4. Деякі незгоди всередині лібералізму

Необхідно поглибити наше розуміння засадничих цінностей лібералізму, щоб мож­на було пояснити найважливіші відмінності між окремими версіями лібералізму. Найкраще, мабуть, почати з того, що можна було б назвати «класичним» лібераліз­мом. Це погляд, відповідно до якого найважливішою ліберальною цінністю є сво­бода, яку розуміють як відсутність зовнішнього втручання в індивідуальну діяльність. Звичайно свобода має бути обмеженою, щоб свобода діяльності однієї особи не зіштовхувалась з такою ж свободою іншої особи. Класична ліберальна відповідь на питання, як ці межі можна обгрунтовано визначити, випливає з розуміння самої свободи: виправдані тільки такі обмеження індивідуальних дій, що захищають мож­ливості всіх осіб вільно займатися діяльністю. Роль уряду полягає в тому, щоб ро­бити все необхідне для забезпечення найширшої приватної сфери, у межах якої інди­віди залишаються вільними влаштовувати своє життя так, як вони хочуть.

Права визначають той бік відносин між індивідами, який утримує їх від взаєм­них конфліктів; рівність утверджує серед індивідів рівність їхніх свобод і прав; а плюралізм означає визнання того, що вільні індивіди можуть слідувати відмінним концепціям доброго життя, кожна з яких може вважатися розумово виправданою, хоча і неспівмірною з іншою. Це є лібералізм Мілля, Берліна, Фрідріха Гаєка, Ро-берта Нозіка²⁰ та деяких інших. Існують помірні і радикальні версії класичного лібе­ралізму, а радикальніші його версії набувають певного відтінку у лїбертаризмі²¹. ■ Класичний лібералізм критикували з різних позицій²², але для розуміння різних версій лібералізму найважливішою є критика, зосереджена на небажанні класич­них лібералів виходити поза межі прав на свободу. Критика цього небажання поля­гає в тому, що справжнє здійснення свободи потребує відповідних економічних ресур­сів, охорони здоров'я, освіти, безпеки і т. д. Рівність, права і розподільна справедли­вість мають бути розширені, щоб захистити не тільки свободу, а й умови, необхідні для її здійснення. Лише коли індивіди поставлені в умови, за наявності яких вони мають однакову можливість скористатися перевагами плюралізму, можна твердити, що вони справді здійснюють свободу. Версію лібералізму, яка стала джерелом цієї критики, одні називають «егалітарною», інші - «деонтологічною».

Див., напр.: Galston W. A. Op. dt. - Розд. 6; Matson W. Justice: A Funeral Oration // Social Philosophy

and Policy. - !983.-Jfel.-C. 94-113; Na&ckR. Op. elf, Raz J. Op. cit. — Розд. 5.

MillJ. 5. On Libcrly. - Indianapolis: Hacketl, 191І; Berlin /. Op. c\l._t Hayek F. The Constitution of Liberty.

- Chicago: University of Chicago Press, i960; Nozick R. Op. cit.

Див,: Lomasky L. E. Op. cit.; The Libertarian Alternative / Ed. T. Machan. - Chicago: Nelson-Hall, 1976-

Narveson J. The Libertarian Idea. - Philadelphia: Temple University Press, 1988.

GrayJ. Liberalisms. - London: Routlcdgc, 1989; The Idea of Freedom.

Засадничі цінності лібералізму

Серцевиною егалітарного лібералізму є автономія. Проте автономне життя розг­лядається як таке, що передбачає права на свободу і на добробут. Воно вимагає, щоб індивіди були забезпечені певними засадничими благами, потрібними для того, щоб можна було жити у відповідності з певною концепцією доброго життя. А тому роль уряду має полягати в тому, щоб захищати не тільки право на свободу, а й право на добробут. Оскільки ж ресурси, потрібні для забезпечення рівних прав добробуту, розподілені неоднаково, одна із функцій уряду має полягати у перерозподілі ре­сурсів у такий спосіб, щоб гарантувати кожному однакові можливості слідувати одній з багатьох наявних концепцій доброго життя. Такий перерозподіл призведе до звуження права на свободу тих, хто має більшу частку благ.

Але мета перерозподілу полягає не в тому, щоб сприяти певній специфічній кон­цепції доброго життя, а в тому, щоб забезпечити можливостями, яких потребують індивіди для слідування будь-якій із концепцій доброго життя, котру вони вибира­ють. Тому егалітарні ліберали наполягають на тому, щоб уряд залишався бездоган­но нейтральним щодо множини виправданих концепцій доброго життя. Діяльність уряду має бути обмежена відповідними процедурами та таким розподілом ресурсів, що забезпечують умови для індивідуального здійснення автономії.

Якщо люди керуються розумом, вони будуть діяти на користь егалітарного лібе­ралізму, оскільки він утверджує стабільну політичну систему, у якій індивіди мо­жуть найкраще реалізувати свої особисті Інтереси без остраху, що інші в їхньому суспільстві настільки позбавлені можливості робити те ж саме, що не мають ніяко­го зацікавлення у підтримці політичної системи. Це, наприклад, лібералізм Брюса Аккермана, Рональда Дворкіна, ДевІда Готьє, Алана Ґевірта, Томаса Нейджела, і Роулза (називаю тільки деяких із найвідоміших представників)²³. Егалітарний лібе­ралізм має тенденцію до руху вліво і внаслідок цього зливається з соціалізмом²⁴.

Класичні ліберали критикують егалітарний лібералізм за застосування приму­сової політики перерозподілу, соціалістичні ліберали - за недостатній егалітаризм, консервативні ліберали - за відмову від моральних принципів під виглядом нейтраль­ності, але найбільшою мірою вплинула на розвиток лібералізму критика з боку ко-мунітаристів. Деякі з комунітаристів є лібералами, деякі ж - ні. Часто дуже важко сказати, чи суперечка між егалітарними лібералами І комунітаристами є супереч­кою між двома версіями лібералізму, чи між його оборонцями та критиками. Додат­ковою обставиною, яка ускладнює відповідь на це питання, є те, що комунітаризм сам містить кілька версій, розташованих у спектрі від соціалістичних лівих до консер­вативних правих. Ось деякі представники цього спектру: Рональд Бейнер, Аласдер Макінтайр, Маргарет Мур, Майкл Сендел, Чарлз Тейлор, Майкл Волцер²⁵.

" Аскегтап В. A. Social Jucticc and the Liberal State. - New Haven: Yale University Press, 1980;

Dworkin R. Taking Rights Seriously; Dworkin R. A Matter of Principle; GauthierD. Morals by Agreement.

- Oxford: Clarendon, 1986; Gewirth A. Reason and Morality; Nagel Т. Op. cit.; Rawls J. A Theory of

Justice; Rawls J. Political Liberalism. » Див.: Lukes S. Moral Conflicts and Politics. - Oxford: Clarendon, 1991; Nielsen K. Equality and Liberty.

-Totowa, N. J.: Rowmanand Allanhcld, \9%S\Ryan A. Liberalism. -У кн.: A Companion to Contcrporary

Political Philosophy. " Beiner R. What's the Matter with Liberalism? - Barkcley: University of California Press, 1992; Maclntyre A.

After Virtue. - Notre Dame: University of Notre Dame Press, 1984; Maclntyre A. Whose Justice? Which

Rationality?-Notre Dame: University of Notre Dame Press, 1988; Moore M. Foundations of Liberalism.

-Oxford: Clarendon, 1993; Sandel M. Op. cit.; Taylor Ch. Human Agency and Language. -Cambridge:

120

Джон Кекес

Засадничг цінності лібералізму

121

Комунітаристська критика зосереджена на тому, яким чином егалітарні ліберали розуміють автономію. Автономне життя вони мислять як таке, що є у своїй суті інди­відуалістичним, корисливим, раціональним, націленим на здійснення особистої кон­цепції доброго життя, а інших людей та своє власне суспільство розглядають тільки з точки зору тієї ролі, яку вони відіграють у цій концепції. З погляду комунітаристів, труднощі, пов'язані з таким розумінням автономії, є подвійними: це спотворює мо­ральну психологію раціональних діячів та дає, у кращому разі, тільки часткову кон­цепцію доброго життя, яку егалітаристські ліберали підтримують усупереч своїй настанові на нейтральність.

По-перше, комунітаристи доводять, що такі настанови, як особистий інтерес, раціональність, концепції доброго життя, визначають не автономні діячі; джерелом їх є певна моральна традиція, в якій народилися індивіди, а їхні ідеали, цінності, звички та принципи були засвоєні ними в процесі їхнього морального виховання. Окрім того, особистий Інтерес рідко є суто егоїстичним. Як правило, діячів характе­ризують, вказуючи на їхню прив'язаність до своїх сімей, друзів, колег, етнічних груп, одновірців або співгромадян. Тому їхня індивідуальність сформована не самоство-ренням, а різноманітністю впливів, яких вони зазнають. З цього погляду автономія полягає у знаходженні деякого пристосування (fit) між індивідуальністю і мораль­ною традицією²⁶.

По-друге, комунітаристи вказують, що концепція доброго життя, підтримувана тими егалітаристськими лібералами, для яких автономія є важливою, є тільки од­нією серед багатьох інших. Наполягання на індивідуалізмі, раціональності та кон­цепціях доброго життя, що їх прагнуть здійснювати окремі діячі, є продуктом тільки однієї течії в західній традиції, що з'явилася в епоху Просвітництва. Вона є світською, волюнтаристською, атомістичною, з відтінком значної частки прометеївського ро­мантизму²⁷. Егалітаристські ліберали помилково ототожнюють певну концепцію доброго життя з добрим життям як таким. їм важко визнати, що існують релігійні, племінні, етнічні, аграрні, ієрархічні і колективні концепції доброго життя, для яких таке розуміння автономії, та й будь-яке інше, є не тільки чужим, а й неприйнятним. А тому егалітаристські ліберали не можуть послідовно дотримуватися погляду, що уряд має бути нейтральним щодо різних концепцій добра, оскільки самі вони зовсім не є нейтральними щодо антиліберальних концепцій.

Ліберали усіх різновидів серйозно сприйняли цю комунітаристську критику. У більшості сучасних відповідей [на цю критику], здасться, досягнено згоди, що уряд не може бути цілком нейтральним; що лібералізм - це не універсальний людський ідеал, а ідеал, прив'язаний до контексту західних, процвітаючих, індустріальних демократичних держав; що індивіди засадничо формуються тим [суспільним] кон­текстом, у межах якого вони народилися та були виховані; що розумово зважені кон­цепції доброго життя включають зв'язки прихильності та згуртованості; і що не тільки бажання раціональних діячів визначають те розуміння добра, яким вони керуються.

Cambridge University Press, 1985; Taylor Ch. The Ethics of Authenticity. - Cambridge: Harvard University

Press, 1992; Walzer M. Spheres of Juslicc. - New York: Basic, 1983.

Kekes J. Moral Tradition and Individuality. - Princeton: Princeton University Press, 1989.

Fluthman R. E. Liberalism. - У кн.: Encyclopedia of Ethics. 2 vol. / Ed. L. E. Becker - New York:

Garland, 1992. - T. 2. - C. 689-702; Taylor Ch. Sources of the Self. - Cambridge: Harvard University

Press, 1989.

.

Сучасніші ліберальні мислителі тлумачать автономію і плюралізм, свободу, права, рівність та розподільну справедливість уже у світлі цієї критики; до прикладів цього належать погляди Гелстоуна, Стюарта Гемпшира, Віла Кимліки, Чарлза Лармора, Мур, Роулза та Раца²⁸.

5. Серцевина лібералізму

Хоча плюралізм, свобода, права, рівність і розподільна справедливість - основні цінності лібералізму, потрібно пояснити, чому ліберали надають їм такого важли­вого значення. Вони захищають особистість, але для чого вони це роблять? Вони забезпечують сприятливі умови, але сприятливі для чого? ЦІ умови є складниками певних засобів для досягнення певних цілей, але в чому полягають ці цілі? Другий шлях до осягнення важливості цих питань полягає в тому, щоб придивитися, чому ліберали приймають плюралізм, свободу, права, рівність і розподільну справедли­вість за базові цінності. Чому, наприклад, порядок, процвітання, мир, захищеність, толерантність чи щастя не мають бути такими? Третій шлях розгляду того ж самого питання полягає в тому, щоб припустити, що громадяни певного ліберального суспільства цілковито приймають ці засадничІ цінності, а далі запитати, чи це прий­няття може суміщатися з порожнім, змарнованим, хибно спрямованим, нещасли­вим, нудним чи безглуздим життям. Оскільки відповідь ствердна, то стає очевид­ним, що, хоч якими б важливими були ці засадничі цінності самі по собі, потрібно до них дещо додати, аби пояснити, чому вони так високо оцінені. Це «дещо» якраз і є справжньою серцевиною лібералізму, його внутрішньою цитаделлю, захист якої і становить суть усіх ліберальних баталій; такою цитаделлю є автономія²⁹.

Автономія - ідеальна настанова щодо того, яким життям мають жити люди. Лібе­рали вважають, що вона є не ідеалом деякої часткової концепції доброго життя, а ідеалом того, що індивіди повинні робити, щоб здійснювати будь-яку із концепцій життя, яке можна назвати добрим³⁰. Автономія якраз і є тим, що засадничі політичні

Galston W. А. Ор. сії.; Hampshire S. Innocence and Experience. - Cambridge: Harvard University Press, \9%9; kymlicka W. Liberalism, Community, and Culture, - Oxford: Clarendon, 1989. Larmore С Op. cit.; Moore M. Op. cit.; Rawls J. Op. cit.; Raz J. Op. cit.

«Ядром цієї [тобто ліберальної] традиції є наполягання, що форми соціального життя виникають на основі самоусвідомлених ціннісних суджень автономних індивідів» (Лскегтап В.А.Ор. cit. -С. 96). «Найважливіше завдання, яке в сучасній політичній філософії було доручене автономії, — висувати аргументи на користь певного ідеалу ліберальної держави. ... [Г]оловна ідея полягає в тому, що дер­жава повинна визнати й шанувати автономію Індивіда» (Dworkin G. Autonomy. - У кн.: A Companion to Contemporary Political Philosophy, 1993. - С 361). «Ліберальний індивід цілком раціональний там, де раціональність охоплює як автономність, так і спроможність вибирати серед можливих дій на основі власної концепції добра, визначеної виробленими шляхом міркувань преференціями. ... Як автономна істота, ліберальний індивід усвідомлює процес міркувань, завдяки якому його пізніші "Я" постають із його теперішнього "Я", і тому його преференції визначені не якимсь випадконим чи то нсконтрольованим способом, а на основі його власного досвіду й розуміння» (Gewirth А. Ор. cit. - С. 346). «Одна спільна течія ліберального мислення вважає сприяння автономії індивіда та її захист за осереддя всіх ліберальних зусиль» {Raz J. Op. cit. - С. 203). «Сутність [лібералізму] поля­гає в тому, що індивіди творять себе самі, шо успіх такого самотворення не визначений якимсь одним благом і що визнання відповідальності за своє життя та можливість робити з ним усе, шо може індивід, самі по собі становлять елемент доброго життя» (Ryan A. Liberalism. - С. 304). «Я вільний, бо незалежний, і вільний тісю мірою, якою я незалежний. Я корюся законам, але я сам їх накинув своєму нсприсилуваному "Я" або знайшов їх у ньому. Свобода - цс покора, але покора законові, який ми самі собі накидаємо, а жодна людина не може поневолити сама себе. Гетерономія -

122

Джон Кекес

Засадничі цінності лібералізму

123

цінності лібералізму призначені утверджувати та захищати. Автономія - це та кінцева мета, стосовно якої ці інші цінності є або її складниками, або ж засобами її досяг­нення. І навпаки, якщо автономія є недосяжною для деяких індивідів - внаслідок розумового розладу чи психічного захворювання або внаслідок того, що вони зди­чавіли (brutalized) від дуже несприятливих життєвих умов, -то для них важливість засадничих цінностей була б зменшеною пропорційно до послаблення їхньої здат­ності досягти автономії.

Суттєвою ознакою автономії є те, що вона становить особливу форму контролю індивідуальних діячів над своїми діями. Стенлі Бен так говорить про це: «Під авто­номією я розумію характерну ознаку, яка полягає у здатності діяти відповідно до принципів ... що стали власними принципами особи внаслідок процесу раціональ­ної рефлексії над тими складними принципами та цінностями, які вона засвоїла зі свого власного соціального середовища»³¹; на думку ж Джералда Дворкіна, «[о]соба є автономною, якщо вона ототожнює себе зі своїми бажаннями, цілями і цінностя­ми і якщо така ідентифікація сама не здійснюється внаслідок деяких впливів, які так чи інакше приводять до того, що сам цей процес Ідентифікації стає відчуженим від особи»³².

Отож автономія хоч І включає вибір, але виходить поза його межі. Здійснення вибору може відбуватися і без наявності справжнього контролю [над поведінкою], адже діяч може здійснювати вибір тільки між нав'язаними йому альтернативами, він може бути неспроможним розсудливо оцінити доступні (available) альтернати­ви або не усвідомлювати достатньою мірою самої важливості вибору. Тому автоно­мія потребує певного виду контролю, який включає ненав'язаний (unforced) вибір серед альтернатив, які діяч розсудливо зважив під кутом зору значущості самого вибору серед доступних альтернатив.

Далі ж суть цього різновиду контролю можна уточнити, вказавши на п'ять умов". Перша умова - це умова виконання дії (the performance condition): діячі виконують

цс залежність від зовнішніх чинників, обов'язок бути іграшкою зовнішнього світу, який я не можу цілком контролювати» (Berlin I. Op. cit. - С. 136). Або: «Автономія - цс властива індивідам спро­можність другого порядку критично міркувати про свої вподобання, бажання й т. ін. першого по­рядку, а також спроможність погоджуватися з ними або намагатися змінити їх у світлі вподобань вищого порядку» (Dwarkin G Autonomy. - С. 360). Автономний індивід - цс «індивід, що може стати обіч своїх моральних поглядів та бажань ... і... перевірити їхню слушність, покликаючись на якийсь внутрішній критерій, що є його власною тенденцією до раціональної послідовності й несу-перечливості мислення» (Hampshire S. Moralily and Conflict. - С. 56). Або ж: «[С]уб'скт із цілями, які він обрав, і його провідні преференції спрямовані на створення умов, які дадуть йому змогу змодслювати спосіб життя, що виражає його природу як вільної й рівної з усіма раціональної істоти такою повною мірою, якою дозволяють обставини» (RawlsJ. A Theory of Justice. - С. 56 t). Benn S. Wickedness // Ethics. - 1985. - №95. - С. 803.

Dworkin С. The Concept of Autonomy. - У кн.: Dworkin G. The Theory and Practice of Autonomy. -Cambridge: Cambridge University Press, 1988. - С 61.

Див. також: The Inner Citadel / Ed. J. Christman. - New York: Oxford University Press, 1989; Dworkin G. The Theory and Practice of Autonomy; його ж: Autonomy; Haworth L. Autonomy. - New Haven: Yale University Press, 1986.

Дія - в першій умові — і вибір - у другій умові - лишилися непроаналізовані, оскільки складні питання, що їх порушує їхній аналіз, не пов'язані з нашими теперішніми намірам». Вступ до цих питань та бібліографію літератури, яка досліджує їх, див. у вид.: Donagan Л. Deliberation and Choice.-У кн.: Encyclopedia of Ethics. - 1992. - T. l.-C. 245-248; Goldman A.. Smith И. Action. -У кн.: Encyclopedia of Ethics. - T. l.-C. 12-14.

дії. Дії - це щось, що діячі здійснюють, керуючись деякими підставами, які звичай­но містять мотиви і мету. Мотивом можна вважати бажання (у широкому розумінні). Мета полягає в їх задоволенні. Бажання, у широкому розумінні, є дуже різноманіт­ними: фізіологічні і психологічні, вроджені і набуті, приємні і страждальні, благо­датні і шкідливі, позитивні і негативні, важливі і банальні, тривалі і мінливі, розумні і нерозсудливі, добрі та злі і т. д. Підстави для вибору діячами тих чи тих дій вклю­чають їхнє переконання, що виконання саме цих, а не якихось інших дій, забезпечує більшу імовірність досягнення мети - тобто, задоволення того бажання, яке с моти­вом дії.

Другою умовою сумова вибору (the choice condition): діячі виконують дії, виби­раючи деякі з низки альтернатив, які вважають доступними відповідно до своїх роз­судливо зважених переконань. Здійснення виборів включає зважені переконання діячів стосовно своїх здатностей та можливостей реалізувати деякі із доступних аль­тернатив. Щоб задовольнити цю умову, достатньо, щоб діячі ставились розсудливо (reasonably) до своїх переконань; для цього не потрібне обґрунтування істинності переконань - для автономії міра контролю є достатньою, коли діячі вибирають навіть одну реально доступну альтернативу. У даному разі важливою є тільки внутрішня мотивація діяча виконати дії без огляду на те, чи має він здатність та можливість виконати деякі Інші дії.

Наступне міркування, що стосується вибору, полягає в тому, що умова автономії залежить не так від кількості, як від важливості тих виборів, які діячі можуть роби­ти. Наявність широкого обсягу можливостей для виборів у тривіальних питаннях не компенсує відсутності важливих виборів, які серйозно впливають на те, як діяч живе³⁴. А тому вимога автономії передбачає, аби діячі розсудливо зважували свою віру у те, що вони справді володіють здатністю і можливістю робити значущі вибори. Ця зна­чущість повинна осмислюватись у термінах виборів, які мають конститутивний вплив на спосіб життя самих діячів. Релігійні переконання, зайнятість, статева поведінка, політичні уподобання і постійне місце проживання переважно якраз і здійснюють такий конститутивний вплив, тим часом як уподобання в кулінарії чи у ставленні до кольорів, вболівання за ту чи ту команду, спосіб проведення дозвілля не мають тако­го впливу.

Одначе здійснення виборів навіть за наявності названих обставин може зазнати невдачі в досягненні автономії, бо низка невизначених чинників, що їх містять об­ставини, може заважати діячам здійснювати достатній контроль [над діями]. Щоб виключити ці чинники, шкідливі для автономії, потрібно пов'язати з виборами деякі негативні та позитивні вимоги (constraints), які б дозволили відрізняти неавтономні вибори від автономних. Наступні три умови призначені, щоб визначити ЦІ вимоги.

Третя умова є умовою ненав'язаного вибору (the unforced choice condition) - ви­бору альтернатив, ненав'язаних діячам. Вона висуває дві негативні вимоги до умов вибору, виключаючи такі обставини, коли вибір усе-таки здійснюють, але він зали­шається неавтономним. Це буває, по-перше, тоді, коли альтернативи, з яких діячі повинні вибирати, нав'язані цим діячам - як, наприклад, вибір між переслідуванням і наверненням [у певне віросповідання]. Діячі тут вибирають, але навряд чи можна припускати, що вони мають достатній контроль [над своїми діями].

Taylor Ch. What's Wrong with Negative Liberty. - У кн.: Taylor Ch. Philosophy and the Human Sciences. -Cambridge: Cambridge University Press, 1985.

124

Джон Кекес

Засадничі цінності лібералізму

125

У виборі, нав'язаному у такий спосіб, зменшення контролю не є очевидним тільки тому, що тут діячі змушені вибирати між небажаними альтернативами. Для втрати контролю потрібно, щоб альтернативи були небажаними не тільки для даного діяча в даній ситуації, а для будь-якого діяча в ситуації даного типу. Причиною цього є те, що альтернативи, з яких діячі повинні вибирати, можуть бути нав'язані їм унаслі­док особливих уподобань (preferences), що їх самі ж діячі культивували, а не тому, що самі ці альтернативи є внутрішньо небажаними незалежно від їхніх преференцій. Якщо уподобання самих діячів роблять деякі альтернативи небажаними, то вони не повинні страждати від втрати контролю, адже вони зберігають контроль над своїми преференціями. Діячі можуть мати вибір між повагою і амбіцією, але якщо амбіція є занадто великою, то неприємність вибору свідчить не про втрату контролю, а про неспроможність діячів здійснювати той контроль, яким вони володіють. З другого ж боку, вибір, скажімо, між переслідуванням і наверненням не може бути поясне­ним нездатністю діячів здійснювати контроль, бо ж це є нав'язаний вибір між внут­рішньо небажаними альтернативами.

Друга негативна вимога до умов вибору полягає в тому, що альтернативи, до­ступні діячеві, не повинні бути обмеженими такими моральними та політичними цінностями, які для діячів є неприйнятними. Якщо доступні вибори виключають деякі релігійні, статеві, естетичні практики, кар'єри чи способи життя на тій підставі, що вони несумісні з певними цінностями, що їх шанують діячі, то в такому разі вибори між наявними альтернативами не є цілком автономними. Наскільки такі винятки фактично скорочують автономію, залежить не від самого винятку, а від того, наскільки важливо для діячів, щоб виключені альтернативи були для них дос­тупними - за умови, що не існує якоїсь іншої причини для того, щоб діячі могли вільно відкинути їх. Цей другий різновид негативної вимоги до умов вибору робить очевидним, що вибори можуть бути нав'язаними і в такий спосіб, що доводиться вибирати Із внутрішньо небажаних альтернатив, і у спосіб позбавлення діячів самої можливості вирішувати, які ж альтернативи є бажаними.

Четвертою умовою є умова оцінювання (the avaluation condition): діячі мають перебувати у стані, сприятливому для оцінювання тих дій, які вони вибирають. Ця умова являє собою позитивну вимогу щодо вибору, у відповідності з якою діячі, щоб бути автономними, повинні мати особливі підстави для здійснення свого вибо­ру. Якщо діячі вибирають дії бездумно, нехтуючи наслідками, не зважуючи аргу­менти для вибору тих чи інших альтернатив, то вони все-таки здійснюють вибір, але не маючи на те жодних підстав. Але звідси не слідує, що можуть існувати підста­ви для спонтанних дій. Дії можуть бути спонтанними, бо раніше діячі доклали необхідних зусиль, щоб усе обдумати, розглянути та зважити, а тому тепер вони можуть дозволити собі спонтанність. Отож цілком можливо мати підстави, навіть якщо до них і не звертаються черговий раз під час дії. Те, що потрібно діячеві - це мати підстави, які він міг би викласти, хоча він на час здійснення дії може І не три­мати їх у своїй пам'яті.

Ці підстави, одначе, мають бути певного виду, щоб можна було говорити про автономію. Якщо підстава для вибору дії є такою, що діяч є наркоманом і потребує дозу наркотика, то діяч має підставу, але не достатню для контролю, якого вимагає автономія. Вид підстави залежить від переконання діяча, що певний вид бажань має бути задоволеним. Найкраще це можна висловити, показавши, що задоволення

бажань нижчого рівня (first-order desires) повинно відповідати бажанням вищого рівня, аби жити життям, у якому тільки деякі бажання нижчого рівня задоволені, тим часом як деякі інші - ні³⁵. Потім можна стверджувати, що умова оцінювання вимагає, щоб діячі ідентифікували, сприйняли і схвалили бажання, на задоволення яких і націлені вибрані ними дії.

П'ята умова - умова розуміння (the understanding condition): кращий спосіб оці­нювання діячами вибраних ними дій має ґрунтуватися на достатньому розумінні важливості цих дій. Ця умова підсилює позитивну вимогу щодо умов вибору, вима­гаючи, щоб в оцінюванні, здійснюваному діячем, зверталася увага на деякі особ­ливі ознаки вибраних дій. Одна з таких ознак полягає в тому, що діяч має розгляда­ти свої дії під кутом зору об'єктивно прийнятних пояснень (descriptions). Пояснен­ня є об'єктивно прийнятним, якщо будь-яка розумна людина, котрій відомий кон­текст [дії], може погодитися з тим поясненням дії, яке пропонує діяч. Пояснення діяча може бути помилковим внаслідок самоомани, неуважності, ілюзії, егоцентриз­му, фанатизму, фантазування, дурості і т. д. Ці помилкові способи в досягненні об'єк­тивності самі можуть бути або вибраними, або невибраними, або такими, що перебу­вають посередині між першим і другим. Невибраними їх можна вважати, виходячи з того, наскільки брак об'єктивності у діяча перетворює його дії на неавтономні.

Другою такою ознакою є те, що діячі повинні розглядати обрані ними дії під кутом зору раніше вживаних зразків (patterns) дій. Діячі мають бути здатні, якщо з'явиться потреба, сказати, чи обрані ними дії слідують звичайному способу їхньої поведінки, чи відхиляються від нього. Чи є дані дії характерними для діячів, і якщо так, то чи потрібно слідувати тому зразку, який діячі вважають розумним? Якщо у певному випадку маємо відхилення від зразка, то що є підставою для цього і чи є ця підстава доброякісною? Безперечно, не обов'язково слід вважати дію автономною тільки тоді, коли діячів старанно опитали і вони дали відповіді на всі згадані питан­ня. Автономія вимагає тільки того, щоб діячі були чутливі до важливості вибраних ними дій І готові відповісти на питання - чи не потребує та підстава, в яку вони вірять, серйознішого обдумування?

Остання ознака, що її, у зв'язку зі сказаним, потрібно згадати, - це усвідомлення діячами тієї моральної позиції, яку утверджують обрані ними дії. Вимога полягає не в тому, що автономними діями є тільки ті, які гідні морального схвалення; адже дії, гідні морального осуду, також можуть бути автономними. Вимога полягає навіть не в тому, що моральна позиція, втілена в обраних діях, має бути найважливішою чи навіть просто важливою для діячів; адже діячі можуть підпорядковувати моральні підходи якимось іншим. Вимога полягає в тому, що діячі повинні визнати доречність моральних підходів в оцінюванні їхніх дій. Потрібно, щоб діячі визнавали добро і зло за один із аспектів, під кутом зору яких повинно розглядатися значення обраних ними дій, якщо навіть виявиться, що обрані діячами дії є негідними, коли їх розгля­дати під цим кутом зору.

Підсумовуючи, можна сказати, що кожна з названих умов є необхідною, а, разом узяті, вони є достатніми для того, щоб дія була автономною. Діячів можна вважати

Див., напр.: Frankfurt И. G. The Importance of Whai We Care About. - Cambridge: Cambridge University Press, 1988; Taylor Ch. Responsibility for Self,-У кн.: The Idcnlilics of Persons.-Berkeley: University of California Press, 1976.

126

Джон Кекес

Засадничі цінності лібералізму

127

автономними тільки остільки, оскільки їхні дії є автономними. І в міру того, як вони контролюють свої дії таким чином, що названі умови виконуються, про них можна сказати, що вони роблять автономні вибори. Відповідність останнім трьом умовам -питання ступеня, бо ж сили, які впливають на вибори і здатність до оцінювання та розуміння у діячів, можуть бути більшими чи меншими, а тому діячі, вибір та дії можуть бути більш-менш автономними.

Ці п'ять умов вимагають, щоб автономні дії були і вільними, і грунтувалися на судженнях діячів. Тому можна вважати, що автономія містить компонент свободи І компонент судження. Умова виконання вибору, умова вибору та умова ненав'язано-го вибору, взяті разом, утворюють компонент свободи. Умови оцінювання та розумін­ня вибору, взяті разом, утворюють компонент судження. Отже, автономні дії по­винні бути вільними, оскільки мають бути вибраними, а самі вибори не повинні бути нав'язаними, але вільні дії можуть і не бути автономними, бо діячі, можливо, недостатньо добре оцінили їх чи зрозуміли їхню важливість³⁶.

Сказане є вирішальним для розуміння ліберальної концепції автономії, проте це розуміння передбачає не тільки необхідність поєднання компонентів свободи і суд­ження, а й особливий погляд на те, як потрібно здійснювати саме судження. Суд­ження діячів мають бути їхніми власними судженнями і ґрунтуватися на критично­му обдумуванні (reflection) їхніх власних виборів, дій та концепцій доброго життя. Це виключає підміну власного судження діячів впливом авторитетів - політичних, релігійних, моральних, харизматичних. Це також виключає, аби судження діячів ґрунтувалися на ідеологічній ідіосинкразії, примусі, неперевірених упередженнях, некерованій пристрасті і т. п. Автономія вимагає, щоб діячі обдумували, як вони мають здійснювати свою свободу, і щоб їхні судження включали застосування дея­ких стандартів, які вони приймають унаслідок критичного обдумування цих стан­дартів та роздумів над тим, як вони повинні жити.

Оскільки ліберали розходяться у поглядах на засадничі цінності, то звідси вип­ливають також їхні розходження щодо ступеня автономії, потрібного для того, щоб діячів, вибори та дії можна було вважати автономними. їхні погляди на це лежать у спектрі від, мабуть, мінімальної вимоги, яку відстоює Роулз", до повнішої вимоги,

Розрив між свободою і автономією був нещодавно темою багатьох дискусій. Бен (Венп 5. A Theory of Freedom, - Cambridge: Cambridge University Press, 1988) пише, що ті, хто зберігає свободу, але не судження, що є другим компонентом автономії, перебувають у стані автаркії, тоді як ті, хто зберігає обидва компоненти, справді автономні. Берлін (Berlin I. Op. cit.) думає про компонент свободи як про негативну свободу, тобто свободу індивіда від зовнішнього втручання, а про компонент су­дження - як про позитивну свободу, тобто свободу жити згідно зі своею концепцією доброго життя. Франкфурт (Frankfurt Н. G. Freedom of Ihc Will and the Concept of a Person. - У кн.: The Importance of Whal We Care About) розрізняє довільні дії, мотивовані бажаннями першого порядку, і ДІЇ, що характеризують повну особистість, мотивовані властивими індивідові бажаннями другого порядку контролювати свої бажання першого порядку. Гемпшир (Hampshire S. Freedom of Ihc Individual. -New York: Harper and Row, 1965, - C. 93) пише про «відмінність, окремих бажань та прагнень, що формуються в результаті міркувань про слушність об'єктів цих бажань та прагнень і залежать від переконань у слушності, та бажань і прагнень, що в цьому розумінні не залежать від мислення». Тейлор (Taylor Ch. Rcsponsabiiity for Self) висловлює ту саму Ідею у своїй праці про слабкого І сильного оцінювача, де перший вибирає, чи діяти йому, аби задовольнити свої бажання першого порядку, а другий засновує цей вибір на оцінім бажань другого порядку. (Огляд цієї літератури див. у вид.: Macedo S. Op. cit. - Розд. 6). ³⁷ Rawls J. Poliiica] Liberalism. - С 72-88.

підтримуваної такими ліберальними перфекціоністами'¹, як Рац^зя. Чим слабша ви­мога, тим слабшим стає наголос на поєднанні автономії, з одного боку, з правдою та добром, з другого. Для мінімальної автономії достатньо, аби діячі мали підставу вірити, що їхні переконання є обґрунтованими (true), а їхні цілі - добрими. Вимоги до повнішої автономії суворіші: віра діячів в обґрунтованість своїх переконань і добрість цілей має бути раціональною. Захисники повної автономії вважають, що існують об'єктивні стандарти, яким мають відповідати віра в істинність і добрість, і що автономія має включати принаймні раціональне зусилля, щоб відповідати їм. Оборонці ж мінімальної автономії не вимагають відповідності до об'єктивних стан­дартів чи розумових зусиль, спрямованих на досягнення такої відповідності.

Ця відстань (gap) між мінімальними і повнішими вимогами щодо автономії за­лишає відкритими такі очевидні питання, як: міра, до якої автономні дії мають бути раціональними; яким чином розбіжності в оцінці раціональності різних бажань, виборів і оцінок можуть бути усунуті; яким є вплив важко вирішуваної проблеми детермінізму на автономію; яка міра контролю потрібна, щоб можна було визнати особу автономною; наскільки серйозною має бути втрата автономії, щоб говорити про скорочення прав Індивідів; якою повинна бути моральна та політична реакція на епізодичне чи систематичне зловживання автономією; як потрібно ставитися до осіб, що обирають відмову від автономії; І т. д. Ці питання будуть розглядатися в наступних розділах, у яких пояснення автономії має бути поглибленим.

Та, попри ці дискусійні питання, серед лібералів існує згода, що всі люди мають здатність до автономії. Це та найфундаментальніша позиція, яка їм властива одна­ковою мірою. Якраз для розвитку та здійснення цієї здатності людям потрібна сво­бода, захист їхніх прав та ті блага, якими розподільна справедливість призначена їх забезпечити. Потрібно, отже, стимулювати її розвиток та здійснення І дбати про той її достатній обсяг, якого люди потребують, щоб їм була доступною множина кон­цепцій доброго життя, аби надати їхнім прагненням сенсу та мети. І це сприяння автономному функціонуванню всіх громадян є остаточною метою і виправданням лібералізму, основою його засадничих цінностей і його політичних програм.

Важливість, яку ліберали приписують автономії, означає не просто те, що без неї не можна жити добрим життям; її мислять як таку, що є необхідною умовою моральної відповідальності. Ліберальний погляд полягає в тому, що люди можуть бути відповідальними лише за дії, які перебувають під їхнім контролем - дії, що втілюють у собі ненав'язані вибори діячів, оцінки і розуміння значення, тобто авто­номні дії. Оскільки відповідальність є суттєвою ознакою моральності, то до сказа­ного можна додати: важливість автономії полягає в тому, що без неї є неможливою моральність. Основні ліберальні цінності, які захищають автономію, та і сама авто­номія, розглядаються не тільки як суттєві складники особливої політичної моралі, а й як передумова всієї моральності.

Завершимо цю інтерпретацію лібералізму останніми зауваженнями. По-перше, серцевину та засадничі цінності лібералізму не можна розглядати як ізольовані одне від одного. Вони взаємозалежні у різний спосіб. Плюралізм вимагає, щоб автономні особистості були здатні вільно вибрати з-поміж багатьох доступних концепцій добро­го життя. Права людини визначені й гарантуються справедливістю, і автономні інди-

Raz J. Op. cit. - С. 369-399.

128

Джон Кекес

віди володіють ними однаковою мірою. Рівність закорінена в здатності до автономії, якою володіють усі люди. Справедливість - це розподіл благ, потрібних для авто­номії, і її мета полягає у забезпеченні умов, за яких вільні і рівні громадяни можуть автономно вибирати певні концепції доброго життя.

Взаємозалежність між автономією і засадничими ліберальними цінностями відра­зу ж посилює лібералізм, водночас роблячи його уразливішим для фундаменталь­ної критики. Посилення відбувається тому, що, якщо один із цих істотних складни­ків є добре обґрунтованим (defended), логіка змушує, щоб інші складники, пов'яза­ні з ним, були також прийнятними. Але чинне також і протилежне: успішна критика кожного із суттєвих складників схиляє до того, щоб поставити під сумнів інші істотні складники, залежні від того, який зазнав критики. Тому лібералізм слід розглядати як когерентний світогляд, виправдання чи критика якого навряд чи можуть бути почастинними (piecemeal), адже будь-який аргумент, здатний підтримати чи спросту­вати певну частину, має тенденцію поширитися на все ціле.

Друге зауваження полягає в тому, що лібералізм є загальним світоглядом, який не єднає своїх прихильників тісніше, ніж це здатні робити консерватизм, соціалізм, християнство, демократія, фемінізм чи раціоналізм. Прихильність до будь-якого із таких загальних світоглядів дає спосіб мислення, спрямування для симпатій, схильність бачити речі у певному світлі. Безумовно, джерелом цих настанов (attitudes) є суттєві складники загального світогляду. Але самі ці складники є відкритими для різних інтерпретацій, і люди, що дотримуються їх, переважно розходяться як щодо прийнятності тих чи тих інтерпретацій, так і щодо їхньої важливості. Тому не слід очікувати, що запропонована тут інтерпретація лібералізму задовольнить кожного, кого можна віднести до лібералів. Ця свобода вважати правильною (fit) будь-яку з інтерпретацій є наслідком особливостей предмету, а не вадою інтерпретації як такої.

РОДНІ БАРКЕР

МАЙБУТНЄ ДЛЯ ЛІБЕРАЛІЗМУ ЧИ ЛІБЕРАЛЬНЕ МАЙБУТНЄ?¹

Історія нечасто дає нам підказки. Однак саме їх ми отримали 1989 року, коли двовікову річницю Французької революції світ відзначив революцією іншого штибу, яка на теренах Східної Європи та Радянського Союзу була покликана повалити державний комунізм. Революції 1989 року багатьом видавалися перед­вістям світового устрою, за якого лібералізм у політиці та ринкові відносини в еконо­міці мали б нарешті завершити свою боротьбу з деспотизмом та командними економі­ками і в якому мала б розвинутися та - як результат лінійного прогресу - остаточно утвердитися універсальна доба раціональної максимізації корисності. Здавалося, що історія, якою ми її знали, завершується, і людство нарешті може повернутися додому з війни за грандіозні цілі і поновити чи взятися навіть уперше за земні, ті, що приносять задоволення, завдання життя в громадянському та цивілізованому суспільстві. Тож на нас чекало століття, а, можливо, навіть і тисячоліття демократії'². Менш ніж п'ять років по тому вже вкрай небагато людей готові обстоювати цю позицію з такою самою впевненістю. Революції 1989 року, ставши, звичайно ж, серйозними катаклізмами, виявились, проте, лиш однією ланкою з низки переходів та трансформацій, що, як видавалося, відрізняли процеси останньої чверті XX сто­ліття від попередніх процесів. Модерна доба, що її - разом із революцією - випле­кало XVIII сторіччя - поступилася місцем постмодерності, і образ «людини вза­галі» (universal man), притаманний ліберальному та раціональному теоретизуван­ню, почав поступатися місцем дедалі більшому розмаїттю ідентичностей. Деякі з них, адекватніше вказуючи на відмінності у релігійній чи ґендерній сферах, лише підвищували комплексність та розмаїтість структури громадянського суспільства. Проте інші, вимагаючи національної автономії, розривали структуру наявних дер­жав та заходилися вимагати від них проведення кордонів, адекватних з етнічної позиції. Тим часом як кінець деспотизму міг надихнути до ліберальних надій, нові типи плюралізму чи нові тлумачення плюралізму, попри миролюбність форм свого виразу та своєї тактики, здавалося, були ворожими до будь-якого набору політич­них принципів, що грунтуються на універсальних засадах. Дехто стверджував, що

Я дуже вдячний В. Г. ҐрінлІфу за його корисні зауваження до попереднього варіанту цього розділу. Fukuyama F. The End of History and the Last Man. - London: Haraish Hamilton, 1992; Huntington S. The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century. - Norman: University of Oklahoma Press, 1991; Brzezinski Z. The Grand Failure: The Birth and Death of Communism in the Twentieth Century. -New York: Scribncrs, 1989; The Global Resurgence of Democracy / Eds. L. Diamond and M. F. Planner. - Baltimore and London: Johns Hopkins University Press, 1993; Singer M. and Wildavsky A. The Real World Order: Zones of Peace/Zones of Turmoil. - Chatham, N. J.: Chatham House, 1993.

130

Родні Баркер

Майбутнє для лібералізму чи ліберальне майбутнє?

131

ліберальні концепції індивідуальності та прав вже навряд чи доречні і що їх вже не можна застосувати у всезагальному масштабі, адже вони належать до етноцентрич-ної західної доктрини, що її було експортовано на схід та південь, тільки-но міліта­ристський імперіалізм поступився місцем імперіалізмові ідеологічному³.

Здавалося, що єдиним притулком достовірності була та переконаність, з якою подавалося усе розмаїття інтерпретацій, і тоді як у політичному світі панували плинність та непрогнозованість, інтелектуальний світ був сповнений самовпевне­ності. Попри поради тих, хто застерігав від необережних та категоричних оцінок, прогнози стосовно кінця історії, тріумфу ринкової економіки, нової доби релігій­них конфліктів, занепаду Заходу та піднесення нового фашизму, розподілу планети на мирні зони демократії та відсталі зони політичної нестабільності, прогнози щодо світанку толерантності, повернення до ірраціональності (unreason), щодо глобалі­зації та виникнення «світового села» на грунті інформаційних технологій висували­ся з однаковою переконаністю⁴.

Однак виявилося, що світова історія має власні примхи. У Румунії, Польщі, Угор­щині або Сербії, так само як і в деяких із колишніх радянських республік, кінець формального комунізму аж ніяк не означав, що владі традиційних еліт було покла­дено край; і старі руки партійного деспотизму продемонстрували свою вправність; колишні партійні функціонери різко змінили свої переконання й стали процвітати у новому посткомуністичному безладі. На теренах колишнього Радянського Союзу впровадження ринкових відносин призвело радше до хаосу та сплеску організова­ної злочинності, аніж до заможності та свободи. В Алжирі вибори перетворилися на засіб, до якого вдавалися фундаменталістські сили задля скасування демократії та її заміни на теократію. У Китаї капіталізм та ринкові відносини набули розвою без відповідних перетворень у напрямі ліберальних політичних свобод, і внаслідок своєрідної компенсації економічну реформу було впроваджено ціною політичної свободи. Завершення «холодної війни» позбавило закордонну політику Сполуче­них Штатів маски етичного втручання, проте лицемірство завжди залишалося тією негативною стороною, що доповнювала будь-яку доброчесність і саме лише прагнен­ня задовольнити стратегічні інтереси, враховуючи радше економічні критерії, ніж права людини, не дало пригнобленим націям нічого доброго.

Przewurski A. Democracy and the Market: Political and Economic Reforms in Eastern Europe and Latin America. -Cambridge: Cambridge University Press, 1991 \BarnurdE hi. Pluralism, Socialism, and Political Legitimacy. - Cambridge: Cambridge University Press, 1992; Holmes L The End of Communist Power: Anti-Corruption Campaigns and Legitimation Crisis. - Cambridge: Polity, 1993; Di Palma G. Legitimation from the Top to Civil Society: РоіШсо-Cuitural Change in Eastern Europe// Worid Politics. - 1991. - №44 (1 жовтня); HirschmanA. O. Good News is Not Bad Ncws//Ncw York Review of Books. - I99O.-№2O (11 жовтня); Billig M, Nationalism and Richard Rorty: The Text as a Flag for Pax Americana // New Left Review. - 1993. - №202 (листопад-грудень); Rose R. and Mishler W. T. E, Mass Reaction to Regime Change in Eastern Europe; Polarization of Leaders and Laggards?// British Journal of Political Science. -1994. - №24 {2 квітня); Staniszkis. The Dynamics of the Breakthrough in Eastern Europe: The Polish Experience. - Berkeley: University of California Press, 1991; Kepel G. The Revenge of God: The Resurgence of isiam, Christianity and Judaism in the Modern World. - Cambridge: Polity, 1993; Islam, Muslims and the Modern State / Eds. H. Mutalib and T. Hashmi. - London: Macmillan, 1994; Gellner E. Conditions of Liberty: Civil Society and its Rivals. - London: Hamish Hamilton, 1994.

Fukuyuma F. Op. cit.; Gellner E. Op. cit; Luttwak E. Why Fascism is the Wave of the Future // London Review of Books. - 1994. - T. 16. - №7 (7 квітня); Singer M. and Wiidavsky A. Op. cit.; Barber B. Jihad vs. McWorld // The Atlantic Monthly. - 1992. - T. 3. - №1.

То вже не був час, сприятливий для лібералів чи для ліберальних сподівань щодо майбутнього планети. Тоді як, з одного боку, на лібералізм було кинуто тінь реляти­візму, з другого, він був заатакований - як у себе на батьківщині, так і в інших регіо­нах світу - відновленим фундаменталізмом (ісламським, християнським, індуїстсь­ким), що відкидав засадничі для лібералізму розмежування між публічним та при­ватним, державою та громадянським суспільством, урядуванням та конституцією, індивідом та спільнотою. На тлі розмаїтих концепцій доброго життя ліберальна толе­рантність вимагала впровадження конституційних структур, завдяки яким розквіт культурної та релігійної розманітності мав би позитивні результати для всіх. Такі амбіції, звичайно ж, були властиві тим, хто мав переконання, що існує лише один шлях культури та моралі, отже, що першочергове завдання уряду та єдине прийнят­не завдання політики полягає в утопічному простуванні до єдиної мети⁵.

Якими в такому разі є перспективи лібералізму? Чи можна говорити про те, що новий світ (або нові світи) виявиться родючим грунтом для ліберальних принципів та досягнення ліберальних цілей? Чи є підстави сподіватися на розквіт тих інсти­туцій, принципів урядування та тієї політики, що їх обстоюють ліберали? Є певні причини для песимізму.

Раціональному індивідові ліберальної концепції, захищеному державою та від держави, яка ставиться до своїх суб'єктів на рівних засадах, навряд чи віднайдеться місце в суспільстві дедалі розмаїтіших та відмінних одна від одної ідентичностей. Справа не тільки в тім, що кількість груп, віросповідань та спільнот є дуже вели­кою, а ще й у тім, що кожна особа може одночасно належати до кількох з них, в такий спосіб убагатоманітнюючи розмаїття та дедалі більше віддаляючи світ від ліберального Ідеалу⁶. Раціональний індивід ліберальної абстракції є таким собі білим світлом, якого призма реальності роздрібнює на тисячу кольорів. Однак якщо вже більше не існує спільного виміру, якими критеріями послуговуватимуться ліберали для оцінки непогодженостей та суперечок або для розв'язання конфліктів? На про­тивагу цим міркуванням дехто стверджував, що розмаїття поза власне політичною сферою не є вагомим чинником. Натомість істотнішу роль відіграє те, що всі люди, попри расові, релігійні, статеві або культурні відмінності, мають бути співгромадя­нами (common citizenship)⁷. Проте цю позицію роздирають - можливо фатально -два необхідні моменти, що суперечать один одному. З одного боку, культурний зміст громадянства має бути доволі сильним, аби сприяти виникненню відносин грома­дянської солідарності. З другого, воно має бути достатньо помірним, аби не зазіха­ти на безліч ідентичностей, спільнот і лояльностей, на які не зважатимуть у визна­ченні громадянства. Інституція громадянства постійно мала поступатися місцем спільноті, і її спроби врівноважити та обмежити культурне розмаїття зазнавали відчутних невдач. У межах Європейського Союзу європейське громадянство є вкрай слабким і суто легалістичним, тож воно аж ніяк не впливає на національні лояль-

Gellner Е. Op. cit.; Kepel G. Op. cit.; Islam, Muslism and the Modem State.

Hirst P. Associational Democracy: New Forms of Economic and Social Governance. - Cambridge: Polity.

1994.

Два дуже відмінні один від одного аргументи такого типу з'явилися у працях: Dimensions of Radical

Democracy: Pluralism, Citizenship, Community / Ed. Ch. Mouffe. - London: Verso, 1992; Selbourne D.

The Principle of Duty. - London: Sinclair-Sicvcn, 1994,

132

Родні Баркер

Майбутнє для лібералізму чи ліберальне майбутнє?

133

ності його членів⁸. У колишній Югославії та на теренах країн навколо кордонів колишнього Радянського Союзу дошукуються все менших і менших поділів та суб-поділів з метою віднайти спільноту, здатну бути основою для громадянства, тоді як ті державні утворення, що вже досягли тимчасової узгодженості, шукають шляхи розширити свій контроль над тими, кого вони проголошують «своїми» чи хто зай­має землі, які ці держави вважають своїми.

Схожим чином зазнав втрат і ліберальний конституціоналізм. Ліберальна дер­жава (constitution), індиферентна щодо партикулярних цілей своїх громадян, праг­не діяти неупереджено там, де йдеться про врегулювання їхніх суперечок та вста­новлення рамок, в межах яких вони можуть діяти і як громадяни, і як ті, що дбають про власні цілі, не втручаючись у цілі інших. Лібералізм у цьому сенсі пропонує конституційні розв'язання політичних конфронтацій та конституційні підпори для суспільств, в яких існує розподіл на спільноти. Але конституційні механізми врегу­лювання можуть функціонувати лише всередині спільнот і не здатні усунути анта­гонізми та непорозуміння між ними. У кращому випадку вони можуть модифікува­ти або пом'якшувати наслідки колективних (communal) ідентичностей, причому у спосіб, коли парламентські заходи даватимуть один результат, президентські -інший⁴. Впливи ніколи не можуть бути однобічними, однак домінантними будуть впливи спільноти на державу, а не навпаки.

Втім, слід розглянути два моменти, що, здається, спростовують чи принаймні пом'якшують цей погляд на речі. Чи не є держави, всередині яких відмінності ліквіду­ються або утримуються в неартикульованому чи приватному стані, прикладами тріумфу громадянства над спільнотою? Для прикладу можна принаймні вказати на сексуальну орієнтацію, расу чи стать або, торкаючись конкретніших явищ, згадати релігійне інакодумство, що перебувало в опозиції до Англіканської церкви у Бри­танії до 1828 року. Підстави для сумніву стосовно цісї позиції можна проілюструва­ти порівнянням цих ситуацій із - на перший погляд - схожим, проте насправді сут­тєво відмінним прикладом. Джон Рей, за тих часів, коли він був директором Вест-мшстерської школи, виправдовуючи примусову участь усіх учнів в англіканському богослужінні, стверджував, що ця участь аж ніяк не с засобом проповідування англі­канської віри чи спротиву поширенню серед його учнів інших релігійних поглядів чи атеїзму; натомість англіканські «ритуали сприяють підтриманню структури спільноти»¹⁰. Така формальна, громадянська релігія, що залучає до спільних прак­тик, однак водночас визнає чи навіть поціновує розмаїття релігійних поглядів, про­мовисто відрізняється від моделей виключення, цькування та дискримінації тих, чиї релігійні переконання або ж чия сексуальна орієнтація відрізняють їх від біль­шості або від панівної культури. Квакери, римо-католики, баптисти чи методисти у Британії, гомосексуалісти, чорні та жінки деінде не постали рівноправними члена­ми ліберального суспільства, що виходить за межі культурних відмінностей, перетво­рившись натомість на підданих панівної культури, що підпорядкувала їх та їхнє публічне життя, з якого ці верстви було частково виключено.

Welsch J. М. A People's Europe? European Citizenship and European Identity //Politics. - 1993. -№13 (2 жовтня).

Stepan A. andSkach С Constifutional Frameworks and Democratic Consolidation; Parliamentarism versus Prcsidcntialism//World Politics.- 1993.-№46 (і жовтня). RaeJ. Letters from School. ■-London: Collins, 1987.-С 136.

Другим моментом, що, здається, пом'якшує вищість спільноти над демократією, є існування конституційних механізмів, що всередині сукупної структури вряду-вання враховують децентралізацію влади - а отже, за логікою цієї позиції, і розмаїт­тя спільнот. Можна, як приклад, вказати на форми муніципальної незалежності від центральної влади; серед них найбільш промовистою є федералізм. Однак феде­ралізм є успішним лише тоді, коли між різними суб'єктами федерації існує певна ідентичність, і там, де ідентичність певної спільноти охоплює державний, а не феде­ральний рівень, повсякчас з'являються тенденції збільшення напруженості та дезінтеграції. Тільки-но ідентичність мешканців Квебеку перетворюється на іден­тичність політичної спільноти, як з'являються вимоги покласти край федеральним стосункам з Канадою. Навіть зразковий німецький федералізм зіштовхнувся з певни­ми проблемами, спричиненими включенням до складу ФРН Східної Німеччини, громадян якої вважали до певної міри чужими. Федеральні структури були нездатні об'єднати республіки колишнього Радянського Союзу чи Югославії, і навіть менша за розмірами Російська Федерація виявилася неспроможною витворити спільну іден­тичність, що змогла б об'єднати усі народи, що мешкають на її території.

Ліберали навряд чи радітимуть від того парадоксу, що міститься в цих явищах. За іронією долі розмаїття, що, здається, загрожує ліберальному ідеалу, найбільшою мірою розквітло у тих суспільствах, де ліберальні принципи розмежування держа­ви (constitution) та релігії, засади автономії сумління та необхідності існування в індивіда власних автономних цілей сприяли розквіту культурних відмінностей.

Окрім того, ліберальній схильності до толерантності та самовизначення супе­речить той факт, що множинність ідентичностей (plural identities) та партикулярний характер спільнот (communai particularity) характерні аж ніяк не для кожного су­спільства. Фідеїстичні держави, такі як Іран, Бангладеш чи Пакистан, уособлюють домодерну чи немодерну альтернативу тим політичним устроям, що засновані на ліберальному уявленні про «індивіда взагалі» (universal individual of liberalism). Держави, які проголошують, що їхні колективні (communal)¹' традиції витворили політичні устрої, котрі відрізняються від демократії, вважають наполегливий ак­цент Заходу на демократичних конституціях новою формою імперіалізму, що на­в'язує чи прагне нав'язати чужі політичні інституції та механізми.

Дереалізація

Якщо досвід сучасного світу призупиняє ліберальний оптимізм, то у країнах, що видавалися найприхильнішими до ліберальної доктрини, вже мав місце інтелекту­альний відступ. Справа полягає не лише в тім, що конституційні та політичні ідеали лібералізму видаються чимдалі, то більш чужими для характеру суспільств, в яких вони колись розквітали; сьогодні в цих суспільствах навіть вияв та обстоювання ліберальних аргументів стають дедалі віддаленішими від реальної політичної прак­тики (ethereal)²'. Тоді як у XIX і на початку XX століття лібералізм був пов'язаний з політичними партіями, чия діяльність надавала його аргументам практичну стійкість та утворювала їхнє ядро, друга половина XX століття ці зв'язки або послабила, або ж зруйнувала. Зорієнтована на класи виборча політика підтримувала соціалістичні партії, що заявляли про себе як про природних представників робітничої більшості. Водночас функції захисту права власності дедалі більше потрапляли до рук консер­ваторів, які, відмовляючись змінювати наявний розподіл матеріальних благ, не об-

134

Родні Баркер

Майбутнє для лібералізму чи ліберальне майбутнє?

135

межували себе ані ліберальними сумнівами щодо політичної рівності, ані лібераль­ною двозначністю щодо рівності економічної.

Тож лібералізм перетворився на такий собі діалог латиною, що утримує вкупі спільноту ченців-філософів, тим часом як варвари снують навколо монастирських мурів, - діалог, що стає все віддаленішим від реальної політичної мови. Лібералізм було відсунуто від політичного життя — і це відрізняє його від соціалізму, консерва­тизму, націоналізму чи навіть екологізму або фемінізму. Кількість однозначно лібе­ральних партій чи урядів вкрай невелика. Лібералізму бракує інституціонального та партійного фундаменту; він зберігає свою вагу переважно лише в університетах та серед політичних теоретиків. У той час як політичні рухи та уряди застосовують, розвивають, модифікують та використовують інші політичні доктрини, лібералізм перетворився переважним чином на теоретичний рух. Історія консерватизму позна­чена тими контурами, яких надала їй діяльність уряду Тетчер в Об'єднаному Ко­ролівстві, а розвиток націоналізму позначився виникненням країн на кшталт Сло­ваччини, Хорватії та нових політичних утворень, що ввійшли до складу Співдруж­ності Незалежних Держав (СНД); історія ж лібералізму позначена публікаціями та­ких праць як «Теорія справедливості» Джона Роулза й «Анархія, держава та утопія» Роберта Нозіка чи дебатами в академічних журналах.

Хоч дереалізація лібералізму не була спричинена його інтелектуальними риса­ми, ці риси все-таки доволі тісно з нею пов'язані. Тоді як соціалізм виходить пере­дусім із соціальної, економічної або історичної теорії, а консерватизм взагалі відмов­ляється вважати будь-яку теорію своїм фундаментом, лібералізм характеризується суперечками про індивідуальні права та обов'язки влади, співвідношення індивіду­ального та суспільного життя та моральні основи і характер свободи.

Як наслідок, на відміну від обговорення соціалістами можливості соціалістич­них ринкових відносин чи соціальних наслідків рівності, ліберальні дискусії пов'я­зані зі світом, де панують зв'язки радше логічні та нормативні, ніж історичні або емпіричні. Ліберальна аргументація мала показати, на які послідовні засади мо­жуть спиратися ліберальні вимоги, якого вигляду набув би послідовний лібераль­ний устрій, що означають певні положення і які наслідки з них випливають. Це надало лібералізмові майже теологічних рис. Однак так само, як і релігія, яка, на­лаштувавшись вийти за межі монастиря, потребує євангелістів та сповнених віри правителів, так і політична філософія -якщо вона покликана бути чимось більшим за благочестиву дискусію між академічним чернецтвом, якщо вона має бути не го­лосом, що волає на безлюдді, а хоча б голосом, що говорить щось пошепки в пус­телі, - потребує союзників зовні.

Для критиків на кшталт Джона Данна все це є підґрунтям для того, щоб розгля­дати політичну філософію, якою займаються ліберали, як заплутані, проте геть без­результатні пошуки; вона видається не так навіть грою на скрипці над підпаленим Римом, як такою собі грою в крокет тоді, коли світ спільними силами прямує до екологічного самогубства. «Теорія справедливості - то гарна річ, чудова думка у кепському світі. Однак саме з цим світом треба мати справу. Щойно ми його розди­вимося ... то побачимо, що теорії соціальної справедливості лише трохи спирають­ся на нього і на практиці на нього майже не впливають»". Те саме на початку XX століття Г. Дж. Веллс казав щодо фабіанського соціалізму:

Цит. за: Morton J, Weight or Lightness? Political Philosophy and its Prospects. - У кн.: New Developments in Political Science /Ed. A. Lcftwich. - Aldershot: Edward Elgar, 1990.-C. 135.

«Погляньте на ці маленькі збори, на цю маленьку залу, огляньте то маленьку полиню з брошу­рами, чий вплив ледь не мізерний, уявіть собі наляканих членів: один тут, один там. А потім вийдіть на Стрснд. Не оминіть оком розміру будинків та бізнесових будівель, погляньте на блиск рекламних плакатів, зверніть увагу на морс машин та силу-силенну людей. Цс - світ, чиї підвалини ви намагає­тесь змінити. Тож як по тому виглядатимуть ті дрібненькі струмочки діяльності?»¹².

Здається, що думка Веллса породжена долями всіх провідних ідеологій XX сто­ліття. Море машин на головній вулиці Лондона, розміри бізнесових будівель, ма­буть, взяли гору над памфлетами, семінарами, статтями та науковими працями. Для політичної думки в цьому столітті більшість поворотних пунктів, здається, були політичними, а не інтелектуальними подіями. Хай там якою є, наприклад, вага публі­кації 1971 року «Теорії справедливості», більшовицька революція 1917 року та східноєвропейські революції 1989 року мали набагато вагоміший вплив на лінії фронту та центри інтересів політичної думки. Більшовики - на кшталт фабіанців, з яких кепкував Веллс, - могли бути маленькою, ба навіть відносно мізерною гру­пою; і доки вони - здійснивши військовий переворот - не захопили владу, їхній вплив був не більшим за фабіанський. Своєю чергою, вплив марксизму зазнав дра­матичного кінця не через раптовий розквіт критичної думки, а через падіння кому­ністичної влади в Польщі, Чехословаччині і, нарешті, у Радянському Союзі. Коло ідей, що вижили протягом майже трьох чвертей століття, коли їх виважено аналізу­вали та обґрунтовано піддавали критиці, втратили свою цінність протягом кількох місяців лише через те, що у Східній Європі система управління економікою та люд­ським життям добігла свого кінця. Ніяка претензійна нова критика марксистської традиції так і не пояснила суті різкої зміни, що сталася; і номери часопису «New Left Review» аж ніяк не зникли з бібліотечних полиць. Іншими словами, коло доступ­них шляхів презентувати та критикувати марксистську теорію лишилося без жод­них змін, і їхня впливовість та значення зазнали трансформації не через внутрішні інтелектуальні події, а через події зовнішні - історичні та політичні.

Ліберальна теорія ха ліберальна політика

Однак спричинений дереалізацією значної кількості принципів ліберального мис­лення песимізм щодо майбутнього лібералізму є вкрай обмеженим поглядом на роль ідей та мислення в комплексі людської діяльності. Перш ніж відкинути лібералізм як такий собі неефективний жаль з приводу недосконалості реального світу - що тлумачиться як неліберальний та нерозумний, - потрібно прояснити, яке місце по­сідають Ідеї на кшталт лібералізму в цілій мережі людських діяльностей та в який спосіб можна найкращим чином зрозуміти характер і внесок політичної думки та політичної аргументації. Якщо «академія» не править світом, то принаймні ані вона не ізольована від світу, ані світ від неї.

Існують три способи, в які можна витлумачити місце ідей в усій складності люд­ської політичної діяльності. Перший - формальний, що виходить з чистого поняття або теорії, другий - контекстуальний, що аналізує ідеї за їхніми соціальними або економічними передумовами, третій - симбіотичний, що залучає більш гіпотетич-

Цит. за: Dickson L. H.G. Wells: his Turbulent Life and Times. -London: MacmiHan, Pelican, 1969(1972 edn.).-C. 144.

136

Родні Баркер

Майбутнє для лібералізму чи ліберальне майбутнє?

137

не та історичне розуміння. Ці три стилі мають стосунок - хоч тут годі говорити про цілковитий збіг - до ідеалізму, матеріалізму та скептичнішого підходу Макса Вебе­ра. Згідно з першою точкою зору, ідеї - це незалежні змінні у політиці. Вони фор­мують, спричинюють, витворюють, зумовлюють та обмежують політичну актив­ність. Тож будь-яка оцінка їхньої ймовірної успішності починається з розгляду їхньої логічної структури, припущень, від яких ці ідеї залежать, та висновків, що з них випливають. У рамках цього способу дослідження розгляд природи політики як діяль­ності передбачатиме погляд на чисту форму політики та історичне прогнозування, що ґрунтуватимуться на можливостях та межах такої моделі. За цим стилем ми­слення запитувати про майбутнє лібералізму або демократичної політики - означає запитувати про те, що імпліцитно міститься в абстрактно визначених та абстрактно витлумачених принципах діяльностях, які обстоює лібералізм або демократія¹³.

Другий спосіб - подібно до першого - приписує ідеям чіткість, однак розміщує їх суто в контексті інституцій, соціальних структур, моделей влади, розподілу ба­гатства та конституційних механізмів. Ідеї народжуються з «реальної» політики; вона їх обслуговує, підтримує та живить. Із втратою цього зв'язку ідеї можуть і надалі існувати в приватній сфері - як особисті переконання чи побутові ексцент­ричності, проте їхній вплив на громадське життя кардинально зменшується. Так, Радхіка Дісай, аргументуючи в цілому за грамшіанським підходом, вважає, що «зга­сання Ліберальної партії свідчило про те, що її індивідуалістичні імпульси, глибоко вкорінені в англійському суспільстві, продовжують існувати передусім у цінностях життя неконформістського середнього класу - життя виокремленого, свідомо само-обмеженого та ієрархізованого»¹⁴.

Третій спосіб, визнаючи специфічний характер політичної думки, водночас відки­дає будь-який поділ політики на інтелектуальну та «реальну», вважаючи мислення, промови та тексти центральними формами політичного життя. Політика є, «поряд із іншими сферами, істотною мірою мовною (linguistic) діяльністю»¹⁵. Не відкида-ючи ані сили аргументів та слів, ані зв'язків між інституціями та ідеями, така пози­ція вважає, що баланс між цими компонентами набагато врівноваженіший і щодо ступеня їхньої незалежності, і щодо ступеня їхньої причинової сили.

І перший, і другий способи можуть допомоіти зрозуміти політику. Однак різко розмежовуючи мислення та сутності, з одного боку, та дію й історію, з другого, вони дають змогу побачити і один одного, і свої власні межі. Обидва способи затем­нюють той факт, що мислення та аргументація - то діяльність, яка поглинає значну частину політичного часу і яка є аспектом або компонентом усіх цих людських видів діяльності та типів людських об'єднань, що - у будь-якому значенні слова - можуть бути названі соціальними. Ці позиції залишають поза увагою і непрогнозовані на­слідки «абстрактних» ідей, і хаотичну та випадкову інтелектуальність багатьох типів політичної діяльності. Якщо ми стаємо на третю, гнучкішу та гіпотетичнішу пози­цію, ми мусимо накреслити альтернативне висвітлення перспектив лібералізму.

Див., наприклад, позицію Ернссто Лакло щодо природи політики сьогодні (The Making of Political

Identities / Ed. E. Laclau. - London: Verso, 1994).

Desai R. Second Hand Dealers in Ideas: Think Tanks and Thatchcrilc Hegemony // New Left Review -

І 994. - №203 (січень-лютий). - С. 41.

Sparkes A. W. Talking Politics: a Wordbook. - London: Routlcdgc, 1994. -C.I.

Константинове співвідношення

Дереалізація певного кола політичних ідей, ясна річ, може швидко перетворити їх лише на коментар інших типів людської діяльності. Однак навіть за таких обставин слово «інших» вказує на те, що самі політичні ідеї залишаються певним типом люд­ської діяльності і не полишають історичного ринку. З другого боку, долі політич­них, соціальних та релігійних доктрин не складаються цілком незалежно від інших форм людської діяльності, що, своєю чергою, формуються ними. Подією, не менш істотною для історії християнства, ніж навернення Павла, було навернення імпера­тора Константина, який, прийнявши християнську віру та уклавши союз із християн­ською церквою, легітимізував та посилив і церкву, і свою власну владу, причому зробив це у спосіб, що трансформував обидва суб'єкти альянсу. У XX столітті Кон­стантинове співвідношення, симбіотичний та ненрогнозований взаємовплив інсти­туцій і святих, урядовців і мислителів, політичних утворень і доктрин, набув роз­витку в діяльності партій та урядів, політичних та релігійних рухів.

Константинове співвідношення є ядром для будь-якого пояснення долі лібераліз­му - так само як і долі будь-яких інших політичних доктрин. XX століття - і не тільки - дає цьому безліч прикладів. У середині століття марксистський комунізм був доктриною, що - особливо у версіях ленінізму та сталінізму - здійснив гранді­озний вплив на політику Радянського Союзу та решти країн світу. Меншим чином та поки що - тією мірою, якою ми можемо це констатувати, - протягом меншого проміжку часу економічний лібералізм «нових правих» серйозно зумовив дії урядів Західної Європи та Північної Америки у 80-х та на початку 90-х років XX століт­тя¹⁶. Натомість вплив політичного лібералізму і на політику урядів, і на життя пере­січних людей виявився набагато меншим. Однак з такого розрізнення між марксиз­мом та «новими правими», з одного боку, І політичним лібералізмом - з другого, аж ніяк не випливають висновки щодо реалізму їхнього теоретизування або міри їхньої «резонності». Натомість, проводячи розрізнення в такий спосіб, ми здійснюємо істо­ричне дослідження з приводу ступеня політичної життєздатності, що її має певне коло політичних ідей, та з приводу тієї міри, якою їх використовують у «звичайно­му» політичному житті.

Ідеї потребують земних втілень, і що сильнішими є ці втілення, то більшими є шанси ідей вижити та розквітнути. Якщо перо сильніше за меч, воно сильніше пе­редусім у руках добре консолідованих політичних організацій. Усне слово може бути потужним засобом передачі думок, одначе воно радше є ланкою, що веде до друкованих та комп'ютерних засобів спілкування. Рішення оприлюднити щось - у друкованому чи електронному вигляді, засобами радіо чи телебаченя - може поста­ти під впливом усної аргументації. Однак без такого оприлюднення ця аргумента­ція - не більш ніж приватна гра. Ідеї - це сироти, що шукають усиновлення, і, не знайшовши своїх опікунів, вони так і блукатимуть холодними вулицями розуму.

Та годі відмовити в слушності і протилежній позиції. Відсутність ідей, прин­ципів та інтуїцій унеможливила б політику, і ті, кому здається, що її можна було б або зрозуміти, або провадити як прагматичну діяльність, в якій немає домішок мис-

Cockett R. Thinking the Unthinkable. - London: Harper Collins, 1994; Gray J. Beyond the New Right. -London: Routlcdgc, 1993; Gray J. Post-Liberalism: Studies in Political Thought. - London: Routlcdgc, 1993. Коли починають писати історію інтелектуальних рухів, незабаром слід чекати некрологів.

138

Родні Баркер

Майбутнє для лібералізму чи ліберальне майбутнє?

139

лення, часто уневільнені тим або тим з невідомих чи, можливо, мертвих мислите­лів. (Те саме Кейнс зі схожого приводу казав про економічні ідеї). Політична теорія, звичайно ж, спирається на реальне врядування, однак це опертя не однобічне. Вац­лав Гавел - Президент Чеської Республіки, Вільям А. Ґелстоун - другий помічник з питань внутрішньої політики при президенті Клінтоні; Ел Ґор виступав на комуні-таристському диспуті між Ґелстоуном та Етціоні в Конгресі США в листопаді 1991 року. Марксизм не здатний цілком роз'яснити історію Радянського Союзу, однак вона незрозуміла без нього. Інститут економічних справ не визначав політичних стратегій для уряду Тетчер, однак результати діяльності цього уряду годі зрозуміти без урахування аргументів Гаєката його колег. Без св. Павла імператор Константин мав би геть інші можливості для вибору.

Оскільки інтелектуальна діяльність та політична організація, праця над уточ­ненням й оприлюдненням ідей та організація людей і ресурсів, попри те, що вони с аспектами єдиного комплексного політичного процесу, є явищами, відмінними одне від одного, вони матимуть і відмінні генеалогії. Ці феномени розвиватимуться, хоч і симбіотично, з різними швидкостями та різними способами. Політична думка може набути розквіту через своє відокремлення від політичної організації, І у наданій їй свободі відносної невпливовості набути амбіцій та переконань, що пізніше допомо­жуть їй уникнути невиправданих компромісів, пов'язаних з урядуванням та політи­кою. В результаті вона може справляти більш радикальний вплив. Тож, можливо, існують певні кола, крізь які простує думка, що позбувається впливу на реальну політику, але згодом удосконалюється - перж ніж в різних формах повернутися, аби віднайти нових союзників. Ізоляція може надати інтелектуальної сили, обгрунтова­ності та політичної ефективості. Константин, можливо, був важливішим за св. Пав­ла, однак без політично незаангажованого вчення, що зумовило діяльність Констан­тина, Римська імперія мала б менше матеріалу для втілення та використання. В ме­жах самого лібералізму прикладом цього процесу є доля ідей Ф. А. Гаєка та їхнє поширення Інститутом економічних справ - своєрідний рух від пустелі до проповід­ництва¹⁷. У цій ситуації дереалізацію політичного лібералізму варто розглядати не як свідчення його занепаду, що, можливо, триватиме довго, а радше як окремий епізод у його еволюції.

Фрагментація лібералізму

Питання «яким буде майбутнє лібералізму» передбачає, що існує певна єдина коге­рентна цілісність ідей, до яких можна застосувати назву «лібералізм». Однак на­справді ми маємо цілком іншу ситуацію; іншою вона була і протягом більшої части­ни XX століття. Інші складові доктрини почали містити в собі внутрішню диферен­ціацію. Лібералізм не лише втратив зв'язок з реальною політикою; він також ви­явився поділеним та розгалуженим. Його принципи зазнали фрагментації, і ті, хто їх дотримувався, міг обстоювати економічний лібералізм чи політичний лібералізм; права власності чи рівну правомочність; вільні ринки чи вільні політичні режими (constitutions); приватну корисність чи працю на користь суспільства.

Розсіяні ліберальні ідеї прямували двома основними шляхами: напрямом еконо­мічного лібералізму та напрямом політичною лібералізму. Перший захищав власність

Cockett R. Op. cit.

та ринок і вважав, що найголовніший обов'язок уряду полягає в уможливленні та підтримці атмосфери, в якій вони набули б розквіту. Діяльність уряду поза цими функціями сприймалася з підозрою й навіть ворожістю, а політика колективістської соціальної реформи вважалася хибною та небезпечною. Другий шлях, себто шлях політичного лібералізму, розглядає політику, життя громадянина, громадські дискусії та управління колективними справами суспільства вартісною та необхідною скла­довою соціального життя. Він ставить акцент радше на активній політиці, ніж на обережних обмеженнях з боку уряду. Там, де економічний лібералізм із обережні­стю та пересторогою ставиться до демократії, вбачаючи в ній джерело залегкого породження неадекватних вимог до уряду, політичний лібералізм вітає інтенсифі­кацію політичної участі, вважаючи, що вона справляє позитивний вплив І на індивідів, і на спільноту. Економічний лібералізм індивідуалістичний, політичний лібералізм - громадянський. Перший наголошує на правах та їх захисті, другий - на дії, соціальній комунікації та інтеракції і на підтримці цих процесів.

Ці два шляхи не є антагоністичними за своєю внутрішньою суттю, і істотні роз­біжності між ними стосуються лиш акцентів. Однак на практиці вони постали роз­діленими і вкрай часто виключали один одного та виявлялися антагоністичними. Проте урізноманітнення лібералізму цим не вичерпується. Політичний лібералізм, обстоюючи індивідуальні права на громадянство, може витлумачувати останнє або як частку індивіда у здійсненні влади, або ж як його участь у громадському житті та політичних дискусіях. Перша позиція провадить до акценту на демократії та на тім, що влада здійснюється народом. Друга веде до акценту на конституціоналізмі та процедурних правилах. Задля цього політична та урядова сфера повинна мати достат­ні повноваження, аби бути здатною здійснювати політичний нагляд, І достатньо вузькою, щоб не виходити за межі тих сфер, де люди об'єднуються як громадяни, тобто не втручатися там, де вони постають окремо одне від одного, відрізняючись за класом, статтю, національністю або віросповіданням. Інтерпретація громадян­ства як участі наголошує на тих межах, що не передбачені витлумаченням грома­дянства як правління народу.

Однак принципи лібералізму не тільки зазнали фрагментації, а й переплелися з елементами тих традицій, що у XIX чи на початку XX столітгя видавалися б відмінни­ми одна від одної та несумісними одна з одною. У Об'єднаному Королівстві вимога верховенства права та держави, керованої конституцією, постала як складова про­грами, висунутої радикалами та соціалістами проти програми «нових правих», які обстоювали ідею вільного ринку та сильної держави. Вимогу вважати фундамен­том публічної політики економічні права (а не традиційне уявлення про добробут) було висунуто проти аргументів тих, хто виступав на захист державного втручання, -а відтак ця вимога була засобом максимізації індивідуальної автономії. Нові альян­си та гібриди, що почали відігравати вагому роль у політичному житті останньої чверті століття, певна річ, пов'язані зі своїми ідеологічними прототипами, однак дещо відрізняються від них. Тож питання «яким буде майбутнє лібералізму?» мож­на розглянути, лише конкретизувавши, які складові ліберальної традиції є предме­том аналізу та у поєднанні з якими складовими інших традицій їх розглядатимуть. Через процеси фрагментації та реконструкції ліберальні ідеї вже стали компонента­ми програм і «нових правих», і найновіших лівих. В ідеї відновленого плюралізму, що її висунув Пол Гірст, ліберальний індивідуалізм постає як противага постмодер-

140

Родні Баркер

Майбутнє для лібералізму чи ліберальне майбутнє?

141

ному плюралізму, хоч амбіції неолібералів едвардіанської Британії знов набувають значення. Гаєк, як уже часто зазначали, поєднував ліберальні економічні погляди з консервативною соціальною та політичною позицією. У Об'єднаному Королівстві кампанію за писану конституцію провадить альянс тих, кого раніше класифікували б як політичних лібералів, соціал-демократів і навіть консерваторів¹⁸.

Союзники лібералізму

Тож історія розсіяння ліберальних ідей стала частиною історії різноманітних партій, організацій, урядів та рухів, навколо яких окремі складові ліберальної традиції спро­моглися об'єднатися. Адже хоча сам лібералізм як відносно єдиний та інтегрований корпус аргументації, мабуть-таки, втратив своє Константинове співвідношення, його роз'єднані частини уникли цієї долі. Відносні успіх та невдача політичного лібера­лізму, з одного боку, та економічного - з другого, пов'язані з тим, якою мірою ці напрями спромоглися знайти своїх союзників. Лібералізм розквітнув навколо органі­зованої та напіворганізованої ліберальної політики, і коли така інтеграція виявила­ся неможливою, його характер змінився. Цей момент досить типовий для розвитку всіх політичних доктрин. Не тільки піднесення та занепад, а й форма та характер «нових правих» були зумовлені їхніми комплексними відносинами з тетчеризмом, ширакізмом та рейґанізмом, з діями, риторикою та політикою і тих партій, що були при владі, і тих, що були її позбавлені. Політичні доктрини розташувалися навколо інституціонального та організаційного центру, що його утворює врядування тієї чи тієї партії. Занепад або постфазу злиття «нових правих» із соціальним і політичним консерватизмом та економічним лібералізмом супроводжує відхід від влади партій та лідерів, що обстоюють доктрину нових правих. Не меншою мірою на образ лібе­ралізму великий вплив справляють наявні інституції, навколо яких можна було б згуртуватись. Тож фрагментація лібералізму та приєднання економічного лібералі­зму до соціального та політичного консерватизму великою мірою спричинені існу­ванням партій та інституцій «правого крила» та нечисленністю партій та інституцій традиційного ліберального спрямування.

Константинове співвідношення зумовлює те, що лібералізм має розкривати та знаходити свій електорат чи навіть набувати його цілком випадково, аби повсякчас з'являлися ті, хто вважатиме, що згуртування навколо ліберальних принципів є до­стоту тим, що відповідає їхнім власним інтересам. Парадоксальним чином його го­ловний успіх у цьому напрямі протягом останніх двох століть аж ніяк йому не зара­див. Конституційне та демократичне врядування є виразом ліберальних принципів, які, однак, полегшують або уможливлюють досягнення низки непередбачуваних цілей. Ліберальні політичні устрої (constitutions) є тріумфом лібералізму, однак з їхніх позитивних результатів мають зиск геть усі партії та фракції і, аж ніяк не спри­яючи розвиткові ліберальних партій, перетворюють їх - тією мірою, якою даний політичний устрій с справді ліберальним - на зайві.

Існує два можливих заперечення проти цього діагнозу, і обидва вони виплива­ють з ліберальної концепції політичного життя. Перше: якщо політичні доктрини потребують союзників на кшталт імператора Константина, то чи не перетворюють-

ся вони таким способом лише на придворних духівників певних потужних, при­вілейованих та деспотичних сил? Скажімо, приклад торговельних домовленостей GATT міг би засвідчити, що ліберальні економічні доктрини досягають успіху голов­ним чином в обгрунтуванні та підтримці інтересів привілейованих держав планети. Марксистська або веберівська концепції могли б цілком підтвердити такі підозри. На це заперечення можна відповісти трьома способами. По-перше, аж ніяк не будь-яке врядування є деспотичним, і в пошуках союзу з тими, хто утримує в своїх руках політичну владу, лібералізм на практиці не схильний, а за своїми принципами взага­лі не може стати партією, що обслуговуватиме неліберальні режими, По-друге, лібе­ралізм є засобом упомірнення та обмеження врядування, і хай там який буде харак­тер режиму, інтеграція з ліберальними цінностями та принципами його поліпшить. Лібералізм, у цьому сенсі, має закликати до розкаяння грішників, а не праведників. По-третє, врядування - не єдиний потенційний інтерес, до якого здатен лібералізм, і в суспільствах, що поділяють ліберальні принципи та цінності, значно підвищу­ються владні повноваження громадян та міра їхньої участі в політичному процесі. Хоч якими великими були розчарування, що настали після революцій 1989 року, і хоч би якою значною була кількість тих урядів у суспільствах державного комуніз­му, що власноруч відреклися від влади - а їх було принаймні не менше, ніж скину­тих, - події, однак, засвідчили, що народна підтримка і народний спротив можуть бути істотними чинниками для виживання уряду.

Друге заперечення полягає в тім, що позаяк ліберали прагнуть забезпечувати автономію та розвиток особистості, то успіх ліберальних доктрин, що залежатиме не від вільних раціональних актів вибору, а від могутніх союзників чи від історичної випадковості, або нічого не вартий, або є просто суперечністю в поняттях. Однак політика - не релігія, в якій мотив важливий принаймні не менш, ніж дія, і де він є її істотною складовою. Якщо ліберальні інституції або ліберальна політика набува­ють розквіту, ліберала вже не повинен турбувати пошук його причин. Натомість, як дуже давно писав Бозанке, християнин наполягатиме, що той, хто молиться, споді­ваючись отримати грошовий зиск, або хто відвідує церкву лиш через те, що цього вимагає закон, взагалі не здійснює релігійного акту¹⁹. На це зауваження можна відпо­вісти, що ліберал також може бути незадоволений ліберальною політикою, спону­кою якої є страх (а не раціональна узгодженість із законом), звичка чи просте на­слідування. Однак причини незадоволення ліберала полягають у тім, що ці мотиви можуть вважатися ненадійним фундаментом для лібералізму, а не неправомірними чи хибними самі по собі.

Альянси, що уможливлюють входження політичної доктрини у цілісне політич­не життя, можуть утворюватися з партіями, групами, класами чи особами, однак також і з урядовими структурами чи державними органами. Іншими словами, таке залучення не обов'язково має бути тенденційним, якщо співпраця з певною низкою державних органів не передбачає пріоритету, якого їм слід віддати над іншими. Таке політичне узасаднення може успішно зменшити міру дереалізації політичної теорії та ступінь її відчуження від реальної політики. Об'єднане Королівство, наприклад, не маючи писаної конституції та тих типів обговорень, що до них може спонукати

Див., напр.: Citizenship /Ed. G. Andrews. - London: Lawrence and Wishart, 1991.

Bosanquet В. The Philosophical Theory of the State. - London: Macmillan, 1965 [1899]. - С 179.

142

Родні Баркер

Майбутнє для лібералізму чи ліберальне майбутнє?

143

така конституція, має іншу ситуацію, ніж Сполучені Штати, де публічні дебати з проблеми абортів, законодавчої регламентації проблеми гомосексуальності або сек­суальної дискримінації можуть спричинити таку міру залучення професійних тео­ретиків та абстрактної теорії, яка в Британії просто невідома²⁰. Там, де існує писана конституція, а отже - базовані на ній аргументи з приводу окремих політичних стра­тегій, виникає серія зв'язків між організованою політикою, політичними партіями, громадськими обговореннями політичних проблем, аргументацією, що спирається на конституцію, та розробкою і мобілізацією політичної теорії, яка у Великобри­танії с неможливою або можливою меншою мірою. Імпліцитну, а не формальну, конституцію, або таку, що з'являється на очі тільки в академічних підсумкових звітах урядової практики, присвячених цій темі, складніше обговорювати, адже її складні­ше концептуалізувати. Можливо, для того, щоб змінити ситуацію та привернути увагу до певного окремого аспекту чи принципу, потрібна революційна криза, і лиш після цього цей аспект або принцип можуть стати предметом активного обговорення се­ред теоретиків політики. У Британії вищою точкою такої дискусії було радше XVII, ніж XIX чи XX, століття.

Однак тоді як писані конституції можуть полегшити контакт між політичним теоретизуванням та дискусіями навколо політичних стратегій, самі конституції, перш ніж вони зможуть функціонувати, вимагають певного ступеня соціальної єдності. Вони дуже рідко поставали засобом її досягнення; натомість замінити цю єдність вони геть не здатні. Політичний лібералізм, що покладається на політичні устрої, в яких громадяни можуть брати участь у вільній і рівній дискусії та управлінні їхніми спільними громадянськими справами, матиме незначний вплив або підтримку в тих частинах планети, де конституційні структури руйнуються панівними, однак несу­місними колективними ідентичностями. З другого боку, у тих країнах, де зміни у політичному устрої відбуваються у спосіб, що не перешкоджає фатальним чином колективним ідентичностям, які вже існують або виникають, цілком можна споді­ватися на те, що лібералізм відіграватиме провідну роль. Одними з можливих форм такої ліберальної конституційної політики, де культура громадянства достатньо ви­тончена, щоб не спричинити соціального розбрату, однак водночас досить вагома, щоб гарантувати ефективну інтеграцію, є інтернаціональні або транснаціональні форми врядування, найочевиднішим і, можливо, єдиним прикладом яких є Євро­пейський Союз²¹. Однак він ілюструє труднощі досягнення адекватного синтезу. З одного боку, європейське громадянство ніколи не піде далі громадянства вимог до стосунків взаємопідтримки І не зможе утворити спільноти активного громадянства, де люди ідентифікують себе з життям сильної держави та беруть у ньому участь. Ціною єдності у такому разі буде неуникна слабкість та беззмістовність. Якщо ж суспільство, що вимагає лояльностей, ширших, ніж лояльності держав, які сьогодні існують, матиме владу, подібну до влади християнства в середньовіччі або влади сучасного ісламу, всеосяжні претензії такої ідентифікації можуть призвести до не-гіабільності, конфліктів і нетерпимості.

Див., напр.: Dworkin R. Life's Dominion: An Argument About Abortion and Euthanasia. - London; HarperCollins, 1993.

Citizenship and Democratic Control in Contemporary Europe / Eds. B. Einhorn, M. Kaldor, and Z. Kavan. - Aldcrshot: Edward Elgar, 1994; Meehan E. Citizenship and the European Community. - London- Sage 1993; Welsh J. M. Op. cit.

Тож прогнози щодо Європейської Спільноти можуть бути лише гіпотетичними, хоча існують певні підстави, завдяки яким її організації можуть частково виявитися адекватними політичними об'єднаннями, побудованими на засадах лібералізму. Відносини легітимації всередині таких об'єднань будуть ближчими радше до лібе­ральних, ніж до консервативних теорій урядування. Будь-яке врядування є формою легітимного панування. Там, де засобом легітимації є та чи та форма ідентифікації між урядовцями та тими, над ким вони урядують, тобто наявність тих чи тих спільних рис, національної, релігійної, расової або культурної ідентифікації, лібералізм може зробити найменше, на що він здатен. Тож самі формальність та абстрактність лібералізму зумовлюють проблеми (котрі, проте, не є нездоланними перешкодами), з якими стикається ліберальна теорія як доктрина, що бере участь у процесі легі­тимації чи відіграє в ньому істотну роль. Натомість тією мірою, якою легітимація є результатом договору, раціонального обрахування обопільних інтересів або утилі­таристського уявлення про спільне добро - отже, тією мірою, якою вона має риси радше вигідного управління (governance), ніж владного урядування (government) -ліберальні схильності та ліберальні настанови і практики знаходять для себе сприят­ливіші умови. Якщо управління як певний утилітарний, вигідний комплекс заходів та механізмів має шукати обґрунтування в політичних принципах, він, радше, звер­неться до лібералізму; зі свого боку, лібералізм почуває себе найприродніше разом із формами врядування та політики, пов'язаними скоріше з прагненням зиску, ком­форту та обопільного добра, ніж зі спільнотними ідентичностями чи національни­ми культурами.

Тією мірою, якою управління (governance) витісняє врядування (government), економічна автономія окремих держав розчиняється в мультинаціональних корпо­раціях, а пол іти ко-правова автономія - в інтернаціональній політиці, договірний приватний інтерес набуде відносно більшої ваги, ніж за ситуації, коли фундаментом влади є спільні ідентичності. У цій сфері лібералізм функціонує майже органічно. Типи відносин із управлінням, що їх схильна витворити дедалі інтенсивніша транс­національна інтеграція, матимуть радше ліберально-договірний характер. Той, хто працює в Бельгії, має родину у Франції, і є громадянином Об'єднаного Королівства, має сукупність відносин, що набувають адекватного роз'яснення саме на засадах договірної теорії і щодо яких просте та звичне поняття верховної влади (sovereignty) не матиме ніякого сенсу. Більше того, ні складні відносини управління схильні куль­тивувати та викликати в індивідові таке ставлення до влади, директивних органів чи інституцій примусу, що грунтуються радше на договірній позиції, ніж на відчутті

благоговіння.

Однак ліберальні договірні концепції доречні не тільки у зв'язку з багатоманіт-тям органів урядування поза межами національної держави. Суміш постмодерніз­му, старого плюралізму та радикальної фрагментованості може призвести до куль­тивації паралельних або розгалужених шляхів політичного підпорядкування і в ме­жах наявних держав, і поза їхніми кордонами або на перетині між ними²². Націона­лісти Шотландії та Північної Ірландії вже почали вбачати - як альтернативу до мож­ливої автономії - кращі перспективи для самовизначення своїх національних спільнот у Європейському Союзі. Однак спільноти, що вважають себе відмінними

Hirst P. Op. cit.

_і.

144