2.2. Неокласичний варіант розвитку кількісної теорії грошей

Новим кроком у розвитку кількісної теорії грошей стала теорія, яка отримала назву трансакційного варіанта кількісної теорії. Серед її прихильників слід назвати таких учених, як А. Маршал, І. Фішер, та ін. особливо відомою стала теорія американського вченого І. Фішера (1867 – 1947 рр.), яка отримала назву трансакційної (лат. трансакція – означає угоду, що супроводжується взаємними поступками) – варіанта кількісної теорії грошей. У суто практичному значенні цей термін використовується для визначення грошей, які не приносять доходу і витрачаються тільки для поточних операцій, тобто для купівлі товарів та на оплату послуг. І. Фішер підійшов до аналізу взаємозв’язку між грішми та цінами більш широкого, ніж посередники, ураховуючи вплив на цей взаємозв’язок і чинників з боку ринку. Такий підхід був виправданий тим, що розвиток товарного виробництва призводив до суттєвого ускладнення як самого обміну товарів, так і всього процесу ціноутворення. У цих умовах неможливо розглядати залежність між грішми та цінами в межах тільки їхньої взаємодії, спрощеної до рівно важності грошей, як це робили представники класичної кількісної теорії грошей. Це по-перше.

По-друге, усе помітнішим став процес трансформації товарної природи грошей у нетоварну, що робило грошовий біг і емісію грошей надто еластичними й відносно незалежними від тієї товарної маси, яку вони обслуговують.

У праці «Купівельна спроможність грошей» І. Фішер розглядає залежність між цінами та грішми не тільки з погляду на масу грошей, що обслуговують обіг товарів, а й з урахуванням швидкості їх обігу і фізичного обсягу товарної маси. Залежність між цілими факторами він виразив формулою, яка отримала назву загального рівня обміну:

MV = PQ,

Де М – грошва маса, V – швидкість обігу грошей, Р – ціна індивідуального товару, Q – кількість товарів, що знаходяться в обігу.

Слід зауважити, що сама формула, відображаючи реальні, об’єктивні, повторювані причинно-наслідкові зв’язки між масою грошей, швидкістю обігу однойменної грошової одиниці і товарною масою, помножено на рівень цін, уже була виведена К. Марксом, і І. Фішер тут нічого нового не вніс. Але принципова відмінність підходу цього дослідника полягала в тому, що він виходив не з трудової теорії вартості й товарної природи грошей, а з позиції номіналістичної теорії.

Зробивши нескладні перетворення наведеного рівня обміну, І. Фішер виводить формулу ціни:

P = MV

Q

Отже, ціна товару, за його уявленням, прямо пропорційна масі грошей, помноженій на швидкість їх обороту і поділеній на кількість товарів. Отже, на відміну від своїх попередників, Фішер уважає, що на рівень цін впливає не один фактор (кількість грошей), а декілька факторів.

Проте розглядаючи взаємозалежність між цінами й кількістю грошей у довгостроковому періоді, І. Фішер уважав швидкість руху грошей і товарну масу умовно стабільними. Це не відповідає дійсному розвитку економіки, який характеризується циклічністю.

І. Фішер зробив спробу на цій підставі знайти засіб боротьби з кризами. Він пропонував в умовах підвищення цін збільшувати золотий вміст валюти, що, на його думку, мало забезпечити стабілізацію цін і запобігання кризі. Ця теорія отримала назву теорії стабілізації купівельної спроможності грошей.

Розвиток товарного виробництва постійно ускладнював обмін, а це, у свою чергу, вимагало подальшого вдосконалення теоретичних поглядів на гроші та грошовий обіг. Цей процес торкнувся й кількісної теорії грошей, яка в трансакційному варіанті І. Фішера вже не відповідала на запитання, котрі ставила практика товарно-грошового обігу. Так, ця теорія виходила з поступової зміни швидкості обігу грошей. Але виявилось, що швидкість руху грошей може швидко змінюватися. Окрім цього, на ціноутворення суттєво впливають монополії, що теж не враховувалось трансакційним варіантом кількісної теорій. Недоліком транс акційного варіанта було й те, що взаємозв’язок цін і грошової маси розглядався в макрорівні, що не давало змоги з’ясувати мотиви поведінки господарюючих суб’єктів в умовах зміни певних грошових параметрів певну частку цих недоліків було подолано з появою тієї течії кількісної теорії грошей, яка тримала назву кембриджської версії. Її ще називають теорією касових залишків, які А. Пігу пов’язує з кількістю касової наявності у населення і підприємств (це готівка та залишки на поточних рахунках).

Кембриджська версія виникла на початку ХХ ст. Її засновниками і прихильниками стали такі відомі англійські економісти, як А. Маршал, А. Пігу, Д. Робертсон та ін. Відмінності цього напрямку кількісної теорії від транс акційного варіанта полягають у такому:

• проблеми взаємозв’язку між зміною грошової маси і рівнем цін розглянуто на мікрорівні;

• деталізація цього мікроекономічного процесу досягається за рахунок аналізу суб’єктивної поведінки господарюючого суб’єкта щодо використання готівки, яка перебуває в розпорядженні господарюючих суб’єктів і утворює так звані касові залишки.

Їх використання визначається певною мотивацією з боку учасників господарського обороту, тобто фізичних та юридичних осіб. При цьому загальна реакція господарюючого суб’єкта пов’язується з тим, що певну частку грошей він витрачає як трансакційні гроші, тобто використовує їх для забезпечення особистого і виробничого споживання. Другу ж частину грошей їх власники витрачають для нагромадження. Отже, кембриджський варіант кількісної теорії грошей базується на врахуванні трьох функцій грошей:

• засобу обігу,

• засобу платежу,

• засобу нагромадження та утворення скарбів.

Важливим моментом цього варіанта кількісної теорії грошей є те, що мотивація дій господарюючого суб’єкта щодо розподілу касового залишку на трансакційну його частину і на частину, що нагромаджується, визначається на основі так званого «портфельного» підходу. Суть цього підходу полягає в тому, що гроші як найліквідніший актив у розпорядженні господарюючого суб’єкта діляться на ці дві частини в пропорції, яка залежить від рівня дохідності тих грошей, що нагромаджуються. Чим вища дохідність, тим відносно менша частка трансакційних грошей. Що ж стосується цієї дохідності, то він визначається нормою відсотка, який, у свою чергу, встановлюється за межами сфери обігу.

Представники цього напрямку кількісної теорії грошей підкреслюють, що попит на гроші для трансакцій дуже чутливий до втрат від зберігання грошей в альтернативних формах активів. Якщо доходи від активів (акцій, облігацій тощо), у які розміщені гроші фізичних і юридичних осіб, зростають або досить високі, тоді власники грошей зменшують суму своїх грошових заощаджень і збільшують ту частку касових залишків, яка йде на придбання активів. Зрозуміло, що коли цей процес стає масовим, то це певною мірою стимулює розвиток виробництва, бо відволікає гроші на фінансовий ринок. Це дійсно так, особливо тоді, коли гроші переважно перетворюються в державні облігації, а держава, як правило, випускає їх для покриття дефіциту свого бюджету або використовує на не виробничі витрати.

При формуванні портфеля активів інвестори (власники грошей) користуються певними правилами, найважливішими з яких є такі:

• необхідність диверсифікації портфеля. Тобто потрібно розміщувати гроші в різні за прибутковістю й надійністю активи. Американці говорять, що не слід тримати всі яйця в одному кошику;

• ризикове розміщення грошей інвестори здійснюють тільки тоді, коли за цими активами передбачається дуже високий рівень прибутковості.

З огляду на ці підходи представники кембриджського варіанта кількісної теорії грошей пропонують свій варіант загального рівня обміну:

M = K * PQ,

Де К – коефіцієнт заощадження. Він за своєю величиною і значенням дорівнює зворотному значенню показника V в рівнянні І. Фішера, а саме К = 1/V. Але показник К визначається на відміну від V дією значно ширшого кола чинників. Так, на нього впливає норма відсотка (r). якщо норма відсотка зростає, то значення К падає, і навпаки. При умові зростання відсотка прискорюється обіг грошей.

Кембриджська версія кількісної теорії грошей має ту особливість, що вона виходить з примусового характеру емісії грошей. Емісія є екзогенною, тобто незалежною від господарюючого суб’єкта, і здійснюється державою автономно у вигляді довгострокової емісії та продажу державних цінних паперів. На думку представників означеної вище теорії, це призводить до двох принципово можливих моментів:

1. Маса грошей (М) визначає ціну (Р).

2. Власник грошей при формуванні касових залишків і їх поділу на трансакційну частину та заощадження виходить з принципу забезпечення для себе максимальної вигоди на основі альтернативності вибору між різними формами (гроші, що перетворюються в матеріальне багатство, яке не приносить доходу, і гроші як ліквідний актив, здатний принести дохід, багатство).

Означений вище підхід становить і проблему суб’єктивної реакції власників грошей на загальну ситуацію в суспільному господарстві. Вона є суб’єктивно за прийняттям рішення і об’єктивною за своїми економічними наслідками.

Представники кембриджської школи підняли й проблему грошової рівноваги. Найбільш повне відображення це питання знайшло у формулі А. Пігу (кембриджське рівняння):

M = rRP,

Де М – маса грошей, R – фізичний обсяг виробництва за певний проміжок часу, Р – ціна виробленої продукції, r – частина виробленої продукції (RP), яку зберігає у грошовій формі.

Коли частина валового внутрішнього продукту, яку населення зберігає у грошовій формі (r), є незмінною і водночас незмінною є ціна виробленої продукції (Р), виникає обернено пропорційний зв'язок між купівельною силою грошової одиниці і величиною касових залишків у народному господарстві. Тобто касові залишки зростають, а купівельна спроможність грошей падає, і навпаки.