10. Основні напрямки політичної думки в Європі хіх ст.

На початку ХІХ стор. у сфері соціально-політичних теорій активно розвивається ліберальний напрямок, що бере початок ще від Дж.Локка. Представлений цей напрямок перш за все концепціями І.Канта та Гегеля.

У вченні Канта про державу та право яскраво проявляється вплив ідей великої Французької революції та просвітників, їх ідей про природне право. Історія, за Кантом – це розвиток людської свободи, а мета людства – розвиток і здійснення свободи і справедливості у відносинах між людьми і державою. До того ж цей розвиток має здійснюватись не революційним шляхом, що базується на насильстві, а еволюційним - шляхом, що відповідає розуму. Перехід від світу насильства та сваволі до світу права Кант розглядав не лише як моральну необхідність, а й як історичну вимогу. Він наголошував, що завдання природи – сприяти розвиткові всіх закладенних у людини здібностей. Але це відбуватиметься лише за умови морального прогресу.

Політичне життя, за Кантом, воно повинно якомога ширше засновуватись на праві та ним регулюватися, відповідно - якомога менше допускати насильства та сваволі. Мораль і право у Канта тісно пов’язані в суспільному житті. Покликання права – гарантувати моралі той соціальний простір, де вона зможе себе найповніше проявити і сприяти розвитку здібностей людини. Загальнообов’язковість права у суспільстві шляхом примусу, а первісним і єдиним носієм примусу виступає держава. Завданням держави повинні бути. Ці ідеї лягли в основу кантової концепції правової держави.

Велику увагу Кант приділяє і аналізу громадянського суспільства. Він відокремлює державу і громадянське суспільство, віддаючи пріоритет саме громадянському суспільству, розуміючи його як надзвичайно широке утворення, яке має охопити з часом все людство, не обмежуючись межами окремих держав як національно-територіальних утворень. Існування громадянського суспільства пов’язується у Канта із становленням правової держави: громадянське суспільство – це таке суспільство, в якому максимальна свобода під зовнішніми законами поєднується з непереборним примусом, на основі чого й виростає справедливий громадянський устрій.

Подальший розвиток ідей правової держави та громадянського суспільства знаходимо в працях Гегеля.

Гегель розрізняє право у вузькому розумінні (абстрактне право), що регулює головним чином відносини людей у сфері володіння речами, і право в широкому розумінні, що визначає всю систему суспільних відносин і включає в себе державу. Особистість, за Гегелем є джерелом всякого права, і основне положення будь-якого права містить в собі вимогу: “будь особистістю і поважай всіх інших як особистості”. Право власності є невід’ємним правом особистості. Особистість, сім’я, соціальні страти лежать в основі громадянського суспільства. Охорона прав громадянського суспільства здійснюється державними органами (поліцією), а також корпораціями, тобто особливими громадськими спілками, належність до яких визначається діяльністю громадян та їх здатністю до праці. Таким чином, Гегель фактично описує структуру громадянського суспільства як сукупність громадян та їх об’єднань, що мають власні інтереси, і ці інтереси мають бути захищені від посягань. Вищу єдність всім елементам суспільства забезпечує держава.

Гегель визнає розподіл влади на законодавчу, виконавчу та княжу (яка в його розумінні є вершиною і началом конституційної монархії), що служило б гарантією подальшого прогресу державного ладу. Його держава мала бути правовою, однак Гегель вважав за необхідне підпорядкування прав і свобод індивідів, їх об’єднань, спілок й усього суспільства – цілому, державі. Він фактично описує державний устрій тогочасної Прусії, роблячи деякі поправки, що вели б до його лібералізації.

В ХІХ сторіччі формується також органічний напрямок у політичній науці, родоначальником якого був Г.Спенсер. Переносячи на суспільство закономірності розвитку живої природи, порівнюючи суспільство з біологічною організацією, Спенсер розглядав державу як особливий “соціальний організм”. У розвитку суспільства переважають еволюційні процеси, в основі яких лежить наслідування і здатність суспільства до саморегуляції. Сказане вище не означає, що Спенсер не аналізував державу як необхідний атрибут суспільства. Аналізуючи співвідношення суспільства, держави і особи, він віддавав пріоритет особі, розглядаючи державу як “необхідне зло”. Спенсер розглядає два типи держави: військовий, де особа поглинається суспільством і державою, а примус стає основним регулятором суспільного життя; промислова ж держава ґрунтується на свободі, ініціативі і мирному співробітництві громадян. Саме в цьому напрямку і повинна розвиватись держава. Отже, деякими сторонами своєї концепції Спенсер досить близький до лібералізму, хоча в політичній науці він відомий скоріше як послідовний сторонник соціального дарвінізму.

Значний вплив на розвиток політичної думки ХІХ та ХХ сторіччя справили ідеї марксизму. В концепції К.Маркса та Ф.Єнгельса значне місце посідають ідеї матеріалістичного розуміння історії - визначеності розвитку соціально-політичних та духовних процесів у суспільстві характером економічних відносин, і перш за все відносинами власності на засоби виробництва. Теорія додаткової вартості, обґрунтування суті держави як знаряддя панівного класу для утримання у покорі бідних і пригноблених, необхідності насилля, класової боротьби, революції як рушійної сили історії і умови переходу до нового ладу, розробка концепції диктатури пролетаріату – ці положення не тільки склали у Маркса досить цілісну систему, але й значною мірою вплинули на подальший розвиток політичної науки і суспільних процесів у світі. Досить цікавою в марксизмі була і ідея про історичну обмеженість держави, оскільки лад, що закономірно прийде на зміну капіталізму, буде ґрунтуватись на громадському самоуправлінні. Як перехідна форма до цього стану аналізується пролетарська демократія (диктатура більшості над меншістю). Значне місце займає обгрунтування ролі політичної партії в процесі революційних перетворень. Сильною стороною марксової теорії є її цілісність і системність.

Значне місце в історії політичної думки кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя посідають концепції італійських соціологів політики В.Парето та Г. Моски. З їх дослідженнями повя’зують не тільки формування специфічного напрямку – теорії еліт, але й появу сучасної політології як самостійної науки. Гаетано Моска розрізняв політичну науку і політичне мистецтво як практику здійснення політики, вважаючи предметом політичної науки дослідження тенденцій та законів організації суспільства, устрою політичної влади та різних політичних режимів. В основу політичної науки слід покласти спостереження та вивчення конкретних соціально-політичних фактів.

Парето та Моска ділять суспільство на два великих класи – правлячу меншість, яку вони називають елітою, політичним класом, вищою стратою та багато чисельний клас тих, хто підкорюється і не має практично доступу до влади. Виходячи з такого бачення суспільства і його структури, Парето визначав політику як сферу взаємодії цих класів. Існування еліт розглядається як закономірність суспільного життя, а самі еліти поділяються на два типи: “лисиць”, що діють хитрістю, гнучко і намагаються переконати маси, та “левів”, що діють силою, натиском, подавляючи опір мас.Влада повинна поєднувати в собі риси обох, якщо ж цього зробити не вдається, на зміну одній еліті приходить інша. Моска виводить навіть закон циркуляції еліт, зазначаючи, що своєчасна зміна еліт є основою соціально-політичної стабільності суспільства.

Надзвичайно великий вплив на становлення політичної науки справили ідеї М.Вебера. Методологічне значення мала розробка ним категорій “влада”, “панування”, “легітимність”, “бюрократія”. Він виділяє і описує три легітимних типи панування – традиційне, харизматичне та раціонально-правове, виводячи їх з характеру мотивації тих, хто підпорядковується. Аналізуючи раціональне панування, М.Вебер представив і концепцію бюрократії як специфічної форми організації сучасного суспільства.