Тема 6. Дворянство і проблеми генеалогії.

Загальна характеристика формування західноєвропейського дворянства. Дворяни в Древній Русі. Формування прошарку служивих землевласників, законодавче оформлення його соціального статусу, поземельних прав і привілеїв. Дворяни й поміщики: генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини. Потомствене й особисте дворянство. Іноземні роди, їх права й привілеї у Російській імперії. «Виїзжі» дворянські роди в Росії. Легенди про генеалогічне минуле, їхня роль у формуванні феодальної ієрархії періоду феодалізму.

Лекція 1. Західноєвропейське дворянство. Російські дворяни і поміщики: генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини.

На Заході дворянство починає формуватися після падіння Римської імперії, коли на її руїнах стали виникати нові держави, засновані германцями. Спочатку одержання відмінностей було персональним, потім – спадкоємним. Королі за службу давали бенефіцій, що згодом ставав леном і феодом. Бенефіцій – особисте дарування, що супроводжувало деякі посади (герцога, графа, маркграфа) у Франкській державі.Виникнувши при Меровингах (481-751 рр.), при Каролінгах (751-987 рр.), персональні посади стають спадкоємними, зливаються з особистим майном і перетворюються на лени, навколо яких групується сільське населення. Поступово землевласницькі права злилися з правом влади і їх стали розглядати як складову частину усякого великого землеволодіння. Тоді великі землевласники стали приймати на свої землі всіх бажаючих і давати їм бенефіцій за службу. Так утворився клас великих землевласників, які не займали королівських посад, але користалися судовими, поліцейськими, фінансовими і військовими правами (тобто феодальним імунітетом) стосовно населення, що живе на цих землях. Місцеві функції державної влади опинилися в руках великих землевласників, що здобули реальну владу на місцях, мали військову підтримку місцевих феодалів, котрі матеріально залежали від них. Королівська влада повинна була з цим вважатися й давати великим землевласникам місце в королівській раді.

У Франції вершиною феодальної ієрархії був герцог, що мав повний імунітет (Нормандський, Бургундський, Тулузький, Блуа, Анжу та ін.). Нижче їх розташовувалися маркграфи, графи, титуловані барони (часто з духовенства). Ще нижче – віконти. Усі названі категорії служили (іноді фіктивну) безпосередньо королю. Основою піраміди були сеньйори – землевласники більш дрібних масштабів, яки служили не безпосередньо королю, а комусь із числа титулованої знаті. У процесі централізації аристократія втратила суверенітет, але зберегла титули (графів, герцогів, баронів) і одержала місце в придворній ієрархії. Вони утворили вищий прошарок французького дворянства, нижче знаходилася нетитулована частина землевласників, родовід яких доходив до 1400 р. Ця станова ієрархія існувала до Великої французької революції.

В Англії сформувалася система, аналогічна континентальній Європі. Дворянство поділялося на вище й нижче. Вище: герцоги – 21 англійський і 7 шотландських родів, маркізи – 20; графи – 11; віконти – 25; барони – 273 роди. На початку ХХ ст. вища шотландська й ірландська знать складалася з 262 родів, із яких – 135 були перами з'єднаного королівства. Нижче дворянство називалося “джентри”. До нього примикали жалувані баронети й кавалери орденів.

В Італії не склалося строгої станової ієрархії у зв'язку з особливостями соціально-політичного розвитку: уже в стародавності тут були великі землевласники, остготці не внесли нічого принципово нового; наприкінці ІХ ст. виникає ряд держав, іноді на чолі з духовними особами або аристократичні республіки.

У Німеччині феодалізм розвивався повільніше, ніж у Франції чи Італії, тут рано оформилася сильна королівська влада. Станова ієрархія складається у ХІІІ ст. на основі “Саксонського зерцала”, у якому встановлювався порядок розташування геральдичних щитів. 1 щит – королю; 2 – духовним князям (герцогам), 3 – світським феодалам, 4 – вільним панам. Тоді ж у ХІІІ ст. виникає лицарство, у наслідку – середнє дворянство, що формувалося з вільних панів. (Перші ознаки майбутнього лицарства з'являються у франків у VIII ст. Це військо васалів, що одержало землю за умовою служби). На Росію вплив німецьких традицій ішов через Прибалтику: з 1710 р. прибалтійські німці входять до складу російського дворянства, що офіційно було підтверджено спеціальним указом у 1723 р.

Швеція: початок її дворянства посходить до тієї ради, що утворилася навколо короля в ХІІІ ст. Остаточне оформлення дворянства датується XVI ст., коли великі землевласники здобувають права й значення при дворі. З початку XVII ст. у Швеції складається станово-представницька монархія. Від шведського дворянства бере свій початок фінляндське, котре з початку ХІХ ст. увійшло до складу російського. На початку ХХ ст. у Фінляндії було 236 дворянських родів, із них: 8 – графських, 47 – баронських, плюс 8 графських і 45 баронських, отриманих від шведських королів.

Литва, Польща. У XIV ст. у Литві сформувався державний лад з ознаками європейського феодалізму. На чолі – великий князь, нижче – князі уділів. Верхній шар знаті, як і на Русі, називався бояри, дружинники. Наприкінці XIV ст. у Литву проникають польські звичаї й традиції титулування, що стали офіційними після об'єднання Литви й Польщі (у 1549 р. утворюється Речь Посполита). З XV ст. у цей регіон проникають деякі форми європейських гербів і титулів. Після поділу Польщі й приєднання її земель до Росії, було розроблено спеціальне законодавство про права дворянства, за яким виділялося близько 110 посад (чинів державного, придворного, військового характеру), що давали право на отримання статусу російського потомственого дворянства. На початку XX ст. на території, що входила до складу Росії, користалися князівськими титулами – 10 польських родів, у їхньому числі Чарторизькі, Радзівіли; 120 носять графський титул, із них у Росії визнані 56 (у їхньому числі Бєлінські, Мнішки, Островські, Потоцькі). 17 родів одержали титул від папи Римського, але в Росії не визнані. 32 роду – баронських, із них у Росії визнані 6: Вишинські, Горохи, Косинські, Растовецькі, фон-Смоліни, Шодуарь. Станова система титулування і відповідна їй ієрархія існували в європейських державах доти, поки зберігалося феодальне землеволодіння з характерними для нього соціально-політичними традиціями.