0402_UMPS_tekhn_2013

Мета публічного виступу: викласти перед слухачами суть певного питання, виділивши головне; висловити власне ставлення до проблеми, дати їй оцінку; підкріпити висловлену думку (твердження) доказами, прикладами, посиланнями на відповідні джерела.

Публічне мовлення, особливо такі його жанри, як доповідь, промова, потребують ретельної попередньої роботи. Їх підготовка передбачає кілька етапів:

1.Обдумування та формулювання теми, встановлення кола питань, які вона охоплює, виділення принципових питань.

2.Добір теоретичного та фактичного матеріалу (наукове опрацювання літератури, інформації, відібраної усним способом).

3.Складання плану, тобто визначення порядку розташування окремих частин тексту, їх послідовності та обсягу.

4.Складання тез виступу.

5.Складання тексту виступу.

2.Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументування. Мовні

засоби переконування

При підготовці до публічного виступу бажано використовувати основні прийоми, що забезпечують його ефективність і допомагають досягти мети – вплинути на інтелектуальну та емоційну сферу слухачів.

Прийом новизни. Тема, обрана для виступу, повинна привернути увагу слухачів своєю новизною, актуальністю, тобто повинна піднімати й розглядати гострі питання або такі, що викликають інтерес, зацікавлення, навіть подив. Тема може стосуватися маловідомих, малодосліджених явищ, процесів, подій, фактів, пропонувати висвітлення нетрадиційних поглядів на них тощо. Увагу слухачів можна привернути, розповідаючи про те, що пов’язане з їх особистими інтересами, запитами. При цьому обов’язково треба враховувати особливості аудиторії (вікові, соціальні, фахові, інтелектуальні тощо). Для виступу необхідно відбирати найновіші дані, насичувати текст новою, цікавою інформацією, поглиблювати зміст, підбирати вдалі приклади, що ілюструють те чи інше твердження, висловлення мовцем.

Не тільки привернути, а й утримати увагу слухачів під час виступу допомагає прийом проблемної ситуації. Він може використовуватися уже при виборі теми виступу, надаючи їй проблемного характеру. Така тема розглядає питання, на які існують часто протилежні погляди. Часом за допомогою створення проблемної ситуації мовець свідомо «провокує» аудиторію на подальше обговорення теми свого виступу, стимулює зворотню мовленнєву реакцію слухачів на власне висловлення.

Прийом персоніфікації. Для того, щоб привернути увагу слухачів до повідомлюваного, викликати емоційну реакцію, урізноманітнити стиль викладу основної інформації, краще донести думку до аудиторії, мовці іноді вдаються

61

до використання у своєму виступі слів та виразів у переносному значенні (метафора, порівняння, персоніфікація).

Метафора – перенесення ознак з одного предмета, явища на інший на підставі подібності, напр.: годинник відстає.

Порівняння – троп, що виражає подібність одного предмета до іншого на основі спільної для них ознаки, напр.: поле пшениці, наче море.

Персоніфікація – перенесення ознак і властивостей людини, істоти на неживі предмети, явища, абстрактні поняття, напр.: ліс живий.

Індивідуалізує мову доречне вживання фразеологізмів, афоризмів, цитат, парафраз.

Фразеологізм – стійке сполучення слів, граматично організоване за моделлю словосполучення або речення, що характеризується цілісністю значення й автоматичним відтворенням у тексті, напр.: дивитися крізь пальці.

Афоризм – короткий влучний оригінальний вислів, узагальнена глибока думка, виражена в лаконічній формі, напр.: в здоровому тілі здоровий дух.

Цитата – дослівно наведений уривок певного тексту чи точно відтворений вислів особи, напр.: Вкладайте душу у свій виступ. Справжня емоційна щирість допоможе більше, ніж усілякі правила (Д. Карнегі).

Парафраза – описова назва осіб, предметів, топонімів за їх характерними ознаками, діями тощо, напр.: сталевий кінь (трактор),

Великий Кобзар (Тарас Шевченко).

3. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу. Види публічного мовлення

Публічні виступи ще з давніх часів поділилися на роди і види. Класифікувати їх почав ще Арістотель, який відзначав, що є три роди публічних виступів: дорадчі (покликані спонукати або відхиляти), судові (покликані звинувачувати або виправляти) та епідейктичні (покликані вихваляти або засуджувати).

Сучасна наука пропонує таку родо-видову класифікацію публічних виступів (табл. 2).

Своєрідний код взаємостосунків між промовцем і слухачем, на думку психологів, закладений вже у звертанні до аудиторії. Розрізняють кілька

прийомів, які сприяють ефективному початку спілкування: яскравий епізод;

цікавий факт; афоризм; цитата; питання до аудиторії.

Важливо врахувати склад аудиторії, ступінь її підготовленості та зацікавленості. Добре, якщо контакт зі слухачами виникає на основі спільної розумової діяльності, тобто лектор (доповідач, оратор) і слухачі вирішують однакові проблеми, обговорюють спільні питання.

62

Таблиця 2 – Класифікація публічних виступів

	Рід виступів		Види виступів
	Виступи переконувального характеру	промови, виступи на зборах, мітингах
		тощо
		навчально-дидактичні, освітні лекції;
	Наукові виступи	наукові	доповіді,		повідомлення,
		огляди
	Судові виступи	прокурорська		(обвинувачувальна),
		адвокатська (захисна) промови
	Дискусійно-ділове спілкування	дискусія, прес-конференція
	Соціально-побутове спілкування	промови	на	ювілейних, святкових,
		церемоніальних зібраннях
	Виступи духовного (церковно-	проповідь, офіційна церковна промова
	богословського) характеру

Виклад – висвітлення основних положень доповіді (промови, повідомлення), суті справи – відбувається переважно у традиційній формі (розбивання тексту на кілька пов’язаних між собою тем – змістових частин). Варто дбати про зв’язки між частинами. Усі питання мають висвітлюватися збалансовано, однак не обов’язково кожному питанню приділяти однакову кількість часу.

Виклад може оживити «ліричний відступ» – коротка кумедна історія чи навіть анекдот, які треба вміло вплести у загальний зміст виступу. Існує чимало інших засобів, які допоможуть пожвавити виступ – порівняння, метафори, прислів’я та приказки, цитати, приклади з життя, використання гумору, дотепів та ін.

Щоб виступ вийшов змістовним, краще використовувати не одне джерело інформації, а декілька. Джерела матеріалу поділяються на дві групи: безпосередні (добуті автором з життя шляхом спостережень, власного досвіду) й опосередковані (почерпнуті автором з різних джерел інформації). Види безпосереднього й опосередкованого матеріалу представлено у таблиці 3.

Таблиця 3 – Види матеріалів для виступу

Безпосередні матеріали	Опосередковані матеріали
– знання; практика;	– офіційні документи;
– особисті контакти;	– наукова й науково-популярна
	література
– бесіди, інтерв’ю;	– художня література;
– уява (уявне створення нових	– статті газет і журналів;
картин, образів, проектів на основі	– передачі радіо і телебачення;
минулого досвіду з елементами	– довідкова література: енциклопедії,
творчості).	словники;
	– результати соціологічних опитувань.
	63

Варто пам’ятати, що «живий» досвід завжди добре сприймається слухачами, він переконливий і йому вірять.

Кінцівка – це повідомлення про завершення виступу. Вона має «заокруглити» його, тобто пов’язати з початком. Кажуть, що завершення хорошого оратора «сховане» вже у вступі. Не можна, як твердить Д. Карнегі, завершувати виступ словами: «Оце, напевне, і все, що я повинен сказати стосовно цієї проблеми. Тому я, мабуть, на цьому закінчу». Завершуючи, не слід говорити про це. Можна обрати інший тип завершення виступу залежно від теми та аудиторії, напр.: резюме головних питань; заклик до дії; поетичне завершення; цитування тощо.

Прийоми активізації уваги слухачів

У процесі виступу виникають ситуації, коли необхідно активізувати увагу слухачів. Один із найдієвіших способів, який допомагає пожвавити процес спілкування з аудиторією, – риторичне запитання, напр.: Хто не побував у ситуації, коли…?; Чи можна спокійно спостерігати, як…? Невже ніхто не розуміє, що..? та ін.

Активізують мисленнєву діяльність слухачів і питання, спрямовані до всієї аудиторії, особливо якщо вони мають проблемний характер, напр..: Як би вчинили Ви у подібній ситуації? Як можна ставитись до цього факту?

Поставивши таке запитання, доповідач повинен запропонувати слухачам власну відповідь на нього або схарактеризувати своє ставлення до ситуації.

Стилістичними фігурами, які спроможні індивідуалізувати мовлення, викликати певну емоційну реакцію, поновити послаблену увагу слухачів, є: парадокс, каламбур, гіпербола, інверсія, риторичні запитання, заклики / лозунги тощо.

Парадокс (грец. – дивний, неочікуваний) – неочікуване судження, висновок, що різко розходиться із загальноприйнятою думкою чи логікою попереднього тексту, напр.: Я знаю, що я нічого не знаю (Сократ). Для парадоксу характерна стислість і завершеність, що наближає його до афоризму: Поспішай повільно.

Каламбур (фр. – гра слів) – стилістичний прийом зближення різних за значенням слів, іноді схожих за звучанням, який створює комічний ефект: А

хай їй грець, тій Греції.

Гіпербола (гр. – перебільшення) – образне перебільшення за розміром, силою, значенням з метою надання зображуваному виняткової виразності,

загостреності, напр.: Жити, як на вулкані; чекати цілу вічність.

Інверсія (лат. – перестановка) – незвичайна розстановка слів у реченні. Використовується для того, щоб підкреслити найбільш значуще, важливе слово, звернути на нього увагу. Зазвичай підмет стоїть перед присудком, означення перед означуваним словом тощо. Коли слово переставляється зі свого звичного місця в інше, воно стає більш помітним, підкреслюється його значення і звучання в контексті. Порівняйте такі висловлювання:

На таку альтернативу ми ніколи не погодимось. Ми ніколи не погодимось на таку альтернативу.

64

Риторичне запитання – це висловлювання у вигляді запитання, яке не потребує відповіді, на відміну від звичайного питання. Воно використовується оратором здебільшого в усних промовах для підкреслення незвичайності ситуації, накалу почуттів, щоб привернути увагу слухачів до певного предмета. Як правило, риторичні запитання ставлять у двох випадках: 1) коли відповідь очевидна, відома аудиторії, оратору потрібно її актуалізувати для сприйняття слухачами. Наприклад: Чи стане людина їсти, якщо не голодна? Чи стане шукати, де тепліше, якщо їй не холодно? Чи захоче людина якихось змін, якщо всім задоволена?; 2) коли відповідь на запитання ніхто не знає або її взагалі не існує. Оратору потрібно підкреслити незвичайність певної ситуації. Наприклад: Кому вирішувати екологічні проблеми? Хто винен? Що робити?

У виступах агітаційного характеру нерідко як засоби виразності досить продуктивними постають заклики, лозунги, які поряд з іншими риторичними прийомами конкретизують мету виступу, сприяють зміцненню контакту зі слухачами.

Заклики, лозунги – вислови, що використовуються як засоби увиразнення мовлення, спонукання до дії, виражають схвалення або осуд суспільних явищ,

подій, напр.: Хай буде благословенна наша Україна!

Якщо мовець хоче зробити акцент на якійсь думці, наголосити на певному твердженні, це можна зробити так:

1)перш ніж висловити думку, треба витримати паузу;

2)уповільнити виклад і наголосити на кожному слові у реченні;

3)підсилити або стишити голос;

4)повторити важливе, на думку мовця, слово (словосполучення, речення), яке несе смислове навантаження у висловленні;

5)змінити тон голосу;

6)доповнити слова жестом, мімікою.

Зміцненню контакту зі слухачами сприяють такі прийоми:

1)вживання займенників 1 та 2 особи (Всі ми зацікавлені в тому, що...; Я

спробую вам довести...; Як вам відомо...; Мабуть, вас цікавить...);

2)вживання дієслів у формі 1 та 2 особи наказового способу (Розберімося спочатку...; Спробуймо поміркувати; Зверніть увагу; Зважимо на обставини...);

3)безпосереднє звертання у процесі виступу до слухачів (шановні слухачі,

дорогі друзі, високоповажне товариство).

4.Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні і комунікативні принципи презентації

Презентація (від лат. praesentatio) – громадське подання чогось нового, яке нещодавно виникло або створене, наприклад: книги, журналу, кінофільму, телепрограми, організації.

65

На сьогодні презентація – ефективний спосіб залучення нової аудиторії до рекламованого виду товару, продукту або послуги. Презентація також є зручним видом демонстрації досягнень або можливостей компанії, описом методів виробництва або властивостей продукції (товару), інформуванням про тенденції або плани розвитку фірми. За допомогою презентації можна легко реалізувати комунікативне завдання, навчати співробітників, слухачів семінару або лекції. Основна особливість презентації – можливість подати інформацію наочно, об’ємно і «живо».

Різновиди: комп’ютерні (електронні, мультимедійні, інтерактивні) презентації; навчальні презентації.

Комп’ютерні (електронні, мультимедійні, інтерактивні) презентації

Порівняно з друкованими комп’ютерні презентації дозволяють вийти за межі каталогів і буклетів. Електронні презентації можна розміщувати в Інтернеті на сайті, розсилати електронною поштою, використовувати на конференціях, семінарах як відеопрезентації. Подібні презентації відрізняються динамікою і можливістю включення повноцінної анімації (анімаційні презентації), оригінальним поданням інформації з додаванням звуку і музики.

Збалансоване використання інформації, а саме: чергування або комбінування тексту, графіки, відео і звукового ряду роблять мультимедійні презентації максимально комфортними і зручними у використанні. Такі високотехнологічні презентації демонструють високий рівень професіоналізму і якості роботи. Використання мультимедійних презентацій вигідно підкреслює близькість організації до прогресу та інновацій, гарантує підвищення її рейтингу й залучення цільової аудиторії.

Навчальні презентації

Навчальні презентації покликані допомогти викладачу забезпечити зручне й наочне викладання матеріалу. З-поміж них розрізняють: презентації-семінари, презентації для самоосвіти, презентації-порадники. У навчальних цілях можуть використовуватися всі інші види презентацій.

Етапи підготовки презентації

Визначення головної ідеї

Визначення головної ідеї, навколо якої будуватиметься презентація, є тим стрижнем, на який кожний присутній має нанизувати інформацію, отримувану під час презентації. Головна ідея повинна бути пов’язана з об’єктом презентації. Варто спробувати сформулювати головну ідею презентації одним реченням.

Планування і прогнозування тривалості презентації

Якщо для виступу часу обмаль (наприклад, 10 хвилин або й менше), необхідно організувати його так, щоб висвітлити найголовніші аспекти. Тривалість презентації часто строго обмежена. Слід визначити необхідний для презентації час, зважаючи на те, що оратор у середньому говорить зі швидкістю 100–125 слів на хвилину.

66

Аналіз аудиторії та вибір стилю проведення презентації

Слід спрогнозувати, скільки осіб прийде на презентацію. Виявити, чи є у них певні політичні, релігійні, професійні упередження. Проаналізувати співвідношення чоловіків і жінок, вік присутніх, належність присутніх до різних соціальних та етнічних груп, професійні аспекти діяльності присутніх. Проаналізувати, з якою метою конкретні люди прийшли на презентацію. Визначити, який спосіб подання інформації буде найефективнішим, вигідним і справить найбільше враження на присутніх: надання технічної інформації, статистичного аналізу, історичної інформації, демонстрація, подібний приклад тощо. Змоделювати реакцію аудиторії та спробувати діяти в такій ситуації.

Підготовка до виступу

Відповіді на запитання

Слід передбачити можливі запитання, знати на них відповіді. Не ігнорувати запитання. Не дозволяти ставати оратором тому, хто поставив запитання. Не відповідати дуже розгорнуто на запитання, оскільки у цьому є небезпека втратити контроль над аудиторією. Відповідати на запитання стисло, ясно, чітко. Підготувати декілька запитань заздалегідь. Якщо аудиторія відмовляється ставити питання, можна зробити це за неї і, можливо, деякі слухачі теж поставлять питання. Період відповідей на запитання – фінальний у презентації, водночас він є і своєрідною перевіркою оратора.

Увага!

Необхідно підготувати матеріалів більше, ніж потрібно. Не зупинятися.

Найліпшим шляхом для проведення відмінної презентації, можливо, є спроба сконцентруватися на об’єкті обговорення і на публіці, а не на самому собі.

Говорити треба голосно, спокійно, ходити повільно, стояти обличчям до аудиторії.

Наочні матеріали у проведенні презентації

Більшість презентацій передбачають використання наочних матеріалів. Наочні матеріали допомагають як оратору, так і аудиторії запам’ятати основні пункти виступу. Існують два основних типи наочних засобів: текстові наочні засоби – допомагають слухачеві стежити за ходом розгортання аргументів. Допомагаючи запам’ятовувати, використовують зорову пам’ять аудиторії; графічні наочні засоби – ілюструють головні пункти виступу, створюють образи, які впливають морально. Формують глибше і ґрунтовніше враження від презентації. Допомагають у запам’ятовуванні.

5. Культура сприймання публічного виступу. Уміння ставити запитання, уміння слухати

Правила ведення мовлення (етикет мовлення) поділяються на правила для мовця і правила для слухача.

67

Виділимо насамперед правила для мовця:

Доброзичливо ставитися до співрозмовника, виявляти повагу до адресата. Виявляти доречну в певній ситуації ввічливість (враховувати стать, вік,

службовий чи соціальний статус тощо). Слід знімати надмірну категоричність. Виокремлювати власне «я» слухача у центр уваги (не рекомендується

ставити в центр уваги своє «я», нав’язувати свої думки й оцінку подій).

Вміти вибирати тему для розмови, доречну в кожній ситуації, яка є цікавою, зрозумілою аудиторії.

Стежити за логікою розгортання тексту, за тим, щоб висновки не суперечили задуму бесіди.

Пам’ятати, що межа смислового сприйняття і концентрації уваги у слухача – обмежені.

Постійно відбирати мовні засоби відповідно до обраної тональності тексту, орієнтуючись не тільки на адресата, але й на ситуацію спілкування загалом, на офіційність або неофіційність ситуації.

Пам’ятати, що в усному контактному безпосередньому спілкуванні слухач не тільки слухає, а й сприймає жести, міміку, пози, загальну манеру триматися при розмові й культуру поведінки мовця.

Правила для слухача:

Облишити всі справи й уважно вислухати мовця.

Доброзичливо, з повагою й терпінням ставитися до мовця, бути тактовним. Намагатися не переривати мовця, не вставляти недоречних зауважень. Перевести в центр уваги мовця та його інтереси.

Уміти вчасно оцінити мовлення співрозмовника, погодитися чи не погодитися з ним, відповісти на питання.

Уміння слухати

Дослідження вчених свідчать, що високою культурою слухання відзначаються лише деякі з тих людей, що спілкуються. Водночас невміння слухати нерідко є основною причиною неефективного спілкування, непорозумінь і навіть конфліктів. Невміння вислухати і зрозуміти партнера по спілкуванню можливе через те, що увага не стабільна, вона коливається. Думки спотворюють зміст повідомлень. Емоційний стан комуніканта також відволікає від теми розмови. Зафіксовано навіть феномен «перцептивне перекручування». Люди здатні змінювати або ж узагалі не сприймати інформацію, яка їм видається небезпечною, тривожить, викликає почуття невпевненості, не відповідає уявленню про себе чи про картину світу, яка для них є надійною. Якщо людина не хоче, то може не чути критику на свою адресу або не запам’ятати чиєсь прохання, виконати яке важко.

Слухання – не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота. Їй передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Те, як людина реагує на повідомлення іншого, залежить від рівня її моральності, її культури. Важливе значення мають як вербальні, так і невербальні аспекти слухання, передусім слухання «всім тілом». Коли нам цікаво, ми несвідомо повертаємось обличчям

68

до співрозмовника, нахиляємось до нього, встановлюємо з ним візуальний контакт, тобто на рівні несвідомого концентрується увага на співрозмовникові. Культурні люди, з високими моральними установками роблять це свідомо.

Слухати партнера і здійснювати вербальний зворотний зв’язок можна порізному. Розрізнять такі типи реакцій людини на мовлення співрозмовника:

оцінювання, тлумачення, підтримка, уточнення, чуйність і розуміння.

Найчастіше маємо справу з оцінюванням і зворотним зв’язком, рідше – з тлумаченням (інтерпретацією). Уточнення, підтримка та розуміння спостерігаються дуже рідко.

Щоб слухання було ефективним, відповідало високому рівню культури спілкування, зокрема моральної, оцінні судження та інтерпретації бажано звести до мінімуму або краще зовсім ними не користуватися. Завжди бажано пам’ятати про мету слухання, особливо в тому разі, коли співрозмовник і контакт з ним значимі для нас. Якщо основою спілкування є інформативна функція (наприклад, на лекції) чи функція контролю за мовленням (наприклад, при вивченні іноземної мови), то й вимоги до процесу слухання мають бути відповідними. У цьому разі можуть мати місце і оцінювання, й інтерпретація.

Розрізняють два види слухання: нерефлексивне і рефлексивне. У першому випадку йдеться про уважне слухання з мінімальним мовним втручанням. Нерідко це допомагає людям виразити свої почуття. Інколи таке слухання називають мінімальною підтримкою. Нерефлексивне слухання варто застосовувати тоді, коли співрозмовникові важко передати свої почуття (наприклад, він дуже схвильований) або коли бар’єром у спілкуванні стає різний статус партнерів. Рефлексивне слухання передбачає регулярне використання зворотного зв’язку з тим, щоб досягти більшої точності в розумінні співрозмовника. Для цього вживаються запитання-уточнення. Вони допомагають виявити значення, «закодовані» в словах-повідомленнях. Використовуючи мовленнєвий етикет, загальновживані слова, ми вкладаємо в них особистісний зміст. Перевірка правильності почутого дає змогу не приписувати партнерові якихось власних думок, почуттів і установок щодо конкретного питання.

Розрізняють чотири види реакцій людини під час слухання: з’ясування,

перефразування, відбиття почуттів і резюмування.

З’ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та в постановці перед ним «відкритих» запитань (тобто таких, на які не можна відповісти одним словом: «Так» чи «Ні»). Перефразування – це формулювання думки співрозмовника своїми словами з метою визначення точності розуміння. Коли йдеться про відбиття почуттів, це означає, що акцент зроблено в процесі слухання не на змістовній стороні мовлення співрозмовника, а на його емоційних реакціях. Під час зворотного зв’язку ми робимо спробу показати співрозмовникові, що розуміємо його переживання. Дуже часто саме це є важливим для партнера, і саме цього він чекає від нас. До того ж такий зворотний зв’язок може сприяти тому, що той, хто говорить, сам краще розбереться у своїх переживаннях. Він помітить неточність в інтерпретації

69

свого стану, і це допоможе йому краще зрозуміти себе, свої почуття. Відповідіуточнення дають змогу певним чином узагальнити думки та почуття відправника інформації. Вони використовуються насамперед з метою оцінки того, чи правильно співрозмовники зрозуміли один одного. Ми говоримо: «Якщо я правильно Вас зрозумів...». Така реакція порівняно швидко призводить до взаєморозуміння та усвідомлення змісту проблеми. Резюмування треба використовувати в бесіді для того, щоб підбити підсумки. Його корисно також застосовувати з метою попередження та розв’язання конфліктів.

Питання за матеріалами лекції 5 теми 1

1.Яка роль належить усному спілкуванню у професійній діяльності?

2.Які функції притаманні публічному мовленню?

3.Які етапи виділяють у підготовчій роботі над текстом виступу?

4.Якими є основні ознаки публічного виступу?

5.Яка родо-видова класифікація публічних виступів Вам відома?

6.Яки прийоми у процесі виступу допомагають вплинути на інтелектуальну та емоційну сферу слухачів?

7.Які прийоми активізації уваги слухачів Вам відомі?

8.Що таке доповідь? З яких частин вона складається?

9.Що таке презентація?

10.Які типи презентацій виділяють?

Тести за матеріалами лекції 5 теми 1

1.Оберіть правильну відповідь. Головна мета вступу:

а) висловити радість; б) відрекомендуватись;

в) привернути увагу слухачів до себе і предмета розмови.

2.Оберіть правильну відповідь.

Встановлюється довіра між оратором і аудиторією: а) у процесі виголошення підсумків; б) у вступній частині доповіді; в) в основній частині доповіді.

3. Оберіть правильну відповідь.

Основними елементами головної частини виступу є: а) виклад і аргументація; б) інтонація, засоби виразності; в) заклик до дії.

70