Російські дворяни й поміщики: генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини.

Дворянство в загальноприйнятому змісті цього слова, як вищий правлячий шар землевласників, оформляється в Росії у XVIII ст. На той час воно проходить довгий шлях еволюції від нижчої ланки управлінських структур, молодшого дружинника до вищого правлячого кола. У початковий період генезису дворянства не було ні загальної назви шару, ні загальстанового усвідомлення себе соціальною спільністю. Уперше поняття “дворяни” ми зустрічаємо в Лаврент"євському літопису під 1175 роком, у розповіді суздальського літописця про убивство Андрія Боголюбського. Приселков М.Д., який ретельно вивчав літопис, прийшов до висновку, що ця розповідь була записана незабаром після подій, про які йде мова. Це дозволяє говорити про появу терміна ”дворяни” в останній третині XII ст. Потім термін неодноразово зустрічається в 1 Новгородському літопису під 1210, 1214, 1215, 1218 роками. Близьке йому за значенням поняття “дворні люди” уперше зустрічається у Воскресенському літопису під 1215 р., а дворний слуга – в Іпатіївському літопису під 1281, 1287, 1288 роками¹.

Таким чином, у XII-XIII ст., куди ведуть нас витоки російського дворянства, для позначення осіб цього соціального шару вживалося декілька термінів: дворяни, дворні люди, дворні слуги, слуги під дворським. У літературі немає однозначного трактування значення цих термінів. Разом із тим, можна відзначити, що ці поняття поступово зближаються й залишається одна загальна назва – дворяни. Наприкінці XIX ст. Ключевський В.О. висловив точку зору, найбільш близьку сучасним авторам. Він вважав, що зазначеними термінами називали молодшу дружину. Цю тезу розвив М.Б. Свердлов², який вважав, що перші дворяни з'явилися в Древній Русі на ґрунті сеньориальної служби в період роздробленості і з їхнього складу формувався кістяк владних структур великих і удільних князів.

У відношенні економічного становища перших дворян джерела не повідомляють ніяких даних. По новгородських договорах 1234 р., 1266 р. відомо, що вже у XIII ст. склалися різні форми землеволодіння дворян (і вотчина, і умовне тримання). Найдавнішими умовними триманнями (маєтками) були “служні землі” із князівських, боярських, митрополичих земель – сеньориальні дарування XIII-XIV ст. внутришньовотчинного характеру. Практика роздачі землі на умовах обов'язкової служби вперше в офіційному документі, що має статус юридичної загальнодержавної норми, згадується в духівниці Івана Каліти (1325-40 рр.). У ньому, зокрема, міститься розпорядження про передачу їм своєму слузі, Борисові Воркову, села Богородицьке (Ростовська обл.) на умовах служби великому князю і його дітям. Аналогічні розпорядження є також у духівниці Семена Гордого (1340-53 рр.) і договірній грамоті Дмитра Донського (1359-89 рр.) із серпуховським князем Володимиром Андрійовичем. Однак, у той час ще не існувало терміна “маєток”.

По соціальному складу перші поміщики були, як правило, “слуги під двірським”, що виконували господарсько-адміністративні і судово-військові функції. Для них обов'язковість служби стає майновою, точніше поземельною, на відміну від “вільних слуг”, які до XV ст. користалися правом від'їзду і не втрачали при цьому землю. У той період “дача землі” носила внутришньовотчинний характер.

З кінця XV ст. помісні роздачі мали на меті забезпечення державних потреб, “испомещение” служивих людей здобуває масовий, загальнонаціональний характер. У цілому, державна діяльність московського великокнязівського столу в період централізації характеризувалася конфіскаційно-переселенською політикою. З цим пов'язана розповсюджена точка зору про те, що соціальний прошарок поміщиків виник у зв'язку з масовим переселенням новгородських бояр у 1483-84 рр. Однак, Кобрін В.Б., відомий дослідник російського середньовіччя, вважає її помилковою¹. На думку зазначеного автора, така термінологія з'явилася в текстах новгородських літописів після їхнього редагування в XVI ст., але практика роздачі землі на умовному праві існувала значно раніше. Вірогідно відомо, що помісне (умовне) право оформляється в загальнодержавному законодавстві наприкінці XV століття (ст. 63 Судебника 1497 р.). По мірі розвитку помісної системи умовність володіння відходить на другий план, усі частіше зустрічається спадкоємна передача. Основна умова помісного володіння – обов'язковість служби – поширювалася на вотчину вже по “Уложенію про службу” 1556 р., яке прямо зрівняло норму служби з обома типами землеволодіння. У складі поміщиків XV-XVI ст. були і власники вотчин – бояри, окольничі, діти боярські. Вони за службу одержували поземельний оклад на умовному праві і розширяли свої володіння (тобто одночасно володіли вотчиною й умовним триманням – маєтком).

Загальновідомо, що в період централізації відбувається переростання сеньориальної служби в державну. Це привело до зміни генеалогічного складу дворян і їхнього соціально-політичного статусу. Формується поняття державної служби, з'являється прошарок служивих людей, до складу яких входять усі, хто знаходився на службі великого князя – від колишніх князів уділів до рядових дворян. Таким чином, дворяни, у минулому члени вотчинної адміністрації і молодші дружинники, опиняються в одній соціальній групі зі своїми колишніми сюзеренами. Вони займали різні ступіні ієрархії, але відносилися до однієї соціальної категорії. Нащадки дрібних удільних князів (Ушаті, Симські, Прозоровські тощо) зрівнялися з нетитулованим московським боярством, навіть встали в один ряд із другорядними по родовитості, але впливовими при дворі родами Кошкіних, Количевих, Сабурових. Цей процес можна помітити при формуванні складу й ієрархії служивих князів.

Дворяни і діти боярські московського списку були головними діячами центрального управління (цивільного і військового). Первісне звання “діти боярські” було більш почесним, але з 1566 р. у грамотах на перше місце висуваються дворяни. У XVII ст. категорія дворянства поглинула проміжні соціальні верстви, але ще не оформилася як офіційна назва усього прошарку служивих землевласників і не охоплювала вищий його розряд – представників титулованих родів. Однак, навіть після встановлення офіційного найменування дворянин, ним було не прийнято користуватися в побуті (образливо було звернутися “дворянин Голіцин”). Слід зазначити, що дворянин – не звання, не титул, а визначення соціального статусу. Для виділення знатних, наближених до імператорського Двору родів, з'явилася нова система соціального етикету, яка враховувала європейські традиції титулування і конкретні соціально-політичні потреби державного розвитку. Зближення розрядів служивого прошарку продовжувалося на протязі всього XVII ст. У його основі лежали такі фактори: загальні по суті землевласницькі права; служиве положення в державі; загальний статус відносно військової служби; ліквідація деяких привілеїв титулованої знаті. Крім того, із початку XVII ст. стежили, щоб у число “служивих по отечеству” при нових наборах не попадали діти селян, священиків, холопи. Це створювало соціально-правові передумови оформлення потомственого дворянства.

У результаті реформ початку XVIII ст. сформувалася складна система державного управління. Для її функціонування була необхідна спеціальна група осіб, які підпорядковувалися тільки верховної владі і залежала від неї у службовому відношенні і майновому забезпеченні. Петро I робить ставку на дворянство, якому, як і під час свого виникнення, треба було взяти на себе виконання адміністративно-фінансових і військових обов'язків, але вже на якісно новому рівні. Еволюція дворянства цього періоду забезпечувалася свідомою діяльністю державної влади, що відбилося в появі спеціального дворянського законодавства. Два законодавчих акти петровського періоду мали вирішальне значення – указ про єдиноспадкування 1714 р. та “Табель про ранги” 1722 р. Перший фактично зрівнював у правах маєток і вотчину, другий – надавав право придбання статусу потомственого дворянина за вислугою (за військовою службою з XIV класу, за цивільною – із VIII. Ні носії родових титулів, ні великі поміщики-землевласники до “Табелю про ранги” не потрапили. Родова аристократія опинилася поза головною службовою ієрархією і щоб потрапити до неї повинна була вступати на службу державі. Виявилася ще одна особливість: як тільки отримання дворянства за службою набуло масового характеру, упав його авторитет в очах громадськості (дворянство, яке було отримано за чинами стало розглядатися як другосортне).

Петровське законодавство вело до появи безземельного дворянства, що було зовсім новим явищем. З моменту свого становлення дворянин був “служивим землевласником”. Саме з ним пов'язана поява й розвиток до рівня державної політики умовного землеволодіння – маєтку (на відміну від вотчини, родового спадкоємного володіння). Протягом усього XVIII ст. відбувається зближення землевласницьких прав вотчинників і поміщиків: перші стали зобов'язані державі службою, другі – юридично закріпили право розпорядження землею

Уже при Петрі I дворянство поділялося на потомствене й особисте. Принцип і норма потомственого дворянства були сформульовані в іменному указі від 6.01.1721 р., у якому говорилося, що дворянами є всі обер-офіцери, їхні діти й нащадки. Через рік було установлено (15 пункт “Табелю про ранги”), що дворянське достоїнство передається тільки сину, що народився після одержання обер-офіцерського чина, а при відсутності такого – одному з дітей, що народилися раніше. Інші діти одержували статус обер-офіцерських дітей. У відношенні осіб цивільної й придворної служби питання про передачу дворянського статусу вирішувалось ще суворіше: “які в рангах не з дворян, оних діти не суть дворяни”. Так була юридично оформлена практика дарування особистого (персонального) дворянства (тобто без права наслідування). Сам термін “особисте дворянство” був зафіксований у Жалуваній грамоті дворянству в 1785 р.

Потомствене дворянство по петровському законодавству отримувалось:

Народженням від батька - потомственого дворянина; даруванням найвищою владою (правил не існувало); службою військовою й громадянською (строго відповідно до законодавства - за чином чи орденом); особисті дворяни могли стати потомственими, коли отримували наступного чину або виклопотали у імператора дозвіл на право передачі дворянства в спадщину у зв'язку з багаторічною (більш 20 років) службою в обер-офіцерському чині.

Дворянство мало істотні переваги перед іншими верствами, але на початку XVIII ст. цей прошарок жив за суворим розпорядком. Він мав один всепоглинаючий обов'язок – служити державі. У 60-80 роки XVIII ст., при Катерині II, коли завершився процес корпоративного оформлення дворянства і його перетворення в привілейований пануючий прошарок, російське дворянство одержало законодавство, що звільнило його від яких-небудь обов'язків перед державою і надало йому самоврядування. Оформлення корпоративних прав російського дворянства на протязі XVIII століття, поява безземельного дворянства вели також до зміни змісту поняття поміщик. Їм стали позначати дворян, що мають земельні володіння, на відміну від дворян – державних службовців. У той же період стає більш рішучою станова політика держави. Ії важливою метою було забезпечення спадкоємного характеру дворянства, обмеження доступу до цього прошарку осіб недворянського походження. У зв'язку з цим у XIX ст. двічі (11.06.1845 р. і 19.12.1856 р.) підвищувався рівень вимог для отримання дворянства по вислузі (див. табл. 13). Така політика пояснювалася деякими обставинами. У зв'язку зі збільшенням бюрократичного апарату мав місце дефіцит потомствених дворян і уряд не скасував петровського законодавства. З іншого боку – держава, як і раніше, дотримувалася обмежувальної станової політики і цим було обумовлене звуження можливостей отримання дворянського статусу за вислугою. У 80-і роки XIX ст. передбачалося ще раз підвищити клас, що дає право отримання дворянства (із VI і IV до III). Це положення не було реалізовано, але обмеження усе-таки були встановлені. З 1.08.1898 р. IV чин став даватися тільки після п'яти років перебування в попередньому класі й посаді. Через два роки (2.08.1900 р.) до цього додана ще одна умова – обов'язковий термін служби в класних чинах не менш 20 років. У результаті на рубежі XIX-XX ст. стало практично неможливим одержати потомствене дворянство за чином, проте була поширена практика підвищення тих, хто вже належав до дворянства, але раніше не домігся чинів.

Таким чином, ми розглянули соціальний статус і поземельні права російських дворян і поміщиків. У відношенні генеалогічного складу цих прошарків можна відзначити, що він мінявся відповідно до його еволюції й соціального статусу. Спочатку, дворяни були представниками неаристократичних родів, тобто в генеалогічному плані не належали до князівських династій Рюриковичів, Гедиміновичів. У XVIII ст. ішов процес корпоративного оформлення дворянства й злиття двох форм землеволодіння (вотчинного й умовного), тоді терміном дворяни стали позначати як потомствених, так і жалуваних князів, а також дворян “за вислугою”. В цей період його генеалогічний склад змінився: до дворянства вже входили представники різних родів від нащадків Рюриковичів до представників раніше нікому невідомих родин.

Таблиця 9. Класи і чини, що дають право на дворянство