kyiv_rus_slip
.pdfрозуміння методу творчості у канонічній християнській культурі та, зокрема,
східнослов’янській середньовічній книжності, набувають значення такі положення іконології святих отців: богопізнання, пріоритетність символічного образу образу в передачі знань про істину, онтологічна і генетична співвіднесеність художнього образу з його трансцендентним первообразом через подібність, уявлення про художній образ як «онтологічний портрет» реальності, властивість художнього зображення виявляти зображуване точніше, ніж воно представлено в його трансцендентному архетипі та емпіричній реальності [237, с. 99]. Отже,
середньовічний образ розкриває іншу реальність – символічну, ту, яка
схована у підтексті.
Визначальними у книжності доби Середньовіччя є образи людей, що виступають носіями головних ідей. А їх еволюція представляє як розвиток системи ідей, так і розвиток книжності протягом ХІ–ХІІІ ст. Загалом медієвістика розглядає людину через розуміння дуалізму душі та тіла або духа–тіла–плоті.
Очевидно, не можна говорити про цілком сформовану особистісну домінанту в культурі Київської Русі, але прояви особистісного начала у ній були досить значними. Персоналістичний розгляд історії Києворуської держави бачимо у працях М. Брайчевського, М. Костомарова, М. Котляра, В. Смолія та ін. Так само вагомим є розгляд середньовічної літератури за персоналіями. Дослідниця Л.
Чорна наголошує на «християнському відкритті людини» у літературі ХІ–ХІІІ ст.,
вважаючи цю літературу культурою особистісного типу [526, с. 7]. О. Конявська говорить про вагомість дослідження авторської самосвідомості давньоруських книжників [196]. Розвиток методологічних принципів сучасного літературознавства та науки історії літератури зумовлює необхідність наукового вивчення проблеми людини як образу і творця книжності у середньовічному письменстві.
Суть середньовічної культури розкривається через три її рівні:
аристократично-лицарський (світський), християнсько-клерикальний (офіційний)
та народний (сміховий). А. Гуревич доводить, що Середньовіччя – це культура мовчазної більшості [103]. Але слід наголосити, що у надрах цієї культури
помітними були процеси трансформації свідомості людини у напрямку
особистісної відповідальності перед Богом і людьми. Особистісне начало
спричиняє розвиток специфіки образної системи.
Образ – це категорія, що включає у себе знаково-символічну систему, є
особливим засобом представлення та осмислення дійсності у письменстві.
Джерелом образів є реальність, осмислена людиною, яку вона прагне репрезентувати у літературі. У добу Середньовіччя визначальною рисою образу є його здатність відображати і представляти основи християнської віри. За своїм характером образ є полісемантичним і багатоаспектним. Стиль і спосіб мислення кожної культурно-історичної епохи, зокрема Середньовіччя, постає через призму тих питань і проблем, які є визначальними у книжності. Кожна з таких проблем і питань знаходить своє відображення у конкретному образі. Особливості представлення героя у літературі, тобто головної особи, що є образом,
визначаються специфікою жанру та світоглядом книжника. Д. Ліхачов цілком правомірно зазначає: «Герой поводиться так, як йому належить поводитися, але належить не за законами його характеру, а за законами поведінки того розряду героїв, до якого він належить. Не індивідуальність героя, а тільки розряд, до якого належить герой у феодальному суспільстві» [252, с. 13]. Типи поведінки та особливості образів є складовими тогочасного літературного етикету. Тобто,
герой повинен поводитися себе саме так, а не інакше. Автор покликаний описувати героя лише відповідними виразами, хоча не виключаються власні оцінки та інтерпретації книжником певного образу. Автор є
«церемоніймейстером, він творить «дійство». Його герої – учасники цього
«дійства» [252, с. 16]. Результатом впливу літературного етикету на образ є формування своєрідних образів-знаків, образів-емблем як втілення ідей. Вони приходять на зміну розлогих описів і дають змогу письменнику бути лаконічним.
Так було витворено стилістичні трафарети середньовічного письменства, коли про кожен тип фактів та осіб говориться по-своєму, у певній манері. Наприклад, про святого сказано за допомогою житійних штампів, про військові дії оповідається у воїнських формулах, традиційними є шаблонні некрологи на смерть князів.
На кожному з етапів розвитку письменства відбувається еволюція, динаміка літературних образів. Тобто, образи не є статичними, вони розвиваються і змінюються відповідно до нових умов. Так, у книжності Раннього християнського Середньовіччя спостерігаємо домінування орієнтації на канон, слабке вираження авторських оцінок та характеристик. В епоху Високого Середньовіччя (ХІІ–перша половина ХІІІ ст.) відбувається поступовий відхід від канону, в інтерпретації образів стає більше авторського. Середньовічний автор, зображуючи факти і події реального життя, з протокольною точністю, тобто детально, відзначав усі головні їхні характеристики. Фактично людина цікавила книжника як центр певної події, а
не сама по собі. У книжника внутрішній світ, думки, почуття, емоції особистості викликають інтерес дуже рідко, лише тоді, коли це сприяло висвітленню додаткової глибинної суті фактів. Центральною фігурою оповіді людина у середньовічній книжності була у тому випадку, якщо вона ставала на шлях повного посвячення себе Богові (постаті святих в агіографічних творах. У житіях події є вторинними, людина – первинною). Крім того, книжник звертає максимальну увагу на особистість, якщо вона виступає носієм його авторських думок і позицій. У таких випадках людина у середньовічній книжності стає художнім образом. Творячи образ, давньоруський автор більше вносить свого чи бере із джерел, ніж відтворює реальне. Загалом же образ у середньовічному письменстві будувався за раніше складеним планом, існуючим трафаретом і каноном, відступи від яких були незначними. Ідеалізована людина у давньоруській книжності позбавлена багатьох суто індивідуальних рис,
притаманних їй у реальному житті. Натомість автор приписував їй інші позитивні якості, зокрема це мужність, героїзм, мудрість і т.п., що у літературі набували концентрованого вигляду, стаючи ідеальними канонами для певних образів.
Існування авторського ідеалу давньоруського письменника передбачало відображення різних сторін людської діяльності. З метою конкретного художнього зображення цих сторін середньовічне письменство створило власні світоглядні та стилістичні системи. Так, релігійно-філософським і моральним ідеалам відповідала своя система викладу, агіографічним – своя, «воїнським» – своя і
т.п.Поширеним є твердження про те, що руській літературі притаманний єдиний художній метод як такий, що відповідає єдиному світогляду середньовічної людини. Це зумовлювалося єдністю християнської середньовічної гносеології.
Розвиток жанрів і стилів відбувався у межах єдиного художнього методу. По суті своїй християнсько-середньовічна гносеологія не була єдиною, гомогенною,
відстоюючи можливість і навіть неминучість різних способів пізнання світу, а
через нього – Бога-Творця. На цій основі пропонувалося основувати різні способи богопізнання та відмінні шляхи багатоступеневого навчання богопізнанню. При єдиній меті християнсько-середньовічної гносеології способи її досягнення були різними, часто протилежними. Бачимо це на прикладі Олександрійської та Антіохійської шкіл у богословії, представників так званих інтеріорної (аскетичної)
та патристичної (церковно-богословської) гносеології, єгипетсько-сирійської та палестинсько-студійської традицій у східному чернецтві. Г. Федотов візначав, що в історії східнослов`янської культури співіснували, а іноді зіштовхувалися два потоки духовного життя. Перший – печерний, другий – земний, смиренно-
послушний, соціально-каритативний [496]. Наприклад, полеміка між пресвітером Фомою та Климом Смолятичем щодо меж і принципів тлумачення Святого Письма є яскравим прикладом саме такого методологічного протистояння. Також вони дискутують щодо різних принципів гнозису.
Релігійно-символічне мислення передбачало різні інтерпретації. Так, стиль монументального історизму є більш вираженим у творах світських, а не церковних. Книжність засвідчує різні способи творення художніх образів – художність і хитрість. «Хитрість» творилася виключно людським розумом і людськими руками. З огляду на це Бога часто називають «Хитрісником», «Хитрецем». Цьому протиставляється «художність» – те, що створено Богом через людину і для людини. У цих двох типах творчості виражала себе єдина християнсько-середньовічна гносеологія та релігійно-символічне мислення. «Хитрість» як витвір суто людський грішила проти Істини, «художність» була інспірована Богом, несла у собі Істину. У середньовічній літературі відхід від канону бачимо, коли індивідуальна позиція відрізнялася від соборної. Відступ від
канону означає впадання у «хитрість», прагнення книжника знайти спільне,
абсолютне і вічне у всьому приватному, конкретному і часовому, духовне – у
матеріальному, християнські істини – у феноменах реального світу. Книжник,
працюючи відповідно до християнського канону, шукає приватне у вічному.
Традиційний характер середньовічної літератури вів до ускладнення у використанні неочікуваного художнього образу, неочікуваної художньої деталі чи неочікуваної етикетної манери як художнього прийому. Навпаки, традиційний характер художнього мислення і вираження думок книжників сприяв творенню образів, в яких втілювалися авторські бачення тих чи інших явищ і подій.
Відбувався синтез канону, стереотипу та авторських інтерпретацій. Це складало головну суть художньої системи середньовічної літератури. Загалом література доби Середньовіччя орієнтувалася на вираження того, що було
«знайомим» суспільству. Саме стереотип давав змогу читачеві «впізнавати» у
творі певні настрої, мотиви, теми, спрямування. Книжність Києворуської держави є книжністю обряду, а не гри. В основі художнього методу лежать етикет і канон, відповідно до яких здійснюється підбір певних канонічних формул і виразів, що визначаються предметом зображення. Середньовічна ідеалізація підпорядковується етикету. Етикет складає форму і суть ідеалізації, тому книжник представляв історичні події через певні церемоніальні форми, за посередництвом різних літературних канонів. Формули житій, воїнських повістей, проповідей тощо повторюються у низці творів, є певною мірою канонічними і традиційними.
Літературний етикет – це уявлення в літературі про три аспекти: як повинен відбуватися хід подій; як повинен поводитися герой відповідно до свого становища; як автор має це описати. Це не механічний підбір трафаретів, а
творчість, в якій письменник прагне виразити свої уявлення не стільки винаходячи, скільки комбінуючи старе. Визначальну роль тут відіграє символізм як система середньовічної образності. Символізм ґрунтується на міфологізмі, а
міфологічне, архетипічне начало, як наголошує В. Топоров, є вищого класу універсальним модусом буття у знаку [486, с. 4]. Основою і джерелом образу є мімезис, наслідування. Еволюція образу відбувалася відповідно до еволюції
стилю, що являло собою еволюцію у плані вираження. При творенні образу відбувається синтез руського менталітету, візантійсько-філософського мислення,
прадавнього світовідчуття і культу, а також церковного мистецтва. Бачимо
трансформацію уявлень і категорій візантійської естетики (образ, символ,
канон, ікона) та поєднання їх із соборністю, канонічністю, софійністю руської
літератури.
Духовний ідеал вбачається книжниками у духовній сфері, з ним книжники пов`язують свої уявлення про прекрасне. Фактично все те, що приносило людині того часу духовну насолоду, визначалося і приймалося нею як прекрасне. До сфери прекрасного у першу чергу включалася сфера небесного – «Царства Небесного». Також прекрасним вважалося на Русі морально-етичне обличчя людини, що спричинило творення ідеальних образів. Так, образ ідеального князя бачимо в анонімному «Сказаніи» про Бориса і Гліба. Лаконічно і чітко змальований тут образ юного Бориса, що став втіленням ідеального князя для всієї літератури Києворуської держави. Літописці пізніших часів, творячи образи руських князів, руські живописці, зображуючи образи воїнів-мучеників, будуть спиратися у своїй творчості саме на цей образ Бориса. Духовна краса в образі людини постає як самодостатність, а фізична краса – як ознака краси духовної, її окремий елемент. Софійність, мудрість літератури вказує на зв’язок сакрального з естетичним, мудрого з моральним, езотеричного з виразністю, потаємного зі зрозумілим для народу втіленням. У кожному середньовічному образі
відбувається синтез мудрості та краси, він є не абстрактним символом, а
важливою домінантою соціальної практики у давньоруському суспільстві.
У різних середньовічних літературних жанрах бачимо відмінне ставлення до авторської приналежності. Так, жанри проповіді та літопису передбачають індивідуального автора. Вони, як правило, підписані іменами певних авторів.
Якщо ж відомості про автора були відсутні, то твір приписувався тому чи іншому авторитету. А от повісті дуже рідко мали іменні підписи, їх авторською приналежністю читачі мало цікавилися. У літературі Середньовіччя наявна значно менша, ніж у літературах пізніших часів, так звана специфікація індивідуально-
авторської творчості. Тут домінує залежність від загального теологічного світогляду християнства. Питання про національну приналежність будь-якої середньовічної літератури, зокрема української, вимагає врахування того, що національний тип у кожній мав значно менше виражені індивідуальні характеристики, ніж у літературах нового часу. Адже він був зумовлений та обмежений середньовічними канонами, які у свою чергу визначалися процесами так званої групової інтеграції ідеологічного і культурного розвитку. Ці процеси проявлялися у низці явищ, зокрема у всенаціональній релігійній спільності, що охоплювала цілі групи народів (у межах греко-слов`янського православ’я,
римського католицтва і т.п.), у типовій одноманітності християнсько-феодального просвічення, у міжнародній функції літературних мов (старослов’янська, латина та ін.).
Художній метод середньовічної літератури зумовлювався релігійно-
символічним мисленням, зокрема абсолютною вірою у божественне накреслення,
поєднанням двох світів: вищого, вічного, «небесного» і нижчого, тимчасового, «земного». Середньовічний символізм вів до об’єктивної визначеності, соціальне домінувало над індивідуальним. Література усвідомлювала себе як правду життя,
що виражалася символічно. Синтез реальної чи легендарної історії з християнською або язичницькою міфологією сприяв літературному поєднанню актуальних соціально-історичних проблем і філософсько-символічних тлумачень.
Так формувався метод символічного історизму. Наприклад, у слові «О ЗаконЂ … и о БлагодЂти и ІстинЂ» Іларіона, що виконувало місію церковно-політичної промови у тогочасному соціумі, знайшла своє відображення державна ідея Ярослава Мудрого. Порівняння Володимира з візантійським імператором Костянтином Великим сприймалося у Візантії як полеміка з нею. Візантійському впливу на Русі протиставлялася місіонерська місія Володимира, що позиціювався як «новий Костянтин». Іларіон прославляє Володимира не лише за його християнський подвиг, а й державну діяльність, військові успіхи. Патріотичний пафос у творі Іларіона часто заступає церковно-релігійні тенденції, домінує ідеалізація роду руських князів.
Важливою категорією для розуміння середньовічного письменства є образ героя.
Первісно витворений у народному епосі, він переходить у літературу з певними корекціями. В образі героя яскраво відображається принцип середньовічного символізму, що пронизував увесь християнський культ, починаючи від догматики і завершуючи найменшими деталями церковної обрядовості. Через його посередництво символізм як спосіб мислення, його метод і форма поширювалися на літературу та її образи. Символізм доби Середньовіччя був витворений на основі синтезу символу язичницького та християнського. Фактична близькість християнської та язичницької символіки усвідомлювалася та використовувалася християнськими письменниками. При формуванні нової літературної символіки язичницька міфологія відігравала важливу роль, даючи готові образи, а
християнство наповнювало їх новим звучанням та відтінками. Літературні джерела християнського віровчення, зокрема Біблія, формували релігійну символіку, форми повчально-художнього втілення ідей у конкретних образах і категоріях. Ця східно-християнська символіка основувалася на античному культові.
Загалом у літературі Київської Русі авторитетність і традиційність переважали над індивідуальною словесною творчістю. Тут головним був розподіл об’єктів зображення за певним жанром, стилістика шаблонів – за темами. Естетична цінність твору визначалася не стільки його художньою неповторністю, скільки наближенням до певного канону та ідеалу. У києворуській літературі новаторство письменників проривається крізь етико-естетичні канони у пам`ятках на зразок
«Слова о плъку ІгорєвЂ». Літературі доби Середньовіччя притаманна обрядовість,
коли людина зображувалася відповідно до її становища у суспільній ієрархії. При творенні образу князя, тобто історичної особи, автор (перш за все літописець)
намагався представити цей образ так, щоб його князь поводився правильно,
відповідно до норм етикету та існуючих уявлень про князя взагалі. Таким чином поставав ідеальний образ князя. Якщо ж князь порушував ці нормативи, то він навіть у своїх відступах поводився «по-князівськи», тобто відповідно до існуючих у письменстві принципів зображення князя-«злодія». Теж саме можна говорити і
про образ ченця. Як герой новели у патерику чи в агіографічній оповіді, він повинен був діяти відповідно до існуючих корпоративних ідеалів та звичаїв монастиря. Порушуючи ці норми, він ставав негативним персонажем. Думки і переживання героїв подавалися у середньовічній літературі тоді, якщо вони були потрібні для ідеально-символічного тлумачення реальної історико-політичної ситуації. Характер передавався через форми певної етико-естетичної схеми.
Наприклад, внутрішні монологи та плачі князів Бориса і Гліба у «Сказаніи», сон князя Святослава у поемі «Слово о плъку ІгорєвЂ» тощо. За їх посередництвом автор виражає не лише внутрішню сутність героїв, а й власні міркування щодо них. Методи гіперболізації героїв мали у літературі різні форми, котрі визначалися ідейними позиціями письменника та його ставленням до особи, яку він зображував. Образи позитивні, особливо ідеалізовані, мали багато ознак абстрактної ідеалізації, відірваності від реального життя. А от образи негативні були більш реальними і конкретними.
Вплив на особливості творення образу чинить синтез факту і символу як поєднання одиничного і загального. Образ людини подавався у контексті історичних ситуацій, що мали важливе значення, були непересічними. Синтез середньовічного історизму та символізму сприяє узагальненню образу та акцентує увагу на закладеній у ньому ідеї. Все історичне сприймається як досвід, має повчальний характер. Факт і символ синтезувалися та втілювалися в образ. Синтез факту і символу спричинив виникнення принципу типізації зображення.
Літературно-художнє узагальнення творилося за рахунок образного символічного відтворення дійсності. Зміст символічних зображень визначається не індивідуальною фантазією письменника, а християнським світоглядом. Водночас дохристиянські уявлення, зокрема про Віщого Олега, княгиню Ольгу, Святослава,
Володимира, у складі літопису «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» засвідчують синтез символіки язичницької та християнської. Елементи епічної ідеалізації, що прийшли з легенд, не суперечать християнській обрядовості середньовічної літератури. Принципи зображення людини змінювалися, оскільки іншою стала форма інтерпретації її діяльності у літературі. В язичницьких переказах характер
історичної особистості, зокрема героя, формувався у контексті певних ситуацій.
Для князя і героя це був дружинний контекст, відповідно до ідеалів якого творився образ головного героя. У боротьбі зі злом він перш за все покладався на свої надприродні здібності – силу, мужність, хитрість. У християнському контексті герой несе відповідальність перед Богом і суспільством, тут домінує дидактично-символічне начало. Герой залежить від Бога, інтересів суспільства, він перебуває у системі стосунків «сюзерен-васал». Обов’язковою вимогою ідеального типу стає його патріотизм, здатність боротися за державну ідею та істинну віру. Образ стає літературною матеріалізацією символу. Наявність у києворуській літературі символіки, характерними рисами якої є яскраво виражений дидактизм, поєднання реальності та фантастики на історичній основі,
був результатом усвідомлення провіденційного значення явищ реальності,
прагнення книжників осмислити його через певні художні образи. У літературі спостерігаємо історичну орієнтацію символічного методу та методу символічного історизму.
Своєрідність та особливості художнього методу руської середньовічної літератури визначаються здатністю творити на основі історіософських положень колоритних і величних символічних образів історичних осіб. Як правило, це були образи князів, княгинь, глав церкви, ченців тощо. Тут постає ідеологічний тип письменника як морального та суспільного судді. У центрі уваги середньовічної книжності перебуває людська особистість як представник певного соціального середовища. Її суспільна позиція та соціальний статус впливають на форми репрезентації у літературі. Представник кожного суспільного прошарку описувався з певних позицій, відповідно до конкретних вимог і канонів.
Індивідуальність людини фактично була залежна і підпорядкована своєму становищу у феодальному суспільстві. В основному два ідеальних типи були домінуючими як у житті, так і в літературі – світський і церковний. Відбувалася ідеалізація як людини, так і її суспільного становища. Особливу групу образів складають образи святих. З одного боку, вони ніби не входять до системи феодального суспільства, перебувають поза класами, виступають єднальною