90. Особливості історичної долі, етногенезу й розселення угро-фінських народів Європи.

Вчені стверджують, що населення Європи до приходу туди індоєвропейців розмовляло кавказькими та угро-фінськими мовами.

Угрофінські мови сім'я мов. яка входить до уральської родини мов і поширенії частково на своїй прабатьківщині на Уралі та Поволжі, частково у Прибалтиці та Подунав’ї.

У всіх північних областях Європи ці мови є доіндоєвропейськими. Угорську мову принесли з собою до центральної Європи давні угри 1000 років тому з приуральських степів; найближчі мовні родичі їх - хати й мансі живуть тепер над p.Об на схід від Уралу. Три найбільші мови угорська (мадярська, 15 млн.), фінська (суомі, 5 мни.) і естонська (1 млн.) мають. статус державних відповідно в Угорщині. Фінляндії та Естонії. Чимало інших - статус парціальних мову суб'єктах Російської Федерації. Генеалогічно сучасні угрофінські мови поділяються на 5 груп: 1) прибалтійсько-фінські (фінська, іжорська, карельська, вепська, водська, естонська, лівська мови); 2) волзько-фінські (мордовська мова з двома літературними нормами - ерзянською та мокшанською і марійська також з двома варіантами - луговим та гірським); 3) пермсько-фінські (комі-зирянська. комі-пермяцька, удмуртська); 4) угорські (ханти, мансі, мадярська); 5) окрема саамська мова в Лапландії.

Ступінь близкості між мовами в межах кожної групи неоднаковий. Саамська з численними діалектами тяжіє до прибалтійсько-фінської групи, однак не включається до неї. Волзько-фінські досить відмінні одна від одної. Угорська (мадярська) дуже відрізняється від ханти та мансі. Взаємне розуміння при спілкуванні кожного своєю мовою неможливе між удмуртом і комі. Деякі хантийські діалекти являють собою швидше хантийські мови (Б.Серебренников).

Словникова сисієма, зокрема, фінської мови, побудована на власному запасі коренів, є самодостатньою і справляє на носіїв індоєвропейських мов враження „герметичної” системи (справді, лише в 5% словника можна без спеціальної підготовки впізнати європейські запозичення або християнські імена власні).

91. Військово-політична інтеграція держав Західної Європи та Північної Америки.

Друга світова війна, як і Перша, призвела до насильницьких змін у глобальній системі міжнародних відносин, що юридично було зафіксовано рішеннями Ялтинської (4 - 11 лютого 1945 року) та Потсдамської (17 липня - 2 серпня 1945 року) конференцій. Німеччина та Італія, переможені у війні, лежали в руїнах. Не менших втрат зазнали й країни-переможниці – Велика Британія, Франція, Нідерланди, Бельгія, Данія, Норвегія. Спільними проблемами для більшості країн Європи після закінчення війни стали інфляція, різкий спад виробництва, безробіття, брак харчів та товарів першої необхідності.

Внаслідок перерозподілу зон геополітичного впливу суттєво змінилася розстановка сил у всіх стратегічно важливих регіонах світу. Найбільших територіальних втрат зазнали Німеччина та Японія, втративши через це статус регіональних лідерів. Німеччину було поділено на чотири окупаційні зони, а частина її східних земель (Східна Пруссія, частина Бранденбургу, Сілезія та Померанія) відійшли до Польщі й СРСР. Попри перемогу у війні, Велика Британія та Франція у післявоєнний період втратили великі зони впливу та колонії, тож позбулися статусу провідних держав.

У країнах, визволених Радянською Армією від нацистів, протягом 1945 – 1948 pp. Радянський Союз під гаслами будівництва „народної демократії” і „соціалізму” силою насаджував тоталітарні комуністичні режими на власний взірець. У такий спосіб радянський уряд під проводом Й.В.Сталіна прагнув закріпити за собою ці держави як найважливішу частину радянської зони впливу у світі. У своїй промові, виголошеній 5 березня 1946 року в університеті м. Фултон (США), Вінстон Черчілль, який у роки війни був прем’єр-міністром Великої Британії, наголошував, що радянське керівництво намагається відгородити країни Східної Європи „залізною завісою”.

Ідеологічне та політичне протистояння супроводжувалося заходами СРСР, у 194 – 49 pp. спрямованими на організацію з території Югославії й Албанії партизанської війни у Греції, а у 1948 – 49 рр. - на облогу Західного Берліна. Між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції, що офіційно мала назву „Об’єднаних Націй ”, розпочалася „холодна війна”, яка знайшла вираз у жорсткому ідеологічному протистоянні Радянського Союзу та США, що прагнули об’єднати навколо себе відповідно держави Заходу й Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), максимально розширивши в такий спосіб геополітичні зони власного впливу; конкурували у розробці та вдосконаленні ядерної зброї; намагалися накинути власні суспільно-економічні моделі країнам „третього світу”, більшість з яких отримали незалежність внаслідок процесів деколонізації у 1950 – 60-і роки.

Війна залишалася „холодною”, оскільки наявність безпрецедентно руйнівної ядерної зброї змушувала обидві наддержави діяти максимально обережно, уникаючи прямого військового зіткнення. У той же час „холодна війна” постійно могла перерости у справжню чи то внаслідок свідомих авантюристичних дій політичних лідерів, чи то внаслідок ескалації випадкового збройного зіткнення.

Попри майже повну відсутність бойових дій між великими державами „холодна війна” була не менш кривавою, аніж збройні зіткнення. Американсько-радянське протистояння знаходило вираз у вигляді військових конфліктів в країнах „третього світу” – війнах в Кореї (1950 – 53 рр.), В’єтнамі (1964 – 73 рр.), Афганістані (1979 – 89 рр.) тощо. Окрім того жертвами „холодної війни” стали тисячі людей, опромінених у ході військових навчань з використанням ядерної зброї, а також онкологічних хворих, кількість яких ріско зросла внаслідок викидання в атмосферу великої маси радіоактивних речовин в рамках атомних випробувань.

Жертвами „холодної війни”, в кінцевому підсумку, були і ті, хто загинув під час антикомуністичних повстань у НДР (1953 р.), Угорщині (1956 р.), придушення „Празької весни” у Чехословаччині (1968 р.), збройного повалення лівих урядів у Гватемалі (1954 р.), Конго (1961 р.), Чилі (1973 р.), так само, як учасники і противники комуністичних партизанських та просто терористичних угруповань у країнах Західної Європи (т.зв. „Червоні бригади” в Італії, РАФ у ФРН тощо), Азії, Африки і Латинської Америки.

Насильницький розрив після Другої світової війни традиційних економічних зв’язків, які складалися століттями; справжня й уявна радянська загроза, прагнення не допустити відродження націоналізму і мілітаризму в Німеччині та інших державах, що двічі у першій половині XX ст. призводили до руйнівних світових воєн – усе це стало важливою причиною зародження руху за об’єднання країн Західної Європи.

Інтеграційні процеси розпочалися у трьох сферах – військово-політичній, економічній та соціально-культурній. В результаті виникли два тісно переплетені військово-політичні блоки - Організація Північноатлантичного Договору (НАТО) і Західноєвропейський Союз (ЗЄС) та два економічні угруповання – Європейські Співтовариства і Європейська Асоціація Вільної Торгівлі (ЄАВТ). Ще одна міжнародна організація – Рада Європи – мала сприяти європейському об’єднанню у культурній та соціальній площині.

Військово-політична інтеграція західноєвропейських країн розпочалася з підписання 4 березня 1947 року британсько-французького Договору про союз та взаємодопомогу проти можливої агресії, що увійшов в історію як Дюнкеркський пакт, спрямований проти експансії Радянського Союзу.

Наступним етапом стало укладення 17 березня 1948 року Брюссельського Пакту про Західний союз. Крім Великої Британії та Франції, до нього долучилися також Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Метою цієї угоди стало створення ефективної і мобільної системи оборони й поглиблення взаємин у військовій сфері з метою протидіяти як загрозі з боку СРСР, так і можливій майбутній загрозі з боку тільки-но переможеної Німеччини, якщо та зможе відродити свою військову потугу. У вересні 1948 року на базі Брюссельського пакту було створено Організацію оборони Західного Союзу.

Оскільки без залучення США протидія радянській загрозі виглядала як заздалегідь безперспективна справа, 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського пакту та США розпочали у Вашингтоні переговори про створення оборонного союзницького об’єднання. З військово-стратегічних причин до переговорів з американського боку було запрошено Канаду, а з боку Західного Союзу - Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію.

Наслідком переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року у Вашингтоні Північноатлантичного договору про колективну безпеку та спільну оборону, до якого увійшли дванадцять держав. Згідно з цим договором, який спирався на Статут ООН, з метою колективної оборони проти можливої агресії створювалася Організація Північноатлантичного Договору (НАТО, North Atlantic Treaty Organization, NATO). Штаб-квартира організації розташувалася у Парижі.

Договір містив дві гарантії країнам-учасницям. У статті 4 йшлося про взаємні консультації держав-членів „кожного разу, коли на думку якоїсь із них виникатиме загроза територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці будь-якої зі сторін”. У статті 5 „сторони погодилися, що збройний напад на одну або кілька із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх” і „в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене статтею 51 Статуту ООН, надасть допомогу тій стороні або сторонам, що зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили...”.

З метою виконання поставлених цілей в рамках НАТО були створені дві тісно переплетені, але одночасно автономні одна від одної структури – політична і військова організації.

Розпочалася розбудова військово-політичного співробітництва між країнами-учасницями блоку. У жовтні 1949 року сенат США затвердив закон „Про взаємну військову допомогу”. Уже в січні 1950 року, згідно з цим законом США уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері. Наступним кроком стало підписання членами альянсу 19 липня 1951 року Конвенції про статус збройних сил країн-учасниць НАТО. Відповідно до неї, США отримали право утримувати в Європі військові бази, а збройні сили країн альянсу могли розташовуватися на території інших країн-членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності.

Попри чіткі географічні кордони, визначені в статті 6 Договору, Північноатлантичний простір розглядався політиками країн НАТО не стільки як географічний регіон, скільки як політичне співтовариство, об’єднане спільними цінностями і метою протистояння військовій загрозі з боку СРСР.

Це зробило можливим поступове розширення зони дії Договору. Хоча, за вдалим висловом першого генерального секретаря НАТО британця лорда Г.Ісмея (1952 – 57 рр.), ця організація у першу чергу була створена для того, щоб закріпити американців в Європі, витіснити звідти росіян і назавжди притиснути переможених нещодавно німців, у 1952 році до неї приєдналися Греція і Туреччина, наступною у 1955 році до НАТО прийняли ФРН. Після смерті диктатора Ф.Франко (1975 р.) і низки демократичних перетворень у 1982 році до НАТО увійшла Іспанія.

Слід зазначити, що історія блоку знала не лише періоди поглиблення співпраці, але й періоди охолодження відносин. Залишаючись у політичній організації НАТО, у 1966 році військову організацію залишила Франція, повернувшись до неї лише 1999 року. У зв’язку з виходом Франції, у 1967 році штаб-квартиру НАТО було перенесено з Парижа до Брюсселя. У 1974 – 1980 роках поза межами військової організації НАТО перебувала Греція. Іспанія увійшла до неї лише 1997 року.

Перебудова у СРСР та повалення комуністичних диктатур у країнах Центрально-Східної Європи зробили можливими зміни у ставленні блоку до них. У 1990 році на Лондонському саміті НАТО було ухвалено нову стратегічну концепцію блоку, що передбачала посилення політичної складової у його діяльності та розбудову співробітництва з країнами Центрально-Східної Європи. Для цього у грудні 1991 року було створено Раду Північноатлантичного співробітництва (РПАС).

Наступницею РПАС стала Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП)‚ створена 30 травня 1997 року. До неї‚ крім країн–членів НАТО‚ увійшли також Австрія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія, країни Центрально–Східної Європи та СНД. На відміну від власне НАТО‚ Рада євроатлантичного партнерства є не союзом‚ а форумом військово–політичної співпраці держав–членів на базі спільних цінностей. У рамках РЄАП відбуваються консультації держав–членів з широкого кола політичних питань і проблем безпеки‚ включаючи врегулювання конфліктів та регіональних проблем‚ контроль за озброєннями‚ міжнародний тероризм‚ миротворчі операції‚ військово–економічні питання‚ планування на випадок надзвичайних ситуацій‚ науково–екологічні проблеми. РЄАП також сприяє розвитку співробітництва із проблем регіональної безпеки‚ включаючи в план своїх заходів проведення семінарів з актуальних проблем регіонального співробітництва.

Для подальшого зміцнення стабільності й безпеки на Європейському континенті 1994 року було започатковано програму НАТО „Партнерство заради миру” (ПЗМ). Вона залучає НАТО та держави–члени РЄАП до конкретних заходів співробітництва з цією метою‚ а також дає змогу державам–партнерам НАТО співпрацювати з союзом відповідно до своїх інтересів та можливостей.

Головними цілями програми є збільшення прозорості у сфері військового планування та підготовки воєнних бюджетів на національних рівнях‚ забезпечення демократичного контролю за національними збройними силами‚ досягнення у більш віддаленій перспективі відповідності збройних сил держав–партнерів НАТО стандартам блоку з метою їхньої участі в операціях разом із країнами альянсу.

Розбудова співпраці з колишніми сателітами СРСР зробила можливим процес їхнього приєднання до НАТО. На ювілейному саміті з нагоди 50-річчя альянсу 17 квітня 1999 року до нього було прийнято три країни Центральної Європи - Польщу, Чехію і Угорщину. У рамках ювілейних заходів з нагоди 55-ї річниці заснування блоку 29 березня 2004 року до нього увійшли ще сім країн Центрально-Східної Європи (Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія). Таким чином, нині НАТО охоплює 26 держав як Західної, так і Центрально-Східної Європи та є невід’ємною складовою структур безпеки й співробітництва на континенті.

З НАТО тісно пов’язане ще одне оборонне об’єднання європейських держав - Західноєвропейський Союз (ЗЄС). Його було створено згідно із Договором про економічну, соціальну і культурну співпрацю та колективну самооборону від 23 жовтня 1954 року, яким замінили підписаний у 1948 році Брюссельський Пакт, пристосувавши його до нових тенденцій розвитку в Європі. Центральним положенням зміненого Брюссельського Пакту є стаття 5, у якій держави–учасниці зобов’язуються надати кожному партнерові, який зазнає нападу у Європі‚ „усіляку можливу з їхнього боку військову чи іншу допомогу”. Це зобов’язання сформульоване набагато чіткіше‚ ніж у статуті НАТО. Оскільки стаття 4 Договору про створення ЗЄС визначає, що країни–учасниці й органи Союзу мають тісно співпрацювати з НАТО у військових завданнях‚ у роки „холодної війни” ЗЄС не відзначався особливою активністю‚ хоча й мав відповідні робочі органи та персонал, які розмістилися у Лондоні. Адже функції Союзу ефективно виконувала НАТО.

На початку 80–х років Стратегічна оборонна ініціатива американського президента Р.Рейгана, якою той намагався зняти загрозу для США з боку СРСР‚ викликала у західноєвропейських союзників Сполучених Штатів побоювання, що її успіх може призвести до розмежування американських та західноєвропейських інтересів у сфері безпеки. Тому у червні 1984 року на саміті у Парижі сім держав–членів ЗЄС вирішили відновити активну діяльність своєї організації. У жовтні 1984 року було прийнято Римську декларацію ЗЄС, у якій уперше йшлося про створення європейської ідентичності в галузі політики безпеки і оборони та європеїзацію НАТО. У жовтні 1987 року у Гаазі країнами ЗЄС було схвалено Платформу щодо європейських інтересів у галузі безпеки. У ній країни–учасниці проголосили, що творення спільної Європи має передбачати також елементи спільної оборони‚ а ядерні арсенали Великої Британії та Франції слід розглядати як окремий внесок у захист Заходу від радянської загрози.

У другій половині 1980-х – на початку 90-х років до ЗЄС увійшли ті країни-учасниці Європейських Співтовариств і НАТО, які з різних причин не зробили цього раніше: у 1988 році до Союзу приєдналися Іспанія та Португалія, у 1995 - Греція. На Раді глав держав та урядів ЄС у Римі (28 – 29 жовтня 1990 року) було вирішено, що ЗЄС має бути посилений та розбудований в оперативний орган ЄС‚ але при цьому зберегти своє автономне становище і стати свого роду містком між ЄС та НАТО.

Заява країн–членів ЗЄС від 10 грудня 1991 року зобов’язала ЗЄС поступово створити європейську ідентичність у галузі безпеки та оборони й підкреслила, що Союз має стати як складовою частиною Європейського Союзу, так і європейським компонентом НАТО. Усім членам ЄС було запропоновано стати членами ЗЄС на повноправній основі (для країн–членів НАТО) або у якості спостерігачів (для інших країн). Туреччині, а у перспективі й іншим європейським країнам–учасницям НАТО‚ які не є членами ЄС‚ було запропоноване асоційоване членство у ЗЄС. У 1994 році було введено також інститут асоційованого партнерства для тих країн Центрально–Східної Європи, з якими ЄС уклав так звані „Європейські угоди” із перспективою членства у майбутньому.

Маастрихтський договір проголосив ЗЄС „невід’ємною складовою розвитку ЄС”. Рада ЄС отримала повноваження, щоб у порозумінні із інституціями ЗЄС приймати рішення щодо тих акцій ЗЄС, які мають оборонно–політичний характер. Згідно із Амстердамським Договором від 2 жовтня 1997 року, ЗЄС у політичному відношенні було підпорядковано безпосередньо Раді Європейського Союзу. Таким чином ЗЄС став органом ЄС, завданням якого є проведення військових операцій, хоча й збереглася його певна юридична і організаційна самостійність.

У 1997 році Секретаріат ЗЄС з метою економії адміністративних ресурсів було перенесено із Лондона до Брюсселя. У рамках ЗЄС було створено ряд нових органів з метою уможливити його самостійне функціонування без безпосередньої підтримки з боку НАТО, зокрема військовий комітет‚ політико–військову групу‚ групу військових представників‚ плановий підрозділ‚ військовий штаб‚ який нараховує‚ щоправда‚ лише 50 співробітників‚ Центр космічної розвідки у м. Торрехоні (Іспанія) з 60 працівниками та Інститут з досліджень проблем міжнародної безпеки, розташований у Парижі‚ який має координувати наукові дослідження з цієї проблематики на європейському рівні. Окрім того, ЗЄС отримав у своє безпосереднє підпорядкування окремі військові формування.

На саміті ЄС у Кельні 3 – 4 червня 1999 року було ухвалено ряд важливих рішень, що передбачають поступову передачу функцій від ЗЄС до ЄС при збереженні дії статуту ЗЄС, але з ліквідацією його інституцій. Це пов’язане з тим, що на відміну від статті 5 Вашингтонського договору, яка передбачає, що у випадку збройної агресії проти одного з членів НАТО інші вживуть усіх заходів, які вважатимуть за необхідні, стаття 5 Брюссельського пакту ясно визначає необхідність вжиття саме військової сили, а отже‚ містить якісно набагато сильніші взаємні гарантії держав–членів.

На саміті міністрів закордонних справ шістнадцяти країн–членів у Марселі у листопаді 2000 року відбулося офіційне припинення діяльності органів ЗЄС. З них залишилися лише генеральний секретаріат та архів із персоналом у складі двадцяти чотирьох чоловік, розвідувально–космічний центр у м. Торрехоні (Іспанія) та Інститут з досліджень проблем міжнародної безпеки у Парижі.

У 2000 році ЄС створив у повній аналогії до НАТО, як про це було домовлено на Європейській Раді у Гельсінкі (10 – 12 грудня 1999 року)‚ три нових органи військово–політичного характеру: Політичний комітет з безпеки, Військовий комітет та Військовий штаб. Країни–члени самостійно вирішують, які саме військові формування вони передаватимуть спільним силам швидкого реагування Союзу. На сьогодні ці сили нараховують близько 100 тис. солдатів, 400 літаків та 100 кораблів.

Проте діяльність ЄС у військово–політичній сфері серйозно ускладнюється тим‚ що Ірландія та нейтральні країни, які вступили до ЄС 1995 року‚ не бажають брати на себе багатосторонні зобов’язання щодо взаємної військової підтримки у випадку агресії. Серйозною проблемою є також відсутність у рамках ЄС спільної військової промисловості й висока залежність його країн–членів від зовнішніх поставок озброєнь, передовсім зі США. Понад 75 відсотків поставок зброї у країни ЄС надходить зі Сполучених Штатів, а їхні закупки одна в одної складають менше чотирьох відсотків.

Таким чином, створені на початку „холодної війни” військово-політичні об’єднання НАТО і ЗЄС зуміли не лише стримати радянську загрозу і в кінцевому підсумку домогтися саморозпуску (1 червня 1991 р.) створеної 1955 року Радянським Союзом Організації Варшавського Договору (ОВД), але й поступово тісно переплелися і перетворилися на розгалужений механізм, що забезпечує координацію військової політики країн-учасниць і їхню співпрацю в оборонній сфері. Зміни у глобальній системі міжнародних відносин на початку 1990-х рр. сприяли входженню до НАТО та ЗЄС більшості країн Центрально-Східної Європи й розбудові співпраці країн пострадянського простору з цими організаціями. Процес модернізації європейської безпеки включає поступову інтеграцію і співробітництво у рамках усіх існуючих на континенті структур. Відтак НАТО‚ ЗЄС та ЄС більше не виступають як відокремлені одиниці в системі європейської безпеки.