конспект лекций УМПС все спец
.pdfзовнішнього діалогу) є оптимальним з погляду організації комунікації й має великий розвиваючий, творчий потенціал.
Стратегії ділового спілкування можна пояснити на прикладах.
Так, перед створенням підприємства Іван С. і Тетяна Б. самостійно розпоряджалися своїми коштами. Тепер вони мають вести фінансові справи разом. Для цього необхідно прийняти єдине рішення, яке б задовольнило обох партнерів. Але Іван С. говорить: «Я – більш досвідчений, тому саме я повинен розпоряджатися коштами». Це стратегія 7.
Економіст П. побачив у комп’ютері начальника відділу новий штатний розпис. У ньому він не знайшов свого прізвища і посади. Він вигукнув: «Ах, значить так? Як таке могло статися? Я цього не терпітиму». Ця стратегія 8 – маніпулятивно-монологічна, мета її індивідуальна.
Прикладом стратегії 1 – гуманістично-діалогічної, може бути таке. Мета стратегії спільна. Керівник заводу говорить: «З наступного року ми випускатимемо іншу продукцію, більш складну, яка користується попитом на ринку. Що ми для цього мусимо зараз зробити?» Підлеглі внесли наступні пропозиції: розробити відповідну документацію, визначитись з ресурсами, залучити інвесторів, знайти покупців тощо. «Давайте конкретно визначимо відповідальних і розподілимо обов’язки,» – попросив керівник підприємства. Голови відділів почали формулювати свої завдання.
Система послідовних дій, що сприяють реалізації стратегії, досягненню мети, називається тактикою. Одну і ту саму стратегію спілкування можна втілити в різних тактиках. Побудова стратегії або її добір залежить від особливостей суб’єктів, які це здійснюють, їх системи цінностей, інтересів і обов’язково від комунікативних установок. Побудова і добір тактик базуються насамперед на знаннях про ситуацію та особливості конкретних співрозмовників. Загалом, на розбудову тактики як системи дій при спілкуванні, звичайно, впливає стратегія, якщо вона є усвідомленою. Саме вона вивчає характер дій, які застосовують суб’єкти, передаючи певну інформацію і впливаючи один на одного.
Отже, спосіб і стратегія спілкування – два споріднених феномени, що розкривають операційний аспект взаємодії людей. Вони є важливим інструментом досягнення мети.
5. Невербальні компоненти спілкування.
До технічних чинників виразного мовлення належать дихання, голос, дикція
(вимова), інтонація (тон), темп, жест, міміка. Лише добре оволодіння кожним складником техніки виразного мовлення може гарантувати його високу якість.
Дуже важливими при усному спілкуванні є міміка й жести мовця. Як правило, вони працюють «у парі» (наприклад, вияв захоплення часто супроводжується сплеском рук, підняттям їх «розкриленими» вгору й посмішкою). Мовлення людини було б схоже на роботу хоч досконалого, але все ж механізму, якби не відзначалося мелодикою і не оживлювалося мімікою чи жестом.
Невербальне інформування: пози
Про стосунки і ставлення до ситуації сигналізує й те, як люди розміщують свої тіла під час розмови стоячи, тобто їх пози стосовно один одного. Як правило, під час ділової зустрічі двоє співрозмовників стоять під кутом у 90 градусів один до одного, водночас вони утворюють відкритий трикутник, що є невербальним запрошенням для третього (з тим самим статусом) приєднатися до розмови. Коли четвертий запрошується до групи, то буде утворено квадрат, а для п'ятого – коло або два трикутники. Якщо розмова має конфіденційний характер, то кут між співрозмовниками скорочується з 90 градусів до нуля – це «закрита формація».
Коли співрозмовники, що утворюють закриту формацію, лише повернуть голови до того, хто хоче до них приєднатися, не змінюючи своїх поз, то ця людина – небажаний
51
гість. І щоб не завдавати їм прикрощів і самому не відчувати ніяковості та збентеження, а також за приписами ввічливості, слід піти...
Невербальна комунікація є комплексним процесом – отже, вона може супроводжуватися словами з певною інтонацією, тоном. І, щоб не виникало непорозумінь під час спілкування, слід узгоджувати несловесні засоби зі словесними. Адже дослідження засвідчили, що невербальні сигнали справляють вплив утричі більший, ніж слова. І тому, коли співрозмовник каже одне, а його міміка чи жестикуляція говорять про інше (бо це відбувається підсвідомо), його партнер не зважатиме на слова – тут він довірятиме своїм очам, а не вухам. Ці сигнали можна правильно розшифрувати, якщо учасник розмови спокійно спостерігає за своїм партнером, поводячись чемно, без зайвої метушні, й усвідомлює потребу брати до уваги всі моменти спілкування, зокрема і ґречність поводження, щоб успішно завершити його.
Невербальне інформування: жести
Особливо дійовими є жести. Жести, мимовільно виникаючи, але піддаючись контролю й керуванню, являють собою вияв людських думок, емоцій. У поєднанні зі словами жести стають надзвичайно промовистими, у свою чергу посилюючи емоційне звучання сказаного. Розуміння узгодженості жестів зі словами дає можливість точніше побачити позицію партнера, його реакцію на ваше повідомлення – схвалення чи ворожість, уважне сприймання чи нудьгу.
Американський дослідник Поль Л. Сопер у книзі «Основи публічного виступу» рекомендує додержуватися таких правил, коли ви вдаєтеся до жестів під час спілкування:
1.Жести мають бути мимовільними. Застосовуйте жест при відчутті потреби в ньому. Не стримуйте імпульсу наполовину.
2.Жестикуляція не повинна бути безперервною. Не жестикулюйте руками протягом усієї розмови. Не кожна фраза потребує підкреслення жестом.
3.Керуйте жестами. Не намагайтесь уподібнитись вітрякові, зберігайте сили про запас; пам'ятайте, що жестикуляція – елемент рівноваги всієї пози. Жест не повинен відставати від слова.
4.Урізноманітнюйте жестикуляцію. Не користуйтесь одним і тим самим жестом
увсіх випадках, коли треба надати словам виразності.
5.Жести мають відповідати своєму призначенню. Кількість та інтенсивність їх повинні узгоджуватися з характером повідомлення. Зрештою, як показали дослідження, частота жестикуляції залежить передусім від національної належності, а вже потім від культури поведінки людини. Під час своєї навколосвітньої мандрівки англійський психолог Майкл Арджайл з'ясував, що в середньому протягом годинної розмови фінн використовує жестикуляцію один раз, італієць – 80, француз – 120, а мексиканець – 180 разів.
6.Гендерні аспекти спілкування.
Зростання ролі жінки у діловій сфері – невід’ємний атрибут розвитку демократії у сучасному суспільстві. Але, як показує практика, питання про підвищення ролі жінки у суспільно-політичному й економічному житті країни розв’язується надто повільно і надто складно. Попри всі зусилля, рівноправність жінки у політиці та бізнесі нашим суспільством ще не сприймається психологічно. Саме ця сторона проблеми останнім часом стала предметом активного дослідження у сучасній соціально-психологічній науці. Серед багатьох питань у цьому плані вивчається і те, як впливають на вирішення гендерної проблематики комунікативні процеси, що протікають всередині організацій владної чи бізнесової сфери.
Сучасний соціум можна розглядати як складну систему інститутів і організацій, що представляють собою те соціально-культурне і професійне середовище, в якому особистість самовиявляється і презентує себе в різних аспектах: як професіонал, як
52
працівник, як людина, як чоловік або жінка, як член команди або джерело конфліктів. У зв’язку із цим можна відзначити кілька спостережень.
По-перше, кожна організація свідомо або несвідомо проводить «гендерну політику», під якою ми розуміємо регулювання кадрового складу працівників за статевою ознакою, вплив фактора статі на формування структур влади в організації, вплив фактора статі на службовий і професійний поділ праці всередині організації, вплив фактора статі на психологічний клімат, корпоративну культуру і корпоративну етику. Гендерна політика може бути цілеспрямованою або прихованою, але вона, безумовно, присутня.
По-друге, організації, якими різними вони б не були, зрештою стверджують себе як чоловічий світ. Уже при прийомі на роботу жінки піддаються неявній дискримінації: чоловік не зобов’язаний звітувати перед наймачем у тому, скільки годин на день він займається роботою у домі, а жінку завжди розпитують, як вона буде поєднувати професійні обов’язки з материнськими, і хто сидить з дітьми, коли вони хворіють. Жіночий керівний персонал змушений боротися з культурними бар’єрами, що відмовляють їм у легітимації їхніх претензій на керівництво. Поки жінка порівнює себе з жінками, вона може відчути задоволення своїм соціальним і професійним статусом, але, оцінюючи себе щодо чоловіків, вона зіштовхується з явним приниженням своїх здібностей і можливостей.
По-третє, ділове спілкування базується на основних мотивах суб’єктів діяльності: прагненні до професійної самореалізації, матеріального благополуччя, кар’єрного росту або слави. «Стать» – це критерій, що диференціює можливості професійного росту і просування по соціальних сходинках. Стартові кар’єрні умови свідчать про нерівність можливостей чоловіків і жінок. Кар’єрні очікування жінок формуються в протиставленні «кар’єра або родина», і в боротьбі «жінка або чоловік». У ситуації «колеги» ділові відносини чоловіка і жінки можуть розвиватися за декількома негативними чи позитивними траєкторіями. Тому можливі конфлікти між колегами, якщо з боку начальника проводиться політика рівності статей, що практично означає відмову враховувати проблеми працюючої жінки (чоловік, діти, господарство), а також дискримінація жінок у плані службового росту. У позитивному плані – можливе привнесення особистих відносин у ділове спілкування: дружба або приятелювання. У принципі такий вплив статевого фактору на ділові відносини є позитивним, оскільки тонізує, заспокоює і сприяє адекватній самосвідомості і самооцінці як чоловіка, так і жінки.
При аналізі гендерних аспектів професійного спілкування варто брати до уваги стандартні ситуації: «начальник – підлеглий», «ділові партнери», «колеги». Упередження проти жінок-начальників загальновідоме. Якщо жінка на роботі може отримати від начальника розпорядження, то чоловік від своєї начальниці згодний вислуховувати тільки поради.
Існують відмінності в оцінці діяльності лідерів-чоловіків і лідерів-жінок. Якщо жінка автократична, якщо вона типовий «бос» й орієнтована на завдання, її оцінюють більш негативно, ніж керівника-чоловіка з таким же стилем. Це особливо вірно, коли оцінки дають чоловіки. Наприклад, дослідники Д. Баталер і Ф. Гейс просили своїх асистентів, дівчат і юнаків, зіграти роль лідера у групі студентів під час обговорення проблем у сфері бізнесу. Лідери – і юнаки, і дівчата – були наполегливі, але дружелюбні, і рішуче брали дискусію у свої руки. Як решта членів групи реагували на такого лідера? Коли юнак утверджувався на чолі групи і діяв наполегливо, інші члени групи реагували прихильно. Якщо ж подібним чином діяла дівчина, то члени групи, особливо чоловіки, реагували значно більш негативно. Отже, чоловіки незатишно почувають себе, якщо жінка використовує такий же керівний стиль. У робочій ситуації чоловік і жінка теоретично сумісні завжди, оскільки жіноча ірраціональність і підступництво компенсуються жіночою ж конструктивністю і комунікабельністю, а чоловіча рішучість і прямолінійність ослаблені бажанням успіху і потребою у владі. Незважаючи на тенденцію
53
збільшення числа керівників-жінок на всіх рівнях влади, такі жінки виявляються маргіналами у професійному співтоваристві, оскільки не ототожнюються цілком з роллю типової жінки. У чоловіків і жінок різне розуміння влади: у чоловіків – влада завжди «над», а у жінок – влада «для». Отже, професійне спілкування між жінками і чоловіками багато в чому визначається стереотипами, які глибоко вкоренилися у нашому суспільстві. Тому сучасній діловій жінці слід шукати нові поведінкові стратегії, які забезпечують успішність ділової діяльності і соціально-професійну самореалізацію. (Формування гендерної культури молоді. Тернопіль, 2007).
7. Поняття ділового спілкування.
Процес, за допомогою якого реалізується те чи інше ставлення людини до навколишнього світу, до завдань, які ставить перед нею життя, називається діяльністю. Це вид соціальної активності, яка притаманна тільки людині і має свідомий, цілеспрямований характер. Це дії, які відбуваються в умовах соціально організованого спілкування, це завжди співробітництво або пряме, або опосередковане. Деякі вчені виділяють комунікативну діяльність, розглядаючи її як сукупність дій, спрямованих на досягнення певної комунікативної цілі.
Найвиразніше людина виявляє себе під час виконання професійних обов'язків. Від її знань та вміння робити свою справу, від культури поведінки, вміння говорити, слухати часто залежать результати професійної діяльності. Професійні обов'язки менеджера полягають у тому, щоб організовувати спільну діяльність інших людей на виконання конкретних завдань. Спільна діяльність – це один із основних видів людського спілкування. Вона неможлива без наявності контактів (постійних чи тимчасових) між членами групи, без обміну інформацією з метою успішного вирішення завдань.
Спілкування розглядається як вагома складова менеджменту, але спеціалісти з управління лише торкаються цієї компоненти, не розкриваючи норми і механізми її дії, а тим паче не розглядають культуру спілкування, яку формують етичні норми та психологічні механізми. Хоча деякі спеціалісти з менеджменту зазначають, що менеджмент як функція з керівництва людьми і галузь людського знання виник із розуміння ролі і значення механізмів спілкування на стику таких наук, як управління, психологія та етика. Спілкування стало основою маркетингу та його головним методом. Всім відомо основне гасло маркетингу: «Споживачі вимагають від виробників спілкування. Вони хочуть, щоб з Вами було легко спілкуватися».
З менеджменту знаємо, що приблизно 78 % робочого часу менеджера становить спілкування з іншими людьми. У зв'язку з цим деякі менеджери вважають, що від їхнього уміння спілкуватися залежить 85 % успіху бізнесу. Під час досліджень від 63 до 85 % американських, англійських та японських менеджерів зазначали, що неефективне спілкування є основною перешкодою на шляху до позитивного результату в їхній діяльності, тобто неефективне спілкування є однією з основних причин виникнення проблем у їхній роботі. Існує думка, що і в нашій країні майже 80 % проблем будь-якої організації виникає внаслідок неефективного спілкування.
Д. Рокфеллер стверджував, що «вміння спілкуватися з людьми – це товар, який можна купити так, як ми купуємо цукор або каву. І я заплачу за це вміння більше, ніж за щось інше на світі». Лі Якокка писав: «Не з собаками, не з мавпами має справу менеджер, а з людьми, тільки з людьми. Якщо він не здатен правильно вибудовувати взаємини з іншими, то яка користь від нього для компанії? Його єдине призначення як керівника – це підштовхувати до діяльності інших людей. Якщо він не вміє це робити, то він не на своєму місці». Тобто спілкування він вважав найкращим способом, за допомогою якого менеджер може спрямувати енергію людей на досягнення поставленої мети. Спілкування, персональні контакти є одним з важливих параметрів, за яким журнал Foreign Policy визначає рівень глобалізації країни. У першу п'ятірку найглобалізованіших країн за цим
54
показником увійшли Ірландія, Швейцарія, Швеція, Сінгапур та Нідерланди. Україна у цьому списку посідає 42 місце з 65 країн, що брали участь у рейтингу.
Що ж таке спілкування? У менеджменті найчастіше вживається поняття «комунікація». Спеціалісти з менеджменту розглядають комунікаційний процес, або процес спілкування, як безпосередній або опосередкований (наприклад, листування) контакт між людьми, в результаті якого відбувається обмін інформацією. Психологи зазначають, що спілкування – це взаємодія людей, тобто їх вплив один на одного, а також обмін інформацією між людьми під час їхньої взаємодії. На думку деяких психологів, спілкування – це міжособистісна та міжгрупова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного та обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо). Спілкування визначають також як взаємодію двох або більше людей, спрямовану на узгодження та об'єднання зусиль з метою налагодження взаємин та досягнення загального результату. Говорять також, що спілкування – це процес встановлення та налагодження міжособистісних взаємин. Найбільш узагальнено можна дати таке визначення: спілкування – це складний багатоплановий процес встановлення та розвитку контактів між людьми, який породжують потреби спільної діяльності та який включає в себе обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини. Спілкування на відміну від діяльності спрямоване на взаємодію людини з іншими живими істотами і передбачає обмін уявленнями, думками,
переживаннями тощо. Сам процес встановлення взаємин з метою обміну інформацією, думками тощо іноді називають комунікативною поведінкою людини, а окремий її елемент обміну інформацією, контакт – комунікативним актом.
Спеціалісти, що надають консультаційні послуги, стверджують, що майже всі складні випадки, з якими їм доводиться мати справу, є прямим результатом неефективного спілкування, проблем, що виникли у міжособистісних взаєминах між чоловіком та жінкою, між батьками та дітьми, між керівником та його підлеглими.
Міжособистісні взаємини в спілкуванні – це такі взаємозв'язки між людьми, які суб'єктивно переживаються та об'єктивно виявляються в характері та способах взаємного впливу. Якщо вони погані, то продуктивна взаємодія людини, її спільна діяльність стають неможливими. У людини псується настрій, погіршується навіть здоров'я, вона не відчуває радості буття. Це особливо буває, коли людині бракує добрих стосунків у сім'ї, з родичами, у неї не налагоджені взаємини з іншими людьми (друзі, кохання), не склалися доброзичливі стосунки у важливій сфері (на роботі, в інституті та ін.), а також коли вона опиняється у новому оточенні. При цьому людина відчуває себе нещасною.
Ділові взаємини людей на відміну від особистісних будуються не на почуттях, а на тих ролях, які вони відіграють у процесі діяльності, на обов'язках, які вони беруть самі на себе або які покладають на них інші. Ділові взаємини можуть бути офіційними (встановлюються і підтримуються відповідно до якихось нормативних вимог) і неофіційними. У межах міжособистісних відносин добрий вчинок сприймається іншими тоді, коли демонструється правильно вибудована комунікація. Проте це відбувається лише тоді, коли ми добре знаємо, що саме цікавить та хвилює тих людей, з якими ми спілкуємося. Саме це і є сутністю стосунків між людьми, або міжособистісних відносин. Ті, з ким ми спілкуємося, завжди щось думають про нас, знають про нас, говорять про нас
– іноді добре, а іноді погано. Ми повинні звертатися до них у тій самій манері та тією самою мовою, до якої вони звикли, і тоді вони нас легко зрозуміють. Для того щоб система міжособистісних взаємин була ефективною, а суспільство здоровим, бажано відмовлятися від звички за вчинками людей вбачати їхній злий намір.
Без спілкування неможливе існування людського суспільства. Особливо це відчувають ті, хто тривалий час живе один. Відомо, що найтяжчим покаранням у Стародавній Греції був остракізм, тобто заборона спілкуватись із засудженим.
55
А чи вміємо ми спілкуватися? Начебто так – ми весь час говоримо. Але чи завжди це спілкування продуктивне? Чи завжди ми відчуваємо після нього задоволення і розуміння, що воно таким самим є і для іншої людини? А чи вміємо ми, спілкуючись з іншою людиною, вирішувати конкретні справи і досягаємо в цьому успіху? Дуже часто буває так, що люди начебто спілкуються між собою, але між ними виникають бар'єри, які заважають ефективному обміну інформацією, організації взаємодії, адекватному сприйманню та взаєморозумінню одне одного. Розуміння природи цих бар'єрів та вміння їх усувати допомагає встановленню доброзичливих взаємин та ефективному спілкуванню.
Зауважимо, що в англійській мові немає слова «спілкування», є лише слово «communication», яке розуміється набагато ширше, ніж «комунікація» в нашій літературі.
Оксфордський словник англійської мови (The Oxford Russian Dictionary. New York, 1997. – C. 724) подає «communication» як «спілкування, «зв'язок», «повідомлення», «комунікація». У нас теж зараз широко вживаються слова «комунікації», «комунікаційний» та ін., але вони сприймаються більш як технічна сторона взаємодії. Слово «спілкування» має більш людський характер. Тому, мабуть, Антуан де Сент-Екзюпері писав, що «найбільша розкіш на Землі – це розкіш людського спілкування».
Люди, як правило, починають спілкуватися з якогось приводу. При цьому їхні дії пов'язані з предметом спілкування, який визначає його сутність, дає змогу визначити спрямованість. Відповідно до предмета спілкування буває соціально-рольовим (відбувається на рівні знання, засвоєння та реалізації норм і вимог соціальної сфери – наприклад, у громадських місцях, транспорті тощо); інтимно-особистісним (характеризується особливою психологічною близькістю, переживаннями, проникненням у внутрішній світ іншої людини); діловим (коли людей об'єднують інтереси справи і спільна діяльність, спрямована на досягнення певної мети).
Управлінці вважають, що в основі спілкування є «діло», з приводу якого виникає і розвивається взаємодія. У літературі є різні описи його специфіки, але в основному підкреслюється, що його визначальним змістом виступає соціально значуща спільна діяльність. Психологи вважають, що ділове спілкування – це контакт між співрозмовниками, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед собою завдання розв'язати конкретні проблеми. В узагальненому вигляді можна сказати, що ділове спілкування – це процес взаємозв'язку і взаємодії, в якому відбувається обмін діяльністю, інформацією і досвідом, спрямований на досягнення певного результату, вирішення конкретної проблеми або реалізацію конкретної цілі. Особливості ділового спілкування полягають у тому, що:
а) партнер у діловому спілкуванні завжди виступає як особистість, що є значущою для суб'єкта (колега, клієнт, начальник, підлеглий тощо);
б) люди, що спілкуються, мають глибоке розуміння конкретної справи, яка є предметом обговорення;
в) основним завданням спілкування для них є продуктивна співпраця.
Під час ділового спілкування легше встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять «однією мовою» і прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому засадами їхнього спілкування є етичні норми та ритуальні правила ділових взаємин, знання й уміння, пов'язані з обміном інформацією, а вони керуються тими самими механізмами спілкування.
Іноді ділове спілкування називають професійним. Воно формується в умовах конкретної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою її частиною, засобом цієї діяльності. І це не завжди буває зрозумілим для тих людей, з ким вони спілкуються. Так, наприклад, банківські працівники, розмовляючи з клієнтами, вкладають у свої слова певний професійний зміст, використовують у розмові терміни, незрозумілі для інших (наприклад, вкладник-пенсіонер ніяк не може зрозуміти, що таке «90 % від облікової ставки НБУ» і чому його процентна ставка залежить від неї). Авіатори розмовляють, використовуючи жести (показують штопор, піке та ін.). Шахтарі кажуть
56
«добича», а моряки «судно йде». Тобто професійне спілкування, спираючись на загальні норми, зумовлені культурою суспільства загалом, часто має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкування, що їх вибирає суб'єкт у певних ділових ситуаціях.
ТЕМА 2.
РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Структура теми
1.Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.
2.Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання.
3.Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументування. Мовні засоби переконування.
4.Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу. Види публічного мовлення.
5.Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій.
6.Мовленнєві, стилістичні і комунікативні принципи презентації. Культура сприймання публічного виступу.
7.Уміння ставити запитання, уміння слухати.
Ключові слова і поняття:
риторика, інтенція, диспозиція, елокуція, памʼять (меморія), мислення, публічний виступ, публічне мовлення, функції публічного мовлення, прийом новизни, прийом проблемної ситуації, прийом персоніфікації, метафора, порівняння, персоніфікація, фразеологізм, афоризм, цитата, парафраза, аргументація, доказ, демонстрація, розповідь, переконання, каламбур, гіпербола, інверсія, риторичне запитання, заклики, лозунги, класифікація запитань, слухання, типи реакцій людини на мовлення співрозмовника, види слухання, нерефлексивне слухання, рефлексивне слухання, перефразування,резюмування.
1. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.
Ораторське мистецтво
Риторика – це наука про закони управління мисленно-мовленнєвою діяльністю, тобто про закони які визначають ефективність цієї діяльності. З давніх-давен риторику розуміють як науку про умови і форми ефективної комунікації. Як і кожна наука вона базується на законах. Основним законом є – закон ступеневої послідовності1. Виділяють чотири етапи підготовки публічного виступу, які можна визначити як розділи риторики: інвенція, диспозиція, елокуція, меморія.
Першим етапом є інвенція (лат. винахід, вигадка) формування гіпотез майбутнього виступу.
Натхнення приходить разом із зростанням обсягу ваших знань і роздумів. Якщо тема оволоділа вами, можливо, вона оволодіє й слухачами. Знайдіть пригодницьку жилку, інтригу, яка схвилювала б слухачів, пробудила відчуття переживання добра і зла.
Обирайте таке коло питань, підготовка до яких може дати вам більше знань, аніж ними володіють ваші слухачі: «Студентське самоврядування», «Розвиток сучасної української музики» .
Працювати систематично, день за днем, наполегливо, постійно думати над темою майбутнього виступу.
Підбирати прийнятну тему. Настрій публіки залежить від місця і часу. У побуті слухачі сприймуть як належне те, що в аудиторії здасться їм смішним, нудним або й шокуватиме. Тому мету і характер виступу повинен обрати сам оратор. Йому належить
57
особливе право створити таку обстановку, яка підняла б присутніх над повсякденною рутиною і спрямувала їх у привабливий політ разом з вашим духом, вашою думкою.
Насамперед тема повинна бути цікавою, достатньо важливою і зрозумілою для аудиторії. Щоб не схибити, виступаючи зі своєю промовою, слід мати уявлення про рівень знань слухачів, їх освіту, виховання, заняття, вік і особливі інтереси. Взагалі, є багато тем, які можуть зацікавити всіх слухачів. Скажімо, рятування людей з палаючої багатоповерхівки чи гелікоптером під час повені, напевно, зацікавить усіх.
Чи буде тема важливою і захоплюючою, залежить головним чином від: основних інтересів аудиторії; групових інтересів; злободенних інтересів; конкретних інтересів; новизни теми; закладених у ній елементів конфлікту.
Новизна теми завжди приваблює слухачів. Адже незалежно від ступеня уяви слухачі воліли б знати про життя інших народів, про мандри і мандрівників, про дива минулого і майбутнього.
Конфлікт у промові – також важливий елемент добре підготовленої промови. Люди завжди схильні приділяти увагу спірному, зіткненню думок, боротьбі. Надзвичайно цікавий і хвилюючий елемент історичних подій воєнні бої або зіткнення думок видатних історичних діячів.
Відбір матеріалу для виступу. Є чотири джерела накопичення матеріалу для промови: особистий досвід, розмірковування і спостереження, інтерв'ю і бесіди, читання.
Диспозиція – мистецтво розміщення матеріалу і оформлення структури промови.
Для кожної промови необхідно спланувати (буквально до слова) її початок і закінчення. Планування змісту та порядку виступу – дуже складне і відповідальне завдання. Воно потребує багато часу і сил, вимагає сили волі. Треба відверто зазначити, що доповідач часто ухиляється від неминучих труднощів мислення. Новачки в ораторській справі часто сподіваються на силу натхнення під час виступу. На жаль, натхнення без цілеспрямованої роботи над текстом не допомагає.
Вступ повинен бути коротким, люди сьогодні достатньо поінформовані. Тому у вступі слід чітко і зрозуміло сформулювати суть теми виступу. Слід застерегти себе від того, щоб на початку промови обов'язково розповідати смішну історію. Можна викликати усмішку, використавши посилання на виступ попереднього оратора.
Відзначте якусь безглуздість. Непогано пожартувати на свою адресу. Розкажіть, як ви потрапили в якусь смішну ситуацію. Дуже грубою помилкою буде почати з вибачень типу: «Я не оратор... Я не підготувався до виступу... Мені нічого сказати...». Люди прийшли для того, щоб отримати цікаву і важливу для них інформацію. І ви, напевно, її маєте. Але навіщо ж відразу відвертати від себе увагу слухачів? За будь-яку ціну увагу до свого виступу слід привернути одразу ж. Як це зробити?
Сперш потрібно викликати цікавість слухачів. Один ректор почав свій виступ запитанням: «Чи знаєте ви, що і нині рабство існує в двадцяти країнах сучасного світу?»
Цим запитанням він не тільки викликав цікавість, він здивував і вразив слухачів. «Як,
рабство? У наш час? У двадцяти країнах? Це неможливо! Назвіть ці країни!». Почати виступ можна, використавши цитату з промови якогось відомого політичного чи громадського діяча, або навівши якийсь вражаючий аудиторію факт.
Основна частина. Зрозуміло, що це найбільш навантажена і об'ємна частика виступу. Адже тут йтиметься про ту інформацію, про ту ідею, яку в розгорнутому вигляді вам доведеться донести до слухачів, надихнути їх на прийняття якогось рішення. В основній частині промови дають юридичні, економічні, політичні, конкретні наукові визначення, наводять усілякі порівняння посилання на авторитети, статистичні дані.
Завершення. Це також важлива частина виступу. Над тим, як він закінчити свій виступ, повинен замислитись кожен промовець. Останні фрази виступу краще вивчити напам'ять. Ви можете допустити якісь незначні помилки в основній частині виступу, особливо якщо ви намагаєтесь без потреби не користуватися написаним текстом.
58
Навіщо треба робити узагальнення-висновки сказаного? Через те, що навіть у короткому виступі, який триває 5-10 хвилин, доповідач може зачепити таку кількість питань, що слухачі будуть не в змозі їх усі охопити наприкінці виступу. Тому бажано узагальнити зміст свого виступу, «розповісти слухачам, про що все ж таки ви їм розповідали».
Слід мати на увазі, що неприпустимо завершувати виступ фразою типу: «Ну от приблизно все, що я хотів вам сказати. На цьому я і закінчу». Закінчуйте промову, але не кажіть про те, що ви закінчуєте. Слухачі зрозуміють це і без вас.
І завжди завершуйте свій виступ раніше, ніж ваші слухачі цього захочуть, пропонують досвідчені оратори.
Елокуція (лат. висловлюсь, викладаю) безпосередній зміст викладу матеріалу,
виступ перед аудиторією. Оратор, який ставить перед собою мету – виступити перед певною аудиторією. А маючи на меті виступити ще й цікаво і захоплююче, оратор повинен вчинити і певні конкретні кроки у цьому напрямку, до яких належить віднести: підбір доцільних мовних засобів, граматичну правильність, ясність думки, довершеність висловлення.
Вимога граматичної правильності, якій підлягає мова виступу, – слушна. Але тут слід ураховувати, що мова його граматично правильна. Інакше замість того, щоб зосередитись на змісті промови, доведеться зосереджуватися на словах.
Ясність думки і довершеність висловлення також важливі. Коли ви говорите про прості предмети або про речі широко вживані, намагайтесь користуватися термінами, які найбільше для цього підходять (краще, щоб у вашому виступі землетрус був не просто «сильний», а силою у 6,5 бала...).
Зважте ще й на те, що існує велика кількість «вагомих» слів, які завдяки певним асоціаціям викликають приємні чи неприємні відчуття. Так, дослідження в галузі реклами свідчать, що людям не подобається, коли їм говорять: «зберігайте (гроші в Ощадбанку)», «запитуйте (в аптеках міста)», «купуйте (тільки у нас)». У людей виникає лише почуття роздратування через те, що їх примушують робити те, що потрібно комусь.
Менеджер: вимоги до знань, поведінки, досвіду
Кваліфікований менеджер знає, як вибирати найбільш підходящі інформаційні засоби або канали комунікацій. Він розуміє, що форма комунікації впливає на характер повідомлення, яке має бути передане. Наприклад, яку вибирати форму повідомлення: письмову чи усну, в якому середовищі й місці його зробити.
Менеджери мусять мати спеціальні знання і здатність використовувати їх у повсякденній роботі з управління організацією. Спроможність до керівництва зумовлена наявністю таких особистих цінностей і чіткої особистої мети: здатність управляти самим собою, вміння навчати й розвивати підлеглих, формувати ефективні робочі групи.
Міжнародний досвід господарської діяльності показує, що основою довгострокового успіху будь-якої фірми є висококласний менеджер або команда управлінців. Складність роботи керівника обумовлена тим, що він покликаний керувати всіма сферами життєдіяльності підприємства і забезпечувати вирішення не тільки технікоекономічних, але і соціально-психологічних завдань. В зв`язку з цим до нього пред`являються особливі вимоги розуміння суті пізнавальних процесів, складових основи управлінської діяльності. Як же уявляє сучасна психологічна наука цю здатність?
Щоб були знання потрібна добра пам'ять у керівника або її розвивати.
Памʼять (меморія), тобто уміння людини зберігати і відтворювати в свідомості колишні враження, досвід, – найважливіша характеристика психіки.
При використанні пам`яті, так само як і в процесі сприйняття, зустрічаються деякі типові помилки: помилка «улюбленої ситуації», що добре збереглася в пам`яті, – перенесення умов, рішень, інформації з однієї ситуації, що раніше мала місце, на іншу, хоча і подібну першою. Ця помилка веде до спрощення способів поведінки керівника, їх стандартизації. Шлях подолання такої помилки – всебічна оцінка ситуації, кожна з яких є
59
неповторною. Таким чином, пам`ять тісно пов`язана з розумовими процесами, які загалом дають менеджеру певні знання.
Щоб використовувати досвід, менеджер повинен вміло мислити в певних ситуація і мати розвинений інтелект.
Найважливішу роль в управлінні разом із здатністю отримувати і зберігати інформацію має і здатність зіставляти дані отриманого досвіду і робити на його основі ті або інші висновки, тобто уміння міркувати, мислити. У розумовому процесі, мисленні беруть участь як відчуття, так і розум людини, об`єднуються, синтезуються логічні форми пізнання. Саме здатністю мислити пояснюють філософи-раціоналісти велич людини. Уміння мислити перш за все виявляється в умінні говорити. Мислення визначають як німу, внутрішню мову, а мова – як озвучене мислення. Цілком справедливо тому відоме твердження: «Хто ясно мислить, той ясно і висловлює».
Мислення – складний, багатоплановий процес, він може характеризуватися з різних позицій:
1)властивості мислення оцінюються з погляду його логічності, тобто дотримання встановлених норм мислення, уміння вивчати і вирішувати складні теоретичні і практичні питання;
2)операційністъ мислення оцінюється як його застосування для здійснення різних розумових операцій, наприклад таких, як аналіз (уявне розділення об`єкту на складові частини в цілях з`ясування їх властивостей) або синтез (протилежна аналізу розумова операція з`єднання елементів об`єкту, що вивчається, в єдине ціле з метою з`ясування властивостей цього цілого).
Серед форм мислення виділяються: поняття, що виражають істотні ознаки предметів; думки, що встановлюють зв`язки і відносини між предметами; висновки, що фіксують зв`язку між поняттями і думкам, тобто складні думки. Мислення передбачає наступні етапи:
‒усвідомлення якої-небудь проблеми при здійсненні тієї або іншої діяльності;
‒пошук можливих варіантів її рішення;
‒вибір один з цих варіантів як найбільш прийнятного;
‒реалізація прийнятого варіанту в практичній діяльності.
Ці основні характеристики розумової діяльності в цілому характеризують і
аналогічну діяльність керівника. Проте управлінська діяльність специфічна, тому при її здійсненні затребувані особливі сторони мислення.
Головна особливість мислення керівника, яка обумовлена характером його професійної діяльності, – його практична спрямованість, тобто спрямованість не на ті або інші символи, знаки, як це має місце в діяльності ученого, а на реальні об`єкти і процеси, перш за все на людей і їх взаємини. Мислення керівника як би вплетене у всі форми управлінської діяльності– планування, організацію, мотивацію, контроль.
Ці особливості управлінського мислення висувають особливі психологічні вимоги до інтелектуальних здібностей менеджера:
2. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання.
Мистецтво публічного виступу, або ораторське мистецтво, досягло високого рівня ще у стародавніх народів – у греків та римлян. До сьогодні відомі своїми промовами Цицерон, Демосфен, Цезар та інші оратори.
Публічний виступ є однією з форм ділової взаємодії у вигляді монологу доповідача перед аудиторією і повинен бути не тільки переконливим, але й доказовим, логічним, продуманим.
Зародження мистецтва публічного виступу в Україні відбулося ще в ХІ ст. і було започатковане такими визначними риторами, як Кирило Туровський та Даніїл Заточник, пізніше – Іван Вишенський, Феофан Прокопович та інші.
60