Тема 5. Генеалогічні проблеми періоду централізації.

Служиві князі: типологія, генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні права. Динаміка переходу на московську службу. Формування складу Московського Двору, його ієрархія. Місництво й проблеми генеалогії, термінологія місництва. Чини і звання в Російській централізованій державі. «Виїзжі» дворянські роди в Росії. Легенди про генеалогічне минуле.

Лекція 1. Служиві князі: генеалогічний склад і соціальний статус. Формування, структура й ієрархія московського двору.

Категорія служивих князів, що з'явилися в Росії у процесі централізації й існували до кінця XVI століття, є найбільш складною у генеалогічному, соціальному і політичному планах. У дореволюційній історіографії проблема служивих князів не розглядалася, однак, історики багато уваги приділяли характеристиці шару служивих людей (Яблочков М., Павлов-Сильванський Н.П., Ключевський В.О.¹). Вчені підкреслювали, що вони першими утрачають волю пересування (право переходу чи виходу: спочатку право “відкластися з землею”, а потім і без землі), говорили про покріпачення бояр і князів. Ключевський В.О. першим побачив у цьому процесі закономірний хід формування управлінської структури періоду централізації, складу Государева Двору і Боярської думи, до яких уключалася аристократична верхівка служивих людей (своєрідна політична компенсація за втрату права виходу).

У радянській історіографії уперше Веселовський С.Б. у своїх працях²дав докладну характеристику уділів князів Одоєвських, Оболенських, Воротинських, Бєльських, Мстиславських, але він не бачив принципової різниці між удільними й служивими князями рубежуXV-XVI ст. Уділи служивих князів із загальної маси уперше виділив Тихомиров М.Н.³Його точку зору розділив і продовжив дослідження в цьому напрямку Зимін А.А.⁴, який у середині 70-х років опублікував об'ємну статтю про служивих князів. Він відзначав, що в цей час у Російській державі існував прошарок так званих “слуг” чи служивих князів, що утворилися, в основному, у результаті приєднання до Росії західноруських земель. До їхнього складу ввійшли роди князів Трубецьких, Белевських, Одоєвських, Оболенських, Воротинських, Бєльських, Мстиславських, В'яземських, Мезецьких, Мосальських, Стародубських, Глинських. Ця точка зору стала переважною у радянській історіографії. У 80-і роки ХХ століття, Зимін А.А., продовжуючи вивчати цю проблему, дає інше, більш широке трактування даного поняття, включаючи в нього всіх князів, що перейшли на московську службу в процесі централізації¹. У їхньому складі, у залежності від соціально-політичного статусу, часу переходу, місця в придворній ієрархії можна виділити три основних шари: старомосковські княжата, княжата Північно-Східної Русі, княжата Південно-Західної Русі. Таким чином, можна виділити два підходи до категорії служивих князів – широкий та вузький. У широкому розумінні ця категорія містить у собі всіх князів (великих і удільних), що перейшли в процесі централізації на московську службу, яка стала на той час державною. У вузькому розумінні слова – це князі південно-західного регіону. Розглянемо основні категорії служивих князів.

Старомосковськими княжатами умовно називають тих, хто ще наприкінці XIV ст. перейшли на московську службу й устигли ввійти до складу великокнязівського двору в період його формування. У їхньому числі:

Гедиміновичі (князі Хованські, Патрикєєви, Булгакови, Голицини, Куракіни, Колишкови, Щенятєви); Стародубські (князі Ромодановські, Пожарські, Ряполовські, Гагаріни, Кривоборські);Оболенські (князі Репніни, Щербаті, Тростенецькі, Нагі, Довгорукі, Телепніни); Звенигородські (князі Ноздроваті, Токмакови). Цей шар відрізнявся більш міцним соціально-політичним положенням, раннім включенням до складу Государева Двору й Боярської думи, відсутністю великих земельних володінь у Північно-Східній Русі (крім Стародубських).

Другу групу служивих князів утворили вихідці з колишніх великих князівств Північно-Східної Русі. Це князі: Суздальсько-Нижегородські (основних гілок дві – Шуйські та Горбаті, роди яких припинилися після 1638 р.); Ярославські (у числі яких Курбські, Шаховські, Шестунови, Хомякови, Пенкови, Чулкови, Прозоровські, Шехонські); Ростовські (роди Голеніних, Щепиних, Пужбольських, Бахтеярових, Хохолкових). Окремо знаходяться, але відносяться до цієї групи Тверські князі (Телятєвські, Микулинські, Дорогобузькі, Холмські, Нащокіни, Нагі) та Рязанські (найбільш відомий рід Пронських).

До кінця XV століття з вищезгаданих шарів формувався склад Государева Двору, у якому досить чітко виділялося три елементи:

1. Князі, що знаходилися на московській службі з XIV століття (Гедиміновичі, Оболенські, Ряполовські і їхні відгалуження) ;

2. Бояри, що здавна знаходилися на московській службі (Кошкіни, Морозови, Челядніни тощо), нетитулована старомосковська знать;

3. “Діти боярські”, представники бічних гілок тих же родів, місцеві землевласники, що досягли підвищення службою.

До цих кіл уже не могли пробитися служиві князі Південно-Західних земель, що перейшли на московську службу на рубежі XV-XVІ ст. у зв'язку з російсько-литовськими війнами і зберегли особливий соціально-політичний статус у Російській централізованій державі.

До третьої групи входять князі південно-західних земель, що перейшли на службу на рубежі XV-XVIст. Визначимо фактори, що дозволяють об'єднати їх в одну групу і говорити про значення цієї категорії у вузькому розумінні слова: приблизно той же самий час і умови переходу на московську службу; тісний історичний, часто родинний, зв'язок із Великим Литовським князівством; загальні поземельні права й регіон приналежності; політична доля й час включення до вищих владних структур; відсутність формальних прав на великокнязівський стіл; у них залишився особливий політичний і соціальний статус у державі впродовж усього XVI ст. Вони займали проміжне місце між удільними князями, княжатами Північно-Східної Русі та старомосковськими князями й боярами. При цьому поземельні права й місце в місницькій ієрархії були вище, ніж у бояр, а реальна влада та роль у державі – нижче (за рідкісним винятком).