35. Громадсько-політичні об’єднання та їх місце в політичній системі.

36. Поняття політичної культури та її типологія.

Політична культура включає історичний досвід, пам’ять соціальних спільностей і окремих людей у сфері політики, їх орієнтації, навички, що впливають на політичну поведінку. Загалом кожна політична культура — це певний кодекс правил поведінки в межах політичної системи.

Формами закріплення політичної культури можуть виступати політична символіка, функціональні архітектурні споруди, образотворче, монументальне мистецтво, публіцистика, література тощо. Окрім цього, політична культура реалізується у вигляді світоглядних установок, стереотипів, традицій і навичок, які виразно проявляються в політичній психології, менталітеті.

Американські дослідники Г.Алмонд і С.Верба визначають політичну культуру як систему емпірично фіксованих оцінок, переконань, почуттів, символів та цінностей, що визначає ті параметри, в межах яких та чи інша політична дія вважається легітимною. На основі порівняльного аналізу політичної культури п’яти країн /США, Великобританії, ФРН, Італії та Мексики/ автори запропонували власну типологізацію політичної культури, виділивши три її “чисті” типи:

Патріархальний - який формується в умовах вождизму, віри у всесилля одного керівника /патрона нації/. Така політична культура характеризується відсутністю у підданих інтересу до політичної системи, механізмів її функціонування та ефективності, невисокою активністю участі. Для неї характерна орієнтація скоріше на місцеві цінності та традиції /роду, клану, регіону/ і поширеність корпоративізму та сімейності.

Підданицький тип характеризується сильною позитивною орієнтацією на політичну систему і низьким рівнем власної участі. Люди підкорюються центральній владі, чекаючи від неї захисту і соціальних гарантій, одночасно ї довіряючи їй і побоюючись її диктату.

Активістський тип передбачає політичну активність, раціональну політичну поведінку, повагу до цивілізованих норм і правил політичного життя. Тобто громадяни активно зацікавлені у справах суспільства і намагаються особисто приймати в них участь. Така політична культура передбачає включеність громадян в різні громадсько-політичні організації для захисту власних інтересів.

Політична культура кожної окремої країни найчастіше являє собою складне і своєрідне переплетення названих “чистих” типів .На формування політичної культури впливають також рівень соціально-економічного розвитку країни, особливості національної культури, конкретного політичного режиму.

Політична культура існує у вигляді різних форм — національної, народної, масової, елітарної тощо. Найширшим поняттям є національна політична культура, яка включає в себе народну, масову та елітарну культуру. Вона становить сукупність усього духовного, шо пов’язано з типом владних відносин і специфікою реалізації влади, які притаманні певній нації, усій системі її політичних цінностей, особливостеї національних владних почуттів, уявлень, переживань. Це певна система політичних ідеалів, символіки, підсистема громадянського виховання, багатства політичної літератури, мистецтва, яка спирається на етничний матеріал, традиції, звичаї тощо. Тому зрозуміло, що політичні культури націй — це певний синтез різноманітних елементів різних культур. Наприклад вважається, що політична національна культура України становить комбінацію елементів західно-європейської культури (60 відсотків) та східних культур (26,3 відсотки), решта — це впливи маргінальних типів. У зв’язку з цим, дехто вводить ще поняття субкультури, під яким розуміються сформовані всередині пануючої національної культури певні автономні утворення різних соціальних, етничних, релігійних меншин. Саме вони часто визначають мислення та стиль життя окремих носіїв культури. Субкультури виступають результатом специфічного розвитку політичного життя окремих країн, регіонів, спільнот, впливу соціальних, релігійних, етнічних особливостей на політику. Субкультури проявляються в різних, специфічних підходах людей, які можуть сповідувати один і той же тип політичної культури, до тих чи інших політичних явищ. На основі таких підходів розрізняють політичну субкультуру молоді, інтелігенції, жінок, релігійних спільнот, соціоекономічні, вікові, етнічні субкультури.

У межах національних політичних культур розрізняють дещо вужчі поняття — народні, або (як їх називють деякі теоретики) масові культури. із розподілом національної культури на елітарну та масову до поняття масової культури (яка виникає з приходом народних мас у політику, парламентаризмом, науково-технічним прогресом) включаются ілюзії доступності політичної діяльності для загалу громадянства. Засоби масової інформації створюють можливість для спілкування з владою, для співучасті мас у політичних процесах. Як колись влучно зауважив Перікл, про політику можуть говорити всі, але творити її — лише вибрані. Масова ж політична культура формується з поширенням системи загального виборчого права, вона створює ілюзії регулярноі участі всього громадянства в политичному житті.

Із розвитком масової культури в національній політичній культурі виділяється елітарна культура. Під нею розуміють культуру політичного, національного керівництва вибраних, зрозумілу більше для “своїх”, вона притаманна політичній еліті та включає в себе певний кодекс поведінки, норм взаємо-відносин у суспільстві, систему вибраних цінностей, специфічну психологію, суму певних уявлень і образів.

Стосовно особливостей національної культури , політичної системи та режиму конкретної країни, спеціалісти виділяють дві основні моделі політичної культури – тоталітарно-авторитарну та ліберально-демократичну.

Для тоталітарно-авторитарної політичної культури характерним є пріоритет колективістських якостей і потреб громадянина над його індивідуальними якостями і потребами. Державні інтереси визнаються вищими і важливішими інтересів окремих громадян та соціальних груп /на зразок радянського “раньше думай о Родине, а потом о себе”/. Причому така політична свідомість і цінності суспільства формуються державою та партією цілеспрямовано і централізовано. В цьому напрямку працює загальнодержавна система засобів масової інформації, політична цензура, що робить політичне інформування громадян планомірним, однонаправленим і дозованим. Для такої політичної культури характерна і специфічна “стандартизована” мова, в якій переважають наказові і спонукальні форми, категоричність, шаблонність. Прояви політичної активності громадян заохочуються рідко і тільки в тих формах, які демонструють лояльність до влади і її підтримку.

Ліберально-демократична модель політичної культури характеризується перш за все переважанням в системі цінностей прав і свобод громадянина перед правами держави, і становлення такої культури є умовою формування правової держави. Це “відкрита” політична культура, що формується в умовах існування вільних і альтернативних засобів масової інформації, свободи слова і друку, без жорсткого контролю цього процесу з боку держави/ за винятком інформації екстремістського, насильницького спрямування/. Така політична культура передбачає і різноманітні форми політичної поведінки.