(Відповідно до «Табелю про ранги»)

Рік Клас і відповідний йому чин

по військовій службі по цивільній службі

1722 XIV клас, I обер-офіцерський VIII клас, колезький асесор

чин (фендрик, мічман, флі- потомствене дворянство

гель-ад'ютант) – потомствене

дворянство

1845. VIII клас, I штаб-офіцерський V клас, статський радник

чин (майор, військовий старши- VI-IX клас– особисте дворянство

на) – потомствене дворянство; X-XIV класи – особисте почесне

до VIII класу – особисте громадянство

дворянство

1856 VI клас, останній штаб- IV клас, дійсний статський

офіцерський чин – потомствене радник, обер-прокурор, герольд-

дворянство; VII-XIV мейстер; із V класу – особисте

клас – особисте дворянство дворянство

Таблиця 10

Форма почесного звертання (відповідно до «Табелю про ранги»)

I-II класи Ваше високопревосходительство

III-IV класи Ваше превосходительство

V клас Ваше високородіє

VI-VIII класи Ваше високоблагородіє

IX-XIV класи Ваше благородіє

Лекція 2. «Виїзжі» дворянські роди в Росії. Легенди в генеалогії.

Перш ніж приступити до розгляду даного питання, слід зазначити, що під ”виїзжими” родами маються на увазі ті, що ведуть свій початок від іноземного предка, тобто вважають засновником свого роду людину, яка колись виїхала до російських земель, тут оселилася й дала деяку кількість гілок. Савелов Л.М. за матеріалами Оксамитної книги підрахував, що до неї увійшли: 33 роди, засновники яких виїхали з Росії; 96 родів, що нікуди не виїжджали і не пов'язували свого походження з іноземними предками; 804 – “виїзжі”, при цьому найбільший відсоток складають татарські, литовські, польські домішки. Карнович Є.П. вважає, що все російське дворянство походить від іноземців, хоча і вважає їх обрусілими. Ми ж не будемо займатися визначенням відсоткових домішок іноземної крові в середовищі російського дворянства. Ще Ключевський В.О. помітив, що національності і державні порядки починаються незалежно від етнографічного складу крові того чи іншого князя. Відзначимо тільки те, що іноземці на Русі традиційно шанувалися й залишили помітний слід у російській політичній історії, особливо в переломні моменти. Навіть при поверхньому, ретроспективному погляді на проблему, можна виділити кілька етапів активного припливу іноземців із наступним включенням у політичне життя і державну структуру країни.

Початкові сторінки політичної історії Давньоруської держави, як і легенди про походження великокнязівської, згодом царської, династії, пов'язані з варягом Рюриком. Можна скільки завгодно сперечатися з фактом покликання варягів на Русь і про їхню роль у політичній історії, але не варто забувати про те, що представники правлячої до кінця XVI ст. династії вважали себе Рюриковичами, тобто виводили свій рід від іноземця, що одержало офіційне підтвердження в “Государевому родословці” – першій родовій книзі Росії. Для того періоду був характерний приплив іноземців норманського походження з військового середовища, із Візантії – у культурному й релігійному середовищі; не можна не враховувати й вплив “Великого степу” (хазари, печеніги, половці).

Другий період іноземної навали, до речі у буквальному значенні цього слова, пов'язана з татаро-монголами. Хронологічно це XIII-XIV ст. Іноземці цього часу, як правило, вихідці з Орди, нащадки ординських мурз, що втратили владу. Вони переходили на службу Литві, Москві, рідше іншим повновладним князям.

Наступний етап приходиться на період Російської централізованої держави. Це XV-XVII ст. – час, коли суперечливо, але тісно розвиваються відносини Росії з Великим Литовським князівством і Польщею. До складу Російської держави входять землі, які раніше належали Литві й Орді, що спричинило посилення строкатості етнічного складу населення, особливо після ліквідації у 50-ті роки XVI ст. Казанського, Астраханського, Сибірського ханств. Саме в цей час з'явилися роди, який можна назвати “двічі виїзжими”: з Орди в Литву, із Литви – у Росію (рідше Орда – Росія - Литва). У цьому плані показовим є рід Глинських – литовських вихідців татарського походження, що грали найпершу роль при дворі малолітнього Івана IV (його мати Олена належала до цього роду).

Спадний змішаний розпис російської гілки роду Глинських.

Глинські – князівський рід XV-XVIII ст., легендарні звістки родоводу виводять рід від одного із синів Мамая, татарського хана, що володів у Наддніпрянщині м. Глинським і сусідніми з ним Полтавою й і Глинницею. Перші князі Іван і Борис згадуються в грамоті 1437 р. Рід Глинських на початку XVI ст. дорівнювався за значенням Рюриковичам і Гедиміновичам. Рід Глинських у Росії згас до початку XVII ст. Інша гілка князів Глинських існувала в Польщі, від її відповідно до родоводів іде дворянський рід Глинських, що втратили князівський титул у на рубежі XVII-XVIII ст.

1. Мамай, татарський хан, розбитий Дмитром Донським на Куликовому полі в 1380 р., утік до Кафи.

2. Мансурхсань, татарський хан, син Мамая, кочував між Доном і Дністром.

3. Лесхада, татарський хан, син Мансурхсаня. Хрещений у православну віру під ім'ям Олександр. Присягнув литовському князю Вітовту, одержав у долю Глинськ і Полтаву. Далі іменувалися Глинськими по родовому володінню. Фамільне прозвання топонімічного типу.

4. Іван Олександрович, одружений на князівні Настасії Данилівні Острозькій.

5. Борис Іванович, у 1437 р. дав присягу на вірність польському королю Владиславові Ягайло.

6. Лев Борисович. Засновник російської гілки роду Глинських

7. Василь Борисович.

8. Іван Борисович, намісник чернігівський (1485-96 рр.)

9. Іван Львович Мамай, син Лева Борисовича (№ 6), до 1507 р. воєвода Київський, з 1507 р. – Новогрудський. Перейшов на службу до Москви в 1508 р. разом із братами.

10. Василь Львович, син Лева Борисовича (№ 6), перейшов на службу до Москви в 1508 р. разом із братами. Був дідом по материнській лінії першого російського царя – Івана IV Грозного.

11. Михайло Львович Дородний, син Лева Борисовича (№ 6), важливий державний діяч, виховувався при дворі німецького імператора Максиміліана, прийняв католицтво. Повернувся до Литви у 90-ті роки XV ст., впливав на великого князя Олександра Казимировича. Прагнув утворити окрему державу з руських, українських, білоруських земель, які входили до Литви. Це викликало невдоволення при Дворі короля. Новий король Польщі Сигізмунд позбавив його всіх посад. Михайло з братами Іваном Мамаєм і Василем організували змову, потерпіли поразку і втекли до Москви на службу до Василя III. Це стало приводом для початку чергової російсько-литовської війни. 3 грудня 1533 р. він одержав від великого князя Василя III боярський титул. Дядько дружини Василя III і матері першого російського царя Івана IV Грозного – Олени Глинської. Піднесення роду в першій третині XVI ст. багато в чому зобов'язано йому. Користався великим впливом при Дворі Василя III і в період регентства Олени Глинської. У 1534 р. організував змову проти фаворита Олени - князя І. Ф. Овчини Телепньова-Оболенського. Був схоплений, помер в ув'язненні в 1534 р.

12. Олена Василівна Глинська, дочка Василя Глинського (№ 10) і княгині Ганни, друга дружина московського великого князя Василя III, мати Івана IV, у 1533-1538 р. регентша над малолітнім сином. Померла в 1538 р., можливо отруєна.

13. Михайло Васильович, син Василя Львовича (№ 10), брат Олени Глинської, дядько Івана Грозного. Учасник вінчання Івана на царство. У 1552-55 рр. – воєвода у м. Казані на Камі, у 1556 р. учасник походу проти кримських татар, у 1556-57 рр. – Новгородський намісник Помер у 1559 р.

14. Іван Васильович (Грозний), син Олени Глинської і Василя III.

Етногенеалогічний склад вищого розряду служивих людей Російської централізованої держави відповідно до матеріалів Савелова Л.М. може бути представлений у виді наступної ієрархії:

1. Потомство Рюрика.

2. Потомство Гедиміна.

3. Роди російського походження.

4. Роди, “виїзжі” із Заходу.

5. Роди татарського походження.

Варто визнати, що всі представники потомствених князівських династій у Росії самі вже не були «виїзжими», але вели свій рід від іноземця, як правило, у трьох варіаціях – Рюриковичі, Гедиміновичі, Чингізиди. З другої половини XVII ст. у Росії підсилюється приплив іноземців європейського походження, які відігравали значну роль у розвитку російської науки й мистецтва. До цього часу поняття роду зживає себе, починається новий період історії, пов'язаний з формуванням політичних структур абсолютної монархії, династичними проблемами, появою іноземців на російському престолі. Цей період має свою специфіку і вимагає самостійного вивчення.

Аналізуючи конкретно-історичний матеріал того часу, коли йшло формування служивого прошарку Російської держави і його соціальної ієрархії, можна виділити деякі характерні риси: розрив зв'язків з етнічною батьківщиною і відносно швидка асиміляція з місцевим населенням, включення в його соціально-політичну структуру, значний внесок у розвиток різних сфер життя як підданих Російської держави. Поява іноземців не носила характеру масової еміграції чи насильницького вторгнення, не переслідувала цілей господарської колонізації чи відторгнення якої-небудь території (за винятком періоду війн). Виїжджали індивідуально, родом чи з дружиною.

У соціальному плані серед іноземців досить чітко просліджується два прошарки. Перший представляють незнатні, небагаті люди, частіше військові, авантюристи. Другий – нащадки князівських династій, що утратили владу, представники бічних гілок, головним чином із Литви чи Орди. Обидва прошарки виїжджають у пошуках кращої долі, але в князівському середовищі зустрічаються князі-емігранти, що виїхали з політичних мотивів, у їхньому числі вже згадуваний М. Глинський.

Для іноземців, що прибувають у Росію в період централізації, обрусіння йшло динамічно, але не репресивними методами, тобто не було створено спеціального військово-поліцейського чи якогось іншого апарату для контролю за цим процесом, не існувало спеціальної законодавчої бази стосовно осіб іноземного походження. «Природність» обумовлювалася особистою зацікавленістю, тобто, включенням представників «виїзжих» родів у соціально-політичну й придворну структуру Московської держави. Для Московського Двору, що став центром об'єднавчого процесу, визначальну роль грали не етнічне походження, а час, умови переходу на московську службу й особиста відданість. Це визначило специфіку складу московського дворянства, про засновників якого В.О.Ключевський писав, що вони зійшлися в Москву ледве не зі всіх кутів Російської землі, навіть із таких, де в ті століття ще дуже мало “пахнуло Руссю”.

У середині-кінці XV ст. при Дворі московського государя серед осіб, що займали ведучі позиції, були Патрикеєвичі з Литви; Сабурови-Годунови, Давидови-Батурліни з Орди; Ховріни-Головіни з Криму; Количеви-Кошкіни «із прус». Саме з цих родів у значній мірі формувався склад окольничих – другий чин Московської держави. Перший чин – бояри – переважно закріплювався за нащадками колишніх князів із Рюриковичів. У середовищі старомосковського дворянства, що складає ядро державного апарату і відображує склад усього класу землевласників, можна виділити три генеалогічних групи (прошарки).

Перша представлена князями Рюрикова дому, це нащадки колишніх великих і удільних князів: Стародубські, Ряполовські, Шуйські, Оболенські, Звенигородські й інші, що перейшли на службу Москві ще в XIV ст. Ця категорія навряд чи може бути віднесена до «виїзжих», незважаючи на наявність у їхніх родоводах легенди про іноземне походження предка: вони пройшли загальний шлях розвитку й становлення з московським Двором, справою довели особисту відданість і користалися заслуженою довірою великого князя.

Другий прошарок був представлений вихідцями з роду Гедиміновичів, це “виїзжі з Литви”, від яких уже на московській службі з”явились князівські роди Хованських, Патрикєєвих, Булгакових (від них – Куракіни, Голіцини), Щенятєви, Колишкови й ін. За даними ленінградського історика Шепелева Л.Є., до кінця XIX ст. з 250 врахованих князівських родів 40 були Рюриковичі і Гедиміновичі, Гедиміновичі відносно рано перейшли на московську службу, не мали земельних володінь у Північно-Східній Русі, були міцно пов'язані з московським великокнязівським Двором і государевою службою. До середини XVI ст. вони злились з місцевою боярською аристократією, займаючи верхню ступінь внутристанової ієрархії (Бєльські, Патрикеєви, Мстиславські). Коли литовські князі переходили на службу без землі, як правило до кінця XV ст., вони одержували володіння в Північно-Східній Русі з рук московського князя. Хрестоматійним прикладом є передача в першій чверті XVI ст. князю Мстиславському Ф.М. Юхотського уділу, що раніше входив до “отчини” ярославських князів. Аналогічні володіння одержали Бєльські, Глинські й інші. Така практика була традиційною, про що досить часто згадують родовідні книги. На рубежі XV-XVI століть відновляється практика переходу князів від Литви до Москви із землею, саме ця група склала категорію служивих князів південно-західного регіону. Гедиміновичі в правах, соціально-політичному статусі мало чим відрізнялися від Рюриковичів.

До третього прошарку відносяться представники інших “виїзжих” родів із Європи (переважно, польські) і з Орди. Як правило, вони відносилися до нетитулованої московської знаті. Це Сабурови, Годунови, Вел”ямінови, що ведуть свій рід від мурзи Четь, який хрестився при Івані I; Бібіков – від татарина Жидимира, що виїхав із Синьої Орди до великого князя Михайла Ярославовича Тверського; Болтини – від мурзи Кутлубага, що виїхав із Великої Орди в XV ст.; Нарбекови, Державіни, Парецькі, що вважали своїм генеалогічним предком мурзу Багрима. Окремо можуть бути виділені нащадки ординських ханів, що перейшли на московську службу і після прийняття християнства отримали князівський титул, але не грали якої-небудь значної ролі в політичному житті Російської держави. Карнович Є.П. нараховував наприкінці XIX ст. до ста таких прізвищ татарського й мордовського походження. До цієї ж групи відносяться роди, що ведуть початок від Гланда Камбіли з Прусії: Кобиліни, Кошкіни, Количеви, Захар'їни, Неплюєви, Шереметєви й ін.

Розглядаючи історію “виїзжих” родів, ми зіштовхуємося з поняттям генеалогічної легенди. З цього погляду виділяється дві групи родів. Перша містить у собі роди з достовірним генеалогічним минулим, засновники яких датуються не раніше XII-XIII ст. і від них просліджується безупинна лінія до нащадків, наприклад, роди, що ведуть свій початок від Гедиміна. До другого відносяться роди з легендарним минулим, що характеризується непідтвердженими генеалогічними зв'язками із засновником роду, його неясним соціальним статусом. Хронологічний розрив від згадуваного в легенді пращура до першого представника цього роду, чиє походження підтверджене документально, може складати кілька сот років. Ми вже згадували рід Багратидів, що веде свій відлік від перських сатрапів Оронтидів (IV ст. до н.е.), а достовірний родовід доходить до VIII ст. н.е.¹

Цікава але недоведена легенда про засновника родів Романових, Шереметєвих, Кобиліних, Количевих і ряду інших. Одна з версій виводить їх від прусського короля Вейдевута. Достовірним же предком вважається Гланд Камбіла Дивонович, що разом із сином, який після водохрещення був названий Андрієм Івановичем Кобилою, виїхав на Русь у XVIII ст. Розрив між двома ймовірними предками складає більш 10 століть і ніяких вірогідних даних про їхні генеалогічні зв`язки. Таких прикладів можна навести десятки, але найвідоміший з них – це виведення напівлегендарного Рюрика в 14 коліні від Пруса, брата римського імператора Августа, не кажучи вже про те, що також недоведеним є походження київського князя Святослава, від якого йде вже спадкування київського столу нащадками Рюрика по чоловічій лінії (відповідно до літописної традиції).

В історичній літературі не без підстави вважається, що Іван IV першим показав приклад виведення роду від іноземця. При ньому до Государевого родословця була офіційно включена легенда про походження Рюрика від Пруса, вона ж згадується в грамоті польському королю Сигізмундові Августові. Відповідно до цього прикладу, Государевий родословець, Оксамитна й інші родовідні книги в ряді випадків виводять початок роду з-за кордону, незважаючи на хронологічні розбіжності, що можуть свідчити про місцеві корені й зміну даних у родословцях відповідно до політичної традиції. Наприклад, згідно з легендою, засновником роду Новосильцових – бояр перших московських князів – є Шель, що приїхав у 1375 р. зі Свейского королівства (Швеція) у Польщу, а потім у Москву до Дмитра Донського і хрестився під ім'ям Юрій. Сама легенда в Государевому родословці відсутня, а відповідно Шалая – вірогідного засновника роду Новосильцових – у джерелах XVI ст. згадується «виїзд із німець». Не сходяться і дати: син Юрія Шала (Шеля) – Яків Юрійович Новосилець – згадується в російських літописах під 1374 р., як окольничий великого князя московського і намісник м. Серпухова, що був недавно побудований².

Цікавий приклад із варіантами родоводу О.С. Пушкіна, особливо в тій частині, що показує його генеалогічний зв'язок з останніми Рюриковичами чи Романовими (див. табл. 11 і додатки до неї). Ряд авторів виводять рід Пушкіних, як і Романових, від Радши (Ратши). Він був відомий на Русі з XII ст. і входив у число найбільш розповсюджених засновників фамільних груп. У шостому поколінні від Радши – Григорій Олександрович Пушка (1380 р.) – прямий предок поета, у 21 – сам поет (табл. 11 ). У такому випадку родичами О.С. Пушкіна були його відомі сучасники: Головіни, Татищеви, Ржевські. Є привід вважати його племінниками М.Ю. Лермонтова (відповідно жіночій лінії – в 11 коліні), Лева Толстого (п`ятиюрідне споріднення). По материнській лінії великий російський поет належав до роду Ганнібалів, що схематично ілюструє фрагмент родоводу Пушкіних

Таблиця 11. Фрагмент родоводу О.С. Пушкіна.

Петро Петрович Пушкін (1644-92 рр.)

Петро Федір

Олександр Олексій

Лев Марія Осип (Абрам) Ганнібал

Сергій Надія Осипівна Ганнібал

Олександр Сергійович Пушкін (1790-1837 рр.)

У червні 2002 року одеська газета “Порто-франко” передрукувала публікацію оглядача російського журналу “Родіна” Лева Аннинского¹. У ній міститься інформація про те, що прямим нащадком О.С. Пушкіна (правнуком позашлюбній лінії) був Лев Троцький (Бронштейн), старшого брата й сестру якого зовсім не випадково звали Олександр і Ольга. Дитя любові О. С. Пушкіна й польки Анжеліки Дембинської було відправлено в родину Раєвських, у їхній південний маєток під Полтавою, де і була виписана метрика. Хлопчику дали ім'я Леонтій і прізвище матері – Дембинський. Леонтій, коли став дорослим, був секретарем генерала Раєвського і вже після його смерті мав роман з однієї з його кузин. У результаті цього зв'язку в 1846 р. народилася позашлюбна дитина, яку передали на виховання в надійну єврейську родину. Так з'явився Давид Леонт`євич Бронштейн, молодшим сином якого і був відомий революціонер ХХ ст. – Лев Бронштейн, більше відомий під псевдонімом Троцький. У схемі це виглядає досить просто.

О.С. Пушкін Анжеліка Дембинська

Леонтій Дембинський

Давид Леонт`євич Дембинський (після усиновлення Бронштейн)

Лев Давидович Бронштейн (псевдонім Троцький)

У Лева Давидовича, як і в Пушкіна О.С. случалися безпричинні непритомності, був нервовий тик у лівому куті рота (Пушкін не гриз нігті чи перо, як думали деякі, а прикривав нервовий тик). Були й інші збіги спадкоємних ознак: подагра, короткозорість, шлунково-кишкові проблеми. Автор статті (Лев Аннинський) вважає, що знання достовірної інформації про цю таємницю і її озвучування після видання в Парижі в 1937 р. автобіографічної книги Л. Троцького «Моє життя», привели до загибелі С. Гессена, Б.Модзалевського, Б.В. Томашевського. Біографія великого російського поета канонізувалася і ретельно охоронялася від небажаних трактувань і асоціацій. Це одна з родовідних легенд, а достовірну інформацію про родовід О.С. Пушкіна можна знайти в роботах Веселовського С.Б.¹, Русакова В.М., Черкашина А.А., Лациса А.

Наведемо ще кілька прикладів коротких легенд. Вони часто зустрічаються в літературі з генеалогії, наприклад, у спеціальних роботах Савелова Л.М. та Петрова П.Н.²Рід Старкових виводиться від Серкиза, що приїхав із Великої Орди до Дмитра Івановича Донського. Один із його онуків був названий Федором Старко. За іншими даними відомо, що Серкиз у XIV ст. був московським боярином, що мав у Підмосков'ї земельні володіння (сучасне Черкизово). Белеутови виводили свій рід від князя Редеги, якого вважали ординцем. Однак, відповідно літопису це ім'я належало касожському князю XI ст. Його нащадок звався Ондрій Одинець, син якого – Белеут. Предок Ростопчиних виїхав із Криму до Москви в князювання Василя III, прийняв православ'я. З письмових джерел відомо, що його онуки були убиті при узятті Казані в 1552 р. У XVII ст. Ростопчини служили за московським списком і були стольниками. Федір Васильович Ростопчин у 1799 р. був зведений у графське достоїнство. Він відомий як генерал-губернатор Москви в 1812 р.Рід Лермонтових походить від шотландця Георга Лермонта, що служив у польському війську й був узятий у полон московськими воїнами при облозі м. Білої в 1613 р. Потім Георг одержав маєток у Галицькому повіті. Російська гілка Лермонтових пішла від одного із синів Георга – Петра, що був в 1656-57 рр. воєводою в м. Саранську. Онуки Георга – Євтихій і Петро були стольниками. З цього роду походить відомий російський поет М.Ю. Лермонтов. У 1843 р. одна з чисельних гілок роду була внесена до 6 частини родовідної книги по Воронезькій губернії.

Питання про генеалогічні легенди в російській історії має політичне звучання. Після внесення до родословців, легенди про походження здобували офіційний статус і могли бути доказом у позовах про генеалогічні корені роду. Не випадково сплеск легенд приходиться на середину-другу половину XVI ст. – час формування складу Боярської думи, Земського собору, системи місництва. Такі легенди дозволяли поставити на один рівень осіб незнатного роду – близьких до Московського Дому, що піднялися разом із ним у період централізації – із великокнязівською й удільною знаттю місцевого походження. Також це дозволяло обійти умовності місництва, тобто, суперничати з колишньої родовою знаттю, наприклад, якщо рід вівся від татарського мурзи. З цією метою з'являються “замовлені” легенди. Наприклад, узвишшя роду Глинських (див. розпис роду спочатку лекції), дозволило включити його до Государевого родословця поряд із Рюриковичами. З більш пізньої історії широко відомі спеціально створені й офіційно визнані генеалогічні легенди про походження Потьомкіних, Скавронських, із роду яких походила Катерина I – Марта Скавронська¹. Розповсюдженим прикладом узвишшя роду стає практика його виведення від древнього однофамільного, але який припинився.Наприклад, князі Воронцови, що піднялися в XVIII ст., вважали, що їхній рід походить від легендарного Симона Африкановича, який виїхав «із німець» у XI ст. Загальний гербовник підтримав цю легенду, незважаючи на хронологічний розрив не менш п'яти сторіч від легендарного предка до точно встановленого . Це відповідало політичним інтересам царюючих осіб і їх найближчого оточення. Однак, відомий генеолог Долгоруков П. вважав, що той древній рід припинився в 1587 р. Воронцови, яки піднялися у XVIII ст. походять від стрілецького сотника Гаврила Никитича Воронцова, що був убитий в 1678 р. Вірогідно ні одну з версій довести неможливо.

Дослідниця Бичкова М. Є., яка вивчила численні матеріали Розрядного приказу, прийшла до висновку, що у XVI ст. усі родоводи містили легенду про “виїзд”. У пізніх розписах вони майже не змінилися. У XVII ст. частина родин легенд не давала, бо сам факт служби великим князям був ознакою стародавності роду. Легенди XVII ст. короткі: ім'я засновника роду, час виїзду, дарування. Мало місце запозичення чужих легенд із XVI ст. (Ласкиревих, Глинських). Новим явищем стало посилання на польські родовідні книги (Грушецькі, Єлагіни). Зникають фантастичні легенди, але з'являються підроблені розряди, що використовуються як документальний доказ стародавності роду.

У відношенні фамільних прозвань іноземних родів у Росії точно визначитися неможливо, однак, просліджується ряд характерних рис. З'ясовано, що час “виїзду” впливав не тільки на соціально-політичний статус, але і на прізвище, яке закріпилося за родом. Мало значення до чи після оформлення прізвища був зроблений перехід, тобто, людина “виїхала” уже з прізвищем чи одержала його на московській службі, відповідно до місцевих традицій. Якщо “виїзд” відбувся до XVI ст., коли в Росії ще не завершився процес формування прізвищ, і рід розростався на російській службі, то за кожною гілкою роду закріплювалося своє прізвище, звичайно ніяк не пов'язане з етнічним походженням засновника роду. Це можна проілюструвати на прикладі утворення прізвища Романових. Гланд Камбіла Дивонович, достовірний предок Романових, що “виїхав із прус” у XIII ст. постійного прізвища не мав. Після водохрещення він прийняв ім'я Іван. Його син звався Андрієм Івановичем Кобилою, мав п'ять синів, що стали родоначальниками 17 родів російського дворянства. У першому коліні Андрій Іванович і його син прозивалися Кобиліними, Федір Андрійович і його син Іван – Кошкіни, син останнього – Захарій прозивався Кошкіним-Захар”їним, а його нащадки просто Захар'їними. Із шостого коліна – Юрія Захарійовича Захар'їна – їх стали величати Юр'євими. Діти Петра Яковича і його брата Василя звалися Яковлєвими, Романа Юрійовича – Юр'євими, потім – Романовими.

Аналогічні процеси спостерігалися і стосовно інших родів Серед потомства Індриса в XVI ст. було троє братів Толстих – Яків, Михайло, Прокопій, що дали гілки Милославських, Голеніщевих-Кутузових-Толстих, а в більш пізніх відгалуженнях цього роду – Васильчикових, Данилових, Молчанових, Тухачевських. До речі, за деякими даними німець Індрис «виїхав» не один, а з дружиною близько 2000 чоловік, які, обрусіли на російській службі й теж поклали початок багатьом родам. Нащадки німця Долу носять родові прозвання Свєчиних, Яхонтових, Левашових; литовця Лаховича - Ліхачови й Краєвські.У випадках, коли іноземець уже мав прізвище, застосовувалися різні способи його русифікації. Одним із таких був запис іноземного прізвища в російської транскрипції, іноді з незначними змінами, у першу чергу, у закінченнях. Так, італійці Чичері й Кассині, що приїхали в Москву із Софією Палеолог, нареченою Івана III, перетворилися відповідно в Чичерина і Кашкіна (Кашкевича); італійці Баско і Брюлло відповідно в Баскова і Брюллова. Англійське прозвання Burnes російською мовою писалося Бурнес, нащадки іменувалися Бурнесови чи Бурнашови. Англійський лікар у Росії звався “Фома” і мав сина, якого називали Фомін син. За його родиною закріпилося прізвище Фоміцини. Цікаава практика перекладу прізвищ на російську мову і навпаки., це явище насамперед стосувалося діячів мистецтва. Так, відома у свій час акторка Лєсогорова в перекладі на німецький стала Вальдберг, співачка Цвєткова на італійський манер зазвучала як Фіоротті. Досить часто іноземні прізвища записувалися з включенням додаткових приставок, прийнятих у ряді європейських країн: мак- шотландські прізвища, фон – німецькі, де – французькі, фиць – ірландські. Саме в такий спосіб Кос-фон-Дален став Козодавлевим, фон Берланд – Фонберлановим, фон Візен – Фонвізін, фон Менгден – Фомединим, де Гур – Дегуровим, де Рихмонд – Деримонтовим (Дермидонтовим), де Рібас – Дерібасом тощо. За тим же принципом у прізвища “виїзжих” з Азії включалися родові титули хан, мурза, бек: Муханов (Му-хан), Бібіков (Бі-бек), Карамзин (Кара-мурза).

Спеціального дослідження вимагає питання про титули й герби “виїзжих” родів. У порядку загальних зауважень можна відзначити, що герби таких родів мали досить чіткі зв'язки з етнічною батьківщиною, хоча створювались відповідно до російських традицій гербоутворення. Рідше вони зберігали герб своєї країни без змін, найчастіше, тоді, коли вони не затверджувалися в російському дворянстві, а зберігали статус титулованого іноземного роду. Цікаве дослідження геральдичного родоводу цесаревича Олексія Миколайовича, останнього спадкоємця російського престолу, із залученням гербів і родоводів усіх 43 персон, що згадуються в родоводі, було проведено В.Єгоровим¹. Складені таблиці дозволяють візуально простежити родовід Олексія і його етнічні родинні зв'язки. Причому, автор не без підстав висуває тезу про те, що стосовно до всіх європейських династій неправомірна по суті сама постановка питання про національність у повсякденному розумінні цього слова. Як неправомірно й звинувачення в тому, що країною правлять іноземці, з огляду на специфіку рівнорідного шлюбу, коли вибір партнерів був обмежений і об'єктивно зводився до того, щоб поєднуватись шлюбом усередині своєї родини чи з іноземцем. Не менш цікаву роботу на стику геральдики й генеалогії провів Кулаков В.Н., що проаналізував родові герби і їхні джерела родів Романових і Прушаніних. Він установив їхні геральдичні зв'язки з Прусією, а також виїзд із Прусії Гланда Камбіли, що побічно підтвердило загальноприйняту легенду. Знайшла підтвердження версія про походження даних родів із середовища знатних дружинників². У відношенні титулів іноземців простежуються дві лінії. Родові титули, що відображали повновладні права їхніх носіїв, у Росії звичайно ставали князівськими (європейські маркграфи, ординські хани, мурзи тощо). Узагалі ж, титули іноземців повинні були підтверджуватися російським імператором, особливо після введення Петром I у Росії жалуваних титулів європейського зразка (граф, барон). Носії неприйнятих у Росії титулів (маркіз, баронет, віконт) звичайно затверджувалися в статусі нетитулованого російського дворянства, чи вважалися носіями іноземних титулів, що непідтверджені грамотами. Відомі випадки, коли почесним громадянам дозволялося в Росії користатися баронським титулом без присвоєння російського дворянства (барони Менд, Гинцбург).У загальному плані слід зазначити, що до останньої чверті XVIII ст. іноземне походження на офіційному рівні вважалося «природним». Це відбилося на загальновстановленої формі родовідних книг, що складаються після прийняття в 1785 р. Жалуваної грамоти дворянству. Нова форма предписувала вказувати про засновника роду, що він виїхав у Росію з відтіля-то при великому князі такому-то. Шоста частина родовідних книг називалася «іноземні дворяни, визнані російським імператором у дворянстві».

Таблиця 12. «Виїзжі» дворянські роди в Росії (вибірка з робіт Карновича Є.П.)

При знайомстві з таблицею, необхідно мати на увазі своєрідну точку зору Карновича Є.П. із питання про походження російського древнього дворянства, що у його уяві майже усе веде свій початок від іноземців і, якби у свою пору не існувало на світі, наприклад, мурзи Багрима, татарина Кара-мурзи, поляка Гжибовського, шотландця Лермонта і німця Радши, то пізніше, може статися, не було б у Росії Державіна, Карамзина, Грибоєдова і Пушкіна. Однак, при цьому він відзначає, що “усякі сліди іноплеміності” у них згладились і вони були “людьми цілком великоросійськими.”

Держава	Дворянські роди Росії
Франція	Деремонтови, Дівови, Ніколаєви, Апухтіни, Дегурови, Дрошусови
Англія, Ірландія, Шотландія	Брюси, Кари, Лермонтови, Рюміни, Фомицини, Хомутови, Лассі
Італія	Безднини, Єлагини, Засецькі, Кашкіни, Нащокіни, Нерицькі, Орфер`єви, Рахманінови, Тишкевичі, Вітряні, Паніни, Анастасієви, Потьомкіни, Брюллови, Баскови, Грязново, Санті, Маріні, Чичеріни, Корсакови, Вавиліни, Дурасови
Швеція	Ададурови, Богданови, Бухаріни, Сумарокови, Дашкови, Глєбови, Євські, Зайцеви, Наумови, Новосильцови, Савелови, Суворови, Хрульови
Німеччина (Прусія)	Фонвізіни, Фон-Симоліни, Горохови, Толсті, Мятлеви, Неплюеви, Протопопови, Бутурлини, Ліхачови, Пушкіни, Голеніщеви-Кутузови, Васильчикови, Левашови. З прибалтійського дворянства німецького походження Савелов Л.М. називає 31 рід, у числі яких Берг, Пален, Врангель, Скавронські. А також усі роди, що ведуть своє походження від Гланда Камбіли, Михайла Прушаніна тощо.
Литва, Польща	Чарторизські, Радзивілли, Потоцькі, Бобровські, Грабовські, Трубецькі, Оссолинські, Голіцини, Островські, Косинські, Паліцини, Мнішки, Буніни, Валуєви, Сапеги, Куракіни, Бєлінські
Орда	Годунови, Сабурови, Єрмолови, Растопчеви, Давидови, Дашкови, Уварови, Бібікови, Карамзини, Мордвінови, Державіни, Арсеньєви, Юсупови, Шихматови, Сибірські, Пелимські, Дондукови

Таблиця 13.