- •Предмет політолоігії як науки
- •Методи політології та її основні категорії
- •Політичні ідеї мислителей античної греції
- •Політичні ідеї вяених Давнього Риму
- •Політичні ідеї та вчення Давнього Сходу
- •Політична думка Середньовіччя.
- •Осоливочті політичних поглядів н.Макіавеллі
- •Політичні концепції соціалістів-утопістів.
- •Погляди т.Гоббса і д.Локка на походження і роль держави
- •Основні напрямки політичної думки в Європі хіх ст.
- •Політична думка Київської Русі
- •12 . Політична думка в Україні періоду козацько-гетьманскої доби.
- •Політична думка в Україні кінця хіх-на початку хх ст.
- •Поняття ”влада”: суть, ознаки, форма існування.
- •Політична влада: суть, структура, ресурси.
- •Легітимність влади. Шляхи легітимізації влади.
- •Ефективність політичної влади та фактори, що її визначають
- •Типи панування та типи політичної могутності.
- •19. Політичні режими та їх роль. Особливочті авторитарного політичного режиму
- •Тоталітарний політичний режим та його характеристика
- •Політична система: Суть, структура, закономірності розвитку.
- •Політична система та її типи.
- •Різноманітність моделей сучасної демократії.
- •Політична система сучасної України.
- •Держава в політичній системі та її функція. Теорії походження держави.
- •Правова соціальна держава та її основні принципи.
- •Політичні партії як єлемент сучачної політичної системи.
- •Історичні форми становлення політичних партій
- •Політичні партії та їх функції.
- •Класифікація політичних партій.
- •Партійні системи: характеристика і особливості.
- •33. Політичні партії сучасної України.
- •34. Громадське суспільство і його розвиток в Украйні.
- •35. Громадсько-політичні об’єднання та їх місце в політичній системі.
- •36. Поняття політичної культури та її типологія.
- •37. Політична культура та її функціїв суспільстві.
- •38. Політична соціалізація особи.
- •39. Політична свідомість та її рівні.
- •40. Радикалізм, анархія та популізм як типи політичної свідомості.
- •41. Етнос і політика.
- •42. Форми національного і державного устрою.
- •43. Види національної політики.
- •44. Політичні еліти та їх типологія.
- •45. Політичне лідерство. Типи політичних лідерів.
- •55. Сутність та принципи міжнародної політики.
- •58. Україна в сучасному геополітичному просторі.
Легітимність влади. Шляхи легітимізації влади.
Таким чином, засоби і методи, якими влада керує людьми, то не примха “верхів”, - то результат мовчазної взаємної згоди обох сторін. Саме ця сумісність “верхів” і “низів”, фактична терпимість підлеглих до методів поводження з ними (навіть якщо обурюються подумки, а не діяльно та масово) називається легітимністю влади, тобто її законністю з точки зору народу. Легітимність потрібно відрізняти від легальності, тобто юридичної законності, адже довіра і визнання влади “своєю”, “правильною” або, принаймні, терпимою (і навпаки) може не співпадати з її юридичною кваліфікацією.
Термін “легітимізм” виник на початку ХІХ сторіччя для означення політичного руху у Франції, що ставив за мету поновлення влади короля як єдиної законної влади, на відміну від влади Наполеона. Легітимність виступає однією з найсуттєвіших характеристик політичної влади. Розрізняють легітимність влади за походженням або за способом її встановлення /як наслідування на основі традицій при монархії чи на основі загальних виборів при демократичному устрої/. Отже, легітимність можна визначити як відповідний стан влади, коли громадяни добровільно і свідомо визнають право влади визначати їх поведінку, виконують її закони. Легітимною є та влада, з якою народ погоджується, визнає її відносно кращою, вибачає їй певні помилки і прорахунки.
Майже очевидно, що легітимність буває більшою або меншою, а вимірюють її за допомогою соціологічних опитувань (найпопулярніший, але ненадійний метод), підрахунком голосів на виборах або (найнадійніший метод) результативністю спроб домогтися від народу загальної та дійової підтримки своїх починань.
За мірками західної політології, стійке падіння легітимності нижче 30% вважається початком революції; у нас цей критичний поріг явно нижчий, але вирахувати його ще не вдалося. Водночас і легітимність усіх наших правителів – будь-яких епох – істотно вище, ніж у їх західних “колег”: ми - люди не дріб”язкові й легко вибачаєм владі свою матеріальну скруту, якщо вона обіцяє по-батьківськи піклуватися нами (і це, до речі, не вада, а специфіка нашої культури, котра нічим не гірша за будь-яку іншу культуру, просто вона використовується у нас іще надто спрощено, а тому - неефективно). Легітимація влади (тобто поглиблення довіри до неї) може бути досягнута двома основними способами: збільшенням ефективності керівництва або посиленням ідеологічного впливу на підлеглих.
Автор теорії легітимації Д.Істон, окрім цих двох способів, описав іще один, який він назвав структурною легітимацією: влада може базувати довіру до себе на запозиченні політичних інститутів і структур із країн, що мають загальновизнані (та жадані для даної країни) успіхи у певних сферах. Проте цей спосіб легітимації спрацьовує лише на перших порах, і фактично є спробою влади відтягнути вирішення для себе питання, яким чином вона збирається досягти легітимності – зосередившись насамперед на своїй ефективності чи на ідеологічній обробці мас.
Ефективність політичної влади та фактори, що її визначають
Ступінь ефективності влади визначається співвідношенням задекларованих та реалізованих нею цілей. Зауважимо, що в даній формулі задекларованими цілями вважаються не всі (тим паче передвиборні) обіцянки влади, а лише ті, на досягненні яких владарі роблять основний наголос і у своїй пропаганді, й у своїй діяльності, які вони проголошують першочерговими, і переконують в тому маси.
А втім, одної лише ефективності влади недостатньо для визнання її народом, адже і сама ефективність – це явище, повною мірою залежне від оцінки мас (а не тільки від об’єктивних цифр). Отже, щоби влада вважалась ефективною і через це мала сприятливі умови для отримання результатів – кредит довіри (готовність почекати) та слухняність щодо її наказів, - її політика має бути “прозорою” і публічною, а успішність діяльності – аргументовано доведеною. Все це забезпечує владі ідеологічно-пропагандистська робота. Яка, таким чином, є не просто другим способом легітимації, але обов’язковою умовою успіху в політиці. І якщо влада не застосує ідеологію для навернення народу на свій бік, то опоненти не втратять можливості відвернути маси від неї тим же “нечесним” способом.