Основні поняття місництва

На ґрунті спадковості служби склалося поняття родовитості. Служива людина з'єднувала в собі «честь і місце». “Честь” – не тільки звання й пошана, але і місце, на яке служива людина могла розраховувати по службі князю свого батька і по своїй службі (спочатку в князівській дружині, із XIVст. – у Государевому Дворі, потім у Боярській думі). Від честі пішло поняття “отечества”. Це таке значення особи стосовно представників свого роду або інших родин, від якого залежала подальша передача в спадщину прав, тобто майоратне володіння роду, яке вони повинні передати нащадкам (посада, місце за столом, місце в ієрархії). За службу дарували маєтком і грошима, але не отечеством.

Місницька рахунки змушували дворян посилатися на бічних родичів, що стало однієї з причин формування в XV-XVI ст. родів. Історики в дорадянський період говорили, що «дворянство укладається в роди». Під родом мається на увазі сукупність людей різних поколінь від одного предка, при цьому рахунок іде по чоловічій лінії. Яблочков М. відзначав, що місництво зв'язало бічних і висхідних родичів в одне ціле й утворило поняття роду. Були вироблені і деякі специфічні поняття, наприклад, слово пересів означало підвищення потомства, що висунулося позачергово. Така практика викликала завзятий опір, аж до суду, із боку зниженого в посаді. Згода спричиняла втрату прав для себе і для нащадків, тобто потерку. Яскравий приклад такої непоступливості, а також ролі місницьких суперечок у політичній історії Росії, надає боротьба, що розгорнулася за посаду московського тисяцького при Дмитрові Івановичі Донському (1359-89). При ньому тисяцьким на Москві був впливовий боярин Василь Васильович Вел"яминов. Коли він умер у 1374 р., на його місце ніхто не був призначений і чин був скасований. Здавалося, що ніяких проблем не повинне виникнути. Однак, посада була значна, давала реальну владу, забезпечувала близькість до великого князя. Бояри не підкорилися рішенню князя, почалися місницькі суперечки між близькими родичами останнього московського тисяцького. Зіграли свою роль і політичні звади предків. До Вел`яминова В.В. цю посаду займав Олексій Петрович Хвіст, що був його родичем. Посаду тисяцького він утратив у середині XIV ст., при Семені Гордому (1340-53), коли був вигнаний за крамолу. При Івані ІІ (1353-59), батькові Дмитра Донського, А.П. Хвіст був повернутий на московську службу, а в 1357 р. цей тисяцький був убитий зловмисниками й посада перейшла до Протасія Вел”яминова, рід якого займав перші місця в боярській ієрархії. При Донському діти тисяцьких місничали. Князь, побоюючись кривавої боротьби, спірну посаду ліквідував, однак, це не забезпечило миру. Старший син останнього тисяцького – Іван Васильович Вел”яминов – утік до Твері, яка у той час суперничала з Москвою за політичну першість. Він об'єднав навколо себе інших незадоволених політикою Дмитра Донського і відправився в Орду, де виклопотав ярлик на велике князювання для тверського князя Михайла Олександровича і спонукав його оголосити війну Москві (1375 р.). Пішов довгий ланцюг політичних подій, загострення яких було спровоковано місницькими суперечками. Війну Москва виграла, у 1378 р. відбувся похід на Твер, у результаті якого тверські князі визнали себе «молодшими». Потім Іван Вел”яминов у Серпухові був схоплений і страчений у Москві. Павлов-Сильванський М.П. відзначає, що це була перша прилюдна страта в Московії.

Призначення не за правилами місництва, що нерідко зустрічалося у верхніх ешелонах влади, визначали поняттям ”не местно”. Для «відсунутого» роду це означало втрату “честі” й “отечества” для нащадків. Іноді призначенню передувало розпорядження уряду про те, що «службі бути без місць». Це також означало призначення на службу не за правилами місництва. Спочатку ця практика застосовувалася в період воєнних дій (воєводи-полководці призначалися «без місць», але це не враховувалося для їхнього потомства).

Місницьки рахунки були не тільки між родами, але й усередині роду (вище наведена історія боротьби нащадків Вел`яминова і Хвоста може бути прикладом, того, як суперники були родичами). Усередині роду повинні були строго дотримуватися старшинства, для чого існував спеціальний рахунок, при якому син вважався молодше батька на три ступіні. Виходило, що 4 син дорівнювався у місницьких рахунках старшому онуку відносно голови роду, тобто своєму старшому племіннику.