0402_УМПС_Арх_укр_2012

Містобудівництво елліністичного часу принципово нічим не відрізнялося від попереднього. Загальні планувальні схеми залишалися ті самі, що й раніше: прямокутна – у Херсонесі, Керкінітіді та Порфмі; нерегулярна, з тими чи іншими особливостями, – в Ольвії, Пантікапеї, Мірмекії, Тірітаці та інших містах. Головною відмінністю були значний розвиток терасового будівництва та досить великі перебудови у старих районах міст. У цей час зростають розміри міст – площа Ольвії сягає 55 га, Херсонеса – 33 га, Пантікапея – 30 га. Зазначимо, що як і в розміщенні, так і у плануванні північнопричорноморських міст відбилися ідеї, поширені в античному світі. Нерегулярне в цілому планування більшості міст, особливо Ольвії, поєднувалося з регулярністю в окремих частинах міста і кварталах, що відповідало рекомендаціям, зокрема Арістотеля, які базувалися на узагальненні набутого досвіду античного містобудування. Територія міст звичайно мала функціональну диференціацію –

уцентральних частинах розміщувалися комплекси агор і головні культові ділянки. Усі ці комплекси оточувалися житловою забудовою, найбільш багатою

уцентральних частинах міст, і досить бідною та строкатою на периферії. Звичайно в одному кварталі розміщувалося два-чотири, іноді й більше, переважно одноповерхових будинків. Ширина головних вулиць міст становила 9-11 м (Ольвія), другорядних – 3-4 м.

УПівнічному Причорномор'ї для елліністичного часу поки що невідомі великі за розмірами храми. Розміри прямокутних у плані храмів коливалися в межах 7,5-9,3 х 10,0-15,3 м. За планувальним типом це були антові або перистильні будівлі з двоколонним (антові) або чотириколонним портиком по головному фасаду, які принципово нічим не відрізнялися від аналогічних споруд у середземноморських грецьких містах. Майже єдиною особливістю північнопричорноморської архітектури була поява тут п'ятиколонного храму, однак про це свідчать лише посередні дані – ливарні форми для виготовлення підвісок у вигляді п'ятиколонних фасадів (Ольвія) та поховальна стела із зображенням п'ятиколонного фасаду (Боспор). Крім того, не виключено, що ці побіжні дані стосуються однієї й тієї самої пам'ятки, що мала панеллінське значення. В останньому випадку це міг бути, найімовірніше, храм на острові Левка.

Крім перелічених типів прямокутних у плані храмів у Північному Причорномор’ї в елліністичний час набули поширення толосові споруди, залишки яких in situ знайдено в Керкінітіді, на Тамані, в Фанагорії та Гермонасі. Існував, можливо, круглий у плані храм і в Ольвії, про що може свідчити знахідка плити антаблемента з увігнутим у плані фасадом.

Ухрамах та досить значних ордерних спорудах колонади робилися переважно у доричному, рідше іонічному (аттичний варіант) ордерах. Досить численні ордерні деталі, головним чином місцевого виробництва (бази, барабани фустів, капітелі, частини антаблементів), знайдені під час розкопок, дають підстави для висновку про те, що вони мало чим відрізнялися від середземноморських. Відміни зумовлювалися переважно особливостями матеріалу, з якого робилися деталі – досить крихкого вапняку. Мармур

181

застосовувався рідко, а деталі з нього вивозились у Північне Причорномор’я в готовому вигляді.

Стіни храмів та інших ордерних споруд робилися з вапняку, укладеному на глиняному розчині. Фундаменти були кам'яні або у вигляді шарових підвалин (Ольвія) – конструкції з прошарків землі з попелом та чистої глини. (Як вже зазначалося, ця конструкція виникла в античних містах Північного Причорномор’я). Дах вкривався черепицею переважно коринфського типу. Кути фронтону прикрашалися акротеріями. Фасади храмів іонічного ордера прикрашалися рельєфами у вигляді геометричних плетінок, меандрів, кіматіїв тощо, іноді рослинною орнаментикою та ін.

Дуже поширеною категорією споруд були олтарі: від невеличких кубічної або призменної форми із найпростішими, у вигляді полиці або кіматія, карнизиками – такі звичайно розміщувалися у приміщеннях або на подвір’ях житлових будинків, до досить значних (розмірами у плані кілька квадратних метрів) на теменосах. Найбільш значні олтарі відкриті на теменосах Ольвії та у Херсонесі, зокрема олтар Пасіада.

Крім храмів та олтарів на теменосах влаштувалися також пропілеї, скарбниці й інколи майстерні з виробництва культових предметів, теракот тощо. Крім теменосів Ольвії та Німфея, одним з таких ансамблів релігійнокультового призначення був комплекс Таманського толоса. Він складався із трапецієподібного перистильного (тобто оточеного з усіх боків колонадами) подвір’я, по периметру якого розташувалися криті приміщення, а ближче до центру – толосоподібний храм.

Проте основну забудову в містах становили житлові квартали. Залишки жител розкопано практично у всіх античних містах та поселеннях, завдяки чому вони найкраще досліджені. Елліністичний етап – це час найвищого розквіту архітектури й будівництва античних жител у Північному Причорномор’ї.

Усі типи будинків античних північнопричорноморських міст відповідали основним характеристикам грецького житла: наявність внутрішнього подвір’я; розміщення критих приміщень навколо двору з одного, двох, трьох або чотирьох боків, південна орієнтація житлових кімнат. Певна річ, інколи існували й відхилення внаслідок господарських потреб або умов забудови кварталу – розміру та концентрації ділянки під забудову. Житлова частина будинку могла поділятися на чоловічу (андрон) та жіночу (гінекей). Будинки звичайно були одноповерховими, нерідко із житловими підвалами, якщо вони мали другі поверхи.

Більша частина будинків була безордерною, типової грецької схеми, малої (100-200 м2) та великої (200-400 м2) площі. Ордерні будинки відомі двох типів: пастадного та перистильного. У колонадах цих будинків використовувалися доричний, аттичний та його варіант – малоазійський ордери. Головним планувальним принципом міських жител був рівнозначно-паралельний. Андрони будинків іноді мали викладені з різнокольорової гальки на цем’янковому розчині підлоги (Ольвія, Херсонес) із орнаментальними геометричними або жанровими зображеннями. Зокрема, таку мозаїку із сценою вмивання двох жінок знайдено в Херсонесі. Стіни приміщень розписувалися в

182

структурному та, пізніше, квітковому стилях у техніці фрески або енкаустики. Стіни звичайно зводилися з сирцевої цегли на кам’яних цоколях, іноді повністю з каменю. Найпоширенішою була одно-дворядна постелиста кладка. Фундаменти здебільшого кам’яні або у вигляді шарових підвалин (Ольвія). Покрівлі найчастіше з саману, рідше – з черепиці коринфського чи лаконського типів. Найкраще досліджені міські будинки Ольвії, Керкінітіди, Херсонеса.

Серед сільських жител вирізняються садиби – індивідуальні та так звані колективні будинки звичайних міських типів, що блокувалися в квартали, окремо розміщені будинки та будинки вежового типу. Найбільш повно садиби та будинки вежового типу, які нерідко входили до складу садиб, досліджені у Західному Криму. Характерною особливістю садиб обох типів була наявність розвиненого господарства. Колективні садиби складалися з великого двору (близько 600 м2), який по периметру був оточений однотипними приміщеннями або їх групами. Індивідуальні садиби мали, крім значної кількості господарських приміщень та виноробень, чітко виражені житлові блоки, переважно у вигляді вежових будинків, де мешкав сам господар або його управитель.

Завершуючи огляд житлових будинків, необхідно сказати про їх відміни від житлових будівель Середземномор’я, що обумовлювалося особливостями існування в північнопричорноморському реґіоні. Насамперед це більша, ніж у Середземномор’ї, площа подвір’їв; наявність житлових підвалів і навіть цілих поверхів; вироблення нетипових для Греції господарськоабо виробничожитлових планувальних типів; відсутність багатих садиб типу villa urbana; скромніший декор.

Таким чином, архітектура античних північнопричорноморських держав у цей період базувалася переважно на надбаннях еллінської архітектури попередніх часів. Вплив провінційно-римських традицій був загалом незначним і виявився в другорядних особливостях античної північнопричорноморської архітектури. Тому останню не можна вважати одним із провінційних варіантів римської школи. Це було досить яскравим і самобутнім явищем, що сформувалося на ґрунті місцевої грецької архітектурної традиції.

(За матеріалами книги: Історія української культури. Т. 1)

Завдання 10. За змістом тексту і складеним вами планом (завд. 9) викладіть головну інформацію у вигляді схеми, таблиці або рисунку.

Завдання 11. Прочитайте тексти, наведені під рубрикою «Культура мовлення», і сформулюйте висновок за змістом кожного з них.

Завдання 12. Прокоментуйте усно афоризм Геракліта, наведений як епіграф перед темою 7.

183

Розмова – це будівля, яку споруджують спільними зусиллями.

Андре Моруа

Закінчення промови має закруглити її, тобто пов’язати з початком… Кінець – розв’язання усієї промови… Кінець має бути таким, щоб слухачі відчули, що далі говорити нічого.

О. Коні

ТЕМА 8. ОСНОВНІ ПРАВИЛА ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА

ПЛАН

І. Теоретичний матеріал

§1. Композиційні, логічні та лексико-граматичні особливості побудови виступу (доповіді, лекції).

§2. Підготовка тексту виступу.

§3. Основні правила й норми української орфоепії. Логічний наголос, міміка, жести.

§4. Використання в публічному виступі прийомів новизни, персоніфікації, проблемної ситуації.

§5. Вставні слова і словосполучення у монологічному та діалогічному мовленні.

§6. Презентація як різнóвид публічного мовлення.

§7. Правопис часток.

Культура мовлення.

ІІ. Практикум

1.Тест-контроль для перевірки засвоєння теоретичних знань.

2.Завдання для формування практичних навичок.

Ключові слова та поняття

Публічний виступ, акцентування, аргументування, спростування, обґрунтування, риторичне запитання; логічний наголос, орфоепічні норми, міміка, жести; метафора, порівняння, персоніфікація, фразеологізм, афоризм, цитата, парафраза, вставні конструкції, презентація.

Критерії засвоєння

Після вивчення теоретичного матеріалу студенти мають ЗНАТИ:

−зміст понять публічний виступ, логічний наголос, орфоепічні норми, вставні конструкції, акцентування, аргументація, спростування, обґрунтування, цитація;

−основні ознаки публічного виступу й вимоги до тексту доповіді;

−структурну схему побудови доповіді, особливості змісту її складових;

−набір мовних засобів індивідуалізації мовлення оратора.

Після вивчення теоретичного матеріалу студенти повинні ВМІТИ:

−створювати текст доповіді на запропоновану (обрану) тему;

−вимовляти та наголошувати слова за літературними нормами;

−володіти орфоепічними нормами літературного мовлення;

184

−застосовувати стилістичні ресурси мови для індивідуалізації власного мовлення;

−правильно вживати вставні конструкції у власному виступі й різних формах комунікації.

І. Теоретичний матеріал

§ 1. Композиційні, логічні та лексико-граматичні особливості побудови виступу (доповіді, лекції)

Мова є одним із шляхів інтелектуального освоєння світу. Вона реалізується у мовленні, а отже, мова та мовлення взаємопов’язані. За словами Бориса Олійника, мова – це голос народу, це – своєрідна перфокарта, в якій закодовано історію народу, закони предків. Мовлення (комунікативна діяльність), як ми зазначали раніше, відбиває індивідуальні риси кожного мовця – його освіту, вік, стать, професію тощо. «Мовлення, – писав російський вчений Дмитро Лихачов, – найважливіша частина не тільки нашої поведінки, а й нашої особистості, нашої душі, розуму, нашої здатності не піддаватися несприятливим впливам середовища». Отже, мова і мовлення віддзеркалюють засоби мислення і пізнання народу – носія мови, форми спілкування між людьми одного покоління (а також різних поколінь), шляхи комунікації між представниками різних країн і культур, професій і соціальних груп.

Функціями мови та мовлення є такі: комунікативна, мислетворча, експресивна, пізнавальна, ідентифікаційна, номінативна, естетична тощо. Причому мова і мовлення мають свої стилі. Стиль мови – це сукупність мовних засобів, а стиль мовлення – цілеспрямований добір та використання сукупності мовних засобів. Залежно від функції мовлення в конкретній ситуації спілкування мовець відбирає для реалізації своєї мети відповідні цьому мовні засоби.

Як ви вже знаєте із попередньої теми, мовне спілкування поділяється на монологічне і діалогічне. Монологічне мовлення являє собою висловлювання однієї особи, характеризується відносною безперервністю, послідовністю, логічністю і певною смисловою завершеністю. Воно має чітко організовану композиційну структуру. Монологічне мовлення може бути публічним.

Публічне мовлення – це один із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, якому притаманні такі функції: пізнавальна, інформаційна, функція переконання, функція повчання, функція спонукання.

Усне публічне мовлення найчастіше функціонує у вигляді монологу, який є якоюсь мірою однобічним мовленням, не розрахованим на негайну відповідну реакцію слухачів, репліку адресата. Воно звернено до певної аудиторії, адресоване багатьом одночасно. Це акт тривалого й цілеспрямованого впливу на слухача (адресанта). Найважливіші ознаки публічного мовлення наведено в таблиці 8.1.

185

		Таблиця 8.1
	ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПУБЛІЧНОГО МОВЛЕННЯ
	Ознака	Коментар
1.	Нормативна оформленість	Мовлення обов’язково має відповідати
мовлення		орфоепічним, граматичним, лексико-
		синтаксичним нормам літературної мови.
2.	Організованість, зв’язність,	Промовець обирає форму викладу матеріалу
доцільність ораторського		відповідно до мети та ситуації мовлення.
мовлення
3.	Однонаправленість,	Ефективність усного публічного мовлення
діалогічність мовлення		залежить не лише від майстерності оратора,
		від його вміння зацікавити та переконати, а й
		від контакту з аудиторією.
4.	Безпосередність мовлення	Найчастіше для публічного мовлення
		характерна відсутність будь-яких проміжних
		засобів між мовцем і слухачами, сила живого
		слова справляє більший ефект, ніж трансляція
		виступу через ЗМІ.
5.	Прагматизм мовлення	Мовлення спрямоване на формування у
		слухачів відповідних поглядів, знань, форм
		поведінки, різних почуттів.
6.	Тематична спрямованість,	У результаті свідомого вибору тематичної
підготованість мовлення		спрямованості, процесу обдумування обраної
		теми, відбору необхідних лексико-
		граматичних засобів, підготовлений виступ
		стає впорядкованим композиційно і за
		змістом.
7.	Контактність мовлення	Промовець має змогу спостерігати за реакцію
		слухачів, враховувати її і відповідно
		коригувати своє мовлення.

Публічний виступ є однією з форм ділової взаємодії у вигляді монологу доповідача перед аудиторією. Він повинен бути не тільки переконливим, але й доказовим, логічним, аргументованим і яскравим за мовними засобами.

Мистецтво публічного виступу, або ораторське мистецтво, красномовство, досягло високого рівня ще в стародавніх народів – у греків та римлян. До сьогодні відомі своїми промовами Цицерон, Демосфен, Цезар та інші. Саме в Давній Греції виник публічний монолог і виступи ораторів відповідали всім правилам мистецтва красномовства, серед яких були зрозумілість і стислість змісту виступу («Багато говорити і багато сказати – не те саме», – говорив Софокл), його інформативність («Найприємнішими для нас є ті слова, які збагачують нас знаннями» – Арістотель).

Зародження мистецтва публічного виступу в Україні відбулося в ХІ ст. і було започатковане такими видатними риторами, як Кирило Туровський та Даниїл Заточник, пізніше – Іван Вишенський, Феофан Прокопович та інші.

186

Тексти їхніх публічних виступів є яскравими зразками художньої публіцистики. Традиції красномовства продовжувалися та збагачувалися і протягом пізніших століть. У наш час публічний виступ як засіб переконання і впливу на думку чи позицію адресата використовується також. Сучасне публічне мовлення – це сукупність різних видів виступів, що є надзвичайно складним утворенням. Деякі форми усного мовлення, такі як виступ, лекція, консультація, доповідь, найчастіше поєднують елементи розмовної й книжної мови і можуть мати форму письмового тексту.

При цьому треба мати на увазі, що публічний виступ – це не просто передавання інформації, це, насамперед переконування, доведення, суперечка. Тому мова публічного виступу потребує підготовки, ретельного добору й використання найефективніших засобів живого слова, яке призначене для впливу на думки і почуття слухачів, на привертання уваги та інтересу аудиторії, переконування в істинності запропонованого промовцем положення, надання пояснення суспільним, виробничим та іншим явищам, об’єднання навколо цих явищ громадської або наукової думки тощо.

Ще з давніх часів публічні виступи поділяються на роди і види. Класифікувати їх почав Арістотель, який виділив три роди публічних виступів: дорадчі, судові та епідейктичні. Справа дорадчих – спонукати або відхиляти; справа судових – звинувачувати або виправдовувати; справа епідейктичних – вихваляти або осуджувати. Сьогодні красномовство як наука пропонує більш розгалужену родо-видову класифікацію публічних виступів (див. табл. 8.2).

(Складено з частковим використанням матеріалів книги: Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2006. – 480 с.)

Таблиця 8.2

КЛАСИФІКАЦІЯ ПУБЛІЧНИХ ВИСТУПІВ

Роди виступів		Види виступів
Виступи переконувального характеру		промови, виступи на зборах, мітингах
		тощо
Наукові виступи		навчально-дидактичні, освітні лекції;
		наукові доповіді, повідомлення,
		огляди і таке інше
Судові виступи		прокурорська (обвинувачувальна),
		адвокатська (захисна) промови
Дискусійно-ділове спілкування		дискусія, прес-конференція, дебати,
		обговорення
Соціально-побутове спілкування		промови на ювілейних, святкових,
		церемоніальних зібраннях
Виробничо-професійне спілкування		наради, планерки, обговорення,
		селекторні та інтернет-наради
Виступи духовного (церковно-		проповідь, офіційна церковна
богословського) характеру		промова
	187

Нерідко у вишах студентам доводиться виступати на семінарських заняттях, зборах, читацьких і наукових студентських конференціях. З огляду на ситуацію такі публічні виступи можна класифікувати на підготовлені заздалегідь і непідготовлені (ситуативний експромт). Останні мають місце під час обговорення різноманітних питань на зборах чи конференціях, коли виникає необхідність відстояти свою думку, підтримати виступ іншого чи навпаки – заперечити висунуте положення, оцінити чиюсь діяльність, відповісти на висловлені зауваження тощо. Зазвичай такі виступи доводиться іноді продумувати й будувати протягом декількох хвилин, тобто виступати експромтом.

Але заздалегідь запланований виступ потребує більшої підготовки. Загальною метою адресанта у таких виступах є:

•виклад перед слухачами суті певного питання з акцентом на головну інформацію;

•висловлення власного ставлення до проблеми та її оцінка;

•підкріплення висловленої думки (твердження) доказами, прикладами, посиланнями на відповідні джерела та аргументи.

Треба бути обізнаними і з такими риторичними прийомами, як:

¾акцентування – виділення в доповіді (або у професійній промові) тих чи інших моментів інформації, важливих для змісту в цілому (у доповіді, лекції, промові) або для окремих категорій адресатів. При акцентуванні уваги зазвичай використовують такі лексеми, словосполучення або мовні звороти: «Зверніть (звернемо) увагу на…», «А тепер будьте уважні: …», «А зараз увага! – мова піде про головне: …», «Особливо важливим на сьогодні є питання…» тощо;

¾аргументація – наведення доказів (або аргументів) з наміром викликати або посилити доказовість та істинність висунутого положення;

¾спростування – доведення помилковості, неістинності висунутого опонентом положення;

¾обґрунтування – наведення переконливих аргументів або доказів, через які будь-яке твердження або положення стає прийнятним адресатом (опонентом або слухачами) взагалі;

¾цитація (цитування) – введення у промову в оригіналі висловлень з відомих і авторитетних джерел або думок науковців, фахівців сучасності та минулих часів;

¾риторичне запитання – запитання, яке або взагалі не потребує відповіді, або відповідь міститься в самому запитанні, або відповідь дасть сам доповідач у своїй промові; вводиться, щоб збудити увагу й зацікавленість аудиторії.

Готуючись до виступу, доповідач має побудувати звернення до слухачів так, щоб їм була зрозуміла мета і зміст виступу. Треба чітко уявляти, що і як сказати аудиторії, аби одержана інформація була сприйнята позитивно й лягла в основу власних роздумів і висновків слухачів.

Універсальна композиційна схема побудови доповіді традиційно складається зі вступу, основної частини, заключної частини (висновків).

188

Вступ зазвичай має кілька обов’язкових складових: звертання та представлення мовця, активізація уваги слухачів, презентація теми виступу з визначенням її актуальності в часі, місці й аудиторії слухачів. Вступ повинен бути лаконічним і дещо інтригуючим. Згуртувавши і зацікавивши слухачів, промовцю треба утримувати їхню увагу й зацікавленість у змісті промови протягом усього виступу.

В основній частині доповіді має бути викладено та послідовно й логічно розкрито стрижневе питання теми з аргументацією усіх причиново-наслідкових зв'язків кожної смислової частини тексту. При цьому обов’язковим є представлення доказів, фактів та прикладів на підтвердження авторської думки, посилання на авторитетні джерела та авторів (цитування висловів авторитетних осіб), проведення аналогій, наведення статистичних даних та ін. Мовцю варто пам’ятати, що кількість смислово-самостійних частин доповіді не повинна перевищувати семи і 20-ти хвилин тривалості, щоб не розпорошувати увагу слухачів й не стомлювати аудиторію. Не слід і перенасичувати виступ фактами, цифрами, датами, випадковим і тим більше – недоказовим ілюстративним матеріалом або цитатами.

Щоб виступ виглядав глибоким за змістом і переконливим за доказами, краще використовувати не одне джерело інформації, а декілька, і знати, що джерела поділяються на дві групи: безпосередні (матеріал, отриманий автором з життя шляхом спостережень, власного досвіду) й опосередковані (матеріал, здобутий автором із різних джерел інформації). Види безпосереднього та опосередкованого матеріалів виступу наведено в таблиці 8.3.

Таблиця 8.3

ВИДИ ВИКОРИСТОВУВАНИХ У ВИСТУПІ ДЖЕРЕЛ ТА ІНШИХ МАТЕРІАЛІВ

Безпосередні матеріали	Опосередковані матеріали
- знання, практика, власний досвід	- офіційні документи
- особисті контакти	- наукова й науково-популярна
	література
- бесіди, інтерв’ю	- художня література
- уява (уявне створення нових	- статті з газет і журналів
картин, образів, проектів на основі	- передачі радіо і телебачення, інтернет-
минулого досвіду з елементами	новини, інформація з Вікіпедії
творчості).	- довідкова література: енциклопедії,
	словники, довідники
	- результати соціологічних опитувань.

Готуючись до виступу, треба пам’ятати, що життєвий досвід мовця завжди зацікавлено сприймається слухачами, оскільки він переконливий і йому вірять.

Зазвичай матеріали доповіді вміщують теоретичні й фактичні дані, і насиченість промови тим чи іншим видом матеріалів залежить від жанру публічного виступу. Так, у звітній доповіді здебільшого наводиться значна кількість фактів, щоб довести висунуті положення й переконати слухачів.

189

Висновки промовця мають логічно випливати з усього змісту доповіді, узагальнювати її основні положення й займати близько 5 % часу й обсягу викладеної інформації. У завершальній частині виступу доцільно використовувати фрази типу: “Підсумовуючи викладене вище (вищевикладене) …”, “Отже, із усього, про що йшлося сьогодні, можна зробити такий висновок: …”, “І на завершення хочу підкреслити …” та под.

Прикінцеві слова створюють гармонію виступу. Кінцівка повинна бути енергійного, небагатослівною, стриманою і доказовою, напр.: “Питання моєї доповіді вичерпані. На цьому закінчую. Дякую за увагу”.

Але не треба забувати, що доповідачу слід бути готовим до запитань слухачів. За поставлене запитання варто подякувати, відповіді мусять бути коректними, виваженими й лаконічними.

Таким чином, у процесі комунікації (спілкування) доповідь як жанр публічного виступу є ланцюгом послідовних тез, доведень і аргументацій та має змістовні складові, такі як: вітання, звертання, вступ до теми, основна частина (аргументи / докази / спростування / заперечення / твердження / запевнення), підсумки, висновки, відповіді на запитання, подяка слухачам за увагу, прощання.

Кожному доповідачу, щоб уникнути логічних та лексико-граматичних помилок при підготовці доповіді та її виголошенні, необхідно запам’ятати, що:

•привернути увагу слухачів до свого виступу треба з перших хвилин появи перед ними;

•виклад матеріалу необхідно побудувати від простого до складного, від відомого до нового;

•кожне з розглянутих питань або висунутих тез має завершуватися аргументованими висновками;

•треба точно і стисло викладати думку, не допускаючи неясності чи подвійного тлумачення тих чи інших положень виступу;

•протягом доповіді треба уникати неістотних подробиць, швидко й послідовно ведучи слухачів до висновків;

•мовлення доповідача має бути невимушеним і зрозумілим, терміни – доступними для певної категорії слухачів, думки – логічно послідовними;

•бажано вживати якомога більше слів, які підкреслюють шанобливе ставлення доповідача до слухачів: даруйте, перепрошую, дякую, будь ласка

та ін.;

•слід вживати зрозумілі слова, уникати незнайомих для слухачів професійних та іншомовних термінів, діалектизмів, просторічних слів та сленгової лексики, іншомовних слів, неологізмів тощо;

•треба активно користуватися синонімічним та антонімічним багатством української мови й запобігати надмірної кількості однотипних синтаксичних конструкцій;

•усі незрозумілі для слухачів терміни, абстрактні поняття або іншомовні лексеми варто визначити або пояснити;

190