3.2. Сучасний стан в Україні

Україна має значний науковий потенціал у галузі молекулярної біології, що зумовлює необхідність законодавчої регламентації деяких напрямів досліджень, зокрема заборони експериментів, пов’язаних із клонуванням людини. Важливим компонентом системи державної безпеки має стати безпека генетична, яка передбачає створення ефективного законодавства у галузі генної інженерії і біотехнології на основі оцінок можливого ризику. До його розробки необхідно залучити не тільки юристів, а й генетиків, медиків, спеціалістів у галузі біоетики.

Закон покликаний регламентувати питання безпеки робіт з будь-якими генно-інженерними об’єктами, безпеки біотехнологічного виробництва, контрольованого запровадження трансформованих організмів у навколишнє природне середовище, допуску до роботи в галузі біотехнології, ліцензування цих робіт. Слід також оцінити вплив генно-інженерних методів і відповідної продукції на довкілля, перебачити відповідальність за аварії та порушення норм роботи і забезпечити охорону прав на результати досліджень у галузі генної інженерії.

Необхідна також імплементація Конвенції 1997 р. з Додатковим протоколом у внутрішньодержавне законодавство України. Однією з перешкод на шляху приєднання України до Конвенції була відсутність спеціального державного органа, який би розробляв і реалізував політику в галузі біоетики. Нині цієї перешкоди вже не існує.

Важливо розробити ефективний правовий механізм реалізації вимог Конвенції 1997 р., який забезпечуватиме наявність у законодавстві заходів щодо юридичної відповідальності. У проекті Кримінального кодексу України передбачалася кримінальна відповідальність за проведення досліджень з метою відтворення (реплікації) людини методом клонування. Однак цей пункт з Кодексу вилучили. Така норма видається необхідною, її диспозиція має включати вказівку на незаконність подібних досліджень. Слід вжити певних заходів у зв’язку з можливістю проведення дослідів з клонування людини за межами національної юрисдикції (на території інших держав, у відкритому морі). До кримінального законодавства України варто ввести самостійну норму про кримінальну відповідальність за фінансування незаконних досліджень з клонування людини. Важливо, щоб критерій «законності» передбачав наявність певного порядку одержання дозволу на дослідження з використанням методики клонування людських клітин. Причому контроль не повинен бути виключно державним.

Центральною ланкою такого контролю мають стати незалежні етичні комісії, утворювані в тих науково-дослідних установах, які проводять експерименти на людині і тваринах. Без схвалення такого комітету, тобто без спеціальної етичної експертизи, жоден дослідницький проект не може одержати фінансування. Система державних органів з біоетики має включати: Національний комітет; Комітети з біоетики на муніципальному рівні; комісії з біоетики на рівні підприємств, установ, організацій медичного і наукового профілів.

Основним органом, що забезпечує дотримання етико-правових принципів при видачі дозволів (ліцензій) на проведення таких досліджень повинні бути комітети з біоетики, які у своїй діяльності спиратимуться на Кодекс з біоетики і біомедичних досліджень, затверджений Постановою Верховної Ради України.

Таким чином, для імплементації у наше законодавство міжнародно-правових норм, покликаних забезпечувати права людини у зв’язку із застосуванням методів біології і медицини, доцільно здійснити організаційно-правові заходи щодо вдосконалення системи спеціалізованих органів, покликаних забезпечувати державний контроль за проведенням генно-інженерних маніпуляцій, а також внести зміни до законодавчих актів України і прийняти закон про регулювання генно-інженерної діяльності та правові основи біоетики [6].

ВИСНОВКИ

Таким чином, стрімкий розвиток в останні десятиріччя таких провідних галузей біології, як генетика та ембріологія, а також спроби використовувати отримані знання у практичній медицині – трансплантології та клітинної терапії, підняли цілий пласт етичних проблем, які раніше не обговорювалися, а на сьогоднішній день вимагають уважного розгляду і вирішення. Вперше людство навчилося змінювати генетичну структуру організму людини, відкрило перспективи використання стовбурових клітин та ембріональних тканин, отримало можливість за допомогою новітніх знань виліковувати захворювання, для яких відомі раніше методи були неефективними.

Небезпека представляє розвиток сучасної біотехнології, яка використовує живі організми та біологічні процеси. Існують різні напрямки біотехнології, що зачіпають безліч етичних аспектів, лідерами серед яких є генетика, зокрема генна інженерія та виробництво генно модифікованих продуктів харчування, клітинні технології, зокрема використання ембріональних стовбурових клітин і репродуктивне клонування, а також штучне запліднення, сурогатне материнство, трансплантологія та ін. Сьогодні біотехнологічне виробництво – це багатомільярдний бізнес з необмеженими перспективами і величезними фінансовими можливостями. Його неконтрольований ріст може скласти загрозу здоров'ю і життю людей, і завдання суспільства полягає в тому, щоб не допустити переваги комерційних інтересів над правами і свободою людини.

Встановлення етичних принципів, які регулюють використання новітніх методів генетики, ембріології та трансплантології, має захистити права суб'єктів біомедичних досліджень для того, щоб не допустити зловживання досягненнями біології та медицини, але в той же час не створювати штучних чи необґрунтованих проблем для наукового прогресу, що може позбавити надії на одужання мільйони невиліковно хворих людей, а біологічну науку позбавити цінних знань.

Слід зазначити, що різноманітні етичні питання про належне поводження в області створення трансгенних організмів, клітинних технологій, клонування і продовження роду пов'язані з індивідуальними та суспільними судженнями. У минулі епохи вважалося, що на кожен з цих питань є тільки одна вірна відповідь. Сьогодні ж ми розуміємо, що правильність тих чи інших відповідей відносна, так як все більше знайомимося з різними релігіями і культурами, з найширшим спектром поглядів. Кожна людина повинна сама робити власний вибір і не нав'язувати свої погляди іншим.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Беккет Ф. Природа в опасности // Курьер ЮНЕСКО. – 1993. – №8. – C. 15 – 18.

2. Иойрыш А.И., Красовский О.А. Правовые аспекты генной инженерии // Государство и право. – 1998. – №3. – С. 87–93.

3. Иойрыш А.И. Правовые и этические проблемы клонирования человека // Государство и право. – 1998. – №11. – С. 87–93.

4. Кант И. Сочинения: В 6 т., т.4(2). – М.: Мысль, 1965. – С.349.

5. Короткий Т.Р. Международно-правовые аспекты клонирования человека / Киселев Н.Н., Короткий Т.Р., Кравченко А.Н. и др. Социально-правовые аспекты клонирования человека. – Одесса: ЛАТСТАР, 2001. – С. 139–164.

7. Короткий Т.P. Правові аспекти клонування людини // Вісник НАН України. – 2002. – №3. – С.46–52.

8. Корочкин Л. В лабиринтах генетики // Новый мир. – 1999. – №4. – С. 111.

9.Корочкин Л.И. Еще раз о клонировании // Человек. – 2003. – №2. – С.32–38.

10. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. – К. : Наук. думка, 2000. – С. 12–17.

11. Хамитов Н., Крылова С., Минева С. Этика и эстетика. Словарь ключевых терминов. – К.: КНТ, 2009. – 336с.

12. Шевчук Е. Н. Философско-этические последствия клонирования человека // Социально-правовые аспекты клонирования человека. – Одесса: ЛАТСТАР, 2001. – С. 89–124.

13. Шевчук О.М. Клонування людини як соціально-філософська проблема // Вісник НАН України. – 2002. – №1. – C. 38–46.

“Церква і світ на початку третього тисячоліття”

ДЕКЛАРАЦІЯ ЮВІЛЕЙНОГО ПОМІСНОГО СОБОРУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

ЗМІСТ

І. Ісус Христос Син Божий – Спаситель світу

II. Секуляризація суспільства

ІІІ. Проблема сім’ї

ІV.Церква і охорона здоров’я

V. Церква і світ

VI. Християнство і науково-технічний прогрес

VII.Проблема екології

VIII. Проблема біоетики

IX. Проблема клонування

Х. Проблема евтаназії

ХІ. Проблема трансплантації органів

XII. Церква і засоби масової інформації

XIII. Проблема глобалізації

ХІV. Церква і держава

XV. Церква і національне питання

XVI. Бог – наша надія