Тема 11

не відповідав інтересам ринкової економіки). Зберігалася державна монопо­лія на міжнародну торгівлю.

Слід зауважити, що за цих загальних обставин специфіка економічного розвитку України лише ще більше ускладнила процес економічного рефор­мування. Спостерігались міжгалузева та міжвиробнича незбалансованість матеріально-технічної бази й виробничого потенціалу, мілітаризована еко­номіка, непропорційність базових та споживчих галузей, переважання ма-теріало- та енергомістких виробничих об'єктів, а відтак низький рівень еко­номічної самодостатності країни. Це значною мірою пояснює, чому тогочас­ний економічний механізм виявився непридатним для функціонування у вільноринковому режимі.

Необхідно підкреслити, що господарська криза першої половини 1990-х pp. мала і більш конкретне підґрунтя.

По-перше, на території України понад 2000 найбільших підприємств мали загальносоюзний статус підпорядкування, тобто ні адміністративно, ні фінансово, ні техніко-економічно не залежали від республіки. їхня про­дукція становила напівфабрикат або комплектуючі вироби, які споживали­ся у виробничому процесі за межами України. Раді Міністрів УРСР до 1990 р. було підпорядковано лише 6—7 % промислового потенціалу. Тому припи­нення або скорочення економічних зв'язків з колишніми республіками при­звело до зупинки підприємств, паралічу окремих галузей.

По-друге, основою важкої промисловості були підприємства військово-промислового комплексу і галузі, що обслуговували їх. Масштабну реструк­туризацію цих підприємств здійснити не вдалося внаслідок браку коштів. Вихідні позиції реформування української економіки були досить складні, адже на початку 1990-х pp. 4/5 загальної промислової продукції, 60 % націо­нального доходу і 58 % прибутку припадало на галузі важкої промисловості

По-третє, ще в радянські часи сформувалася енергетична залежність еко­номіки України від переважно російської нафти та газу. Власні запаси до­нецького вугілля були значною мірою вичерпані, а геологорозвідувальні роботи для виявлення нових родовищ нафти та газу на території України майже не проводилися.

Чорнобильська складова в економічній кризі є надзвичайно важливою, адже аварія не тільки призвела до величезних економічних втрат, а й зруй­нувала наявну стратегічну концепцію забезпечення енергетичних потреб України.

Розпочинаючи обговорення цієї теми, варто звернути увагу слухачів на фундаментальну відмінність економічного реформування в Україні та інших пострадянських державах: його головний зміст полягає у переході від пов­ністю одержавленої економіки до ринкової і створення приватновласниць­кого сектору. Приватизація в цих країнах є одним з головних елементів еко­номічної реформи, а розміри її незрівнянно масштабніші. Одним із найваж­чих питань для розв'язання є поєднання набутого досвіду економічної транс-

396

Розбудова незалежної України

формації в різних країнах світу з урахуванням специфіки економічного і соціального розвитку України. З метою активізації інтересу слухачів до ана­лізу цієї проблеми можна ознайомити їх з наявними моделями ринкового господарства (французька, німецька, польська, китайська та ін.).

Під час вивчення процесу сучасного економічного реформування обов'яз­ково постає питання: чи мало місце у світовій історичній практиці розв'я­зання подібних проблем? Які теорії переходу до капіталізму можна було б хоч частково застосувати? В такому контексті варто звернути увагу на те, що кардинальне реформування неодноразово відбувалося в економічній історії країн світу. На думку представників західної економічної науки, зок­рема А. Аслунда, проблеми економічної трансформації у Східній Європі та СРСР кінця 1980-х pp. схожі з завданнями європейської революції 1848 p., певну відповідність можна відстежити в економічному облаштуванні євро­пейських країн після Першої та Другої світових воєн, майже хрестоматій­ним став досвід масової приватизації великих підприємств у Великобританії за часів правління М. Тетчер. Базові засади програм радикальних і комп­лексних реформ було розроблено під час макроекономічної стабілізації в країнах Латинської Америки у другій половині XX ст.

Над науковим обґрунтуванням програми радикальних реформ для країн постсоціалістичного простору працювали провідні західні економісти Гар­вардського університету, Массачусетського технологічного інституту, Лон­донської економічної школи (Д. Сакс, С. Фішер, Л. Саммерс, М. Бруно та ін.), а також найкращі економісти країн Східної Європи і СНД — Я. Корнаї (Угорщина), Л. Бальцерович (Польща), В. Клаус (Чехія), Є. Гайдар (Росія). Активну участь у цьому процесі брали Міжнародний валютний фонд, Світо­вий банк, міністерства фінансів та центральні банки багатьох провідних країн. Серйозною проблемою для впровадження засад економічної трансфор­мації в країнах СНД та в Україні була інтелектуальна неготовність багатьох представників суспільно-політичних та економічних наук до участі у роз­робці нового економічного курсу.

Необхідно враховувати, що вибір стратегії економічних реформ концен­трувався навколо радикальності або, навпаки, поступовості у їх здійсненні. При цьому як радикальний економічний курс брався за приклад польський досвід, а поступовий — угорський. В Україні та Росії домінувала ідея уні­кальності національної моделі, що згодом призвело до затяжного реформу­вання, яке виявилося набагато болючішім і значно менш ефективним, ніж радикальне.

Варто підкреслити, що перші кроки для формування самостійної еконо­мічної політики були зроблені напередодні проголошення незалежності дер­жави, у 1990 р. На це були спрямовані Закон про економічну самостійність (серпень 1990 р.) та постанова Верховної Ради УРСР "Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки" (листопад

397