kyiv_rus_slip

двома основними факторами. По-перше, єдина «наднаціональна» церковнослов`янська мова […]. По-друге, якщо згадати, що ця «письмова традиція» зароджувалася як традиція церковно-літургічна, то зрозуміло, що основою її єдності й разом із тим її гарантом є Типікон, утверджені й освячені ним регламентації. Саме церковно-літургічна і четья книжність найбільше зберігала (і

зберігає до цього часу) свою єдність у слов`янських культурах» [237, с. 136].

Учений І. Єрьомін вважає, що система перекладної книжності була трансплантована у «загальнослов`янську письмову традицію» з Візантії разом із християнською літургією та християнським віровченням [112, с. 220, 221].

Візантійська культура і література при цьому виконала роль посередниці, через яку в руську книжність входили ті пам’ятки старої християнської традиції, які були у книжному корпусі Типікона.

Процес входження цієї літератури у києворуське духовне життя полегшувався і прискорювався завдяки тому, що старослов’янська (староболгарська) мова була близькою нашим книжникам. Відтак, книги, написані нею, потребували не стільки перекладу, скільки адаптації, пристосування до нових історико-літературних умов.

Таким чином, переклади, які робили давньоруські книжники із різних мов світу,

набували ознак яскраво вираженого авторського втручання, наповнювали їх національним елементом і місцевою специфікою Руського краю. Крім того,

перекладна література «дала надзвичайно багато для розвитку літератури оригінальної: мова, стиль, композиція, зміст останньої діставали численні продуктивні спонуки від перекладної літератури. Цей вплив був значний навіть у сфері народної поезії, оскільки про неї можна судити.

Дух перекладної літератури значною мірою був духом старохристиянським та гелленістично-християнським; специфічно «візантійські» впливи були, але не переважали» [528, с. 50]. Себто, сприйняття нової літератури не було механічним,

а творчим, активним.

Прихід нової літератури на Русь почався ще до офіційного прийняття християнства, але особливо посилився після 988 року. Загалом осмислення нових

книг давньоруськими книжниками можна назвати аплікаційним періодом давньої української літератури.То не були переклади з грецької чи болгарської мов у сучасному розумінні цього слова, а прагнення осмислити нову літературу,

інтерпретувати її, дати власне розуміння та оцінку, а головне – вписати її у контекст руського духовного життя і світогляду. Цей період являю собою своєрідну передісторію оригінального письменства епохи Високого Середньовіччя, одне з його визначальних і неминучих джерел.У

літературознавстві (Д. Ліхачов, Л. Дмитрієв, О. Творогов та ін.) утвердилось поняття «трансплантації» текстів грецької та болгарської писемності. Але ж ця трансплантація, тобто «пересадка», не була механічною. Перенесення відбувалося через аплікацію тексту. Цей термін у ХVІІ столітті вживав уже Іоаникій Галятовський у праці «Ключ розуміння», закликаючи казнодіїв (ораторів,

промовців) аплікувати свої казання (твори) відомостями з різних книг. Так твори візантійської та болгарської християнської літератур продовжували свою літературну історію на новому ґрунті, у нових умовах.

Першими на Русі почали перекладати окремі частини Біблії, уривки зі Старого і Нового Завітів. Особливою популярністю на Русі користувалися пророчі книги Ісаї, Ієремії, Ієзекіїля, а також Псалтир – неповторний збірник зі 150 гімнів і псалмів. На основі чотирьох Євангелій Нового Завіту постали апракосні (неповні,

святкові) Євангелія та Апостоли, які читалися під час богослужіння. До найдавніших апракосних Євангелій належать кирилична частина так званого Реймського Євангелія (було вивезене Анною Ярославною до Франції, на ньому до ХІХ ст. присягалися французькі королі), Остромирове Євангеліє (1056–1057 рр.).

Із книг Старого Завіту особливого поширення набув «Псалтир». Користувалися давньоруські священики також «Служебником» і «Требником», які давали науку про відправу божественних служб і треб. У цей час особливого поширення набула молитва як яскравий і неповторний зразок релігійної поезії та красномовності. У

духовний і релігійний обіг входили церковні пісні та акафісти – зразки традиційної християнської пісенної творчості.

Загалом релігійну літературу часів Київської Русі прийнято поділяти на

(канонічну) правовірну та апокрифи.

До канонічної належать житія – житійні, агіографічні твори, присвячені подвижницькому життю святих. Вони перекладалися безпосередньо з грецьких оригіналів. Д.Чижевський правомірно наголошував на тому, що «житія» почасти дуже широкого обсягу, змістом надзвичайно різноманітні та подають велику галерею типів «християнських героїв». Гарно написані та цікаво викладені, вони не стоять нижче від світського роману […]. Поруч з […]біографіями святих знайдемо серед мінейних житій деякі оповідання легендарного характеру, що використовують мандрівні сюжети світової літератури: напр., споріднену з

«Фаустом» легенду в житії Філарета Милостивого, казкове оповідання про чортів,

що служать святому за його наказами в житії Канона, тощо. Цей різноманітний матеріал читався і для повчання, і як цікава лектура» [528, с. 52].

Згодом постали календарні житія, тобто розміщені за порядком днів пам’яті святих – мартирологи (Четьї-мінеї, синаксари, прологи). Поширеною на Русі була збірка коротких житій на кожен день року з додатками повчальних оповідань

(прологи, синаксари, менологіони). Існували й некалендарні житія – патерики, де житія розташовані в алфавітному (азбучний патерик) чи географічному

(Сінайський патерик, Єгипетський патерик) порядку. Найбільшим здобутком цього жанру, витвореним давньоруськими книжниками, був Києво-Печерський патерик (ХІІІ ст.). Загалом у програмі Типікону агіографічні тексти представлені низкою різновидів, зокрема це описи житій святих і подвижників святості

(агіобіографія, патерикографія), опис святості створеного Богом світу

(агіокосмографія), описи святості історії (агіоісторіографія), опис засобів і методів досягнення святості (агіоетографія), опис святих місць (агіотопографія) та інші.

Всі ці жанри свідчать про глибокий християнський світогляд, осмислення світу через систему християнських категорій і понять.

Важливе місце належало патристичній літературі (від гр. – патер – батько),

себто творам римських і візантійських богословів ІІІ–ХІ ст. – Отців церкви. Серед

масиву християнської літератури постала й активно розвивалася проповідницька література. Головна природа проповіді (слова, повчання) – ораторська, риторична,

тобто призначалася вона і для читання, і для усного виголошення. Проповіді були покликані репрезентувати систему християнських моральних принципів і християнської філософії. Насамперед на Русі перекладалися проповіді отців церкви Іоанна Златоустого, Єфрема Сирина, Василія Великого, Григорія Богослова, Федора Студита, Кирила Александрійського та ін. Особливою любов’ю у книжників користувалися богословські теоретичні твори, зокрема

«Листвиця» Іоана Листвичника і «Богословіє» Іоана Дамаскина. Популярними були також «Учительні Євангелія», що представляли виклад християнської науки для повчальних цілей.

Існувала також так звана агіоетографія (дидактика), репрезентована жанрами повчання, бесіди, наказу. Від проповіді вона відрізнялася тим, що подавала «ази»,

основи християнської моралі, тобто найпростіший поведінковий стереотип.

Агіотеографічні тексти часто подавалися разом із проповідями високого ґатунку у таких збірниках, як «Пандекти» («Книги, які містять усе»), «Тактикон» (перелік настанов і рекомендацій щодо свят, постів, традицій) Никона Чорногорця, «Стословець» Геннадія, «Золотий ланцюг», «Маргарит», «Ізмарагд» і т. п.

Апокрифи

У 364 році відбувся Лаодикійський собор, на якому при канонізації Біблії зі Старого Заповіту було вилучено кілька десятків книг, в основному апокаліптичного змісту, а з Нового Заповіту – близько 30 Євангелій, біля 10 «одкровень», низку «послань», «діянь» тощо. Таким чином, Біблія стала джерелом для апокрифів (від гр. апокрифос – таємний, прихований). Згодом апокрифічну літературу культивували прихильники секти маніхейців, болгарська секта богомирів, а у Х–ХІІ століттях вона поширюється у слов’янських країнах.

Апокрифічні перекази прийшли на Русь із Візантії, Болгарії, Палестини. Згодом вони увійшли у «Толкову Палею» і «Палею історичну» – своєрідний сурогат Біблії

зі скороченим викладом старозавітної історії, вставками церковних і апокрифічних легенд. Отже, апокрифи – це твори на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе Письмо, але з певних причин не були канонізовані церквою.Виникли вони в основному в народному середовищі, а

наявний у них художній вимисел сприяв їх значному поширенню. Апокрифічні легенди, присвячені біблійним образам і мотивам, відрізнялися від канонічних книг Біблії перш за все багатством чудес, фантастичними елементами,

неповторною і захоплюючою екзотикою. Руські апокрифи перекладали з болгарських оригіналів, що, у свою чергу, спиралися на візантійську апокрифічну традицію, набуваючи у давньоруських перекладах місцевого характеру,

оригінальних рис і виявів.

Тематично апокрифи поділяються на три основні групи: старозавітні (народні розповіді про Створення світу, про Адама та Єву, боротьбу Бога з сатаною, про передбачення євангельських подій); новозавітні (апокрифічні Євангелія Якова,

Хоми і Никодима, що дійшли до нас у списках ХІV–ХVІІ ст. У них розповіді про життя і діяння Ісуса Христа набули форми повісті чи роману); есхатологічні (від гр. есхатос – крайній, останній), які містили розповіді про кінець світу і Страшний Суд, про потойбічну долю праведників і грішників.

Найвідомішими на Русі апокрифами були «Ходіння апостола Андрія», що його Нестор увів до «Повісті врем’яних літ» та «Ходіння Богородиці по муках». У

першому утверджується ідея священного походження міста Києва як центру і серця держави. Тут розповідається про те, як Андрій Первозванний прийшов на київські гори і сказав, що «возсіяє тут благодать Божа і постане тут град великий».

Другий апокриф є есхатологічним, де розповідається про те, як Богородиця у супроводі архангела Михаїла та ангелів спускається в Ад і спостерігає муки грішників після смерті. Розчулена їхніми муками, вона просить Бога помилувати нещасних, але Бог відмовляє Богородиці, бо не може простити людям розп’яття Ісуса Христа. До прохань Богородиці приєднуються ангели, апостоли, євангелісти.

І тільки тоді Бог-отець дозволяє Ісусу Христу спуститися в Ад до грішників, де

після суворих повчань-настанов той дарує їм позбавлення від страшних мук протягом двох місяців щороку.

Вагомий внесок у вивчення апокрифів зробив Іван Франко, підготувавши 5-

томне видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (Львів, 1896–1910),

супроводивши їх науковими коментарями і дослідженнями. На думку Франка,

апокрифи мали суттєвий вплив на староруську літературу. Учений наголошував,

що студії над апокрифами потребують належної уваги, оскільки на теренах Русі апокрифи, як і у всій Західній Європі, виконували роль того своєрідного мосту,

який сприяв розвитку національного письменства, його поступовій секуляризації,

зростанню інтересу до світських тем. Франко по-новому підійшов до есхатологічних апокрифів, поділивши їх на три групи: апокрифічні катехизми, або

«вопросоотвіти»; апокаліпсиси про загробне життя; апокрифічні пророцтва про майбутній кінець світу, прихід Антихриста і страшний суд. Сам термін

«есхатологічні апокрифи» Франко тлумачить як такі легенди, оповідання,

повчання, що займаються «крайніми» питаннями теології, етики і природознавства, тобто тими, що стосуються початку і кінця світу, його Творця,

добра і зла, життя і смерті. Всі віднайдені апокрифи дослідник упорядковував за тематичним принципом, поділивши їх на кілька груп: створення світу, життя і смерть Ісуса Христа; Сатанаїл і бунт ангелів; про рай; оповідання про Адама і Єву;

від Адама до Ноя; книга Єноха; про Ноя і потоп світу; від Ноя до Авраама;

оповідання про Авраама; оповідання про Мелхиседека; Авраамові сини; сини Ісаакові; патріархи в Єгипті; заповіти 12 патріархів; оповідання про Мойсея; від Мойсея до Давида; оповідання про Давида; оповідання про Соломона; від Соломона до Христа.

Певну спорідненість з апокрифами мають різні книги для ворожіння, зокрема

«Громник», «Молніянин», «Колядник», «О часах добрих і злих», «О днях добрих і злих», ряд так званий «астрологій», «сонників», «чарівників» тощо. Вивченням цієї літератури займався В. Перетц. Погоджуємося з тезою Л. Левшун про те, що

«у своєму остаточно встановленому у християнській культурі значенні апокрифи

представляють собою легендарно-релігійні твори, тематично пов’язані з канонічними писаннями Старого і Нового Завітів, але тією чи іншою мірою викривлюючи вчення Церкви. Інакше кажучи, апокрифи – це твори, які

«наслідували» біблійні сюжети (тобто включені пізніше в четьї розділи типіконів),

але створені не у «художньому» творчому модусі, як ті останні, а в «хитрісних» модусах. Але саме такі писання найбільш легко сприймаються адресатами

«емпіриками-сенсориками», яких у людства більшість» [237, с. 170].

Світська література: наукова, повістярство, вірші

До світської перекладної літератури належать наукові праці, історичні твори,

повісті, вірші. Має рацію Д. Чижевський, наголошуючи, що «світськість перекладної […] літератури, є лише релятивна. В 10–11 ст. остільки сильне було загальне переконання, що повна гармонія між релігією та іншими сферами духовного життя існує та повинна існувати, що для розв’язання більшості питань достатньо було послатися на […] Св. Письмо» [528, с. 59].

Детальніше зупинимося на «Шестодневах», «Фізіологу» і творах енциклопедичного характеру – Ізборниках, «Бджолі», оскільки саме вони користувалися особливо великою популярністю серед книжників і всіх читаючих та чинили вагомий вплив на формування естетичної свідомості та суспільно-

політичних уподобань наших предків, їхніх наукових знань і уявлень.

Популярні природничо-наукові твори доби Середньовіччя та їх відгук у суспільній та естетичній свідомості давньоруських книжників представляють широку і надзвичайно цікаву картину діалогу між світом людей, суспільством і природою. Цей величний масив перекладної літератури розглядає природу та її окремі явища з точки зору християнської релігії та її ролі у суспільстві. Переклад та осмислення, рецепція цих творів давньоруськими книжниками представляють систему суспільних, наукових, географічних, природничих та естетичних уявлень,

характерних для перехідного періоду від язичництва до християнства, себто часу,

коли формувалися нова суспільна свідомість і світогляд, позначений впливом нової державної релігії – християнства.

«Шестодневи» – це популярні у візантійсько-слов’янській літературі твори,

які трактують християнське походження світу.Причому, це трактування має яскраво виражений суспільний і літературно-художній характер. Поряд із християнськими догмами бачимо прояви і власне авторської думки. Д.

Чижевський назвав «Шестодневи» викладом природознавства в формі коментарю до шести днів творення світу. Отже, в основі «Шестодневів» – популярна, певною мірою відповідна до пануючих суспільних настроїв літературно-художня розповідь про шість днів творення світу Богом, звідки й походить назва подібних творів. Ця розповідь і є тим грунтом, з якого виростають коментарі суспільного,

філософського, богословського і природничо-наукового характеру. «Шестодневи» синтезували у собі елементи світської науки та філософські вчення про рух небесних світил, тварин, рослин тощо. Тут містяться всілякі моральні та релігійно-

повчальні висновки. Історія світової літератури знає чотири найбільш відомих

«Шестодневи»: «Бесіди на Шестоднев» Василія Великого (ІV ст.), «Шість слів про сотворіння світу» Северіана, єпископа Гавальського (V ст.), «Похвала Богу про сотворіння всієї тварі» Георгія Пісіда (VІІ ст.), «Шестоднев» Іоанна Екзарха Болгарського (Х ст.).

«Бесіди на Шестоднев» Василія Великого складаються з дев’яти бесід,

кожна з яких присвячена окремій темі. Так, перша бесіда становить собою коментар до слів Біблії: «Спочатку Бог сотворив небо і землю». Друга бесіда присвячена наступному біблійному виразу: «Земля була невидима і невлаштована». Бесіди третя–дев’ята відповідно присвячені походженню і виникненню окремих елементів світу природи: землі, води, рослин, небесних світил, плазунів, птахів, тварин. Крім того, цей «Шестоднев» включає до свого складу численні повчальні моменти.

Праця «Шість слів про сотворіння світу» Северіана, єпископа Гавальського,

що ще приписується Іоанну Златоусту, являє собою просту переробку твору

Василя Великого. Особливо цікавим є твір Георгія Пісіда «Похвала Богу про сотворіння всієї тварі». Георгій Пісід був дияконом Софійської церкви у Константинополі й близькою до імператора Гераклія людиною. У VІІ ст. він написав віршовану поему розміром у 1910 рядків – «Шестоднев». За майстерністю виконання її ставили в один ряд із творами Софокла та Евріпіда. «Шестоднев» Георгія був перекладений на давньоболгарську мову під назвою «Похвала Богу про сотворіння всієї тварі» Дмитрієм Зографом. Очевидно, саме цей переклад знали давньоруські книжники.

Найвідомішими у Київській Русі були «Шестодневи» Василія Великого та Іоанна Екзарха Болгарського. Іоанн Екзарх Болгарський – болгарський письменник і перекладач кінця ІХ–початку Х століть. Він переклав «Богословіє» і «Філософію» Іоанна Дамаскина, написав «Слово на Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа».

«Шестоднев» Іоанна Екзарха Болгарського являє собою синтез компілятивних і власне авторських частин. Компілятивні частини «Шестодневу» Іоанна Екзарха Болгарського – це переклад-аплікація зі значними скороченнями й адаптуванням до нових історичних умов «Шестодневу» Василія Великого,

Северіана Гавальського, а також окремих місць із творів отців церкви (Григорія Богослова, Григорія Ниського, Іоанна Дамаскіна, Теодорита Кирського).

Компілятивні частини складають також уривки із творів Арістотеля, Парменіда,

Демокріта, Діогена, Фалеса, Платона та ін. Власне авторські, самостійні частини

«Шестодневу» Іоанна Екзарха Болгарського являють собою цінні відомості про древній побут слов’ян і хозар. Так, наприклад, у шостій бесіді бачимо надзвичайно цікавий опис розкішного палацу болгарського царя Симеона та літературний портрет його самого. «Шестоднев» Іоанна присвячено цареві Симеону.

Загалом «Шестодневи» являють собою не лише розповіді про шість днів сотворіння світу Богом і коментар до них, а й виклад суспільних, наукових,

філософських, естетичних уявлень їхніх авторів, репрезентують особливості

світогляду і світовідчуття цілої епохи. «Шестодневи» перейняті духом та ідеологією християнства. Їхня суспільна роль – впливати на формування нового світогляду, відповідного до становища християнської держави.

«Фізіолог» користувався серед давньоруських книжників особливою популярністю. Створений він був в Александрії між ІІ і ІV століттями. Як головний твір символічної зоології «Фізіолог» знайшов поширення у різних європейських і східних країнах. Символізм «Фізіолога» був популярним засобом для репрезентації християнського світогляду, вираження ідеології, котрої вимагала християнська церква. «Фізіолог» – це популярна зоологія, і популярний теологічний твір, що в алегорично-символічній формі викладає важливі положення християнської науки й, описуючи справжні та вигадані прикмети звірів, подає зразки для наслідування і повчання. Це своєрідний збірник відомостей про звірів, птахів, комах, риб, дерева, каміння і т. п. Ці відомості, що черпались із Біблії, творів античних і східних письменників, в основному фантастичні, були опрацьовані християнськими письменниками і доповнені символічним тлумаченням відповідно до християнського світогляду.

Кожна стаття «Фізіолога», присвячена окремому звірові, птахові й т. п.,

поділяється на дві частини: в одній описуються реальні властивості звіра, птаха і т.п., а в другій викладаються символічні тлумачення і вводиться певна морально-

дидактична думка. Авторами «Фізіолога» називали знаменитих отців церкви – Василя Великого, Іоанна Золотоустого, Амвросія, Ієроніма. Приблизно у V ст.

було здійснено переклади цього трактату на латинську, сирійську, ефіопську мови.

Пізніше з’явилися слов’янські списки «Фізіолога», відомі й давньоруським книжникам.

«Фізіолог» являє собою компіляцію християнських поглядів на навколишній світ, вираження символіко-поетичного ставлення людини до природи. Упродовж століть «Фізіолог» зазнавав змін, пов’язаних із особливостями різних епох,

динамікою ідеологічних і наукових уявлень. Людина акцентувала увагу на образах тих звірів, символічна роль яких здатна найбільш точно передати настрій певної