§ 2. Теургічні мотиви у філософії п.Я. Чаадаєва та їх соціал-імперський характер

Однією з актуальних проблем, що має пряме відношення до розуміння специфіки руської національної філософії, є проблема національної само-ідентифікації руської людності.

Пошуки шляхів самоідентичності руськими мислителями робилися протягом багатьох століть, починаючи з часів перших князів. Такими були і міфологема “Москва – Третій Рим”, і розмірковування Івана Грозного, і «Подорож з Петербургу до Москви» О.М. Радіщева, і «Руська правда» П.І. Пестеля та інші конституційні проекти. Такими є і роздуми П.Я. Чаадаєва, які він подав у «Філософських листах» та в «Апології божевільного».

На думку багатьох дослідників творчості опального мислителя його роздуми про майбутнє Росії і шляхи її розвитку, є першим в історії суспільно-політичної думки Росії документом руської національної самосвідомості, який подається в широкому філософсько-історичному контексті.

З такою оцінкою можна погодитися, адже спроба П.Я. Чаадаєва показати російську дійсність в неприкрашеному вигляді, розкрити причини відірваності Росії від загальнолюдського суспільного поступу і передбачити майбутнє Росії через призму загально-цивілізаційних закономірностей була нетрадиційною для руської соціально-політичної думки. У цьому сенсі його філософський доробок є новаторським. Крім цього, особливе місце П.Я. Чаадаєва в історії Росії визначається ще й тим, що його діяльність є своєрідним рубежем між лібералізмом дворянства і революційністю різночинців, а з його творчості бере початок поділ руських мислителів на західників та слов’янофілів.

Кожна епоха має своїх героїв. Іх формує громадська думка, яка часто прикрашає особистість легендами, і тому про людину нерідко думають інакше, аніж вона є насправді. Історично так склалося і з особистістю П.Я. Чаадаєва, адже до праці П. Мілюкова «Головні течії руської історичної думки» глибокого вивчення його філософських поглядів не було. Звернення до імені П.Я. Чаадаєва носили переважно історико-мемуарний характер. Винятком хіба що стала стаття М.Г. Чернишевського про «Апологію божевільного» [див.: 671], але вона не набула широкого розповсюдження. Навіть на початку XX ст., коли розгорнулася дискусія про П.Я. Чаадаєва у зв’язку з виходом у світ книги М. Гершензона «П.Я. Чаадаев. Жизнь и мышление», стаття М.Г. Чернишевського ще залишалася поза полем зору істориків та філософів і була опублікована лише в 1928 році.

Стаття М.Г. Чернишевського стала першим і найбільш обґрунтованим спростуванням думки про те, що в «Апології божевільного» П.Я. Чаадаєв змушений був відступити від позицій, висловлених ним у «Філософських листах».

Дослідники творчості П.Я. Чаадаєва А.А. Галактіонов і П.Ф. Нікандров, В.В. Зеньковський, В.В. Лазарєв, О.О. Лєбедєв, М.О. Лоський, А.І. Но­віков, А.М. Сергеєв, А. М. Тарасов [див.: 106; 195; 311; 315–316; 378; 446; 549; 585] та інші цілком доречно підкреслюють, що він був передовою людиною своєї епохи, виступав проти реакційної політики царської влади, за що був оголошений божевільним, поділяв погляди декабристів, був товаришем О.С. Пушкіна, який присвятив йому багато віршів. Ось як поет малює портрет П.Я. Чаадаєва:

“Он вышней волею небес

Рожден в оковах службы царской;

Он в Риме был бы Брут, в Афинах Периклес,

А здесь он – офицер гусарской” [515; с. 224]

В години розпачу поет пригадує задушевні розмови з П.Я. Чаадаєвим, знаходячи в них розраду:

“...Тебя недостает душе моей усталой” [там само; с. 245]

“... Ничто не заменит единственного друга

Ты был ценителем моих душевных сил;

О неизменный друг, тебе я посвятил

И краткий век, уже испытанный судьбою

И чувства, может быть спасенные тобою!” [там само; с. 246]

“Когда гордится мог я дружбою твоею?” [там само]

“С тобою вспомнить беседы прежних лет,

Младые вечера, пророческие споры,

Знакомых мертвецов живые разговоры” [там само]

Обох видатних особистостей Росії поєднувала жага свободи і служіння Вітчизні. Не випадково О.С. Пушкін звертається до П.Я. Чаадаєва з полум’яними словами:

“Пока свободою горим,

Пока сердца для чести живы,

Мой друг, отчизне посвятим

Души прекрасные порывы!” [там само; с. 194]

Цього прагнув і П.Я. Чаадаєв. Але, як людина надзвичайно амбітна, він був глибоко переконаний, що саме йому, як нікому іншому, відомі екзотеричні знання розвитку світової історії. М.О. Бакунін у листі до В.Г. Белінського від 2 квітня 1836 року зауважує, що П.Я. Чаадаєв уявляв себе прапороносцем суспільного прогресу. О.С. Пушкіна П.Я. Чаадаєв бачив виразником у художній формі своїх поглядів на хід світової історії. Але О.С. Пушкін не поділяв історичних поглядів П.Я. Чаадаєва. Не випадково у листі до О.С. Пушкіна від 17 червня 1831 р. він з гіркотою напише: “Це – нещастя, мій друже, що нам не прийшлося в житті зійтися ближче з вами. Я продовжую думати, що нам долею було визначено йти разом, і що з цього мало статися щось корисне і для нас і для інших” [658; с.67].

Дослідники творчості П.Я. Чаадаєва підкреслюють, що його увіковічив Грибоєдов в образі Чацького, що він схилявся до католицизму тощо. Але філософські розмірковування мислителя про глибинні причини відірваності Росії від світової цивілізації, на мій погляд, дослідниками посьогодні замовчуються.

Така оцінка творчості П.Я. Чаадаєва не є випадковою. Справа в тім, що руська соціально-політична і філософська думка була і є наскрізь пронизаною соціал-імперською ідеологією, яка залишається однією з ідеологічних підвалин розбудови Великої Росії. Багаторазово повторювана в наукових виданнях з історії, філософії, політології, підконтрольних засобах масової інформації ця концепція перетворюється у постулат, котрий не підлягав і досі не підлягає сумніву. Тож невипадково, що всі проблеми розвитку російської державності також розглядалися через призму цієї концепції.

Філософські погляди П.Я. Чаадаєва, його нещадна критика царизму також носять соціал-імперський характер, оскільки вони не виходять поза межі офіціозного розуміння надзвичайно болісної для росіян проблеми самоідентифікації.

Петро Якович Чаадаєв (1794–1856) – син багатого поміщика, рано залишився сиротою. Разом із братом Михайлом виховався у сім’ї тітки кн. Щербатової (дочки відомого історика). Товаришував з О.С. Пушкіним – (познайомився з ним у 1816 р. у Карамзіна у Царському Селі і до смерті поета залишався одним із його друзів). У 1808 р. вступив на словесне відділення Московського університету, де навчався з Грибоєдовим, Якушкіним, Тургенєвим та іншими майбутніми декабристами. Після закінчення університету в 1812 р. перейшов на військову службу в Семенівський полк і пройшов з ним усю Вітчизняну війну 1812 р. і зарубіжну кампанію 1814 р. Згодом його перевели у кінну гвардію. Як і багато майбутніх декабристів, вступає в масонську «Ложу Об’єднаних братів», членами котрої були також Пестель та Грибоєдов. У 1820 р. Якушкін приймає його в «Союз благоденства», пізніше П.Я. Чаадаєв стає членом Північного Товариства. Його військова кар’єра складається досить успішно, але у 1821 р. несподівано для багатьох він залишає службу. Саме у цей час П.Я. Чаадаєв пережив свою першу духовну кризу: захоплення містичною літературою, а напружена розумова праця призводять до духовного виснаження. У 1823 р. П.Я. Чаадаєв виїздить за кордон на лікування, де перебуває до 1826 р. Там він зустрічається з Шеллінгом (пізніше листується з ним) та іншими філософами. Після повернення в Росію його арештовують за близьке знайомство з декабристами, проте незабаром звільняють, і він повертається до Москви, де переживає другу духовну кризу, на кілька років стаючи затворником. Саме у ці роки шліфуються його філософські та релігійні погляди. У 1829 р. П.Я. Чаадаєв починає записувати французькою мовою свою філософську працю «Філософські листи», котру завершує у 1831 р.

Для глибшого розуміння не лише філософських ідей, а й життєвих принципів П.Я. Чаадаєва потрібно насамперед згадати його листи до О.Х. Бенкендорфа і до Государя Миколи I. Зокрема, в листі до О.Х. Бенкендорфа від 1 червня 1833 р. П.Я. Чаадаєв благає, щоб государ “милостиво дав мені можливість доказати йому мою відданість і застосувати ті сили, котрі я міг би віддати на служіння йому” [656; с. 81]. На яку ж державну посаду претендує П.Я. Чаадаєв? Він пише: “за відсутності навичок у цивільних справах, я можу клопотати лише про надання мені дипломатичної посади” [там само]. Саме на дипломатичній роботі, відслідковуючи революційні погляди і бунтарські дії молоді західних країн, найбільше міг би він, за його власним визнанням, застосувати свої знання, щоб “пильно слідкувати за рухом умів в Німеччинні. Та і в теперішню хвилину я бачу, що це було б тим служінням, на якому я міг би краще всього використати здобутки моїх наукових занять і праці всього життя…. Тепер я прагну лише до щастя бути відомим Його Величності. Серед дивних справ цього славного царювання, коли стільки наших надій збулося, найбільш разючим є вибір людей, призваних до справ” [там само], – пише П.Я. Чаадаєв. Він переконує О.Х. Бенкендорфа, що його “гаряче бажання” служити Государю не пропаде даром, що мудрість його Государя зможе розібратися в його здібностях, якими б малими вони не були. “Отже, я віддаю себе в повне і безумовне розпорядження Його Величності: я буду щасливий, якщо майбутній долі буду зобов’язаний виключно моєму Імператору, августійшому судді всіх наших позитивних якостей, законному поціновувачу тих послуг, які кожний з нас може принести вітчизні” [там само; с. 81–82], – пише П.Я. Ча­адаєв. Мудрість Його Величності зуміла розібратися у здібностях прохача і запропонувала йому посаду у міністерстві фінансів. У листі до Миколи I, який він передав через О.Х. Бенкендоррфа, П.Я. Чаадаєв, підкреслюючи, що “Ваша воля, Государ, закон для мене, і милість, з якою Ви зволили на моє прохання, є щастям для мене” [657; с. 82] прагне переконати Імператора дати йому посаду хоча б у міністерстві освіти. “Государ, я не смію збагнути Вашої царської думки, мені невідомі Ваші наміри стосовно мене. Але я знаю, і увесь світ, як і я, знає, що всі дії Вашого уряду відбивають велику думку, і ця думка виходить від Вас. Я звертаюся тому до Вас з усвідомленням, що розмовляю з Государем, який настільки високо стоїть, як людина, серед людей, наскільки високо поставлений, як Монарх, серед монархів.

Я багато розмірковував над положенням освіти в Росії і думаю, Государ, що, зайнявши посаду по народній освіті, я міг би діяти відповідно настановам Вашого уряду” [там само; с. 83], – плазує перед імператором П.Я. Чаадаєв. Але це не головне в його листі. Головне те, яка ж система освіти, на його думку, потрібна Росії? Освіті потрібно дати “національну основу, яка докорінно розходиться з тією, на якій вона базується в іншій Європі, адже Росія розвивалася у всіх відношеннях інакше, і їй випало на долю особливе призначення в цьому світі. Мені уявляється, що нам необхідно відокремитися в наших поглядах на науку не менше, аніж в наших політичних поглядах, і руський народ, великий і могутній, повинен, думається мені, зовсім не підпадати під вплив інших народів, але зі свого боку впливати на них. Якби ці думки співпали з поглядами Вашої Величності, я був би надзвичайно щасливий допомагати втілювати їх в нашій країні” [там само; с. 83–84], – пише П.Я. Чаадаєв. Таких реакційних думок не висловлював навіть Уваров С.С. (1786–1855), який був міністром освіти Росії у 1834–1849 роках.

В період написання цих листів П.Я. Чаадаєв виходить у світ і стає постійним відвідувачем Англійського клубу та московських салонів, де постійно точилися різноманітні соціально-філософські дискусії. Майстер влучних афоризмів, П.Я. Чаадаєв був неперевершеним у суперечках. Проте він не приставав до жодної течії, до жодного гуртка і до кінця життя залишався самотнім. У дискусіях він висловлював думки, котрі уже знайшли відображення у його філософській праці, написаній у формі листів до невідомої пані, котра нібито радиться з П.Я. Чаадаєвим, як упорядкувати своє духовне життя. Деякий час піддавалося сумніву, що листи призначались К.Д. Пановій, але тепер доведено, що саме вона була адресатом філософа. Не випадково, після публікації першого філософського листа П.Я. Чаадаєва вона, за поданням чоловіка, була запроторена в психіатричну лікарню.

Було написано вісім листів. Вони довгий час ходили по руках і лише після багатьох спроб 1836 р. в журналі «Телескоп» був опублікований перший лист, датований 1 грудня 1829 р. Публікація листа була сприйнята у суспільстві, як політичний вибух. Цензор був звільнений з посади, редактор журналу висланий в Усть-Сисольськ, потім у Вологду і повернувся лише через два роки. Журнал було заборонено, а самого П.Я. Чаадаєва імператор Микола І офіційно оголосив божевільним та віддав під обов’язковий щоденний нагляд лікарів і поліції. Лише через півтора року утиски були зняті з умовою, що він “не смітиме нічого писати”.

Проте у 1837 р. П.Я. Чаадаєв пише працю «Апологія божевільного» (залишилася незакінченою), у якій роз’яснює свою позицію щодо листів, щодо розуміння руської історії тощо. Довгий час його твори були заборонені. Перший лист був надрукований повторно лише у 1906 р. у журналі «Питання філософії і психології» і у «Зібранні творів і листів Чаадаєва» під редакцією Гершензона (1913–1914 рр.). Другий, третій, четвертий, п’ятий і восьмий листи були надруковані лише у 1935 р. у журналі «Литературное наследие» (ХХІІ–ХХІV). І тільки у 1991 р. вийшло повне зібрання творів і вибраних листів П.Я. Чаадаєва.

Що ж так схвилювало суспільну свідомість руських і особливо імператора? Передусім це критика П.Я. Чаадаєвим самодержавної Росії. “Самотні у світі, ми світу нічого не дали, нічого в світу не взяли, ми не внесли у масу людських ідей жодної думки, ми ні в чому не сприяли рухові людського розуму вперед, а все, що дісталося нам від цього руху, ми спотворили” [659; с. 330], – підкреслював П.Я. Чаадаєв. Та навряд чи думка про творчу неспроможність московітів так обурила імператора. Навіть не думка про відсталість Росії – адже вона (відсталість) є провіденціальною, такою, що містить у собі певний історичний сенс. “Щоб змусити себе помітити, нам прийшлося розтягнутися від Берінгової протоки до Одера...У крові у нас є щось таке, що нехтує будь-який дійсний прогрес. Одним словом, ми жили і зараз ще живемо, щоб дати якийсь великий урок віддаленим нащадкам, котрі зрозуміють його; нині, що б там не казали, ми являємо собою прогалину в інтелектуальному порядку” [там само]. Царя могла розгнівити критика філософом однієї з фундаментальних підвалин провіденціального месіанства Росії – царської влади, руського самодержавства.

Погляд П.Я. Чаадаєва на Росію є логічним висновком із розуміння ним християнської філософії. Як підкреслює В.В. Зеньковський, “увійти у систему Чаадаєва можна, лише поставивши у центрі всього його релігійну установку, – у його релігійних переживаннях – ключ до всіх його поглядів” [195; с. 163].

Релігійний світогляд є основою світосприйняття П.Я. Чаадаєва. Проте його релігійність не збігається з релігією богословів. Не випадково свій релігійний світ він називає “релігією майбутнього” і вважає, що саме до такої релігії звернені “полум’яні серця і глибокі душі”. Натура зосереджена і пристрасна, він усе життя прагне діяльності, не буденної, а натхненної християнством. Саме християнством, а не православ’ям, католицизмом чи протестантизмом. “Нічого не розуміють у християнстві ті, хто не помічає у його чисто історичній складовій, що є досить істотною частиною віровчення, що в ній до деякої міри міститься вся філософія християнства, оскільки саме тут виявляється, що воно зробило для людей і що йому належить зробити для них у майбутньому. З цього погляду християнська релігія розкривається не лише як система моральнісності, сприйнята у перехідних формах людського розуму, але ще як божественна вічна сила, що діє всезагальним чином у духовному світі, так що її видиме виявлення повинне служити нам постійним повчанням. У цьому і полягає власне сенс догмату, вираженого у символі віри єдиної вселенської церкви.

У світі християнському все має неодмінно допомагати встановленню досконалого ладу на землі, та й насправді веде до цього” [659; с. 332], – підкреслює П.Я. Чаадаєв.

Через призму переконаності у необхідності єднання церков філософ різко критикує православ’я. “Волею фатумної долі ми звернулися за моральнісним вченням, яке повинно було нас виховати, до розтлінної Візантії, до предмету глибокої зневаги цих народів (цивілізованих. – М.К.). Тільки що перед цим цю сім’ю викрав у вселенського братства один честолюбний розум (Фотій. – М.К.); і ми сприйняли ідею (християнства. – М.К.) у досить спотвореному людською пристрастю вигляді” [там само; с. 331]. Не менш різко критикує П.Я. Чаадаєв і протестантизм.

П.Я. Чаадаєв глибоко відчуває ходу історії, “її священний потік, її містичну сферу. У т е у р г і ч н о м у с п р и й н я т т і і р о з у м і н н і і с т о р і ї – в ся с в о є р і д н і с т ь і о с о б л и в і с т ь Ч а а д а є в а” [195; с. 164], – підкреслює В.В. Зеньковський. Філософія П.Я. Чаадаєва – це спроба християноцентричного розуміння історії. На його думку, історія невмолимо рухається до Царства Божого на Землі, бо вона є результатом діяння Божого Промислу, тієї втаємниченої, не зрозумілої багатьом сили, що спрямовує хід історії. Сам же П.Я. Чаадаєв переконаний, що йому відкрилася тайна Божого Промислу в історичному діянні. Саме через призму цього переконання можна зрозуміти як вчинки П.Я. Чаадаєва, так і його філософську позицію. Досі Божий Промисел виявлявся у діяннях європейських народів і обминав Росію. З болем автор пише: “те, що здавна становить саму суть суспільства і життя, для нас ще лише теорія і споглядання” [659; с. 323]. Це сталося тому, “що ми ніколи не йшли разом з іншими народами, ми не належимо до жодного з відомих сімейств людського роду, ні до Заходу, ні до Сходу, і не маємо традицій ні того, ні другого. Ми стоїмо ніби поза часом, всесвітнє виховання людського роду на нас не поширилося” [там само]. Не вказуючи істинних причин віддаленості руських від загальноцивілізаційного процесу, П.Я. Чаадаєв відчуває фальш і дискомфорт їх реального історичного буття. “Ні у кого немає визначеної сфери діяльності, немає добрих звичок, ні для чого немає правил, немає навіть і домашнього вогнища, нічого такого, що прив’язує, що пробуджує ваші симпатії, вашу любов; нічого стійкого, нічого постійного; все тече, все зникає, не залишаючи слідів ні поза, ні в нас. В оселях наших ми неначе призначені на постій; у сім’ях ми маємо вигляд чужоземців; у містах ми схожі на кочівників, ми гірші кочівників, котрі пасуть табуни у наших степах, адже вони більше прихильні до своїх пустель, аніж ми до наших міст” [там само; с. 323–324].

Чинниками, що формують тип “кочівника”, є ті самі перманентно діючі – колонізація, розселення, залучення нових земель та інородців до руської народності (П.Я. Чаадаєв називає їх “географічним фактором”). Саме ці чинники призводять до того, що руські не мають власної історії. “Ця захоплююча епоха в історії народів, це їх юність; це час, коли найбільше розвиваються їх здібності і пам’ять про який є радістю і повчанням їх зрілого віку. Ми, навпаки, не мали нічого подібного. Спочатку дике варварство, потім грубе невігластво, далі люте і принизливе чужоземне володарювання, дух якого національна влада пізніше успадкувала, – така сумна історія нашої юності... Осягніть поглядом усі прожиті віки, увесь зайнятий нами простір, і Ви не знайдете жодної привабливої згадки, жодного поважного пам’ятника, котрий би владно промовляв про минуле і малював його живо і картинно. Ми живемо в одному теперішньому, у самих тісних межах без минулого і без майбутнього, серед мертвого застою” [там само; с. 324–325]. Наведені слова засвідчують, що П.Я. Чаадаєв інтуїтивно відчував дійсні причини перебування Росії поза Божим Промислом: Росія розвивалася не як етнос, а через прилучення інородців. Спочатку (Рюриковичі) – дике варварство, пізніше (заснування Володимиро-Суздальського князівства) – грубе невігластво, потім татаро-монгольське панування, дух якого перебрала Московія. Тобто розвиток держави через нашарування культур різних народів спричиняв постійну потребу самоідентифікації, що веде до втрати руськими історичної пам’яті. Якби П.Я. Чаадаєв висловився чіткіше з цих питань, то царська кара була б напевно набагато суворішою.

Про джерела формування руської народності П.Я. Чаадаєв пише: “Перші наші роки, проходячи у непорушній дикості, не залишили жодного сліду в нашому розумі і нема у нас нічого нам притаманного, на що могла б обіпертися наша думка” [там само; с. 325]. Ми явилися на світ як незаконнонароджені, без спадщини, без зв’язку з іншими людьми, які проживали тут до нас, не зберігаємо у серці нічого із повчань, котрі були наявні ще до нашої появи [див.: там само; с. 326]. Тому цілком зрозуміло, що руські “спогади не ідуть далі вчорашнього дня; ми немовби чужі самі собі... У нас зовсім немає внутрішнього розвитку, природного прогресу; попередні ідеї вимітаються новими, тому, що останні не випливають із перших, а з’являються у нас невідомо звідкіля” [там само].

Що ж мають робити руські? Їм потрібно насамперед “всіма способами оживити наші вірування і наші воістину християнські спонукання, оскільки там все створено християнством. От що я мав на думці, говорячи, що ми повинні від початку повторити на собі все виховання людського роду” [там само; с. 334], – підкреслює П.Я. Чаадаєв.

Філософія П.Я. Чаадаєва пронизана релігійним світовідчуттям. Через призму істинного, не розділеного на конфесії християнства він розглядає не лише історію, а і майбутнє Росії. Боже Провидіння вже втілене на Заході (пізніше він дещо скептичніше поставиться до цієї тези), а Росія поки що живе самотньо. Проте на неї чекає велике майбутнє. Так думав П.Я. Чаадаєв за рік до виходу у світ скандальної публікації. У листі до О.І. Тургенєва він підкреслює: “Росія, якщо тільки вона збагне своє покликання, повинна взяти на себе ініціативу проведення всіх великодушних думок, адже вона не має прихильностей, пристрастей, ідей і інтересів Європи... І чому би я не мав сказати і того, що Росія занадто могутня, щоб проводити національну політику; що її справа у світі є політика роду людського; що імператор Олександр прекрасно зрозумів це, і що це складає кращу славу його; що Провидіння створило нас занадто великими, щоб бути егоїстами; що воно поставило нас поза інтересами національностей і довірило нам інтереси людства; що всі наші думки у житті, науці, мистецтві повинні відштовхуватися від цього і до цього повертатись; що у цьому наше майбутнє, у цьому наш прогрес” [661; с. 96]. І як висновок: “Таким буде логічний результат нашої довгої самотності; все велике приходило з пустелі” [там само; с. 99], – стверджує П.Я. Чаадаєв.

Щира сповідь П.Я. Чаадаєва є унікальною. Просякнута реакційним месіанізмом (“Росія занадто велика, щоб проводити національну політику”, але вона таки її проводила – була тюрмою народів; “що її справа у світі є політика роду людського”, тому “прилучення” інородців, а точніше їх завоювання завжди (!) подавалося як ощасливлення останніх, прилучення до вищої руської культури), вона висловлювала погляди передової частини руської інтелігенції. І людину з такими уявленнями цар вважає божевільною?! Яких же думок і поглядів слід було дотримуватися у Росії, щоб її вважали нормальною? П.Я. Чаадаєв неправий тільки в одному, адже всі думки руських у науці, мистецтві, житті завжди відштовхувалися від месіанізму і до нього приходили. Але чи у цьому майбутнє Росії і її прогрес?

Погляди П.Я. Чаадаєва носять чітко виражений соціал-імперський характер. Глибинними ворогами імперського устрою є особистість і нація через їх онтологічну вкоріненість у світ культури. Суспільство, у якому державницько-політичні зв’язки панують над особистісними, щонайменше насторожено ставиться до багатоголосся національних культур. Все специфічне, глибоко особистісне, національно-самобутнє гальмується й забороняється.

Єдиною, “вільною” для творчості залишається імперсько-месіан-ська ніша. Саме у ній розміщена більшість культурних здобутків Росії, що сягають світового рівня. Доля П.Я. Чаадаєва – найяскравіше цьому підтвердження. Трагізм П.Я. Чаадаєва не лише зовнішній, а і глибинно-особистісний. Розуміючи, відчуваючи що у Російській імперії “немає нічого індивідуального” він одночасно обстоює те, що об’єктивно є гальмом специфічного, індивідуального, особистісного, а саме – соціал-імперський месіанізм, підкреслюючи, що Боже провидіння створило руських занадто сильними, щоб бути егоїстами, що воно поставило їх поза інтересами національностей і довірило їм інтереси людства. Через призму соціал-імперіалізму П.Я. Чаадаєв описує і майбутнє Росії.

“Справжня історія цього народу почнеться лише з того дня, коли він перейметься ідеєю, що йому довірена і яку він покликаний здійснити, і коли почне виконувати її з тим настійливим, хоча і прихованим інстинктом, котрий веде народи до їх призначення. Ось момент, що його я всіма силами свого серця кличу для своєї вітчизни” [654; с. 529].

Проте П.Я. Чаадаєв у цих покликах не оригінальний. “Справжня” історія руського народу, на думку його попередників, почалася давно. З не меншим запалом і пафосом “всіма силами” своїх сердець вони також кликали Божий Промисел для свого народу. Головна і принципова відмінність поглядів П.Я. Чаадаєва полягає у тому яким чином він пропонує це зробити. Саме через цю призму він оцінює думки і справи своїх попередників та сучасників. “Чудова річ – любов до батьківщини, але є щось ще чудовіше – це любов до істини. Любов до батьківщини народжує героїв, любов до істини творить мудреців, благодійників людства. Любов до вітчизни розділяє народи, виховує національну ненависть і інколи одягає землю в траур; любов до істини поширює світло знання, створює духовні насолоди, наближає людей до Божества. Не через вітчизну, а через істину веде шлях на небо” [там само; с. 523–524], – пише П.Я. Чаадаєв. Метафізичне протиставлення: або любов до Батьківщини, або до істини – ось спосіб розв’язанням ним тієї внутрішньої трагічної колізії, яка завжди супроводжує роздуми П.Я. Чаадаєва. Любов до своїх національних коренів у багатонаціональній імперії, “тюрмі народів” формує не національну ненависть взагалі, а ненависть до завойовників. Підневільні, коли ярмо стає нестерпним, беруться і за зброю. Абстрактний гуманізм П.Я. Чаадаєва (невипадково він слова “батьківщина”, “вітчизна” пише з малої літери) перетворюється на соціал-імперський шовінізм. Не протиставлення “любові до Батьківщини” і “любові до пізнання”, а їх діалектичне поєднання – є “шляхом до неба”. Пригніченим, підневільним народам пізнати своє рабське положення в імперській державі і через любов до Батьківщини (покласти на олтар свободи найвище, найцінніше – життя) – ось дійсний шлях до неба. Як відрізняється абстрактний гуманізм П.Я. Чаадаєва від вселенського гуманізму Т.Г. Шевченка, котрий у поемі «Кавказ» пише: “Борітеся – поборите, вам бог помагає”. Заради істини слід сказати, що в уривках окремих думок П.Я. Чаадаєва знаходимо і такі: “Горе народові, котрого рабство змогло принизити, – він створений бути рабом” [655; с. 469].

П.Я. Чаадаєв любить свою Батьківщину соціал-імперською любов’ю. Він зауважує: “я думаю, що час сліпої закоханості пройшов, що тепер ми передусім зобов’язані вітчизні істиною... Мені чужий, визнаю, цей блаженний патріотизм, цей патріотизм ліні” [654; с. 533]. З якої ж вершини інтелектуальної потуги любить свою Батьківщину П.Я. Чаадаєв? Він пише: “я думаю, що велика перевага – мати можливість споглядати і судити світ з усієї висоти думки, вільної від неприборканих пристрастей, і жалюгідних користей, котрі в інших місцях баламутять погляд людини і викривляють його судження” [там само; с. 534]. Не викривляє погляди лише соціал-імперська месіанська висота. Навіть стосовно слов’янофілів він зауважує: “це відступництво наших найпередовіших умів від усього, чому ми зобов’язані нашою славою, нашою величчю” [там само; с. 531]. А зобов’язані руські величі Петрових реформ, і додамо – його месіанським планам створення Великої світової Русі з центром у Константинополі.

Відмінність поглядів П.Я. Чаадаєва від слов’янофілів – у різному розумінні величі Росії. Містичне відчуття історичного буття, притаманне П.Я. Чаадаєву, висвічує всю ілюзорність, безперспективність, неістинність шляху, яким іде імперська Росія. І його дух наполегливо, натхненно шукає нових шляхів. Внутрішній трагізм його духу полягає у тому, що він не спроможний вийти за межі шляху, вказаного своїми попередниками, шляху – месіанського.

У листі до Ю.Ф. Самаріна від 15 листопада 1846 р. П.Я. Чаадаєв пише: “Я любив свою країну по-своєму, ось і все, і набути репутації ненависника Росії було мені тяжче, аніж я можу вам висловити! Досить жертв. Тепер, коли моє завдання виконане, коли я сказав майже все, що мав сказати, ніщо не перешкоджає мені більше віддатися тому вродженому почуттю любові до вітчизни, котре я дуже довго стримував у своїх грудях. Річ у тім, що я, як і багато моїх попередників, більших мене, думав, що Росія, стоячи обличчям до обличчя з величезною цивілізацією, не могла мати іншої справи, як намагатися засвоїти собі цю цивілізацію всіма можливими засобами... Може бути, це була помилка, але, погодьтеся, помилка дуже природна. Як би то не було, нові праці, нові пошуки ознайомили нас з безліччю речей, що лишалися досі невідомими, і тепер вже цілком очевидно, що ми занадто мало схожі на інший світ, щоб успішно рухатися з ним одним шляхом. Тому, якщо ми дійсно збилися з свого природного шляху, нам насамперед потрібно знайти його, – це безсумнівно” [660; с. 196–197]. А якщо знайдемо, що робити? Це вкаже час – ось відповідь П.Я. Чаадаєва. “А поки що, – пише П.Я.Чаадаєв, – будемо всі без винятку працювати одностайно і сумлінно у пошуках його, кожний за своїм розумінням. Для цього нікому з нас не потрібно зрікатися своїх поглядів” [там само; с. 197].

Пошуки шляхів майбутнього розвитку Росії – ця перманентна проблема руського духу – є не лише нагальною, а й ключовою для філософувань П.Я. Чаадаєва. Вони, як бачимо, не виходять за межі релігійної ідеології. Проте на відміну від державницької ідеології побудови Великої Русі, заснованої на православ’ї, П.Я. Чаадаєв пропонує ідеологію створення не менш Великої, Світової Русі, проте вибудованої на цілісному, не розділеному на конфесії, християнстві. У цьому полягає історична новизна його філософсько-політичних поглядів і головна причина несприйняття їх руським суспільством. Мислити майбутнє Росії поза православ’ям видається блюзнірством для руської самосвідомості навіть сьогодні. Хоча, як бачимо, в своїх роздумах він не виходить за межі соціал-імперського розуміння місця і ролі Росії у цивілізаційному поступі людства.

“Бувають заблудження, котрі

мають видимість істини”

(Сенека)