0402_UMPS_tekhn_2013
.pdfЛЕКЦІЯ 8
НАУКОВИЙ СТИЛЬ І ЙОГО ЗАСОБИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ
1.Становлення і розвиток наукового стилю української мови.
2.Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки.
3.Оформлювання результатів наукової діяльності. План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.
4.Анотування і реферування наукових текстів.
5.Стаття як самостійний науковий твір. Вимоги до наукової статті.
6.Основні вимоги до виконання та оформлювання курсової та дипломної роботи.
7.Рецензія, відгук як критичне осмислення наукової праці.
8.Науковий етикет.
1. Становлення і розвиток наукового стилю української мови
Науковий стиль – мовленнєва система, спрямована на забезпечення усного і писемного спілкування у сфері науки.
Науковий стиль і його термінологія почали складатися ще в давній книжній українській мові частково за зразками і під впливом грецької і латинської мов, які викладалися тоді в усіх вищих школах України. З них перекладалися наукові книги, тому що латина була мовою наук усієї Європи. Науковий стиль нової української мови почав формуватися з середини XIX ст. спочатку як науково-популярний стиль.
Журнал «Основа» та засноване у 1868 р. наукове товариство «Просвіта» були єдиними осередками, що гуртували навколо себе науковців, техніків, господарників. Вони видавали статті й брошури, порадники, календарі з народногосподарської, природодослідної тематики. У 1873 р. у Львові з ініціативи Михайла Драгоманова організовується «Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка», основною метою якого був розвиток науки, освіти, культури. У 1893 р. воно реорганізувалося в «Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка» і мало історико-філософську, філологічну та математико-природничу секції. Товариство видало чимало матеріалів з історії, фольклористики, етнографії, мовознавства, літературознавства. З 1907 р. почало діяти «Українське наукове товариство» у Києві. У ньому українською мовою видавали наукові записки, збірники, матеріали, періодичні видання (часописи, вісники) та монографічні праці й підручники з історії, літератури, економіки, права, філософії, біології, медицини, геології, фізики, математики, хімії, техніки. Розвитку наукового стилю сприяли такі видатні українські вчені, як І. Франко, М. Драгоманов, К. Михальчук, С. Подолинський, І. Верхратський, А. Кримський, М. Сумцов, В. Гнатюк та ін.
На кінець XIX ст. уже були вироблені загальнонаукова, гуманітарна й фахові термінології, що відображали рівень науки на той час: аналіз, синтез,
141
абстракція, аргументація, аспект, генеза, принцип, проблема, процес, абсолютизм, автономія, методологія, об’єкт, об’єктивний, опозиція, орган, організація, позитивізм, полеміка.
У 1921 р. при Академії наук України організовано Інститут української наукової мови, основним завданням якого було вироблення спеціальної термінології з різних галузей знань і впровадження української мови у всі сфери суспільного життя. Однак тоталітарний режим, що утвердився в СРСР уже на кінець 20-х років, жорстоко обірвав ці починання. І хоча термінологічні комісії Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні намагалися інтенсивно працювати, але особливого попиту на українську термінологію не було, бо українська мова витіснялася російською з управління, науки, виробництва, школи.
З прийняттям Закону про мови в УРСР, яким за українською мовою визнано її державний статус в Україні, з утвердженням незалежної Української держави почався процес «оздоровлення» наукової термінології, визначення специфіки та шляхів збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку науки.
2. Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки
Результатом мовленнєвої діяльності людини є текст.
Текст (лат. textum – зв’язок, тканина, побудова) – зв’язна мова, письмове чи усне повідомлення, що характеризується завершеністю, цілісністю, зв’язністю, тобто упорядкованістю змісту, структурною організацією складових частин (складається із заголовка і речень, абзаців), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість.
Науковий текст – це витвір розумового і мовленнєвого процесів. Він має композиційну єдність та значеннєву завершеність. Текст спрямований на передавання наукової інформації адресантом, її усвідомлення та засвоєння адресатом, залежно від цього кожний науковий текст розраховується на конкретних адресатів, які мають необхідні для сприймання наукової інформації тексту фонові знання.
Науковий текст має свої особливості. Основна функція – інформативна (повідомлення, пояснення, з’ясування, обґрунтування, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ), завдання – передавання інформації.
Загальні ознаки наукового тексту: зв’язність, поняттєвість, об’єктивність, точність, логічність, доказовість, аргументованість, узагальнення, абстрагованість, завершеність (висновки).
Мовні ознаки наукового тексту: усна / писемна форма, термінологія, іншомовна лексика, номенклатурні назви, використання символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень з причиновонаслідковою, означальною, умовною тощо семантикою.
142
Форма наукового тексту – монологічна (опис, міркування).
Маючи різні форми вираження наукової думки (частіше – письмову, рідше – усну), науковий стиль розгалужується на п’ять різновидів: власне науковий (академічний), науково-навчальний, науково-інформаційний, науково-популярний, науково-діловий (виробничо-технічний) (табл. 1).
Таблиця 1 – Функціонально-стильова класифікація наукового стилю
Науковий стиль мовлення
Підстилі |
Жанри |
||
Усний |
Писемний |
||
|
|||
Академічний |
Доповідь на науковій |
Монографія |
|
конференції |
Стаття |
||
|
|||
|
Лекція |
Підручник |
|
|
бесіда |
навчальний |
|
|
семінарське спілкування |
посібник |
|
|
практичне заняття |
посібник |
|
Науково-навчальний |
колоквіум |
словник |
|
|
залік: діалог «Студент- |
курс лекцій |
|
|
викладач» |
методичні |
|
|
тощо |
рекомендації |
|
|
|
тощо |
|
|
Бібліографічний огляд |
Реферат |
|
|
презентація літератури за |
анотація |
|
Науково-інформативний |
темами тощо |
рецензія |
|
|
відгук |
||
|
|
||
|
|
тези |
|
|
|
патент |
|
|
|
каталог |
|
Науково-довідковий |
|
словник |
|
|
|
довідник |
|
|
Лекція |
Нарис |
|
Науково-популярний |
доповідь |
стаття |
|
|
тощо |
тощо |
|
Науково-діловий та |
Нарада |
Службовий лист |
|
інструктаж |
рекламація |
||
виробничо-технічний |
|||
тощо |
інструкція тощо |
||
|
|||
Особливості наукового тексту
1.Відображає конкретну проблему / проблеми, орієнтований на нове знання, досягнення дослідницької мети та завдань.
2.Має раціональний характер, складається із суджень, умовиводів.
3.Не активізує почуттєвий світ читача, не змушує повірити, а доводить, аргументує, обґрунтовує істину (судження).
143
4. Широко використовує понятійний, категоріальний апарат науки.
Структура наукового тексту
1.Вступна частина, в якій окреслюють проблему, мету, завдання і методи дослідження.
2.Дослідна частина тексту описує дослідження і його результати.
3.Висновкова частина тексту подає висновки, рекомендації, намічає (прогнозує) шляхи подальших наукових досліджень.
Засоби зв’язку змістових частин тексту При створенні наукового тексту важливо не лише з максимальною
повнотою розкрити окремі аспекти об’єкту дослідження, а й об’єднати частини викладу у цілісну, змістову одиницю. Засобами зв’язку змістових частин у науковому тексті є когезія, ретроспекція, проспекція.
Когезія – один із способів об’єднання тексту, при якому всі частини тексту постійно взаємодіють завдяки тому, що автор чи то повертається до раніше поданої інформації, чи то натякає на те, про що йтиме мова далі.
Забезпечують такий зв’язок певні мовні формули: таким чином, отже, по-
перше, по-друге, наступне питання, подивимося далі, очевидно, перейдемо до наступного, беручи до уваги, незважаючи на, з одного боку, з іншого боку, як з’ясувалося в подальшому тощо.
Ретроспекція – це відсилання читача до попередньої інформації.
Тут автор може посилатися на свої і (або) чужі праці та думки або загальновідому інформацію. Ретроспекція може виражатися словами та словосполученнями: як ми знаємо, як ми розуміємо, як було описано раніше
тощо.
Проспекція – це натяк на те, про що йтиме мова у наступних частинах твору.
Проспекція може виражатись такими формулами: наступного разу ми…,
далі переконаємося, в подальшому викладі ми побачимо…, далі стане зрозуміло, об’єктом нашого розгляду стане…
Логічна побудова тексту Одним із найважливіших способів упорядкування змісту наукового тексту
є логічна послідовність викладу в межах тексту. Мовними засобами, що забезпечують її, є прості і складні речення з причиново-наслідковими зв’язками (СПР з підрядними причиновими, наслідковими, додатковими, часовими тощо).
Проявами причиново-наслідкових зв’язків у тексті виступають внутрішні вступи і вставні слова на початку абзаців (Перейдемо до…, Далі розглянемо…,
Зупинимось на …, Повернемося до …, По-перше, …, По-друге, …, Насамперед …, Далі …, Отже, … тощо).
Тісний логічний зв’язок між реченнями може виражатися, окрім причиново-наслідкових відношень, різними типами смислової залежності,
напр.: приєднання (більше того, до того ж), порівняння (подібно до того), протиставлення (проте, однак), черговості (одночасно, потім, спочатку), мети
144
(для цього, з цією метою), результату (отже, таким чином, в результаті, загалом), конкретизації (наприклад, зокрема) тощо.
У лінгвістиці тексту речення ділиться на дві частини: відоме – тема, нове – рема. У темі повторюється частина інформації з попереднього речення тексту, і це повторення виконує функцію сполучної ланки. Нова інформація, яка міститься у ремі, розвиває, збагачує зміст висловлювання, рухає думку вперед. Наявність спільного компонента думки – обов’язкова умова і закон зв’язку речень у тексті.
Логічна послідовність викладу виявляється у членуванні матеріалу на окремі пункти (нумерація, буквені позначення, абзац тощо); це і виділення головного, основного серед усієї маси фактів, що повідомляються. Проявляється цей прийом через порядок розташування компонентів (речень, абзаців) тексту. Поділ авторського висловлення (тексту) на абзаци максимально чіткий: кожен наступний абзац, як правило, розвиває думку попереднього і пов’язується з ним певними засобами зв’язку. В той же час кожен абзац становить більш/менш закінчену одиницю як у змістовному, так і структурному відношенні.
Серед засобів зв’язку важливу функцію виконують займенники, об’єднуючи абзаци у більш тісну смислову єдність; сполучники і сполучні слова слугують засобом вираження таких смислових зв’язків між абзацами, як продовження, підсилення, протиставлення, зіставлення тощо. Різноманітні типи повторів, вставні конструкції також зміцнюють зв’язки між абзацами.
Для наукового тексту характерним є логічне зчеплення окремих його частин, створюване у зв’язку з дедуктивним характером мовного матеріалу, його однозначністю. Дедуктивний метод – це метод, при якому думка рухається від загального до часткового, забезпечуючи повноту характеристики об’єкта, предмета, явища тощо. Схематично це виглядає так:
|
належність до класу |
Визначення |
кваліфікаційна характеристика |
предмета |
опис форми, будови |
|
порівняння / зіставлення з іншими предметами |
Зауважимо, що послідовність подання інформації про предмет визначається власне характером навчального матеріалу.
Композиційно-структурну зв’язність наукового тексту створює:
−наявність ключових слів, пов’язаність мікротем між собою;
−розташування частин тексту (від загального до часткового, від простого до складного, від відомого до нового);
−залежність композиційних елементів (вступ, розвиток теми, висновок);
−документування тверджень, посилання, цитати.
Ключові слова – це слова, що містять основну думку, називають основні поняття, процеси у висловлюванні і відзначаються високою частотністю у вживанні.
145
Лексико-граматичні засоби зв’язку речень у тексті Лексичними засобами зв’язку речень у тексті виступають:
1) Займенник, який виконує:
а) замінну функцію (замінник іменника): … наноситься антикорозійне покриття, Воно дає можливість…, … проведено експеримент. Він показав, що…;
б) узагальнювальну функцію – відтворює в узагальненому вигляді вищесказане: ці теорії …, усе це …
Упоєднанні з частками виступає засобом заперечення (ніхто, ніщо, ніякий)
або виділення (саме, лише, тільки, навіть).
2) Лексичний повтор.
Умежах усього тексту, окремої його підтеми (субпідтеми) для назви основних положень висловлення використовується лексичний повтор, який у науковому тексті визначається поняттям ключові слова.
Кожна нова тема (підтема) містить певну кількість ключових слів, які повторюються безпосередньо або описово у межах тексту (мікротексту). Повторюваною одиницею може бути як термін, так і нетермінологічне слово чи словосполучення. Нетермінологічні слова і словосполучення можуть вільно замінятися займенниками, синонімічними словами тощо; термін найчастіше повторюється у повному чи скороченому (якщо можливо) вигляді.
3) Фразові скріпи. У ролі фразових скріп виступають вставні слова, підсилювально-видільні частки, прислівники, головні частини складнопідрядних речень, виражені безособово тощо. Ось найголовніші з них:
висновок – значить, таким чином, словом, отже; ствердження – очевидно, зрозуміло; ілюстрація – так, наприклад; протиставлення – між тим, навпаки, інакше, хоча; розчленування – по-перше, по-друге; умовність – припустимо, уявімо; зчеплення – слід відзначити, інакше кажучи тощо.
Фразові скріпи – слова і групи слів, вживані у функції сполучних елементів у тексті.
Серед морфолого-синтаксичних засобів підсилення логічного зв’язку виділяють:
1)паралельні синтаксичні конструкції речень: однопланові повідомлення набувають однакової синтаксичної форми, роблячи виклад думки чітким і прозорим, сприяють узагальненню окремих висловлень для доведення певної думки, напр.: якщо … то …; якщо …, то…. Отже, … (в математиці). За допомогою цих конструкцій підтримується система (єдність) у викладі матеріалу;
2)вставні слова, які встановлюють відношення певної думки до попередньої або наступної: як сказано вище, нарешті, отже;
3)сполучники сурядні і підрядні (найчастіше причинові): щоб, якби, тому що, незважаючи на те що, хоча, тимчасом як;
4)займенники це, ми у функції підмета; мають характер повної неособовості, узагальнення і невизначеності діяча;
146
5) складнопідрядні речення з головною частиною, вираженою безособово. При цьому інформація вміщується у підрядній частині, напр.: Зрозуміло, що...;
Відомо, …; Очевидно, …; Звідси випливає, …; Треба довести, …; Це значить, ….
Зв’язкову функцію між реченнями у тексті виконують обставини (часу, місця, способу дії тощо) та неповні речення (з пропущеним членом речення). Звичайно речення у науковому тексті починається не з підмета, а з другорядного члена (обставина, додаток), при цьому принципі побудови зберігаються і зміцнюються зв’язки між сусідніми реченнями.
Загальні вимоги до наукового тексту
1.Текст має бути чітко структурованим, поділятися на розділи, параграфи, пункти, підпункти.
2.Текст має поділятися на значеннєві частини, абзаци, речення. Надмірне дроблення чи недостатнє членування тексту утруднює його сприйняття. В межах абзацу повинна викладатися одна думка.
3.Текст повинен вирізнятися композиційністю (мати вступ, основну частину, висновки).
4.Початок і кінець абзаців у науковому тексті – найбільш інформативні місця.
5.У науковому тексті не має бути повторів (зокрема у висновках).
6.Науковий текст позбавлений авторського «Я» – перевагу варто надавати безособовим формам викладу (Встановлено, що…; Заміри проводили кожні 4 години протягом 28 діб).
7.Науковий текст повинен характеризуватися стислістю, ясністю, не містити повторів, зайвих слів, бути інформативно насиченим (містити невідому або маловідому інформацію).
8.Завершеність – обов’язкова ознака наукового тексту. Текст вважають завершеним, якщо автор логічно, послідовно й аргументовано довів до свідомості читача задумане. Показником завершеності є можливість дібрати до тексту заголовок.
9.Чітка внутрішня структура тексту. Тема тексту виражена у його назві, аспекти розгляду теми – це підтеми, які в сукупності складають необхідну кількість інформації з певної теми. Підтеми можуть членуватися на менші за змістом частини – субпідтеми, які є взаємозалежними складовими підтеми.
3.Оформлювання результатів наукової діяльності. План, тези, конспект як
важливий засіб організації розумової праці
План – це порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція.
За допомогою плану узагальнюють і «згортають» зміст тексту, план допомагає усвідомити прочитане і стисло відтворити у пам’яті найсуттєвішу інформацію наукового джерела. Необхідно вміти виокремлювати у тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі членувати текст, добирати заголовки до розділів.
147
За структурою план може бути простим і складним. У простому плані перелічують основні мікротеми тексту. Складний план передбачає більшу деталізованість, пункти складного плану розбивають на підпункти.
Виокремлюють такі різновиди планів: номінативний, питальний та
тезовий план.
Номінативний план визначає підтеми тексту. Питальний план віддзеркалює головні проблеми тексту. Тезовий план формулює ключові положення тексту.
Пункти номінативного плану – це односкладні називні речення ( в граматичній основі мають тільки підмет). Вони містять переважно ключове слово до окремої частини тексту. Відповідно пункти питального плану – це питальні речення. Запитання повинно бути настільки ємним, щоб потребувати цілісної закінченої відповіді у формі певної частини тексту.
Пункти тезового плану сконцентровують думку, яку можна розкрити в одному реченні.
«Тезовий план» і «тези» – поняття синонімічні, тому що тези – це стисло сформульовані основні положення тексту.
Зразки планів
Питальний план
1.Що таке мовна норма?
2.Як перевірити правильність написання слова?
3.Які орфоепічні норми Вам відомі?
Номінативний план
1.Історія розвитку наукового стилю.
2.Особливості наукового тексту.
2.1Структурна організація наукового тексту.
2.2Смислова організація наукового тексту.
2.3Засоби зв’язку речень у науковому тексті.
3.План, тези як форма організації розумової праці.
4.Анотація.
Тезовий план
1.Конституція у сучасному світі є невід’ємним атрибутом держави, ознакою її суверенності.
2.Під конституцією в матеріальному значенні розуміють сукупність юридичним норм, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина.
3.Як Основний Закон, Конституція України складає ядро національної правової системи, є юридичною базою для розвитку всього українського законодавства.
148
Тези. Конспект
Тези – це коротко сформульовані основні положення певного тексту, позбавлені деталізованих пояснень, прикладів, таблиць, ілюстрацій.
Тези характеризуються компресією. Це можуть бути сформульовані головні положення статті, параграфу, розділу, лекції, доповіді тощо.
Тези можуть бути первинними й вторинними. Первинні тези – це короткий виклад змісту публічного виступу. Вторинні тези – складаються на матеріалі статті, лекції або іншого виступу.
За ступенем трансформації тексту розрізняють тези:
1.Відібрані автором цитати з першоджерела.
2.Сформульовані власними словами основні положення статті чи розділу
книги.
Для тез потрібно вибирати саме основні ідеї та положення, розмістивши їх
упевній послідовності. Створюючи тези, треба обов’язково зазначити:
1.Прізвище, ім’я, по батькові автора статті, книги.
2.Заголовок.
3.Місце написання й рік видання.
Порівняно з тезовим планом, у тезах викладається більш розгорнута інформація.
Конспект
Конспект – це короткий писемний запис змісту джерела (лекції, книги, статті, доповіді), який робиться для фіксації змісту з подальшим декодуванням його.
Конспектувати зміст усного або писемного тексту можна через:
–цитування його головних положень;
–переказ головних положень тексту «своїми словами»;
–комплексне використання першого та другого способів конспектування;
–тезовий запис основних положень тексту.
До конспекту ставлять такі вимоги:
–залишають певну частини сторінки для запису власних думок, оцінки законспектованого;
–цитуючи, вказують відповідну сторінку джерела.
За своїм обсягом конспект не перевищує 1/3 всього первинного тексту. Для швидкості та зручності в конспекті можуть подаватися скорочені слова, абревіатури, напр.: рр. – роки, р. – рік, с. – сторінка, табл. – таблиця, і т. ін. – і таке інше тощо. Повторювані в конспекті терміни рекомендують позначати першою великою літерою слів, що входять до їх складу, напр.: ДС – ділове спілкування, К – конспект. Особливо важливі думки в конспекті варто підкреслювати.
149
Орієнтовна схема роботи над складанням планів, тез, конспектів
–прочитайте текст, визначте тему та головну думку;
–поділіть текст на логічно-смислові частини;
–доберіть заголовок до кожної частини – одержуємо номінативний план тексту;
–поставте до кожної логічно-смислової частини тексту запитання – одержуємо питальний план тексту;
–знайдіть у тексті відповіді – одержуємо тези;
–доповніть тези конкретним матеріалом, фактами, взятими з тексту, цитатами – одержуємо конспект. Отже, конспект – це тези в розширеному вигляді.
4. Анотування і реферування наукових текстів
Анотація
Серед документів довідково-інформаційного характеру у сфері наукового і професійного спілкування чільне місце належить анотації.
Анотація – це стисла характеристика змісту оригіналу (книги, статті, рукописного тексту тощо).
У ній викладаються найважливіші питання роботи, подається перелік основних проблем та узагальнена характеристика (оцінка) твору.
Анотація допомагає при доборі необхідної літератури з будь-якого питання, ознайомленні зі змістом самої роботи. Анотація може бути подана двома (трьома) мовами: мовою оригіналу та однією (чи двома) іноземними мовами. Отже, слід запам’ятати, що анотація повинна дати читачеві уявлення про:
−характер оригіналу (наукової статті, технічного опису, популярної книги); −його побудову (які питання та в якій послідовності розглядаються, яких
висновків доходить автор); −призначення оригіналу (на яку категорію читачів розрахований), його
обсяг, якість викладу, актуальність.
Анотація, подаючи перелік основних тем первинного документа, відповідає на питання: про що повідомляється у документі?
Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Вона не розкриває зміст наукового джерела, а лише інформує про наукове джерело певного змісту й характеру. Анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об’єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію.
За цільовим призначенням анотації поділяються на довідкові та
рекомендаційні.
Мета довідкової анотації – дати коротку інформацію (довідку) про зміст і специфіку друкованого твору. Такі анотації складаються для характеристики наукових, навчальних, довідкових видань, а також для розкриття змісту збірки
150