51. Теорем економіки добробуту

Перша:Усі стани ринкової рівноваги є оптимальними за Парето. Це перша теорема економіки добробуту.

У першій теоремі економіки добробуту зазначається, що конкурентний ринок вичерпує всі виграші від обміну: рівно­важний стан розміщення, досягнутий множиною конкурент­них ринків, обов'язково буде оптимальним.

Із формулювання цієї теореми випливає, що функціону­вання конкурентних ринків має приносити найкращий еко­номічний результат для суспільства. Проте у ній не йдеться про розподіл економічних вигод між індивідами.

Ринковий результат може бути економічно ефективним, однак не вважатиметься прийнятним для суспільства з інших міркувань. Наприклад, стан розміщення, за якого одному ін­дивіду належить все, а іншому —, також є економічно ефективним за кри­терієм Парето, оскільки при цьому буде забезпечена ринковарівновага, а покращання становища одного індивіда не може бути досягнуте без погіршення стану другого. Проте навряд чи індивід, який не матиме нічого, погодиться з таким ста­ном справ.

Тобто оптимальність розміщення не завжди є сумісною з соціальною справедливістю.

Разом із тим, навіть якщо не брати до уваги аспекти соці­альної справедливості, перша теорема економіки добробуту має певні проблемні аспекти, пов'язані з системою припущень, які лежать в її основі.

Перше теоретичне припущення полягає в тому, що інди­віди піклуються лише про своє власне споживання благ, а не про споживання інших. Зважаючи на таку егоїстичну поведін­ку, припускається, що індивідам байдужий добробут інших осіб. Це означає, що немає зовнішніх ефектів у споживанні. Друге припущення полягає в тому, що індивіди справді поводяться як досконалі конкуренти. У нашій моделі було лише два індивіди, і, якби так було насправді, то, оскільки їх тільки двоє, вони навряд чи приймали б ринкові ціни як дані, тобто.поводилися як ціноодержувачі. Таким чином, перша теорема економіки добробу­ту може справджуватися лише тоді, коли на ринку є така кількість учасників, яка здатна забезпечити конкурентну поведінку кожного з них. Це також означає, що кількість учас­ників ринку має бути невеликою стосовно ринку загалом, унаслідок чого жоден із них не матиме монопольної влади, тобто не зможе своєю поведінкою впливати на ринкову ціну.

Якщо вважати, що такі припущення виконуються, то пер­ша теорема економіки добробуту приводить до висновку: ринок приватних благ, на якому кожен суб'єкт діє з метою ма-ксимізації власної корисності, зумовить встановлення опти­мального стану розміщення.

У конкурентній економіці, де діють мільйони господар­ських суб'єктів, головне, що має знати окремий суб'єкт для того, аби прийняти рішення, — це ціни на блага. Спожива­чам немає потреби дізнаватися про технології виробництва благ, відносини власності, місце розміщення виробничих оди­ниць. Знаючи ціни, вони визначають обсяг власного попиту, і, якщо на ринку встановлюються конкурентні ціни, резуль­тат розміщення ресурсів в економіці буде оптимальним. Така економія на отриманні інформації є вагомим аргументом на користь державної політики підтримки конкурентного стану на окремих ринках.

Друга теорема економіки добробуту

Розглянувши першу теорему економіки добробуту, можна поставити запитання, чи буде справедливим і обернене твер­дження, тобто: будь-який оптимальний за Парето стан роз­міщення є одночасно ринковою рівновагою. Це твердження відоме як друга теорема економіки добробуту.

Спробуємо довести це твердження. Візьмемо певний опти­мальний за Парето стан розміщення. Із попереднього матеріа­лу відомо, що у точці А, яка відповідає цьому стану, криві байдужості, котрі відображають уподобання індивідів, будуть дотичними (рис. 15.8). Через цю точку ми завжди можемо накреслити пряму, що буде їхньою спільною дотичною.

Якщо вважати, що пряма лінія представляє бюджетні об­меження обох індивідів, то, максимізуючи свою корисність, кожен із них вибирає найкращий доступний споживчий набір. Оскільки точки початкових споживчих наборів обох індивідів збігаються, це означає, що маємо стан загальної ринкової рівноваги.

Отже, той факт, що стан розміщення, прийнятий за почат­ковий, є оптимальним, автоматично веде до того, що існува­тиме набір цін, за яких встановлюється ринкова рівновага.

Проте такий результат не завжди гарантується; він досягатиметься лише тоді, коли індивіди мають стандартні упо­добання.

Для прикладу розглянемо ситуацію, зображену на рис. 15.9. Точка А, де криві байдужості індивідів дотикаються, відпові­дає критерію оптимальності за Парето. Однак для неї немає набору цін, за яких індивіди І та II могли б здійснити такий вибір. На рисунку показано бюджетну лінію, що проходить через точку А, проте обсяги попиту індивідів І та II за таких цін не є сумісними: перший індивід бажатиме споживати набір, що відповідає точці Б, тоді як другий — набір, що відпо­відає точці А. Це ситуація, коли за певних цін обсяг попиту не дорівнюватиме розміру пропозиції на обох ринках, тобто ситуація загальної нерівноваги.

Незважаючи на те, що стан розміщення точки А є опти­мальним за Парето, він не може бути реалізований, оскільки уподобання першого індивіда не стандартні (вони є ввігнути­ми до початку його координат).

Причиною цього є те, що уподобання першого індивіда ввігнуті. Отже, потрібно дати більш точне формулювання дру­гої теореми: якщо всі суб'єкти господарювання мають стро­го опуклі вподобання, то завжди можна знайти такі зна­чення цін, за яких будь-який оптимальний за Парето стан розміщення являтиме собою ринкову рівновагу.

Друга теорема економіки добробуту дає підстави вважати, що проблеми розподілу та оптимальності можуть бути відок­ремлені при здійсненні економічної політики. Якщо суспіль­но бажаним є досягнення певного стану розміщення, опти­мального за Парето, то ринковий механізм здатний його до­сягти. Таким чином, ринковий механізм є нейтральним з огля­ду на розподіл. За будь-яких прийнятих суспільством критеріїв справедливого розподілу добробуту для його досягнення мож­на використати конкурентний ринковий механізм: спершу зробити перерозподіл початкових запасів благ для того, щоб визначити, яка саме частка суспільного багатства належить окремим індивідам, а потім дати змогу діяти ціновому механіз­му, що дозволить індивідам при здійсненні господарських транс­акцій врахувати справжню відносну обмеженість благ.