конспект лекций УМПС все спец

було, бо українська мова витіснялася російською з управління, науки, виробництва, школи.

З прийняттям Закону про мови в УРСР, яким за українською мовою визнано її державний статус в Україні, з утвердженням незалежної Української держави почався процес «оздоровлення» наукової термінології, визначення специфіки та шляхів збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку науки.

2. Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки.

Результатом мовленнєвої діяльності людини є текст.

Текст (лат. textum – зв’язок, тканина, побудова) – зв’язна мова, письмове чи усне повідомлення, що характеризується завершеністю, цілісністю, зв’язністю, тобто упорядкованістю змісту, структурною організацією складових частин (складається із заголовка і речень, абзаців), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість.

Смислову організацію наукового тексту забезпечують також і певні способи інтеграції (об’єднання) змістових частин тексту в єдине ціле. Об’єднувальну функцію у тексті виконують когезія, ретроспекція і проспекція.

Когезія (лат.сohaesus – зв’язаний, зчеплений) – один із способів інтеграції тексту, при якому всі частини тексту постійно взаємодіють завдяки тому, що автор чи то повертається до раніше поданої інформації, чи то натякає на те, про що йтиме мова далі.

Забезпечують такий зв’язок певні мовні формули: таким чином, отже, по-перше,

по-друге, наступне питання, подивимося далі, очевидно, перейдемо до наступного, беручи до уваги, незважаючи на, з одного боку, з іншого боку, як з’ясувалося в подальшому тощо.

Ретроспекція (лат. retro – назад, spectare – дивитися) – це відсилання читача до попередньої інформації.

Тут автор може посилатися на свої і (або) чужі праці та думки або загальновідому інформацію. Ретроспекція може виражатися словами та словосполученнями: як ми знаємо,

як ми розуміємо, як було описано раніше тощо.

Проспекція (лат. prospicere – дивитися в далечінь) – це натяк на те, про що йтиме мова у наступних частинах твору.

Проспекція може виражатись такими формулами: наступного разу ми…, далі переконаємося, в подальшому викладі ми побачимо…, далі стане зрозуміло, об’єктом нашого розгляду стане…

Логічна побудова тексту

Одним із найважливіших способів упорядкування змісту наукового тексту є логічна послідовність викладу в межах тексту. Мовними засобами, що забезпечують її, є прості і складні речення з причиново-наслідковими зв’язками (СПР з підрядними причиновими, наслідковими, додатковими, часовими тощо).

Проявами причиново-наслідкових зв’язків у тексті виступають внутрішні вступи і вставні слова на початку абзаців (Перейдемо до…, Далі розглянемо…, Зупинимось на …, Повернемося до …, По-перше, …, По-друге, …, Насамперед …, Далі …, Отже, … тощо).

Тісний логічний зв’язок між реченнями може виражатися, окрім причиновонаслідкових відношень, через цілий ряд інших типів смислової залежності, напр.: приєднання (більше того, до того ж), порівняння (подібно до того), протиставлення

(проте, однак), черговості (одночасно, потім, спочатку), мети (для цього, з цією метою), результату (отже, таким чином, в результаті, загалом), конкретизації (наприклад, зокрема) тощо.

У лінгвістиці тексту речення ділиться на дві частини: відоме – тема, нове – рема. У темі повторюється частина інформації з попереднього речення тексту, і це повторення виконує функцію сполучної ланки. Нова інформація, яка міститься у ремі, розвиває,

151

збагачує зміст висловлювання, рухає думку вперед. Наявність спільного компонента думки – обов’язкова умова і закон зв’язку речень у тексті.

Логічна послідовність викладу виявляється у членуванні матеріалу на окремі пункти (нумерація, буквені позначення, абзац тощо); це і виділення головного, основного серед усієї маси фактів, що повідомляються. Проявляється цей прийом через порядок розташування компонентів (речень, абзаців) тексту. Поділ авторського висловлення (тексту) на абзаци максимально чіткий: кожен наступний абзац, як правило, розвиває думку попереднього і пов’язується з ним певними засобами зв’язку. В той же час кожен абзац становить більш/менш закінчену одиницю як у змістовному, так і структурному відношенні.

Серед засобів зв’язку важливу функцію виконують займенники, об’єднуючи абзаци у більш тісну смислову єдність; сполучники і сполучні слова слугують засобом вираження таких смислових зв’язків між абзацами, як продовження, підсилення, протиставлення, зіставлення тощо. Різноманітні типи повторів, вставні конструкції також зміцнюють зв’язки між абзацами.

Для наукового тексту характерним є логічне зчеплення окремих його частин, створюване у зв’язку з дедуктивним характером мовного матеріалу, його однозначністю. Дедуктивний метод – це метод, при якому думка рухається від загального до часткового, забезпечуючи повноту характеристики об’єкта, предмета, явища тощо. Схематично це виглядає так:

		належність до класу
Визначення		кваліфікаційна характеристика
предмета		опис форми, будови
		порівняння/зіставлення з іншими предметами

Зауважимо, що послідовність подання інформації про предмет визначається власне характером навчального матеріалу.

Композиційно-структурну зв’язність наукового тексту створює:

−наявність ключових слів, пов’язаність мікротем між собою;

−розташування частин тексту (від загального до часткового, від простого до складного, від відомого до нового);

−залежність композиційних елементів (вступ, розвиток теми, висновок).

Ключові слова – це слова, що містять основну думку, називають основні поняття, процеси у висловлюванні і відзначаються високою частотністю у вживанні.

Лексико-граматичні засоби зв’язку речень у науковому тексті

Лексичними засобами зв’язку речень у науковому тексті виступають:

1) Займенник, який виконує:

а) замінну функцію (замінник іменника): … наноситься антикорозійне покриття,

Воно дає можливість…, … проведено експеримент. Він показав, що…; Банк не надає короткострокових позик, також він не надає кредитів фізичним особм;

б) узагальнювальну функцію – відтворює в узагальненому вигляді вищесказане: ці теорії …, усе це …, це кредитування …

Упоєднанні з частками виступає засобом заперечення (ніхто, ніщо, ніякий) або виділення (саме, лише, тільки, навіть). Наприклад, Саме збільшення акціонерного капіталу вплинуло на структуру банку.

2) Лексичний повтор.

Умежах усього наукового тексту, окремої його підтеми (субпідтеми) для назви основних положень висловлення використовується лексичний повтор, який у науковому тексті визначається поняттям ключові слова.

Кожна нова тема (підтема) містить певну кількість ключових слів, які повторюються безпосередньо або описово у межах тексту (мікротексту). Повторюваною одиницею може бути як термін, так і нетермінологічне слово чи словосполучення.

152

Нетермінологічні слова і словосполучення можуть вільно замінятися займенниками, синонімічними словами тощо; термін найчастіше повторюється у повному чи скороченому (якщо можливо) вигляді.

3)Фразові скріпи. У їх ролі виступають вставні слова, підсилювально-видільні частки, прислівники, головні частини складнопідрядних речень, виражені безособово тощо. Ось найголовніші з них: висновок – значить, таким чином, словом, отже; ствердження – очевидно, зрозуміло; ілюстрація – так, наприклад; протиставлення – між тим, навпаки, інакше, хоча; розчленування – по-перше, по-друге; умовність – припустимо, уявімо; зчеплення – слід відзначити, інакше кажучи тощо.

Фразові скріпи – слова і групи слів, вживані у функції сполучних елементів у тексті.

Серед морфолого-синтаксичних засобів підсилення логічного зв’язку виділяють:

1)паралельні синтаксичні конструкції речень: однопланові повідомлення набувають однакової синтаксичної форми, роблячи виклад думки чітким і прозорим, сприяють узагальненню окремих висловлень для доведення певної думки, напр.: якщо … то …; якщо …, то…; отже, … (в математиці). За допомогою цих конструкцій підтримується система (єдність) у викладі матеріалу;

2)вставні слова, які встановлюють відношення певної думки до попередньої або наступної: як сказано вище, нарешті, отже;

3)сполучники сурядні і підрядні (найчастіше причинові): щоб, якби, тому що,

незважаючи на те що, хоча, тимчасом як;

4)займенники це, ми у функції підмета; мають характер повної неособовості, узагальнення і невизначеності діяча;

5)складнопідрядні речення з головною частиною, вираженою безособово. При цьому інформація вміщується у підрядній частині, напр.: Зрозуміло, що...; Відомо, …;

Очевидно, …; Звідси випливає, …; Треба довести, …; Це значить, … .

Зв’язкову функцію між реченнями у тексті виконують обставини (часу, місця, способу дії тощо) та неповні речення (з пропущеним членом речення). Звичайно речення у науковому тексті починається не з підмета, а з другорядного члена (обставина, додаток), при цьому принципі побудови зберігаються і зміцнюються зв’язки між сусідніми реченнями.

3.Мовні засоби наукового стилю.

Основними мовними засобами наукового стилю є велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, абстрактних (часто іншомовних) слів, наукова фразеологія (стійкі термінологічні словосполучення), цитати, посилання; уникання емоційно-експресивних синонімів, суфіксів, багатозначних слів, художніх тропів, індивідуальних неологізмів.

До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги щодо дотримання норм, що сприяє посиленню логізації викладу. Адже метою наукових творів є ознайомлення читача з результатами досліджень учених у різних галузях знань. Меті підпорядковані спосіб викладу матеріалу, і, відповідно, мовні засоби, які використовуються. Чітка послідовність мислення автора передбачає насамперед логічне, а не емоційно-чуттєве сприйняття наукового твору, тому емоційно-експресивні мовні засоби не мають бути домінантними в ньому.

Розглянемо головні мовні засоби в науковому стилі за рівнями літературної мови. Лексика та фразеологія. Загальновживані слова, загальнонаукова лексика й терміни визначають мовні особливості стилю творів, у яких ідеться про результати досліджень, досягнення науковців. Слова у таких текстах вживаються у своїх прямих значеннях, синонімів майже немає. Із зображальних засобів переважають порівняння.

Вони допомагають скласти виразніше уявлення про предмет розповіді.

153

Фразеологія наукової мови також вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв'язки між частинами висловлювань (наприклад, такі стійкі словосполучення, як навести результати, як показав аналіз, на підставі отриманих даних, підсумовуючи сказане, звідси випливає, що тощо; з іншого боку, позначати певні поняття, які є термінами (вільна економічна зона, мертва мова, струм високої напруги, форма релігійного світогляду).

На лексичному й фразеологічному рівнях слід виділити наявність великої кількості термінів із різних галузей знання, а отже, – виразно іменний характер висловлювання, адже більшість термінологічної лексики становлять іменники. Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, то наукові твори також насичені абстрактною лексикою.

Найбільшу частину інформації викладено з застосуванням наукових і спеціальних термінів. Вживають також слова й усталені словосполучення, що допомагають послідовно, логічно пов'язати між собою окремі елементи наукового тексту: таким чином;

однак; крім цього; з іншого боку; у свою чергу; у даному разі; по-перше (по-друге, потретє тощо); описаний вище; наведені результати; на підставі отриманих даних; як показали дослідження.

Особливо необхідно виділити слова, які свідчать про ступінь вірогідності (дійсно,

зрозуміло, вірогідно), об'єктивність наведеної інформації (думають, вважають,

стверджують, здається, можливо). Ці мовні звороти нададуть висловлюванню відносності. А от абсолютні твердження вимагатимуть від автора найвищої відповідальності.

Морфологія. У науковому стилі розширені функції іменників і прикметників за рахунок дещо звуженого використання дієслова. Для всіх форм останнього, а також для іменника, характерні абстрактні, узагальнені значення.

У науковій прозі широко представлені відносні прикметники, оскільки саме вони, на відміну від якісних, дають змогу з максимальною точністю визначати потрібні ознаки понять. Як відомо, від відносних прикметників не можна утворювати форми ступенів порівняння. Тому в текстах наукових праць, використовуючи якісні прикметники, надають перевагу аналітичним (складеним) формам ступенів порівняння, щоб витримувати однаковий стиль мовлення, використовуючи слова (най)більш, (най)менш.

Наукова мова вирізняється також тим, що вона не експресивна. Звідси переважна форма оцінки – констатація ознак, притаманних предметові або явищу, які вони визначають. Тому більшість прикметників є частинами термінологічних виразів.

Дієслова й дієслівні форми мають у тексті наукових праць особливе інформаційне навантаження. Вони використовуються для окреслення постійної ознаки предмета, у висвітленні дослідження, доведення, в описі будови приладів і машин.

Широко застосовуються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, оскільки вони не фіксують ставлення до дії, яка описується, на момент висловлювання.

Рідше застосовуються дієслова умовного (у формулюванні гіпотез) і майже ніколи

– наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що зумовлено необхідністю підкреслити об'єкт дії, предмет дослідження (наприклад, «У цій статті розглядаються...», «Передбачено надати додаткові кредити...»).

Серед займенників особливо поширені вказівні (цей, той, такий, який, котрий), які не лише конкретизують предмет, а й визначають логічні зв'язки між частинами висловлювання. Неозначені займенники, зважаючи на неконкретність їхнього значення, у науковому тексті майже не використовуються (за винятком науково-навчального та науково-популярного підстилів).

Внаслідок певних обставин на позначення суб'єкта дослідження в науковій мові почали використовувати особовий займенник ми, що зумовило утворення низки нових похідних словосполучень, наприклад на нашу думку, по-нашому. Проте надто часте вживання цього займенника та його похідних в роботі справляє неприємне враження, тому

154

автори намагаються використовувати звороти, щоб уникнути повторів. Для цього застосовують конструкції з невизначено-особовими реченнями («Спочатку проводять відбір зразків...» тощо), форму викладу під третьої особи («Автор вважає...»), безособові форми на -но, -то («Здійснено аналіз...» , «Визначено напрями...», «За основу прийнято метод індукції»«).

Разом з екстралінгвістичними (позамовними) засобами (одиницями виміру,

формулами, графіками, схемами, ілюстраціями, кресленнями, діаграмами) правильне використання частин мови в науковій праці допомагає подати необхідну інформацію стисло, лаконічно, наочно.

Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого неможливо було б висловити складну логічну структуру думок.

Важливою рисою синтаксису наукової мови є переважання розгорнених складних речень із розгалуженою системою різних видів підрядності, відокремлених зворотів (особливо дієприкметникових та дієприслівникових). Велика частка належить складнопідрядним реченням, зокрема з причиновим та наслідковим зв'язками. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. Емоційна й експресивна лексика (здебільшого оцінного характеру) вживається подеколи в текстах суспільствознавчого та гуманітарного профілю; цю лексику доцільно застосовувати у фізико-математичних та природничих науках.

Унауковій літературі поширені безособові, неозначено-особові речення, які використовуються для описування явищ, фактів, процесів. Номінативні (називні) речення часто вживають у назвах спецкурсів, книг: «Технологія галузі», «Українська мова (за професійним спрямуванням)»; розділів: «Здоровий спосіб життя», «Українська культура XX століття»', у підписах до малюнків, ілюстрацій: «Будова клітини», «Карта діалектів України». Неповні речення – як такі, що належать до емоційно-експресивних засобів мовлення – у науковому стилі майже не використовують. Часто вживають розповідні речення, досить рідко – питальні, а окличні майже не застосовують, так як вони мають певне емоційне забарвлення (за винятком мови науково-популярних видань).

Унауковому тексті значно частіше трапляються складнопідрядні, ніж складносурядні речення. Це пояснюється тим, що в підрядних частинах речень відображаються причинові, часові, наслідкові, умовні й інші зв'язки, а також тим, що окремі частини у складнопідрядному реченні тісно пов'язані між собою. Частини ж складносурядного речення немовби «нанизуються», утворюючи своєрідний ланцюг, окремі ланки якого незалежні одна від одної й легко піддаються перегрупуванню.

Опис явищ, фактів і процесів, які вивчаються, майже повністю виключає емоційно забарвлені слова та вигуки. Експерименти описують за допомогою дієприкметників пасивного стану. Дії машин і механізмів (у працях технічного профілю) найчастіше описують за допомогою пасивних конструкцій, в яких присудком є дієслово в пасивнозворотній формі (подається, вмикається, від'єднується). Використання таких синтаксичних конструкцій дає змогу сконцентрувати увагу читача тільки на самій дії, суб'єкт при цьому лишається невизначеним, оскільки в наукових текстах необов'язково його зазначати.

Ще одна композиційна особливість наукового стилю – документування тверджень, посилання, цитати. За типом мовлення сучасні наукові тексти є монологічними, вживаються в усній та писемній формах із переважанням останньої. Стиль писемної наукової мови – безособовий монолог. Тому викладають, зазвичай, від третьої особи, оскільки увагу зосереджено на змісті й логічній послідовності повідомлення, а не на суб'єкті. Порівняно рідко використовуються форми першої й зовсім не використовуються форми другої особи займенників однини. Авторське «я» поступається значущості й вагомості тих наукових явищ, які досліджуються.

155

4. Оформлювання результатів наукової діяльності.

Отриманню диплома бакалавра, спеціаліста, магістра, кандидата наук передують іспити з певних фахових, гуманітарних та методологічних дисциплін і захист результатів наукових досліджень студентів, магістрів, аспірантів. Відомий італійський культуролог і філософ У. Еко дає поради щодо технології написання випускних робіт. Ці поради корисні також для написання й оформлення будь-яких інших наукових праць: дипломних робіт, магістерських і кандидатських дисертацій (дисертація, на відміну від дипломної роботи, ґрунтується на більш оригінальних, нових знаннях і є певним, нехай і дуже скромним внеском у розвиток науки), статей, книг, рефератів. У. Еко не вказує, що саме писати у дипломній роботі, але дає уявлення про сутність дипломного проектування, вибір теми диплому, поетапне планування, організацію й оформлення результатів досліджень. За його думкою, дипломна робота є перевіркою рівня професійності бакалавра або спеціаліста. В чому сутність дипломної роботи, для чого вона потрібна? По-перше, вона є необхідною умовою отримання вищої освіти в багатьох країнах. По-друге, вона є, як правило, творчою компіляцією (від лат. Compilatio – крадіжка, грабіж – наукова праця, створена на використанні чужих творів). У компілятивній роботі демонструється вміння критичної переробки відповідних наукових джерел. Для підготовки дипломної роботи студентові необхідно: 1) чітко сформулювати тему; 2) зібрати матеріал з історії цього питання; 3) систематизувати цей матеріал; 4) осмислити його; 5) надати йому органічної форми; 6) зробити текст зрозумілим, а джерела, на яких він базується, прозорими.

Вибір теми дослідження. Корінним питанням у самостійній науковій роботі студентів є вибір теми. Правильно вибрати тему – це на 50 відсотків забезпечити її успішне виконання. Тема дослідження повинна бути актуальною, відзначатися новизною, спрямовувати науковий пошук в бік життєвих, ще не розв’язаних питань і проблем сучасної науки. Тематика наукових досліджень повинна виходити з реальних потреб життя людини, суспільства й держави. Вибір теми – процес тривалий і складний. Це поступове вростання в коло певних наукових інтересів, нарощування й накопичення знань, фактів, матеріалів, документів у відповідній галузі науки. При виборі теми слід враховувати ступінь і рівень розробки проектного дослідження в науковій літературі, яку треба ґрунтовно вивчити і зробити її огляд.

У. Еко для ідеальної ситуації, коли студент має певний інтерес до певної теми, а викладач здатний ці інтереси підтримати, формулює такі чотири правила:

‒тема повинна відповідати здібностям та інтересам конкретного студента;

‒джерела для розробки теми повинні бути фізично доступними;

‒основні тексти повинні бути зрозумілими для дипломанта (магістранта);

‒обрана методологія повинна відповідати реальним можливостям випускника.

Тобто той, хто береться за написання диплому, повинен братися за такий диплом, за котрий йому личить братися.

Вибір форми дослідження. Соціальне й економічне дослідження може бути проведене у різних формах. За класифікацією У. Еко, теми дипломів з гуманітарних дисциплін поділяються на монографічні, оглядові, історичні та теоретичні.

Оглядовий диплом є демонстрацією інтелектуальної пихатості. Але хоч би про що писав дослідник в оглядовій роботі, вона все рівно буде компілятивною, і критики завжди знайдуть у ній слабке місце. Якщо ж дипломник обере вузьку монографічну тему, то є велика ймовірність того, що критикам цей матеріал буде майже невідомим. Тобто чим конкретніша тема, тим більше шансів на успіх.

Як правило, дипломник «страждає» або глобальним розмахом («намагається охопити все про все», або надмірно вузьким підходом до теми дослідження («все про ніщо»). Щоб запобігти цих недоліків, необхідно оглядову тему диплома обмежити в просторі й часі, а вузьке питання розглядати на широкому тлі проблем.

156

У галузях економічних, філософських, соціологічних, юридичних, педагогічних дипломні роботи можуть бути як історичними, так і теоретичними. Можна також розпочати дипломну роботу з історичного розділу, а завершити її теоретичними узагальненнями й висновками. Більш того, справжній дослідник ніколи не буде ставити і розв’язувати проблему без аналізу попереднього історичного досвіду. Інакше він ризикує, як кажуть, «відкрити Америку».

Крім того, диплом пишуть на класичному або сучасному матеріалі. Сучасний матеріал завжди складніше, ніж класичний, тому що класика створила сталі інтерпретаційні схеми, а погляди сучасних авторів туманні, неясні, несталі, мінливі. Щоб розв’язати проблему співвідношення класичного і сучасного у дипломі, треба підходити до сучасних робіт як до класики, а до класиків – як до сучасників. Робота не повинна бути надто заполітизованою. Вона має відповідати насамперед принципам науковості. Серед них У. Еко називає такі: по-перше, предмет дослідження повинен піддаватися опису; подруге, відзначатися новизною; по-третє, бути практично спрямованим.

Вітчизняні джерела дають іншу класифікацію форм наукового дослідження. Наведемо короткий опис деяких з них.

Соціально-економічний експеримент. Він має таку послідовність:

1)висування наукової гіпотези;

2)постановка конкретного завдання й вибір об’єкта соціально-економічного дослідження;

3)підготовка матеріальної бази для забезпечення експерименту;

4)вибір оптимального шляху постановки експерименту;

5)спостереження соціальних та економічних явищ у ході експерименту та їх опис;

6)аналіз та узагальнення отриманих результатів.

Розроблена спеціальна математична теорія експерименту, моделі якої дають можливість оптимізувати процес дослідження складних соціально-економічних систем.

Методичне дослідження. Вибір теми дослідження такого роду зустрічається у будьякій науці. Такі дослідження спрямовані або на поліпшення організації виробництва, його якості, або на вдосконалення точності методів, або на розробку нових методів.

Характерні риси методичного дослідження:

‒об’єктивна оцінка конкретного методу чи методики;

‒виявлення нових суттєвих особливостей даного методу або методики;

‒розробка зовсім нових методів або методик у конкретних галузях, які мають суттєві

переваги порівняно з іншими сучасними методиками, обґрунтування їх. Розрахунково-аналітичне дослідження поширене в економічних науках і соціології.

Воно вимагає не тільки отримання експериментальним способом точних і достовірних наукових фактів, а й математичного осмислення процесів і результатів дослідження. Якість математичних розрахунків залежить від надійності отриманих нових даних.

Історико-біографічні дослідження за формою і змістом мають вигляд наукових біографій, досліджень про світогляд і творчість учених, аналітичних узагальнень щодо історичної ролі видатних осіб у суспільстві певній галузі науки, техніки або виробництва, пошукових досліджень про пріоритет національної науки, техніки, культури тощо.

Наукові дослідження змішаного типу зустрічаються дуже часто майже в усіх галузях знань. Така форма дослідження – універсальна і доступна в соціальних та економічних дослідженнях:

‒цих переваг;

‒історичне успадкування принципово нового методичного рішення;

‒економічне обґрунтування нового або вдосконаленого методу.

Описові дослідження широко впроваджуються в багатьох соціальних та економічних науках. Їхня необхідність зумовлюється своєрідністю і складністю досліджуваних цими науками об’єктів, процесів і явищ, і в багатьох випадках неможливістю проведення експерименту. Основні риси описового дослідження:

157

‒точний, документальний опис наукових фактів, подій, епізодів, деталей з першоджерел, об’єктивно існуючих, але ще не вивчених;

‒розкриття сутності фактів, ідей у їхньому взаємозв’язку, взаємодії і виявлення законів їхнього розвитку;

‒аналіз узагальнених фактичних матеріалів і визначення висновків.

Термін написання дипломної роботи – не менше, ніж 6 місяців. Але якщо враховувати передуючі їй курсові роботи з фахових предметів, то термін її написання становить менше трьох років. Ідеальний варіант – коли вибір теми і наукового керівника дипломного проекту здійснюється ще на другому курсі навчання.

За 6 місяців можна впоратися з дипломною роботою за умов:

‒вибору вузької теми;

‒намагання розв’язати сучасні проблеми;

‒доступності необхідних джерел.

Постановка проблеми в межах обраної теми. Після вибору теми слід визначити проблемне коло питань, проаналізувати і згрупувати їх у певні групи. При цьому доцільно використовувати такі прийоми:

‒огляд інформації про досягнення у певній галузі науки, ознайомлення з найновішими результатами досліджень у суміжних, пограничних галузях знання;

‒знайти нові, ефективніші методи, принципи, підходи дослідження конкретної галузі науки або практики народного господарства;

‒дослідження новими методами традиційно відомих об’єктів для отримання нових фактів;

‒пошукова розробка проблеми;

‒глибокий аналіз та узагальнення зібраних матеріалів;

‒консультації з науковцями, викладачами, спеціалістами народного господарства, практиками виробництва, бізнесменами щодо виявлення мало вивчених проблем і питань, рішення котрих чекає наука і практика;

‒перегляд каталогів захищених курсових, дипломних праць, дисертацій, консультаційних проектів.

Планування наукового дослідження. Важливим організаційним питанням дослідницької роботи є планування наукового дослідження. Передусім потрібно ясно й чітко поставити проблему, визначити завдання, мету, об’єкт і предмет дослідження, сформулювати, в чому сутність висунутої ідеї, новизна й актуальність теми, її значення для науки і практики.

Важливо також скласти план дослідження, визначити послідовність операцій, певних кроків для досягнення поставленої мети. Це залежить від складності теми, професійної підготовки дослідника, оснащення лабораторної бази та багатьох інших факторів. План можна розписати по основних розділах (темах), із зазначенням часу виконання дослідження, намітити заходи до його обговорення на захисті, його адаптації на практиці.

Якщо праця є колективною, то до її виконання слід залучати дослідників різних спеціальностей, з різними творчими здібностями. Один з учасників групи, найбільш кваліфікований і досвідчений, призначається її організатором. Він складає план-графік робіт і завдань для кожного учасника, дає поради щодо методів роботи, координує її виконання. Для постійного стимулювання до наукової творчості важливо використовувати різні засоби матеріального й морального заохочення, конкурсного змагання.

Складання бібліографії. Алфавітний каталог потрібний тому, хто знає, що шукати, а систематичний – тому, хто ще не орієнтується необхідною мірою щодо предмета пошуку. Роботі з каталогами можуть передувати звернення до інформаційно-довідкової літератури (словники, довідники, бібліографічні покажчики, дайджести тощо). Бібліографічні поради можна також отримати у бібліотекаря і свого наукового керівника.

158

Велику допомогу щодо складання бібліографії надають мережеві консультації в Інтернеті та комп’ютерні каталоги. Таку допомогу можна отримати у бібліотеках, зв’язаних між собою через мережу Інтернет, які можуть дуже швидко надати інформацію про будь-яку книгу. Бажано, попередню бібліографію складати на спеціальних картках (для кожної книги – своя картка), на котрі записується необхідна бібліографічна інформація. В такому випадку завжди можна впорядкувати картки за будь-яким принципом (алфавітним, тематичним або функціональним). Кожна бібліографічна картка повинна містити інформацію про: 1) характер видання (стаття, монографія тощо); 2) автора або колектив авторів (прізвище, ініціали); 3) назву книги, статті, журналу; 4) місце видання (місто); 5) видавництво; 6) обсяг видання (кількість томів, сторінок). Прикладом складання бібліографії за цими правилами служить список рекомендованої літератури, наведений наприкінці цього навчально-методичного посібника. Якщо книга видана вдруге або втретє, то слід вказати, яким виданням ви користувались. Крім бібліографічної картотеки, можна скласти картотеку конспектів, картотеку цитат, картотеку ідей тощо. Для кожної картотеки необхідна картотечна скринька, яку можна придбати у крамницях канцелярських товарів, на пошті або змайструвати власноручно.

Ще до остаточного вибору і затвердження теми дослідження треба з’ясувати питання, по-перше, про принципову можливість знайти необхідний матеріал, по-друге, про реальну можливість реалізувати цю принципову можливість, по-третє, про особисту компетентність щодо його розуміння. Треба також чітко розрізняти первинні джерела (першоджерела) і вторинні джерела (критичну літературу). Першоджерелом є первинне видання або рукопис певного тексту та його академічне видання й перевидання. Переклад (навіть офіційний), антологія, перекази з цитатами із першоджерел не можуть замінити повноцінного першоджерела.

Збирання та обробка матеріалу – найтриваліший і найбільш трудомісткий етап дослідження. Він забирає приблизно третину, а то й більше дослідницького часу. На першій стадії складаються короткі конспекти, реферати, виписки з наявних джерел. На другій уже йде компонування і переробка здобутого матеріалу в необхідному руслі. Якщо матеріалу дуже багато, необхідно певним чином фіксувати його джерела, щоб пізніше можна було на них посилатися. Виписки бажано робити на окремих аркушах, або файлах, щоб у процесі складання тексту можна було їх перетасовувати. Основу конспектування й цитування повинні складати першоджерела. Особливо цього треба дотримуватися в процесі обробки статистичних та архівних матеріалів.

Центральне місце у збиранні матеріалів посідає систематизація фактів, які є «живильним джерелом» дослідника. Для наукової роботи необхідні не будь-які факти, а такі, що є типовими, тобто відбивають головні тенденції та закономірності розвитку. Критерієм відбору для економіста повинні бути такі факти, які характеризують суттєві риси виробництва і відносини між суб’єктами економічної діяльності. Іншими критеріями мають бути достовірність, необхідність їх розгляду в сукупності, в конкретних історичних і просторових обставинах.

Вивчення статистичних та інших опублікованих праць і архівних документів – важливий шлях до накопичення фактів. Але не слід забувати, що факт, запозичений з друкованого джерела, навіть найсучаснішого, є певною мірою застарілим. Бажано вивчати факти реальної дійсності в її сьогоденні. І в цьому допомагають матеріали наукових конференцій, репринтні видання, Інтернет тощо, в яких зафіксовані найбільш актуальні й сучасні дослідження. Проте останнім часом на арену суспільних наук, особливо економічних, виходять експеримент, математичне моделювання. Фактично експеримент є практичною перевіркою теоретично обґрунтованих рішень. Це своєрідна форма накопичення фактичного матеріалу для остаточного рішення з досліджуваного питання.

Відповідальною творчою роботою є обробка матеріалу. Але вона буде плідною й цілеспрямованою, якщо дослідник виробив цільну концепцію своєї праці. Можна робити «розчистку» матеріалу, відкинувши те, що не є важливим для теми, потім перевірити ще

159

раз правильність виписок, їхню актуальність, установити певний логічний порядок їх використання. Цей процес має образну назву «виношування», яке виглядає інколи досить тернистим і болючим. На завершальному етапі «виношування» своєї концепції (робочої гіпотези) велике значення мають консультації з науковим керівником, кваліфікованими спеціалістами, практиками, участь у проведенні відповідних семінарів, симпозіумів, конференцій тощо. Якщо вся підготовча робота проведена ґрунтовно, на високому теоретичному рівні, написання тексту роботи не викликає особливих труднощів.

Технологія написання тексту наукової роботи. На цьому етапі найдоцільнішим є шлях викладення результатів, здобутих у процесі досліджень, які розкривають сутність задуманої теми за методом сходження від абстрактного до конкретного. Порядок дослідження і структура тексту можуть не збігатися. Інколи буває так, що автор пише текст частинами, відповідно до зібраного матеріалу. Але такий метод не є економним. При такому порядку написання роботи автор повинен неодноразово звертатися до тих самих джерел. Не відчуваючи потрібного обсягу роботи, важко працювати на кінцевий результат, а головне – тут порушується принцип «ціле можна збагнути, тільки знаючи його частини». Проте з метою апробації досліджуваної роботи, перевірки правильності своїх ідей доцільно готувати окремі розділи, параграфи роботи у вигляді статей, тез для виступу на конференціях, семінарах тощо. Апробовані таким чином матеріали легше «вмонтувати» у загальний текст роботи.

Перед написанням тексту роботи слід скласти календарний план поетапного його виконання. Необхідно звернути увагу на забезпечення безперервності в роботі, домагатися того, щоб кожного дня були отримані певні результати. Слід також відвести певний час і на доробку тексту, врахування критичних зауважень рецензентів, остаточне його редагування, комп’ютерний набір, роздрук і ретельну перевірку за допомогою програми «Редактор». Важливо дотримуватись наукового стилю написання тексту. Найяскравіше стиль проявляється у співвідношенні мови та мислення. Науковець повинен вміти вибрати головне та істотне, не допускати нагромадження непотрібних, малозначущих слів і фраз, писати чітко, ясно, стисло.

Важливою вимогою для творчої наукової роботи є вміння критично відобразити існуючі погляди на проблему, шляхи її дослідження й розв’язання. Для цього необхідно не просто перелічити різні позиції на проблему, а й критично проаналізувати кожну з них, чітко висловити й обґрунтувати свій погляд на неї.

Під час написання наукової роботи слід правильно використовувати техніку цитування, особливо в тому випадку, коли дослідник посилається на авторитетне джерело, виражає нову думку або наводить нові факти. Цитата – це своєрідний вид фактичного матеріалу, частина тексту, запозичена в інших авторів, тому її слід брати в лапки і точно вказувати джерело, щоб уникнути звинувачення в плагіаті. Доцільно також звертатися до цитат, коли треба піддати критиці думку того чи іншого автора, його концепцію.

Часто виникають труднощі в написанні вступу або першого розділу. Якщо дослідник має добре підібраний матеріал, можна почати з того розділу, який йому найбільше подобається, а потім приступити до першого, як правило, історико-оглядового розділу і лише наприкінці– до вступу та висновків.

Досвід багатьох дослідників вказує також на доцільність підбиття підсумків отриманих результатів наприкінці кожного параграфу і розділу. Це дає змогу визначити найбільш важливе й нове у вашому дослідженні й полегшити формулювання підсумків у висновках.

Редагування тексту роботи. Завершальною стадією виконання наукової роботи є її редагування. Можна проводити редагування по частинах (розділах), але однаково необхідно редагувати текст цілої, скомпонованої наукової роботи. Метою редагування є перевірка наукового тексту: по-перше, на загальну грамотність (граматика, морфологія і синтаксис); по-друге, на професійну грамотність (термінологія, апарат посилань,

160