Тема 11

Необхідно ще раз наголосити на тому, що протягом 90-х pp. для більшості українців, на відміну від прибалтійських народів, визначення національної ідентичності шляхом прямого протиставлення і ворожості до росіян було нехарактерним. Зазначимо, що прибалтійське визначення правового стату­су росіян — "нелегальні мігранти". Принциповий антирусизм був ключо­вим компонентом політики незалежності у Прибалтійських державах (хоча в Латвії росіяни становлять 34 % населення, в Естонії — 30,3 % ),що впли­нуло на темпи національного і державного будівництва. Варто додати, що в Латвії третина місцевих росіян офіційно визнали себе національною менши­ною, в Естонії таке рішення прийняли 48 % росіян.

Треба чітко усвідомлювати, що наявність в Україні подвійної етнокуль­турної лояльності, з одного боку, протистоїть націоналістичним крайнощам, а з іншого — гальмує державотворчі процеси. Певно, ще довгий час в Украї­ні буде зберігатися стан культурно-розділеного суспільства (як у Канаді чи Бельгії, наприклад). (Див.: Петровський В.В. Українсько-російські взаєми­ни в сучасній західній науковій літературі (1991 — 2001 pp.). — X., 2003).

Процес національно-культурного відродження став реальністю також для представників інших народів, що проживають на території України. Після росіян найбільшою національною спільнотою були євреї, кількість яких за переписом 1989 р. сягала 485 тис, і 99,16 % із них були міськими жителя­ми. За більш ніж 10 років з України емігрувало близько 250 тис. осіб єврейсь­кої національності. За останні роки еміграція єврейського населення дещо зменшилася. Тенденцію до зменшення протягом останніх 30 років зберігаєі польська меншина. Якщо у 1979 р. в Україні її кількість сягала 258,8 тис, то на 1989 р. — 219,1 тис, що пов'язують здебільшого з асиміляцією.

Зростання етнічної самосвідомості, намагання зберегти свою культуру і мову привели до створення національно-культурних товариств і об'єднань. На початок 2000 р. було зареєстровано 450 національно-культурних това­риств, з них 25 мали всеукраїнський статус. В Україні діє 2,5 тис. шкіл з російською мовою навчання, 108 — з румунською, 65 — з угорською, 18 —з молдавською, 5 — з єврейською ІЗ — з польською. Крім того, у 2339 шко­лах викладання здійснюється двома і більше мовами. 8,5 тис. дітей в Україні навчаються у недільних школах.

Важливою складовою етнополітики в Україні є видання літератури мо­вами національних меншин. Вже надруковано до 350 назв книг різних жанрів. Понад 1,4 тис. періодичних видань друкуються мовами національ­них меншин, з них 1,3 тис. — російською. Для більш повного забезпечення потреб національних меншин створено банк даних до Мовної карти України за регіонами.

Важливо звернути увагу на характер і специфіку міграційного процесу в Україні від 90-х pp. XX ст. Потрібно наголосити, що в перші роки після роз­паду СРСР і утворення незалежної України почався процес повернення ук-

378

Розбудова незалежної України

раїнців з інших країн. Додатне міграційне сальдо початку 90-х pp. станови­ло 282 тис. осіб. З початком економічної кризи, від 1994 p., вперше за п'ят­десят років виїзд населення з України був більшим, ніж в'їзд. Серед тих, хто в'їхав, переважали українці, росіяни, кримські татари. Виїжджали в основ­ному до Росії. Найбільш негативні показники в еміграційному процесі при­падають на 1996 р. (від'ємне сальдо тоді досягло 70 тис. осіб), потім з кож­ним роком потік тих, хто виїжджає, зменшувався: у 1997 р. — 36,4 тис, 1998 р. — 32,5 тис). У 1999 р. до України в'їхало більше людей, ніж виїха­ло. З кожним роком все менше людей емігрує до таких країн, як Ізраїль (по­сідає перше місце за кількістю емігрантів, випереджаючи США і Німеччи­ну). Етнічні причини виїзду з України, які переважали на початку 90-х pp., змінилися на економічні.

Таким чином, на зламі тисячоліть відбувається своєрідний етнічний ре­несанс як українського народу, так і різних етнічних спільнот, що утворю­ють багатобарвну національну палітру сучасної України. Поки що на її тере­нах не спостерігається гострого протистояння, домінує розв'язання проблем мовно-культурного характеру. Організації і рухи з відвертими сепаратистсь­кими програмами перших років незалежності, типу "Демократичного союзу Новоросії і Бессарабії", нечисленний рух за відродження Донецько-Криво-різької республіки та ін. не знайшли підтримки серед громадськості. Найбільш політизованими сьогодні є рух кримських татар, а також політич­не русинство на Закарпатті. Як і кожна держава з розмаїттям етнічного скла­ду, Україна навряд чи уникне гострих проблем у міжнаціональних відноси­нах, але економічний добробут всіх громадян, піднесення авторитету дер­жави на міжнародній арені, розв'язання гострих проблем шляхом домовле­ностей і переговорів сприятимуть стабільності, миру і злагоді.

2. Основні засади державної етнополітики. Політико-правовий статус національних меншин. Розпочинаючи вивчення цієї теми, перш за все вар­то з'ясувати, що мається на увазі під етнополітикою держави; в чому поля­гає її мета. Етнополітика — це система концептуальних положень, програм і організаційних заходів у сфері етносоціального, етнокультурного та етно-політичного розвитку суспільства, метою яких є вільний соціально-еконо­мічний, культурний і духовний розвиток етнічних спільнот держави. Завдан­ня державних інститутів, насамперед законодавчих, полягає у створенні правових, економічних, політичних передумов для цього. Державна етно­політика — це регулювання етнічного життя у всіх його проявах, урахуван­ня етнонаціонального фактора в усіх сферах соціального буття.

Радимо обговорити рівні етнонаціональної політики, представлені у Кон­ституції України, зокрема це: 1) політика щодо української етнічної спільно­ти, яка є основою українського етнополітичного організму; 2) політика щодо корінних народів та національних меншин, які є складовою українського етнополітичного організму, але становлять його окремі структурні елемен-

379