із тих країн, де антидемократичні сили не реваншували, численні міжна­родно визнані права людини продовжують систематично порушуватися. ТІ, хто не входить до складу більшості - чи до будь-якої групи, що здійснює владу над наро­дом - потребують захисту прав людини перед інтересами та волею більшості.

"' У сучасному дискурсі, особливо в Сполучених Штатах, термін «ліберальний» використовується щодо нсмарксистських «лівих» (антонімом до якого є термін «консервативний») прибічників еконо­мічних ринків та прибічників [ідеї] прав. Термін «ліберальний» вживається тут тільки в цьому останньому сенсі. Нижче в цій статті я імпліцитно стверджуватиму, шо він більш пов'язаний рад­ше з першим значенням - із тим, шо можна було б назвати позицією «старих» лібералів, - ніж з другим, яке є доктриною сучасних неолібералів. Див.: Dworkin R. A Matter of Principle. - London: Harvard University Press, 1985.-C. 181-205.

Майже тс саме можна сказати про корпоративістські режими, в яких праці, резидентам певного регіону чи іншим соціальним групам надано особливого статусу в політичному ухваленні рішень.

Ідеться не про протилежність «незрілої» (просто виборчої) та «зрілої» (лібераль­ної) демократій. Ліберальна демократія упомірнюється та обмежується особливим чином; вона не є суто лише виборчою демократією, розвиненою більш повно. Вста­новлення ліберальної демократії може забрати більше часу - однак саме тому, що вона мусить відповідати певним субстантивним, а не тільки процедурним стандар­там. Далі, вони мусять досягти складної рівноваги між демократичними принципа­ми і принципами прав людини¹⁸. Сприяння (виборчій) демократії - хоч якою важкою чи успішною може бути ця боротьба - в найкращому разі є лише частковим першим кроком до досягнення правозахисного режиму, регламентованого міжнародними нормами з прав людини.

Ці розрізнення мають не тільки теоретичний інтерес. Боротьба за права людини може непомітно, І все ж суттєво, послабитися, якщо суто виборчі демократії, навіть імпліцитно, розглядаються так, ніби вони є серйозним наближенням до ліберальної демократії чи кроком у напрямі її більш чи менш автоматичного досягнення. Це застереження особливо важливе для зовнішньої політики Сполучених Штатів, що значно переоцінює механізм виборів.