Ієрархія титулів західноєвропейського дворянства

Герцог – Племінний князь. У період феодальної роздробленості, значний територіальний володар. Один із вищих титулів, займав друге місце після короля.

Маркграф – граф марки – він же маркіз = маркграфу. Посада затверджена Карлом Великим (742-814 рр.) для управління марками (значними адміністративними округами). Більш широкі повноваження, чим у графа (зокрема, постійна військова влада). Пізніше – самостійний чи напівсамостійний володар.

Граф¹*– у раннім середньовіччі королівська посадова особа, що була наділена у своєму окрузі (графстві) судовою, адміністративною, військовою владою. У період феодальної роздробленості – територіальний володар, пізніше – титул вищого дворянства

Віконт – від лат.vicecomes – заступник графа. Пізніше – титул дворянства, нижче за графа, вище за барона.

Барон*– безпосередній васал короля. Пізніше титул дворянства, що займає останнє місце в ієрархії вищих титулів.

Баронет – зменшене від барона. Титул був уведений в Англії в 1611 р., займав середнє положення між вищою знаттю і нетитулованим дворянством.

Сеньйори – Нетитуловане дворянство, основа піраміди.

Титули, що не ввійшли до ієрархії

Ерцгерцог – в Австрії (Австро-Угорщині) - титул принців династії Габсбургів, офіційно був установлений у 1453 році.

Лорд – спочатку в середньовічній Англії феодал-землевласник і сеньйор своїх васалів, у вузькому значенні – значний феодал. Безпосередній васал короля. Пізніше – збірний титул англійського вищого дворянства (герцогів, маркізів і т.д. ), що одержують із XIV століття пери королівства, які складають верхню палату британського уряду.

Пер – звання вищих аристократів Великобританії й Франції, що дає право бути членом палати лордів.

З початку XVIII ст. у Росії широке поширення одержали жалувані родові титули. Їхнє найменування, як і практика присвоєння верховною владою в якості винагороди чи підвищення статусу, були запозичені із Західної Європи, де протягом декількох сторіч титул пройшов шлях від назви королівської посади до почесного найменування. Петро I рішуче перервав подальшу еволюцію російського титулування і ввів західноєвропейські порядки. Колишні почесні звання ніхто не забороняв, вони відмерли, тому що їх перестали жалувати й використовувати в офіційних документах. На початку XVIII ст. продовжували виділятися почесні звання-титули з назв посад, але вже з використанням нових найменувань. Так, після Полтавської перемоги (1709 р.) князь Г. Долгоруков був пожалуваний у дійсні таємні радники, боярин Мусін-Пушкін І. – у таємні радники. Крім них ці звання в 1712-1713 роках одержали граф Толстой, окольничий Матвєєв, ближній стольник князь Куракін, граф Головкин, барон Остерман. Для Матвєєва, Куракіна, Мусина-Пушкіна це була заміна почесних звань старого зразка (боярин, окольничий, стольник) на нові, відповідно духу петровського часу. Для інших це почесне звання сполучалося з іншими (князь, граф, барон), відображуючи дві лінії титулування – за службою і за достоїнством. Пізніше з'явилися почесні звання сенатора й члена Державної думи. У XVIII-XIX ст. продовжували появлятися військові, придворні, посадові звання. Окремо існували чини й звання священнослужителів.

При Петрові I відбувається розвиток титулування за достоїнством, що доповнило титули за походженням. З європейських титулів було запозичені два – графський (для представників вищого дворянства) і баронський (для виділення зі складу рядового дворянства. Крім тих випадків, коли він був отриманий за походженням). Князі і графи могли бути дійсними (володіли землями в межах імперії) і титульними (володіли тільки титулом). Жалуваним стає титул князя, єдиний з російських титулів, що пройшов повний цикл еволюції, аналогічно західноєвропейським (посада – відображення ступеня суверенітету – почесний титул при Дворі). Але перш, ніж титул князя став жалуваним, відбулося падіння його значення - від найменування повновладного пана до служивої людини вищого розряду. Імовірно, у зв'язку з тим, що в Росії було тільки три жалуваних вищих титули (князь, граф, барон), появляються різні варіанти князівського титулу: князь, великий князь, ясновельможний князь, князь крові імператорської.

На князівський титул за походженням мали право нащадки Рюрика, Гедиміна, різні іноплемінники, якщо їхній титул був визнаний у Росії і прирівняний князівському (герцоги, хани). До 1700 р. нащадків удільно-князівських сімейств було 47 родів, із яких до кінця XIX ст. згасли 11. Відновлення втрачених князівських титулів було не у звичаї. За спеціальним дозволом титул міг передаватися по жіночій лінії (Ромодановські-Ладиженські, Прозоровські-Голіцини, Дашкови-Воронцови, Воронцови-Шувалови). Жалувати князівським титулом почали з XVIII ст., без яких-небудь правил, за волею імператора. Титул князя, також як і графа, міг бути отриманий від імператора Священної Римської імперії (відповідно до офіційного прохання Росії) чи жалуваний безпосередньо (з 1706 р.) Причому, російський титул міг дублювати аналогічний титул, вже отриманий від імператора Священної Римської імперії.

Князівський титул за жалуванням першим у Росії отримав Меншиков Олександр Данилович, спочатку від Священної Римської імперії (1705 р.), потім від Росії (1707 р.). На той час він уже був графом Священної Римської імперії (1702 р.). Крім нього князівський титул був жалуваний Аргутинським-Довгоруким, Барклай-де-Толлі, Васильчиковим, Безбородько й ін.

Першим графом у Росії, як і першим росіянином, що одержав титул за достоїнством, був фельдмаршал, генерал-адмірал, боярин і посольських справ президент Ф.О. Головін (1701 р.), а після нього – поручик роти О.Д. Меншиков (1702 р.). Наступним став новий президент посольських справ - Г.І. Головкін (1707 р.). Усі троє – графи Священної Римської імперії. Першим власне російським графом став фельдмаршал Б.П. Шереметьєв, який одержав його від Петра 1 за придушення повстання в Астрахані в 1705 р. Усього графських титулів було жалувано не дуже багато. Від Петра I - 9 (у їхньому числі: Мусін-Пушкін І.О., П.М. Апраксін, М.Зотов); від Катерини I – 6 (у їхньому числі два брати Скавронських); від Петра II – 1 (Петербурзькому генерал-губернатору Миніху Б.К.). Від Ганни Іоановни – 6, у їхньому числі московський генерал-губернатор Салтиков Ф.В. (імператриця по матері належала до цього роду), віце-канцлер барон А.І.Остерман. За даними Карновича Є.П. графських родів до 1894 р. було ураховано 310, із яких 70 припинилися в чоловічій лінії. З 310 родів – 112 графи Російської імперії (титули Священної Римської імперії надавались до падіння імперії в 1806 р., але і потім залишалися дійсними, у побуті було не прийняте уточнювати, від кого саме отриманий титул). Поширеним було звичайне титулярне звертання з найменуванням тільки приватного родового титулу чи в сполученні із загальним (граф, ваша високість граф). Могло бути сполучення графського й князівського титулів, звичайно з подвоєнням прізвища. Наприклад, Суворов О.В. – граф Римникський, князь Італійський; Паскевич І.Ф.– граф Ериванський, князь Варшавський. Звичай давати військовоначальникам почесне прозвання по місцевості, де вони здобули перемогу, був запозичений у древніх римлян і в сполученні з присвоєнням почесного титулу перетворював цю приставку в прізвище-титул. Першим на початку ХVIII ст. таке почесне найменування, що стало прізвищем-титулом, одержав Меншиков О.Д. – ясновельможний князь Іжорський. У даному випадку це було не тільки відображення військових перемог, але і повновладних прав на ці території новоспеченого князя, який віддавав перевагу європейському аналогу князівського титулу і величався герцогом Іжорським. Найбільше поширення ця практика одержала в другій половині XVIII ст.: граф Орлов О.Г. - Чесменський, князь Долгоруков В.М. – Кримський, граф Румянцев П.О.-Задунайський. Подвійний родовий титул міг виникнути з дозволу государя у випадку припинення одного з титулованих родів і передачі прізвища по жіночій лінії. Наприклад, у 1856 р. С.П. Сумароков одержав титул графа, але рід припинився з чоловічої лінії. У 1875 р. чоловіку його дочки – Ельстону Ф.Н. – було дозволено іменуватися графом Сумароковим-Ельстон. Син останнього женився на дочці князя Юсупова Н.Б., що після смерті батька залишилася єдиної представницею древнього роду. У зв'язку з цим Олександр III дозволив їй і її чоловіку іменуватися князями Юсуповими, графами Сумароковими-Ельстон.

Третім після князя й графа жалуваним титулом був титул барона, що після 1710 року став проникати в Росію із завойованих прибалтійських територій, де його носили стародавні німецькі роди. Савелов Л.М. називає 31 рід із прибалтійських німців, у числі яких Берг, Пален, Врангель. Баронський титул мали право носити ті стародавні дворянські роди, що під час приєднання Прибалтики до Росії вже були записані в місцевих матрикулах. Після 1710 року Петро I вважає себе в праві жалувати титул барона. Усього їм було зроблено три таких дарування: у 1710 р. підканцлеру П.П. Шафірову, у 1721 р. О.І. Остерману за результати Ништадтського миру, у 1722 р. братам Строгановим. Усього наприкінці XIX ст. нараховувалось 240 баронських родів, із них – 31 за пожалуванням. З 7 пожалувань другої половини 19 століття 6 одержали купці.

Слід зазначити, що росіяни дворяни не могли приймати прізвищ, гербів і титулів, переданих їм від іноземних підданих без спеціального урядового дозволу. Протягом XIX ст. активно розроблялося дворянське законодавство (укази 1846, 1856, 1876, 1891 рр. і ін.), у якому досить докладно викладені питання, що стосуються доказу дворянства, правил передачі прізвищ, титулів, гербів і т.д. В інструкції Департаменту герольдії до дворянських депутатських зборів від 1 січня 1846 року визначалося, що право спадкоємного користування почесним титулом належало: нинішнім нащадкам древніх російських і литовських родів; особам, що походили від предків, зведених із їхнім потомством у почесне достоїнство російськими імператорами чи затверджених у ньому за жалуванням від іноземних государів.

До XVIII ст. відноситься виникнення форменого одягу для армії і цивільних чиновників і їхніх знаків відмінностей. У диференційованому суспільстві вони також грали роль станових відзнак. В той час мундири офіцерів різних чинів розрізнялися шиттям на комірах і галунами на бортах. На початку XIX ст. появилися еполети. Спочатку вони визначали не чин, а групу чинів. Обер-офіцерські еполети (без бахроми) були однакові для всіх обер-офіцерів від прапорщика до капітана. Штаб-офіцерські – із бахромою з тонких ниток – для усіх від майора до полковника. Генеральські – густі, із бахромою з товстих кручених ниток – для всіх генералів. На еполетах «світських чинів» - генерал-ад'ютантів, генерал-майорів-кур”єрів й флігель-ад'ютантів – містився вензель імператора.

У 1827 р. були введені додаткові знаки розрізнення на еполетах у вигляді зірочок: чистий еполет без зірочок був знаком більш високого чина. Нижні чини – солдати й унтер-офіцери – носили не еполети, а погони, що різко відрізняло їх від офіцерів старшого складу. Під час Кримської війни (1853-56 рр.), з метою особистої безпеки старшого офіцерського складу, еполети у повсякденній формі були замінені погонами. Обер-офіцерські погони мали один просвіт, штаб-офіцерські – два, генеральські – виготовлялися із суцільного галуна особливого переплетення. Еполети стали приналежністю парадної форми старших офіцерів.

Права на користування титулами й іншими знаками соціального етикету зберігалися до кінця 1917 року і були ліквідовані декретами Радянської влади від 10 (23) листопада 1917 року «Про знищення станів і цивільних чинів» і 16 (29) грудня «Про зрівнювання усіх військовослужбовців у правах». Ці акти були частиною загальних заходів щодо зламування старої державної машини. Чини, що були отримані за службу царському уряду, не могли визнаватися новою державою. Разом із тим і нові звання не були затверджені: Червона Армія створювалася відразу після революції, в умовах воєнного часу, коли на командні посади стихійно виходили «самородки». Відомі яскраві приклади: поручик (у царській армії у кращому випадку це був ротний командир) М.М.Тухачевський у червні 1918 р. у віці 25 років командував армією, тобто займав генеральську посаду. Підпрапорщик (вищий унтер-офіцерський чин старої армії) В.І.Чапаєв відразу після революції став командиром полку, а через рік – командиром дивізії. Студент І.Е. Якір за два роки пройшов шлях від командира червоногвардійського загону до командуючого групою військ. З нової емблематики уже в роки громадянської війни на головних уборах з'явилася п'ятикутна червона зірка із серпом і молотом. Наприкінці громадянської війни з'явилися посадові відзнаки, які носилися спочатку на петлицях, що нашивалися на рукава. З 1922 р. петлиці зі знаками розрізнення у вигляді трикутників, кубиків, прямокутників (“шпал”) і ромбів нашивали на коміри. Посадові відзнаки були першим кроком на шляху встановлення радянських військових звань. Наступним кроком стало введення з 22.09.1935 р. персональних військових звань у Червоній Армії. Спочатку вони не були єдиними для різних родів військ і служб. Вищі військові звання вводилися указами 1939 р. і 1940 р. Загальна уніфікація персональних звань і введення погонів відбулися протягом 1942-43 рр.

До систем соціального етикету відноситься і нагородна система. На Русі до XVIII в. особливих нагородних знаків не існувало. Як нагороди вживалися західноєвропейські чи спеціально виготовлені в Росії золоті монети, що нашивали на шапку як відзнаку. Перші ордена й медалі появилися в Росії за Петра I. У Західній Європі ордена як вид нагороди з'явилися раніш, ніж у Росії, але теж досить пізно – у XVII ст. Етимологічно слово “орден” тісно пов'язаний з лицарськими орденами середньовічної Європи. Лицар, член станової організації – ордена, дворянин у соціальному відношенні, носив на своєму одязі знак ордена, до якого він належав. Включення до складу ордена було монаршою милістю і поступово перетворювалося в нагороду, словесне позначення “орден” перейшло на нагородний знак. За традицією нагороджені іменувалися кавалерами, а перші ордени автоматично давали дворянство. Зі спадщиною ордена як організації пов'язана наявність декількох ступенів ордена. Спершу ступені відбивали ієрархію лицарів усередині ордена і мали свої назви: кавалерська, офіцерська, командорська тощо. Цим порозумівається те, що орденами нагороджували послідовно від нижчого ступеня до вищого, а при одержанні більш високого ступеня знак нижчого не носили, аналогічно тому, як майор не носить одночасно з майорськими капітанські відзнаки.

Першим російським орденом став орден Андрія Первозванного Він був заснований Петром I у 1698 р. і залишався вищою державною нагородою до революції 1917 р. У 1714 р., після щасливого повернення з Прутського походу, Петро I на честь своєї дружини Катерини заснував жіночий орден. Орден святої Катерини мав два ступня. Ним нагороджувалися придворні дами, звідси пішла назва “кавалерствені дами”. У 1725 р. був заснований орден святого Олександра Невського. Орден мав один ступінь, але в другій половині ХІХ ст. фактично розділився на два ступня: через якийсь час після нагородження основним орденом могло відбутись нагородження знаками ордена, прикрашеними алмазами.

Цікава і політично обумовлена історія походження ордена св. Ганни. Він був заснований у 1735 р. і присвячений старшій дочці Петра I. Ганна Петрівна була видана заміж за герцога Голштейн-Готторпського Карла Ульріха. У 1728 р. у молодих народився син – Карл - Петро - Ульріх, майбутній російський імператор Петро III. Через десять днів Ганна умерла від запалення легень. У 1735 р. на честь десятиліття свого весілля з Ганною Петрівною герцог Голштейн-Готторпський заснував у своєму герцогстві орден св. Ганни. У Росії у той час правила Ганна Іванівна й герцог крім усього іншого хотів нагадати про себе й свого сина – потенційного спадкоємця російського престолу; хотів підкреслити свою лояльність до імператриці. У 1743 р. тодішня російська імператриця Єлизавета Петрівна – дочка Петра Великого й рідна сестра Ганни – офіційно оголосила спадкоємцем Російського престолу свого племінника – Петро-Ульріха, після чого орденом св. Ганни стали нагороджувати в Росії. З 1761 р., коли Петро III став імператором, орден св. Ганни ввійшов у силу, його прагнули отримати усі вельможі. Але російським цей орден ще не став, він залишався як би особистою власністю імператора. Катерина Велика, що прийшла до влади в результаті двірського перевороту в 1762 р., залишила орден св. Ганни в капітулі російських орденів, як відзнаку, що поступається всім іншим орденам. У 1797 р. Павло, що культивував пам'ять батька і свої голштейнські корені, ввів орден св. Ганни до складу російських орденів.

Спочатку орден св. Ганни поділявся на три, а потім на чотири, ступні. Четвертим ступнем нагороджувалися тільки офіцери за бойові заслуги: це був хрест, що носили на ефесі шаблі, прикрашеної темляком з орденської стрічки. Традиція появи й носіння вищого ступеня ордена має напівлегендарні корені. Переказ говорить, що ще при житті матері, яка від імені Павла сама нагороджувала орденом св. Ганни своїх придворних, Павло наважився виявити самостійність. Він нагородив цим орденом своїх придворних – Свєчина і Ростопчина, наказавши носити орденські знаки на ефесі шаблі з внутрішньої сторони, щоб відрізнялося від єкатерининських нагород, але в очі не кидалося. Павло, коли прийшов до влади, узаконив цю традицію, фактично додавши четверту, вищу, ступінь цьому ордену. Перший ступінь мав великий хрест на стрічці через плече із зіркою; знак третього ступня носився в петлиці, а другого представляв шийний знак. Цю “Ганну на шиї” міг одержати чиновник середньої руки за довгу службу, особливо, якщо до нього благоволило начальство.

При Катерині II з'явилося два нових ордени. У 1769 р. для нагородження офіцерів і генералів за бойові заслуги був заснований орден св. Георгія (IV ступеня), а в 1782 р. - орден св. Володимира (теж IV ступеня). У 1797 р. Павло прийняв на себе титул великого магістра Мальтійського ордена і почав нагороджувати знаком цього ордена – св. Іоанна Ієрусалимського (нагородження мальтійським хрестом припинене після 1817 р.).

C 1815 р. російські імператори стали нагороджувати своїх підданих двома польськими орденами – орденом Білого Орла і св. Станіслава. Цьому передувало визнання Віденським конгресом за російським імператором прав на польський престол. Після придушення польського повстання 1830-31 рр. ці землі включаються до складу російських державних територій. Наслідком цього стало входження двох вище названих орденів у число «російських імператорських». Орден Білого Орла мав один ступінь, св. Станіслава – три. Після цього нові ордени вже не з'являлися.

Таким чином, можна сказати, що формування основ російської нагородної системи продовжувалося більш ста років і хронологічно відноситься до періоду з початку XVIII ст. до першої третини XIX ст. У відношенні порядку нагородження можна відзначити, що в Російській імперії строго дотримувались старшинства орденів і їхніх ступенів. Зовні це виражалося в тім, що старший орден не можна було одержати раніш молодшого. Єдиним виключенням був орден св. Георгія, що давався офіцерам за військові заслуги незалежно від наявності інших орденів, а його відсутність не була перешкодою для одержання більш високих нагород. Російські ордена, як один із видів соціального етикету, мали свою строгу ієрархію, що у напрямку знизу нагору виглядала таким чином:

Ганни IV ст. (тільки для офіцерів);

Станіслава III ст.;

Ганни III ст.;

Станіслава II ст.;

Ганни II ст.;

Володимира IV ст.;

Володимира III ст.;

Станіслава I ст.;

Ганни I ст.;

Володимира II ст.;

Білого Орла;

Олександра Невського;

Володимира I ст.;

Андрія Первозванного.

При наявності старшого ступеня, молодші, як правило, не носилися. У не урочистих випадках найчастіше носився тільки старший орден. Традиція ця наочно підтверджує характеристику ордена, як частини загальноприйнятого соціального етикету. Ступені орденів відрізнялися також місцем ношення: знаки нижчих ступнів носилися на груді, другі ступні Станіслава й Ганни та третя й друга Георгія й Володимира – на шиї. До орденів Георгія й Володимира ІІ ступня і до перших ступнів інших орденів додавались зірки. Перші ступні всіх орденів носилися на широкій стрічці через плече, а орден Андрія Первозванного – на ланцюзі на шиї. Ордени могли мати додаткові прикраси, наприклад, мечі, банти. Тоді говорили “Володимир із мечами”, “Ганна з бантом”. У цьому випадку одночасно носилися знаки нижчих і вищих ступенів. Для підвищення ступеня могли з'являтися додаткові деталі на самому ордені. Наприклад, один час на ганненських хрестах для підвищення їхньої значущості містилося зображення імператорської корони.

Соціальна значущість орденів виявлялася також у тому, що ними нагороджували тільки дворян (офіцерів і чиновників). Наприклад, купців, не кажучи вже про осіб більш скромного соціального статусу, орденами не нагороджували, за особливі заслуги могли дати медаль. Характерною рисою нагородної системи було те, що ордена вже з XVIII ст. могли одержувати і духовні особи. Члени царюючого дому при народженні одержували вищі ордена, із числа інших ці ж ордена могли одержати тільки генерали чи чиновники генеральського рангу (у модифікованому виді “Табель про ранги” із його системою відповідності чинів діяла до 1917 р.). За винятком св. Георгія й орденів “із мечами” і “бантами” ордени царської Росії були не відзнакою за особливі заслуги, а установленим черговим заохоченням по службі.

Існували окремі відзнаки і для “нижчих чинів” (купців, селян, міщан). Першим у цій категорії нагород став спеціально затверджений у 1807 р. Знак відмінності Військового ордена для солдатів і унтер-офіцерів. Він носився на георгіївській стрічці, був зроблений за зразком офіцерського ордена св. Георгія, але не був покритий білою емаллю. Саме його називають солдатським Георгієм. При отриманні солдатського ордена надавались пільги, у числі яких звільнення від тілесних покарань, присвоєння звання “почесного громадянина” при виході на пенсію. У 1856 р. Знак відмінності Військового ордена був розділений на IV ступня. Хрести першого й другого ступня виготовлялися із золота, третього й четвертого – із срібла; на стрічках першого й третього ступня містився бант. Солдат, нагороджений усіма чотирма ступнями солдатського Георгія, іменувався повним георгіївським кавалером, а чотири ступня ордени складали “повний бант”. Нагорода давалася тільки за особисту хоробрість, часто самому хороброму солдату роти на вибір самих солдатів. Георгіївськими кавалерами були відомі радянські військовоначальники маршали С.М.Будьонний, Г.К.Жуков, К.К.Рокосовський. З інших нагород дореволюційної Росії слід зазначити “пряжку за безвадну службу” із позначенням простеженого терміну. Офіцери наділялись нагородною зброєю із зображенням ордена, золотим ефесом. Такою була “золота шабля за хоробрість”.

Існувала безліч медалей. Вони не мали своїх стрічок і їх носили на стрічках обумовленого ордена. Для осіб із непривілейованих станів заснована медаль “За старанність”. Медалі більш високого рангу носилися на шиї. Для військових медалей характерно те, що багато з них присвячувалися конкретній події і надавались майже всім його учасникам. Такі медалі з'явилися в XVIII ст. Існували ювілейні медалі, вони не були нагородними і їх можна було купити. До знаків соціального етикету цей вид нагород не відноситься.

Жовтнева революція 1917 р. скасувала всі царські ордени й медалі. Незабаром стала формуватися нагородна система радянського зразка. 16 вересня 1918 р. був затверджений перший радянський орден – орден Червоного Прапора РРФСР. Їм нагороджувалися “за особливу хоробрість і мужність при безпосередній бойовій діяльності”. Через два тижні після утвердження ордену з'явився перший його кавалер. Їм став В.К.Блюхер. Усього за роки громадянської війни Блюхер В.К. був п'ять разів визнаний гідним цієї нагороди. Пізніше він став маршалом Радянського Союзу, а ще пізніше був розстріляний як “ворог народу”.

У 1920 р. для відмінності за трудові досягнення заснований орден Трудового Червоного Прапора РРФСР. Аналогічні ордена існували у всіх радянських республіках. Загальносоюзні ордена стали з'являтися після 1924 р.: Червоного Прапора в 1924 р., Трудового Червоного Прапора в 1928 р. До 1933 р. паралельно зберігалася практика нагородження і республіканськими орденами Трудового Червоного Прапора, статус яких був прирівняний до союзного. Наступна хронологія становлення радянської нагородної системи виглядає таким чином:

1930 р. – орден Леніна В.І, вищий орден СРСР, орден Червоної Зірки за зміцнення обороноздатності країни;

1934 р. – засноване почесне знання Героя Радянського Союзу, при присвоєнні якого обов'язково вручався орден Леніна;

1935 р. – орден “Знак Пошани” – за трудові заслуги.

1938 р. – звання Героя Соціалістичної Праці за відміни в області господарського будівництва; з'явилася перша радянська ювілейна медаль – “20 років РСЧА і Військово-морського флоту”; військові медалі “За відвагу”, “За бойові заслуги” і цивільні “За трудову доблесть” і “За трудову відмінність”;

1939 р. – знак “Золота Зірка” Героя Радянського Союзу;

1940 р.–золота медаль “Серп і Молот”- знак Героя Соціалістичної Праці;

1942 р. – орден Вітчизняної війни (два ступня), особливі ордена за керівництво військами: Суворова, Кутузова, Олександра Невського; медалі “За оборону” Ленінграда, Одеси, Севастополя, Сталінграда;

1943 р. – орден Богдана Хмельницького з трьох ступнів; вищий полководницький орден – орден Перемоги, для нагородження військовоначальників, чия діяльність привела до значної зміни ходу воєнних дій; орден Слави з трьох ступнів для рядових і сержантів (нагородження йшла послідовно від третього ступня до першого, орден поміщений на оранжево-чорній стрічці, що дозволяє говорити про відродження традицій “солдатського Георгія”); медаль “Партизану Вітчизняної війни” двох ступенів;

1944 р. - ордени Ушакова й Нахімова для нагородження морських офіцерів і аналогічні медалі для матросів і старшин; медалі “За оборону” Москви, Кавказу, Радянського Заполяр”я; орден “Материнська слава” трьох ступенів і “Медаль материнства” двох ступенів;

1945 р. – медаль”За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні”, “За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни” і т.д.

Названі ордена й медалі, як і всі сучасні, безумовно, представляють інтерес, але відбивають спеціальну систему нагородження, не пов'язану із соціальними відзнаками, тобто виходять за рамки генеалогії. Як уже було вище сказане, нагородна система, як традиція станових відмінностей припинила своє існування разом із станами, тобто після 1917 р.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ.

1. Войтович Л.В. Генеалогія родів Рюриковичів та Гедиміновичів – К.-1993.

2. Він же:Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХII-XVI ст. У 2 ч. - Львів-1996.

3. Долгоруков П.В. Российская родословная книга. В 4-х тт. - СПб .,1854-56.

4. Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей. XIV-XVI вв. – М.-Л., 1950.

5. Летописный и лицевой изборник дома Романовых. Т.1-2, М., 1913.

6. Лобанов-Ростовский А.Б. Русская родословная книга. В 2-х тт.- СПб,1895.

7. Модзалевский В.Л Малороссийский. Родословник. Т.1-2. – К., 1908; Переизд.: М., 1998.

8. Петров П.Н. История родов русского дворянства. Т. 1-2, СПб.,1886; Перевид.: М., 1991.

9. Родословная книга князей и дворян российских и выезжих. /ред. Новиков Н.И., Ч. 1-2.- СПб, 1787.

10. Родословная царствующего дома в России от Рюрика до ныне царствующего им-

ператора Александра Николаевича с подробной хронологией России.- М., 1874.

11. Савелов Л.М. Бояре Романовы и их родословные связи. - М., 1914.

12. Він же: Статьи по генеалогии и истории дворянства. - СПб, 1878.

13. Табель о рангах…(кожне вид.)

***

14. Аксенов А.И. Очерк истории генеалогии в России //История и генеалогия. Сб. ст. – М., 1977. – С. 57-80.

15. Він же: Генеалогия русского купечества XVIII в. Из истории формирования русской буржуазии. – М., 1988.

16. Андреев А.Р. История государственной власти в России. IX-XX вв. Энциклопедическое издание. – М., 1999.

17. Антонов А. В. Родословные росписи конца XVII в. //Исследования по русской истории. – М., 1996, вып. 6.

18. Босворт К. Э. Мусульманские династии. Справочник по хронологии и генеалогии. – М., 1971.

19. Бочков В.Н. “Легенды” о выезде дворянских родов //археографический ежегодник за 1969 г. – М., 1971.

20. Буганов В.И. Разрядные книги последней четверти XV в. – начала XVII в..–М., 1962

21. Василевская Е.А. Терминология местничества и родства// Труды историко-архивного института, т. ІІ, - М., 1946.

22. Введение в специальные исторические дисциплины. Учебное пособие/ Гусарова Т.Б., Дмитриева О.В.и др. –М., 1990.

23. Веселовский С. Б. Исследования по истории опричнины. – М., 1963.

24. Він же.Исследования по истории класса служилых землевладельцев.–М., 1969.

25. Він же: Род и предки А.С. Пушкина в истории /Ред. Каштанов С.М.– М., 1990.

26. Вспомогательные исторические дисциплины:историография и теория–К, 1988.

27. Генеалогические исследования. Сборник научных трудов. – М., 1994.

28. Генеалогия: источники, проблемы, методы исследования.– М., 1989.

29. Гринберг Ф. Династия Романовых: Загадки, версии, проблемы. – М., 2000.

30. Евреинов В.А. Гражданское чинопроизводство – С-Пб, 1912.

31. Жадько Е.Г. Сто великих династий. – М., 2001.

32. Зимин А.А.Феодальная знать Тверского и Рязанского великих княжеств и московское боярство конца XV- первой трети XVI в. //История СССР, 1973, № 3. – С. 124-142.

33. Він же: Служилые князья в Русском государстве в конце XV в. – первой половины XVI в// Дворянство и крепостной строй России XVI-XVIII вв. Сб. ст. – М., 1975. – С. 26-58.

34. Він же: Удельные князья и их дворы второй половины XV в. – первой половины XVI в. //История и генеалогия.- М.–1977, - С. 161-188

35. Він. же: Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV в.– первой половине XVI в. - М.,1985 г.

36. История династии Романовых.- М., 1991.

37. Карнович Е. П. Служебные, должностные и сословные знаки отличия в России. – б. м., б. г. – С. 236-587.

38. Він же: Родовые прозвания и титулы в России. Слияние иностранцев с рус-скими». – СПб, 1886 г. Перевид.: М., 1991 (факсимильне вид.)

39. Він же: Русское чиновничество в былое и настоящее время. – СПб, 1897.

40. Ключевский В.О. История сословий в России. – Соч. в 9 т. Т. VI: Специальные курсы. – М., 1989. – С. 225-391.

41. Кобрин и др. Вспомогательные историчнеские дисциплины. – М., 1984.

42. Кобрин В. Б. Генеалогия и антропонимика //История и генеалогия. – М., 1977. – С. 80-115.

43. Він же: Власть и собственность в средневековой России. XV-XVI вв. – М., 1985.

44. Він же: Материалы по генеалогии княжеско-боярской аристократии – М., 1995.

45. Леонтьева Г.А., Шорин П.А., Кобрин В.Б. Ключи к тайнам Клио. – М., 1994.

46. Маркевич А. И. О местничестве. Ч. 1, 2. – К., 1879.

47. Він же: История местничества в Московском государстве XV-XVII ст. – Одесса, 1888.

48. Милевич С. В. Из истории становления и генеалогии российского дворянства //Записки исторического факультета (ЗІФ), вип. 1. – Од., 1995. – С. 207-224.

49. Вона же. Князья великие, удельные, служилые: генеалогический состав и политический статус //ЗІФ, вип. 4. – Од., 1997. – С. 173-182.

50. Вона же. “Выезжие” дворянские роды в России //ЗІФ, вип 7. – Од., 1998. – С. 210-219.

51. Вона же. Рюриковичи и образовавшиеся от них княжеские роды //ЗІФ, вип. 8. – Од., 1999. – С. 227-231.

52. Вона же. К трактовке Петровым П. Н. генеалогического прошлого династии Романовых //ЗІФ, вип. 10. – Од., 2000. – С. 294-301.

53. Монархи мира. Монархи России. – М., 1999.

54. Монархи мира. Монархи Византии, Греции, Рима. – М., 1999.

55. Монархи мира. Монархи Европы. – М., 2000.

56. Назаров В.Д. «Двор» и «дворяне» по данным новгородского и северо-восточного летописания (XII-XIV ст.) // Восточная Европа в древности и средневековье. – М. – 1978. – С. 28-34.

57. Носков Н.Е. Опыт генеалогических изысканий по истории зарождения крес-тьянских торгово-промышленных капиталов в России// Вспомогательные исторические дисциплины. – Л., 1968, вып. 1, – С. 227-269.

58. Він же: Боярская книга 1556 г.// Вопросы экономики и классовых отношений в Русском государстве XII-XVII вв., - М.-Л., 1960 .

59. Павлов-Сильванский Н.П. Государевы служилые люди. Происхождение русского дворянства. – СПб., 1898.

60. Правители Европы. Справочное изд. – Од., 1998.

61. Савелов Л. М. Лекции по русской генеалогии. Ч. 1, 2. – М., 1908.

62. Свердлов М.Б. Дворяне в Древней Руси// Из истории феодальной России. Сб статей и очерков к 70-летию Мавродина В.В. – М.-Л., 1978. – С. 54-59.;

63. Він же: Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. - Л., 1983

64. Соловьев Н.А. Убийство царской семьи. – М., 1990.

65. Трамбицкий Ю. А. Чины и звания русской армии //Военно-исторический журнал, 1991, № 9.

66. Федорченко В. Дворянские роды, прославившие Отечество. Энциклопедия дворянских родов. – М., 2001.

67. Шепелев Л. Е. Отмененные историей. Чины, звания и титулы в Российской империи. – Л., 1977.

68. Він же. Титулы, мундиры, ордена в Российской империи. – Л., 1991.

ЗМІСТ

ВІД АВТОРА…………………..……………………………………………………….3

ВСТУПНА ЛЕКЦІЯ…….………………………………………………….………….3

ТЕМА 1. ГЕНЕАЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ………………………………………………6

ТЕМА 2. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ГЕНЕАЛОГІЇ ………………………….10

ТЕМА 3. МЕТОДИКА ГЕНЕАЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ………..………….18

ТЕМА 4. ГЕНЕАЛОГІЯ КНЯЗІВСЬКИХ РОДІВ РОСІЇ Й УКРАЇНИ.

Лекція 1. Генеалогічний склад, соціально-політичний статус князів…………….26

Лекція 2. Основні князівські роди Рюриковичів і ”руських” Гедиміновичів….…..30

ТЕМА 5. ГЕНЕАЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПЕРІОДУ ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ.

Лекція 1. Служиві князі: генеалогічний і соціальний склад. Формування складу московського двору. Його структура й ієрархія……………………………..……….35

Лекція 2. Місництво.Чини і звання в Російській централізованій державі

як форма соціального етикету… ..……………………………….………………. 39

ТЕМА 6. ДВОРЯНСТВО І ПРОБЛЕМИ ГЕНЕАЛОГІЇ.

Лекція 1. Західноєвропейське дворянство. Російські дворяни і поміщики:

генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини…………..…. ….45

Лекція 2. «Виїзжі» дворянські роди в Росії. Легенди в генеалогії ………….………52

ТЕМА 7. ГЕНЕАЛОГІЯ ДОМУ РОМАНОВИХ І ПРОБЛЕМИ

ПРЕСТОЛОНАСЛІДУВАННЯ МОНАРХІЧНОЇ РОСІЇ……….…………………..65

ТЕМА 8. СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЕТИКЕТУ.……………………...…..……...73

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ.…..……………………………………………84

1Новиков Н.И. Родословная книга князей и дворян российских и выезжих. Т. 1-2. – СПб, 1787.

1Феофан Прокопович. Родословная роспись Великих князей и царей Росссйских.- СПб, 1719.

2Щербатов М.М. Краткое историческое повествование о начале родов князей россійских, происходящих от великого князя Рюрика. – М., 1785.

1Спиридов М.Г.Родословный Российский словарь. В 2-х частях. – М.,1793-1794; Краткий опыт исторического известия о Россійском дворянстве... – М., 1804.

2Миллер Г. Известияо дворянах России, их древнем происхождении, о староинныъ чинах.. – М., 1957.

1Хавский П.В. О наследстве завещательном, родственном и выіморочном, на основовании всех российских законов, существовавших и доселе существующих по сему предмету. Кн. 1-5, – М., 1817-20.

1Долгоруков П.В. Русская родословная книга. В 4-х частях. – СПб., 1854-56. Друге видання в 1895 .

1Руммель В.В., Голубцев В.В. Родословный сборник русских дворянских фамилий. В 2 т., - СПб, 1886-87.

2Карнович Е. П. Служебные, должностные и сословные знаки отличия в России. – б. м., б. г. – С. 236-587; Родовые прозвания и титулы в России. Слияние иностранцев с русскими. – СПб, 1886 г. Перевид.: М., 1991 (факсимильне вид.).Русское чиновничество в былое и настоящее время. – СПб, 1897.

3Бобринский А.А. Дворянские роды, внесенные в Общий Гербовник Всеросссийской империи. – М., 1890.

4Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 1-2, – К., 1908; Перевид.: М., 1998.

5Яблочков М. История дворянского сословия в России. – СПб., 1876.

6Павлов-Сильванский Н.П. Государевы служилые люди. Происхождение русского дворянства. – СПб., 1898.

1Савелов Л.М. Лекции по российской генеалогии. Ч.1, 2.– М.,1908.

2Савелов Л.М.Статьи по генеалогии и истории дворянства. – СПб., 1878; Бояре Романовы и их родословные связи. – М.,1914.

1 Веселовский С.Б. Исследования по истории опричнины. – М., 1963; Исследования по истории класса служилых землевладельцев. – М., 1969; Ономастикон. – М., 1974.

2 Зимин А.А. Удельные князья и их дворы второй половины XV в. – первой половины XVI в. //История и генеалогия.- М.–1977, - С. 161-188; Він же:Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV в.–первой половине XVI в. - М., 1985.

3 Аксенов А.И. Очерк истории генеалогии в России //История и генеалогия. Сб. ст. – М., 1977. – С. 57-80; Він же: Генеалогия русского купечества XVIII в. Из истории формирования русской буржуазии – М., 1988; Антонов А. В. Родословные росписи конца XVII в. //Исследования по русской истории. – М., 1996, вип. 6; Буганов В.В. Разрядные книги последней четверти XV в. – начала XVII в. – М., 1962.; Кобрин В. Б. Генеалогия и антропонимика //История и генеалогия. – М., 1977. – С. 80-115; Він же: Материалы по генеалогии княжеско-боярской аристократии. – М., 1995.

4 Носков Н.Е. Опыт генеалогических изысканий по истории зарождения крестьянских торгово-промышленных капиталов в России// Вспомогательные исторические дисциплины. – Л., 1968, вип. 1, – С. 227-269; Він же: Боярская книга 1556 г.// Вопросы экономики и классовых отношений в Русском государстве XII-XVII вв., - М.-Л., 1960 .

5 Шепелев Л. Е. Отмененные историей. Чины, звания и титулы в Российской империи. – Л., 1977; Він же. Титулы, мундиры, ордена в Российской империи. – Л., 1991.; Трамбицкий Ю. А. Чины и звания русской армии //Военно-исторический журнал, 1991, № 9.

1Федорченко В. Дворянские роды, прославившие Отечество. Энциклопедия дорянских родов. – М., 2001.

2 Кобрин В.Б. и др. Вспомогательные историчнеские дисциплины. – М., 1984; Вспомогательные исторические дисциплины: историография и теория. – К., 1988; Генеалогия: источники, проблемы, методы исследования., – М., 1989; .Введение в специальные исторические дисциплины.Учебное пособие/ Гусарова Т.Б., Дмитриева О.В.и др. –М., 1990; Генеалогические исследования. Сборник научных трудов. – М., 1994; Леонтьева Г.А., Шорин П.А., Кобрин В.Б. Ключи к тайнам Клио. – М., 1994 та інші.

1Петров П.Н. История родов русского дворянства. Т. 1-2, СПб.,1886; Перевид.: М., 1991; .Савелов Л.М. Статьи по генеалогии и истории дворянства.-СПб, 1878.

2Савелов Л. М. Лекции по русской генеалогии. Ч. 2. – М., 1908. – С. 28-31.

1Кобрин В.Б. таін. Вспомогательные исторические дисциплины. – М., 1984. – С. 181.

1Там саме, - С. 181-182.

2 Введение в специальные исторические дисциплины.Учебное пособие/ Гусарова Т.Б., Дмитриева О.В.и др. –М., 1990.

1Яблочков М. История дворянского сословия в России. – СПб., 1876.;Павлов-Сильванский Н.П. Государевы служилые люди. Происхождение русского дворянства. – СПб., 1898; Ключевский В.О. История сословий в России. – Соч. в 9 т. Т. VI: Специальные курсы. – М., 1989. – С. 225-391.

2 Веселовский С.Б. Пследние уделы Северо-Восточной Руси //Исследования по истории опричнины. – М., 1963; Исследования по истории класса служилых землевладельцев. – М., 1969.

3Тихомиров М.Н. Россия вXVIвеке. – М., 1962.

4 Зимин А.А. Служилые князья в Русском государстве в конце XV в. – первой половины XVI в// Дворянство и крепостной строй России XVI-XVIII вв. Сб. ст. – М., 1975. – С. 26-58. Тако ж см. його праці: Удельные князья и их дворы второй половины XV в. – первой половины XVI в. //История и генеалогия.- М.–1977, - С. 161-188; Феодальная знать Тверского и Рязанского великих княжеств и московское боярство конца XV- первой трети XVI в. //История СССР, 1973, № 3. – С. 124-142.

1Зимин А.А.Формирование боярской аристократии в России во второй половинеXV в.– первой половинеXVI в. - М., 1985.

1Маркевич А.И. О местничестве. Ч. 1-2, – Київ, 1879; Він же: История местничества в Московском государстве XV-XVII ст. – .Одеса, 1888.

2Савелов Л.М.Лекции по русской генеалогии. Ч. 2, - М., 1908.

3Ключевский В.О. История сословий в России. – Соч. в 9 т. Т. VI: Специальные курсы. – М., 1989. – С. 225-391.

1Веселовский С.Б. Исследования по истории класса служилых землевладельцев. – М., 1969; Шмидт С.А. Местничество и абсолютизм Постановка вопроса.// Абсолютизм в России. XV-XVII вв. – М., 1964, с. 156-179; Кобрин В.Б. К истории местничества XVI в. // Исторический архив, 1060, № 1.

1Ключевский В.О. История сословий в России. – Соч. в 9 т. Т. VI: Специальные курсы. – М., 1989. – С. 293.

1Назаров В.Д. «Двор» и «дворяне» по данным новгородского и северо-восточного летописания (XII-XIVст.) // Восточная Европа в древности и средневековье. – М. – 1978. – С. 28-34.

2Свердлов М.Б. Дворяне в Древней Руси // Из истории феодальной России. Сб статей и очерков к 70-летию Мавродина В.В. – М.-Л., 1978. – С. 54-59.; Він же: Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. - Л., 1983.

1Кобрин В.Б. Власть и собственность в средневековой России.XV-XVIIст. – М., 1985

1Докладнішедив.: Думін С. Герб их высочеств князей Багратион-Мухранских// Гербовед, № 4, 2”1993, с. 26-32. Він же: Древний род Багратидов //Дворянский вестник, № 1, 1992, с. 5.

2Докладніше див.: Морозов Б.Н. Новосильцовы// Летопись историко-родословного общества в Москве, вип. 1 (45), 1993, с. 32-39.

1Аннинский Л.Пушкин и Троцкий: братья навек?// Порто-франко, червень, 2002

1Веселовский С.Б. Род и предки А.С. Пушкина в истории /Отв. ред. Каштанов С.М. – М., 1990.

2Савелов Л.М. Статьи по генеалогии и истории дворянства. - М., 1898 р.; Петров П.Н. История родов российского дворянства. Т. 1-2, - Спб.,1886; Перевид.: М., 1991.

1Докладніше див. Савелов Л.М. Лекции по генеалогии, ч. 1, - М, 1908, - с. 28-31; Він же: Статьи по генеалогии и истории дворянства. – СПб, 1898, - с. 23-24.

1Егоров В.Герольдическая родословная цесаревича Алексея Николаевича// Гербовед, 1993`2, № 4 , с. 15-25.

2Кулаков В.И. Геральдика пруссов и генеалогические корни родов, возводимых в России к выходцам “из прус”// Генеалогия: источники, проблемы, методы исследования, - М., 1989, с. 7-9; він же: Истоки геральдики российских ”выезжих из Пруссии” родов// Гербовед, 1993`2, № 4 , - с. 50-61.

1Про династію Романових див.: Летописный и лицевой изборник дома Романовых. Т.1-2, М., 1913;. Родословная царствующего дома в России от Рюрика до ныне царствующего императора Александра Николаевича с подробной хронологией России.- М., 1874; .Селифонтов Н.Н. Сборник материалов по истории предков царя Михаила Федоровича Романова Ч. 1-2,- СПб. – 1898; .Савелов Л.М. Бояре Романовы и их родословные связи.- М., 1914; История династии Романовых – М. – 1992.

1 Петров П. Н. История родов российского дворянства. Т.1–2,- С-Пб, – 1886. Перевид.: М. – 1991. Милевич С.В. К трактовке Петровым П.Н. генеалогического прошлого династии Романовых//ЗІФ, вип.10, - Од.,2000. – С.294-301.

1 Милевич С.В. К трактовке Петровым П.Н. генеалогического прошлого династии Романовых//ЗІФ, вип.10, - Од.,2000. – С.294-301.

1Петро II – онук Петра I, останній представник чоловічої статі з роду Романових (по матері представник Бланкенбурзької-Вольфенбюттельської династії).

2 Павло I і його нащадки, що правили Росією до 1917 року, із погляду походження до роду Романових не належали (Павло I – по батьку представник Голштейн-Готторпської, по матері – Ангальт-Цербтської династій).

1У Павла I було сім дітей, із них: Ганна – дружина принца Вільгельма, пізніше - короля Нідерландського (1840-49 рр.); Катерина - з 1809 року дружина принца Георга Ольденбурзького, з 1816 р. у шлюбі з принцом Вільгельмом Вюртемберзьким, що пізніше став королем; Олександра – перший шлюб із Густавом IV шведським королем (до 1796 р.), другий шлюб – з 1799 р. з ерцгерцогом Йосипом, палантином угорським.

2Дочки Миколи I: Марія – з 1839 року замужем за Максиміліаном - герцогом Лейтенберзьким; Ольга – з 1846 року замужем за наслідним принцом Вюртемберзьким (потім – король Карл I).

3Інші діти Олександра II: Марія – з 1874 року в шлюбі з Альфредом Альбертом, герцогом Единбурзьким, пізніше герцогом Саксен-Кобург-Готським; Сергій – одружений на Єлизаветі Федорівні, дочці герцога Гессенського; Павло – з 1889 р. у шлюбі з грецькою королевною Олександрою Георгіївною.

1 Маніфести про зречення див.: Андреев А.Р. История государственной власти в России. IX-XX вв. Энциклопедическое издание. – М., 1999, - с. 154-158.

2 Про останні дні імераторської родини докладніше див.: Соколов Н.А. Последние дни Романовых – М. – 1991.

1Докладніше см.: Думин С.В. Памяти Великого Князя Владимира Кирилловича (17/30 августа 1917 – 30 апреля 1992)// Летопись историко-родословного общества в Москве. Вып. 1(45), 1993, с. 7-15; Він же: Восходящая родословная вдовствующей великой Княгини Леониды Георгиевны// Там саме, с. 40-45.

2Карнович Е.П.Служебные, должностные и сословные знаки отличий в России – б.м., б.г.; він же: Российское чиновничество.– С-Пб, 1897; він же: Родовые прозвания и титулы в России.– С-Пб., 1886 / Репринт.перевид. М., 1991.

3 Евреинов В.А. Гражданское чинопроизводство – С-Пб, 1912.

4Трамбицький Ю. А. Чины и звания российской армии// Военно-исторический журнал, 1991, № 9.

5Шепелев Л.Е. Отмененные историей. Чины, звания и титулы в Российсской империи. – Л., 1977; він же: Титулы, мундиры, ордена в Российской империи. – Л., 1991; він же: Феномен чина в России// Родина, 1992, № 3.

6Иванов В.А. Губернское чиновничество. - Калуга, 1994; Мілевич С.В. Из истории становления и генеалогии российского дворянства// ЗІФ, вип. 1 – Од., 1995, с. 207-224.

1Зіркою позначені титули, що з петровськой доби були поширені в Росії.