0402_УМПС_Арх_укр_2012

•речення не повинні бути довгими й перевантаженими підрядними частинами та зворотами;

•слід пам’ятати, що речення, у якому кілька іменників стоять один за одним, сприймається на слух важко;

•вживання особових займенників замість імен осіб не повинно заважати розуміти зміст промови.

§ 2. Підготовка тексту виступу

При підготовці до виступу можна обрати один із чотирьох шляхів:

1)написати весь текст виступу, а потім прочитати його слухачам (так роблять ті, хто ще не володіє майстерністю промови);

2)написати текст виступу (готуючись до доповіді, кілька разів прочитати його), а потім виголосити по пам’яті, коли-не-коли заглядаючи в запис;

3)підготувати короткі записи (різні види планів, тези або головні положення доповіді);

4)виступати без будь-яких записів (утримуючи в пам’яті зміст доповіді). Вважається, що найефективнішим із чотирьох можливих способів

підготовки виступу є другий і третій.

У будь-якому разі треба ретельно продумати вступ-звертання до аудиторії, щоб зразу ж завоювати її увагу. Основна частина виступу, поділена на окремі пункти згідно з найважливішими питаннями, має підводити слухачів до логічних і ґрунтовних узагальнюючих висновків. У виступах вступ і висновки мають бути завжди в центрі уваги мовця. Якщо перші слова повинні зацікавити слухачів, то останні – підвести до логічних висновків: посилити ефект виступу.

ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ ОСНОВНЕ ПРАВИЛО ОРАТОРА: Говорити можна лише тоді, коли є що сказати. ОСНОВНЕ ПРАВИЛО СЛУХАЧА: Існує

тільки один спосіб стати хорошим співбесідником – вміти слухати

(К. Морлі).

Основні правила кооперативної (спільної) мовної поведінки мовця і слухача (адресанта і адресата) виражаються в постулатах:

1.Постулат інформативності (“Твоє висловлювання має бути досить інформативним!”).

2.Постулат істинності (“Говори правду або принаймні не говори того, що ти вважаєш брехнею!”).

3.Постулат релевантності (ставлення) (“Говори те, що на цей момент прямо стосується справи!”).

4.Постулат ясності висловлювання (“Уникай неясних висловлювань!”). Слушною є думка про те, що найголовнішими у процесі мовного

спілкування є принцип співробітництва адресанта-мовця й адресата, принцип щирості та ввічливості.

Важливими рисами промовця, що надають його мовленню особливої енергетики, є:

- артистизм;

191

-упевненість;

-дружелюбність;

-об’єктивність;

-зацікавленість;

-експресія;

-тональна варіативність мовлення.

Теоретики риторичної педагогіки вказували на ту суть, яка робить мовлення ефективним: “Заговори, щоб я тебе побачив” (Сократ); “Якщо хочеш стати добрим оратором, стань спочатку доброю людиною” (Квінтиліан).

Зрозуміло, що будь-який виступ вимагає певної (більшої чи меншої) підготовки його тексту. До такої підготовки належить насамперед обміркована послідовність усіх етапів роботи над темою і текстом майбутньої доповіді.

Античний риторичний канон виділяє такі етапи підготовки тексту доповіді:

1)Інвенція (лат. знаходження). На цьому етапі формуються мотиви вибору фактичного матеріалу, який би викликав спільний інтерес у мовця і слухачів (читачів), та визначається місце цього матеріалу в загальній структурі виступу.

2)Диспозиція (лат. розташування) – це обмірковування, розташування матеріалу, використання логічних операцій міркування, формулювання тез, аргументів. На цьому етапі пов’язуються між собою деталі, готується коментар до відібраних фактів, складається план майбутньої доповіді, який допоможе чітко розчленувати матеріал повідомлення та забезпечить внутрішній зв’язок між його частинами.

3)Елокуція (лат. словесне оформлення думки). У цій частині здійснюється мовне нарощення тексту, стилістичне оформлення головної частини, вдосконалення мовного вираження, стильової і мовно-жанрової виразності, формулювання висновків, тобто здійснюється остаточна редакція тексту.

4)Меморіо (лат. запам’ятовування). На цьому етапі необхідно подумки

обміркувати написаний текст, може, щось вивчити напам’ять, виділити місця, де необхідно зробити паузу або змінити модуляцію голосу, скористатися жестами, тобто надати промові індивідуального авторського забарвлення.

Критичний аналіз підготовленого виступу. Текст виступу треба обов’язково проаналізувати з погляду його композиції (вступ, виклад, кінцівка), логічності викладу, зрозумілості термінів, чіткості визначень, добору фактів. Варто передбачити в тексті також відповіді на можливі запитання слухачів. Якщо в доповіді є довгі й складні речення, їх треба скоротити; якщо забагато складних слів, особливо іншомовних, – спростити текст; дієприкметникові та дієприслівникові звороти замінити дієсловами; ввести звертання до слухачів, а

також – вставні конструкції (як кажуть у таких випадках, можна сказати та інші), риторичні запитання, слова-зв’язки (отже, таким чином, потім, далі), прослідкувати, щоб предмет думки називався частіше; продумати паузи. Доцільно включити до лекції приклади, порівняння й висновки, а часом і

192

афоризми та прислів’я. Зайві подробиці можуть заступати головне в розповіді, тому не можна ними зловживати, хоча надмірна стислість також заважає (якщо висловити якусь важливу думку лише кількома реченнями і не обґрунтувати її, то вона пройде повз увагу слухачів, а приклад або порівняння легше запам’ятати, ніж просто назване твердження, вислів чи думку). Не можна перевантажувати свою мову абстрактними поняттями і цифровим матеріалом.

У давніх книгах з риторики доповідачеві дається порада: «Коли виступаєш,

чітко називай тему виступу. Якнайшвидше починай говорити по суті! По можливості одразу повідом, про що ти збираєшся говорити. Не церемонься, говори без образ, не гаси інтерес порожніми фразами!»

Ще оратори давнього Риму рекомендували вже у вступі виступу привертати увагу слухачів приємними для них речами. Тому вступ не повинен бути надто серйозним і сухим, надто довгим та офіційним.

Щоб упорядкувати окремі думки, тези, доцільно йти від простого до складного або ж дотримуватися хронологічної послідовності.

Початкові речення варто підготувати й записати заздалегідь, так само, як і прикінцеві, адже більшість слухачів протягом перших хвилин виступу приділяє промовцеві всю свою увагу.

Закінчення виступу складається з двох частин, першою з яких є узагальнення головних думок, а другою – обов’язкове підбиття підсумків, наголошення на поставлених цілях або заклик до виконання певних дій (залежно від характеру виступу).

Перед виступом текст доцільно кілька разів прочитати вголос (це допомагає ще щось уточнити, викинути, послухати власний виступ «зі сторони» – з позиції слухача).

На виступ не можна ні в якому разі запізнюватися, а варто прийти раніше, щоб зібратися з думками, зосередитися на головних положеннях виступу, підготувати себе внутрішньо.

Виголошення теми. Починати виступ треба активно, доброзичливим тоном, намагаючись привернути до себе увагу слухачів та утримати їхній інтерес.

Але не поспішайте говорити відразу, глибоко вдихніть і в повільному темпі почніть виступ. Дивіться прямо на слухачів. Віднайдіть поглядом два-три обличчя з доброзичливим поглядом і звертайтеся до них – це допоможе вам відчути контакт з аудиторією і зняти левову долю хвилювання. Коли ж відчуєте, що заспокоїлися, намагайтеся тримати в полі зору всіх слухачів.

Якщо вас перестали слухати (а за спостереженнями психологів, на 15-20 хвилині виступу наступає «криза уваги»), змініть тональність мовлення, наведіть цікавий факт чи приклад (локальні асоціації). Один із найдійовіших засобів пожвавлення уваги слухачів – риторичні запитання під час виступу. Знайте, що не можна говорити надто довго: це стомлює і вас, і слухачів. Говоріть переконливо, використовуйте різні прийоми (порівняння, протиставлення, аналогію, приклади з життя). Адже ще Ф. Честерфільд сказав: «Доводячи власну думку і спростовуючи інші, якщо вони помилкові, будь стриманим як у словах, так і у висловах».

193

Зацікавити слухачів можна, якщо говорити про те, що стосується їх безпосередньо; поставити запитання; навести захоплюючі факти; висунути якусь неймовірну гіпотезу; заохочувати слухачів до дискусії. Але не слід при цьому забувати пораду І. Лафатера: «Бажаєш стати розумним – навчись розумно питати, уважно слухати, спокійно відповідати й припиняти говорити, коли нічого більше сказати».

Будьте тактовними: дякуйте за кожне зауваження, навіть тоді, коли ви з ним не згодні.

Манери, одяг, жести, міміка, різні інтонації – усе промовляє до слухачів і все або посилює вплив сказаного, або, навпаки, послаблює його. З цього приводу варто згадати також настанови російського юриста, оратора, письменника А.Ф. Коні:

•Коли йдеш в аудиторію, одягнутися треба просто й пристойно.

•Говорити треба голосно, ясно, чітко, немонотонно, по можливості виразно й просто.

•Мовлення не треба вести «одним махом»; воно повинно бути живим словом. Тон мовлення варто змінювати – підвищувати й знижувати його залежно від змісту і значення конкретної фрази.

•Мовлення ефективно оживлюють жести, але користуватися ними треба обережно: жести повинні відповідати змістові й значенню окремої фрази або окремого слова, мусять діяти одностайно з тоном, тільки тоді вони посилюють мовлення.

•Мовець не повинен «прикипати» поглядом до якоїсь однієї точки (наприклад, до відкритих, допитливих очей одного слухача або стіни, у яку впирається погляд, понад головами слухачів) – це призведе до втрати контакту з аудиторією і контролю над її налаштованістю на тему тощо.

•Мовець повинен мати витримку, володіти собою в будь-якій (навіть несприятливій) ситуації.

•У мовленні недопустимий шаблон – штампи особливо небезпечні на початку й наприкінці тексту промови.

•Простота і ясність викладу – найвищі його якості.

•Щоб досягти мети, потрібно: а) завоювати увагу; б) утримати увагу до кінця комунікативної ситуації (доповіді, бесіди, лекції тощо).

•Якщо не вистачає власної «глибокої думки», можна скористатися «мудрістю древніх», зберігаючи при цьому міру.

•Найголовніше – вкладаймо душу у свій виступ: справжня емоційна щирість допоможе більше, ніж будь-які правила.

Безперечно, успіху будь-якого публічного виступу сприяє виразне мовлення. «Краще розумно мовчати, ніж глупо говорити» – ці слова Публіція мають довге життя. До технічних чинників виразного мовлення належать дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жест, міміка. Лише добре оволодіння кожним складником техніки виразного мовлення може гарантувати його високу якість (За Г.С. Онуфрієнко).

194

§ 3. Основні правила і норми української орфоепії. Логічний наголос. Міміка, жести

Етикет усного ділового спілкування вимагає від кожної людини вимовляти слова за літературними нормами, тобто загальновизнаними правилами вимови. Правильна літературна вимова надає мовленню органічної краси, привабливості, що має неабияке значення для того, хто його слухає, сприяє кращому й глибшому засвоєнню висловлюваної думки, донесенню до слухачів своїх почуттів і роздумів.

Кожен із задоволенням, навіть із насолодою, сприймає правильну літературну мову, і, навпаки, завжди викликають невдоволення, а часом і обурення, різні помилки у вимові слів та в їх наголошуванні.

Проте тільки цим суспільне значення правильної літературної вимови не обмежується. Якщо правильна літературна вимова допомагає краще засвоїти зміст сказаного, то неправильно вимовлене слово чи навіть окремі спотворені звуки в ньому спрямовують увагу тих, хто слухає, лише на зовнішнє оформлення мовного акту, заважаючи вникнути в його суть.

Щоб оволодіти усним українським літературним мовленням, слід знати правила літературної вимови (орфоепії) й дотримуватися їх. Орфоепічні норми

– це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків і звукосполучень у потоці мовлення.

Таблиця 8.4

ОСНОВНІ ПРАВИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОЕПІЇ

1.В українській мові відсутнє акання. Отже, і під наголосом, і без нього голосний [о] в усіх позиціях не наближається до [а]: сосна, нога, голова,

сторона, молоко, вода, дорога, полотно, осьовий, розрахунок, деформація.

2.Ненаголошений звук [о] перед наголошеним складом з [у] та [і]

наближується у вимові до [у]: [стоусунки], [соубі], [споулука], [доубуток],

3.Голосні [е], [и] в ненаголошених позиціях звучать з наближенням [є] до

[еи], [и] до [ие|: [неису], [сеило], [зеилений], [теипло], [виешневий].

4.Специфічною рисою української орфоепії є тверда вимова губних звуків

[б], [п], [в], [м], [ф]: дуб, дід, сад, степ, сім, верф. Напівпом'якшено вони вимовляються перед [і]: бігти, пісок, мішок, віник, вісті. Пом'якшено вимовляються губні звуки в окремих іншомовних словах: бюро, пюре, пюпітр,

фюзеляж.

5.У запозичених словах вимовляється звук [ф]: фізика, фактор, фігура, фокус, фабрика, факт, коефіцієнт. У власне українських словах вживається звукосполучення хв: хвиля, хвіртка, хвастун, хвала, хвіст, хвоя, хвилюватися.

6.Зімкнені (африкати) звуки вимовляються злито, як один звук: дзеркало,

джгут, дзвінок, джміль, джерело, бджола, дзьоб, дзенькати, дзиґа, кукурудза, сиджу, ходжу, нагороджений, відряджений, попередження тощо.

7.Роздільно вимовляються звукосполучення, які виникли в результаті збігу приголосних префікса та кореня: підживлення, підзвітний,

передз'їздівський, надзелень, надзвичайний.

195

8.Твердо вимовляються всі шиплячі звуки: ніч, піч, ріж, плащ, дощ, жито,

чоботи, шити, товщина, лоша, чого, жовтий, жорстокий, пружність, чотири, дорожній.

9.Твердо і як два звуки вимовляється літера щ → [шч]: [шчастя], [дошч].

10.Пом'якшено шиплячі можуть вимовляться у словах клоччя, збіжжя,

ніччю, піччю, піддашшя, подорожжю та перед [і]: шість, жінка, чітко.

11.М'яко вимовляються приголосні з, ц, с у суфіксах -зьк-, -цьк-, -ськ-:

ризький, запорізький, український, російський, товариський, чумацький, козацький.

12.У закінченнях дієслів у результаті асиміляції звукосполучення -ться, -

шся вимовляються як [-ц': а], [-с': а]: купаються – [купайуц' :а], смієшся – [смійес' :а.].

Велике значення має наголошування слів, яке закріплюється акцентуаційними нормами. Наголос в українській мові буває:

а) силовий, або динамічний, тобто наголошений склад вимовляється з більшою силою (великий, гарно);

б) різномісний (нефіксований), тобто такий, що в різних словах може падати на різний склад – перший, другий, третій і т. д. (марити, молодий,

переносити);

в) рухомий, тобто в різних формах того ж слова можливе його пересування з одного місця на інше, наприклад, в однині та множині: голова – голови, голуб

– голуби тощо.

Однак це не означає, що той, хто говорить, має право наголошувати слова, як заманеться. В українській мові історично склалася стала система наголошування, яка відіграє велику роль у звуковій організації слів. Наголос допомагає оформляти й виражати різні значення слова. Неправильне наголошування часто спотворює слово або надає йому зовсім іншого, аніж треба, значення. Норми наголосу в сучасній українській літературній мові відбиті в орфоепічних словниках та в словниках наголосів.

Запам’ятайте!

1.Закономірним у сучасній українській літературній мові є наголошування кінцевого складу в дієсловах везти, нести, клясти та ін., а також у всіх формах їх: везу, несу, привезу, принесу, везеш, несеш, веземо, несемо, везла, несла, привезла, принесла, привезли, принесли, привезіть, принесіть, живемо, почнемо, ідемо, стаємо, живете, почнете, ідете, стаєте. У дієслові бути з

наголошеною основою вживається інфінітив і форми майбутнього часу (буду, будеш, буде, будемо, будете, будуть), а в формах минулого часу жіночого й середнього родів та у формах множини наголос падає на закінчення: була, було,

були.

2.Віддієслівні іменники середнього роду на -ання наголошуються звичайно на тому складі, що й інфінітиви, від яких вони утворені: читати –

читання, писати – писання, питати – питання (а не питання), завдати –

завдання (а не завдання) тощо. У двоскладових іменниках на -ання наголошується останній склад: знання, звання, спання.

196

3.Утворюючи іменники від дієслів або інших іменників шляхом приєднання префіксів ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, не-, при-, про-,

роз-, українці традиційно зберігають наголос на префіксі: задум, заклик, захід,

поклик, прилад, приповідка, розгляд, розстріл, розвиток, розвідка, розголос, затишок, загадка, посмішка, посвідка, перебіг, переспів, перетин, перегляд, та ін. Однак є винятки: розгром, зачин, набір, розкол.

4.Переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні:

молитва – молитви, хата – хати, баба – баби, сторінка – сторінки, ластівка – ластівки та ін.

5.Абстрактні іменники на -ин(а) мають наголос на закінченні: старовина, глибина, височина, новина. Географічні назви на -ин(а) мають наголос на корені твірного слова: Київ – Київщина, Одеса – Одещина, Житомир – Житомирщина.

6.У числівниках від одинадцяти до дев’ятнадцяти наголос падає лише на склад -на- (одинадцять, чотирнадцять).

7.У запозичених словах наголос є постійним для однієї моделі, наприклад:

бюрократія, демократія, аристократія; монолог, діалог, каталог; радист,

дантист; спеціаліст, програміст тощо. В іншомовних словах з компонентом - метр наголос падає на останній склад у назвах мір (міліметр, сантиметр, кілометр) і на передостанній – у назвах вимірювальних приладів (барометр,

спідометр, манометр).

8.Іншомовні власні назви здебільшого наголошуються так, як у тій мові, з якої вони взяті, а саме: французькі прізвища мають наголос на останньому складі (Бальзак, Дюма, Стендаль), англійські – на першому (Гамлет, Діккенс,

Дарвін), польські – на передостанньому (Міцкевич, Словацький). Однак внаслідок частотності вживання і під впливом української мови змінився наголос у словах Шекспір, Ньютон, Рентген.

Правильне, унормоване, використання наголосу у словах є однією із складових евфонічності (милозвучності) української мови. Іншими евфонічними ознаками є: позиційне чергування голосних і приголосних (сполучників і – й, на початку слів прийменників у – в); поява звуків [і] та [в] на початку слів; спрощення приголосних; позиційне вживання дієслівного постфікса -ся/-сь та часток б/би, лише/лиш, хоча/хоч тощо; чергування голосних (віл – вола, міст – моста); чергування голосних у суфіксах дієслів -ім-, -ем-

(напишімо, напишемо; скажімо, скажемо) тощо.

Крім словесного, велике значення в усному мовленні має логічний, або фразовий, наголос.

Логічний наголос – це виділення в реченні за допомогою посилення голосу того слова, на яке падає смислове навантаження. Так, речення Він прочитав книгу можна читати так: Він (а не хтось інший) прочитав книгу, Він

прочитав (а не переглянув) книгу, Він прочитав книгу (а не журнал). Правильне виділення слів за допомогою логічного наголосу є однією з

обов’язкових умов точного й повного донесення висловлюваної думки до тих, кому вона призначається.

Дуже важливими при усному спілкуванні є міміка й жести мовця.

197

Міміка – це рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній душевний стан людини. Жести – це рухи, які супроводжують людську мову чи замінюють її.

Як правило, міміка і жести «працюють у парі» (наприклад, вияв захоплення часто супроводжується сплеском рук (підняттям їх «розкриленими» вгору) та посмішкою. Мовлення людини було б схоже на роботу хоч досконалого, але все ж механізму, якби не відзначалося мелодикою і не оживлювалося мімікою чи жестом.

М.В. Ломоносов зауважував: «Стосовно положення частин тіла, то під час звичайного спілкування, коли не зображуються ніякі пристрасті, стоять обдаровані ритори прямо і майже ні до яких рухів не вдаються, а коли щось сильними доказами доводять і як стрімкі чи ніжні фігури мовлення пропонують, тоді зображують його одночасно руками, очима, головою і плечима».

Отже, жести і міміка тісно пов’язані зі словом, причому, будучи виразом думки, жест «випереджує слово, як блискавка випереджує грім»

(С. Волконський). Відомий режисер К. Станіславський багато разів повторював своїм акторам: «При словесному спілкуванні говоріть не стільки вуху, скільки оку», звертаючи увагу на роль жесту й міміки в грі актора. «Кожен порух душі має своє природне вираження в голосі, жесті, міміці. Рухи повинні відповідати діалогові й смислові», – писав Цицерон.

§ 4. Використання у публічному виступі прийомів новизни, персоніфікації, проблемної ситуації

При підготовці до публічного виступу бажано використовувати основні прийоми, що забезпечують його ефективність і допомагають досягти мети – вплинути на інтелектуальну та емоційну сферу слухачів. У процесі виголошення тексту доповіді текстотворчий процес може продовжуватися: текст може змінюватися «на ходу», доопрацьовуватися, редагуватися тощо. Але треба пам’ятати слова Цицерона про те, що «мовлення має витікати і розвиватися зі знання речі. Якщо ж промовець не опанував й не вивчив її, то будь-яке красномовство є марним, пустотливим зусиллям».

Прийом новизни. Тема, обрана для виступу, має привернути увагу слухачів своєю новизною, актуальністю, тобто повинна піднімати і розглядати злободенні питання або такі, що викликають інтерес, зацікавлення, навіть подив. Тема може стосуватися маловідомих, малодосліджених явищ, процесів, подій, фактів, пропонувати висвітлення нетрадиційних поглядів на них тощо. Увагу слухачів можна привернути, розповідаючи про те, що пов’язане з їх особистими інтересами, запитами. При цьому обов’язково треба враховувати особливості аудиторії (вікові, соціальні, фахові, інтелектуальні тощо). Для виступу необхідно відбирати найновіші дані, насичувати текст новою цікавою інформацією, поглиблювати зміст, підбирати вдалі приклади, що ілюструють те чи інше твердження, виголошене мовцем.

198

Не тільки привернути, а й утримати увагу слухачів під час виступу допомагає прийом проблемної ситуації. Він може використовуватися уже при виборі теми виступу, надаючи їй проблемного характеру. Така тема розглядає питання, на які часто-густо існують протилежні погляди. Так, певною проблемністю і навіть дискусійністю характеризуються теми виступів «Духовний світ сучасної людини», «Роль засобів масової інформації у процесі виховання» і т. ін. Задіяним може виявитися цей прийом і при висвітленні окремого пункту (питання) виступу. Часом за допомогою створення проблемної ситуації мовець свідомо «провокує» аудиторію на подальше обговорення теми свого виступу, стимулює зворотню мовленнєву реакцію слухачів на власне висловлення, протиставляє різні погляди на проблему, адже «якщо не висловлені протилежні думки, то ні з чого обрати найкраще» (Геродот). І ще слід згадати пораду В. Ключевського: «Щоб бути виразним, промовець має бути відвертим».

Прийом персоніфікації. Для того, щоб привернути увагу слухачів до повідомлюваного, викликати емоційну реакцію, урізноманітнити стиль викладу основної інформації, краще (образно) донести думку до аудиторії, мовці іноді вдаються до використання у своєму виступі слів та виразів у переносному значенні (метафора, порівняння, персоніфікація).

Метафора – перенесення ознак з одного предмета, явища на інший на підставі подібності, напр.: земля спить, небо плаче, годинник відстає.

Порівняння – троп (мовний зворот зі словами, вжитими у переносному значенні), що є порівнянням одного предмета з іншим на основі спільної для них ознаки, напр.: почервоніти як рак; пшениці, наче море; думки, мов птахи.

Персоніфікація – перенесення ознак і властивостей людини, істоти на неживі предмети, явища, абстрактні поняття, напр.: Шумлять вітри у нього в голові (Л. Костенко).

Індивідуалізує мову доречне вживання фразеологізмів, афоризмів, цитат, парафраз.

Фразеологізм – стійке сполучення слів, граматично організоване за моделлю словосполучення або речення. Характеризується цілісністю значення й автоматичним відтворенням у тексті, напр.: в рот води набрати, прикусити язика, дивитися крізь пальці.

Афоризм – короткий влучний оригінальний вислів, узагальнена глибока думка, виражена в лаконічній формі, напр.: «Не можна щось побудувати словом, якщо те ж саме руйнувати ділом» (Г. Сковорода); «Всяке слово, якщо за ним не буде справ, уявляється чимось даремним і пустим» (Демосфен); «… Ясний стиль мови має бути і в мові науковій, щоб читач легко розумів автора, без більшого напруження» (І. Огієнко).

Цитата – дослівно наведений уривок якогось тексту чи точно відтворений вислів якоїсь особи, напр.: «Вкладайте душу у свій виступ. Справжня емоційна щирість допоможе більше, ніж усілякі правила» (Д. Карнегі); «Той, хто запевнює, що має в голові багато думок, але висловити їх не вміє через відсутність красномовства, – не навчився розуміти самого себе» (М. Монтень).

199

Парафраза – описова назва осіб, предметів, топонімів за їх характерними ознаками, діями тощо, напр.: служитель Мельпомени (артист), Дочка Прометея (Леся Українка), сталевий кінь (трактор), Великий Кобзар (Тарас Шевченко).

§ 5. Вставні слова і словосполучення, а також вставлені конструкції у монологічному та діалогічному мовленні

У процесі діалогічного й монологічного мовлення промовець часто використовує вставні слова і словосполучення (рідше – вставлені речення), які виконують у тексті суб’єктивно-оцінну (модальну) функцію.

Вставні слова, словосполучення і речення виражають ставлення мовця до змісту свого висловлення, напр.: На жаль…; Безперечно, … .

Вставні слова, словосполучення і речення мають такі особливості:

-вони не є членами речення;

-за змістом вони пов’язані з головним реченням: можуть відноситися до нього у цілому або до окремого його члена;

-можуть стояти на початку, всередині і в кінці речення;

-на письмі найчастіше виділяються комами, зрідка – тире, у вимові паузами та інтонацією.

За своїм значенням вставні конструкції поділяються на кілька груп (див.

табл. 8.5).

	Таблиця 8.5
ЗНАЧЕННЯ ВСТАВНИХ КОНСТРУКЦІЙ
Групи вставних	Приклади
конструкцій за
значенням
Слова, що виражають	Може, мабуть, можливо, певно, либонь, очевидно,
впевненість або	точно, безсумнівно, безперечно, звичайно, як відомо,
невпевненість у	як правило, безумовно, справді, найочевидніше тощо
вірогідності	1. Були, безперечно, й іконостаси іншого складу.
повідомлюваного,	2. Значне поширення мурованої костьольної
припущення	архітектури, найочевидніше, не виключало
	функціонування і помітної ролі у загальній картині
	будівництва дерев’яної.
	3. Окрім, безумовно, рідкісних мурованих, значного
	поширення на українських землях набули також
	дерев’яні синагоги.
Слова, що вказують	На думку, на наш погляд тощо
на джерело	1. На думку М.М. Моїсеєва, важливим засобом
повідомлення	перетворення знання в надбання людства може бути
	система «Учитель», побудована на таких
	загальнолюдських принципах, як колективна
	творчість, розвиток науки, особливо науки про
	людину, культуру й мистецтво, подолання в людині
	200