40. Радикалізм, анархія та популізм як типи політичної свідомості.

41. Етнос і політика.

Політична наука розглядає націю як один з базових суб’єктів політичного життя, аналізуючи як чинники її творення, так і визначальні ознаки нації як соціальної спільності. Енциклопедичний словник з політології визначає націю як тип етносу, соціально-економічну та духовну спільність людей з певною психологією та самосвідомістю, що виникає історично. В свою чергу, етнос – це велика група людей, які проживають на спільній території, мають спільні вірування, говорять однією мовою . Як зазначав Л. Гумільов , це “колектив людей, що склався природно на основі оригінального стереотипу поведінки, котрий існує як система, що протиставляє себе подібним іншим системам, виходячи із почуття компліментарності”. Компліментарність у розумінні Гумільова – це відчуття взаємної симпатії і спільності людей, яких об’єднує спільна історична доля.

Більшість авторів визначають націю як “політизовану етнічність” або як “одержавлений етнос”, вказуючи, таким чином, на те, що це є політична спільнота, в основі якої лежить етнос, а також на важливість політичного, державного чинника у становленні нації.

Нація, таким чином – це політично, державно організований етнос. Держава виконує не тільки об’єднуючу і організуючу роль, але й створює чіткі рамки такого етнічного об’єднання, забезпечує його життєдіяльність, захищає , оберігає від асиміляції, сприяє розвитку етносу і перетворенню його в державу як організовану спільноту. Отже роль держави у творенні і розвитку нації є очевидною.

Якщо говорити конкретніше, нація – це етнічна група, яка має: (1) власну державу, або – на сучасному етапі – розвинуту державну автономію, (2) єдину для всієї країни економічну систему /як правило – ринкову/, (3) літературну мову, яка – попри наявність місцевих діалектів – всіма вважається за взірець, (4) спільну культуру, тобто усталені віками традиції мислення та поведінки, що становлять особливий колорит кожної нації, відтворюючись несвідомо і будь-яким її представником, незалежно від його віку, статусу чи особистих уподобань.

Таким чином, не кожен народ може вважатись нацією, навіть якщо він має багатовікову історію. Зокрема, в Середні віки націй ще не було: натуральне господарство феодалізму /самозабезпечення і відсутність торгівлі/ призводило до політичної роздрібненості та культурної замкнутості кожної сільської громади, а тому у більшості людей було відсутнє таке, начебто, самоочевидне сьогодні почуття патріотизму. Люди готові були битись за власну домівку чи рідне село, але захист всієї країни не викликав у них ентузіазму, - адже вони розуміли свою приналежність лише до власного роду і тільки щодо нього відчували якісь зобов’язання. Тобто у них насправді не було держави, яку б вони вважали “своєю”, якою б пишались і ради якої готові були б на певні жертви; не було єдиної економічної системи і саме тому не було єдиної літературної мови /яку, зазвичай, створює великий національний поет, що надихає всіх яскравим звучанням свого мовного стилю/ та єдиної культури, яка можлива лише внаслідок тісного спілкування всередині нації. Фактично націями стають лише ті народи, що досягли політичного та економічного рівня капіталізму. Саме в цей час і створюються більшість національних держав.

На сьогодні є загальновизнаним право нації на вільне, самостійне існування, на створення власної держави у тій чи іншій формі, на реалізацію власних культурних чи духовних інтересів. А процес творення національної державності завжди пов’язаний з реалізацією суверенітету. Суверенітет чи суверенність як верховенство, незалежність від якихось сил чи обставин, означає не тільки право на свободу і незалежність від посягань зовні чи зсередини, а й право управляти, наказувати, здійснювати функції верховної влади. Національний суверенітет, як зазначає Б.Кухта, полягає у верховенстві даної нації в рамках держави-нації /унітарної/ а у багатонаціональних державах – це певного роду компроміс між націями, що становлять таку державу і делегують свої права корінній нації. Це верховенство і незалежність державної влади, що проявляється у винятковому праві власності на свою територію, її багатства і ресурси, праві самостійно отримувати й розподіляти прибутки, формувати бюджет, вступати у різного роду відносини з іншими суверенними державами. Рівень суверенітету, таким чином, означає і можливості для розвитку кожної нації в рамках багатонаціональної держави, і є показником становлення даної нації як політичної спільності.