38.Перетворення грошей на капітал.

Загальна формула капіталу та її суперечність Будь-який капітал — промисловий, торговельний, позиковий тощо починає свій обіг, тобто економічний рух, з певної суми грошей. Проте обіг капіталу принципово відрізняється від обігу товарів і грошей. В обігу товарів і грошей, який виражається формулою Т — Г — Т, гроші є лише посередником в обміні одного товару на інший. У цьому процесі товаровласників цікавлять не самі гроші, а товари, які можна придбати за гроші, отримані від продажу своїх товарів. Крайні полюси формули обігу товарів і грошей — це якісно різні споживчі вартості, оскільки немає сенсу продавати товар з метою купівлі такого самого товару. Економічний сенс обігу товарів полягає в заміні товару однієї споживчої вартості товаром, що має іншу споживчу вартість. Інший економічний зміст має обіг капіталу, загальною формулою якого є Г — Т — Г. Тут процес починається і завершується грошима, тому крайні полюси формули обігу капіталу якісно однорідні — це гроші.

Економічний сенс обігу капіталу полягає в тому, щоб внаслідок обігу отримати більше грошей, ніж було авансовано. Тому гроші перетворюються на капітал лише тоді, коли повертаються до власника з приростом.

На цій підставі загальна формула обігу капіталу має такий вигляд: Г — Т — Г + г, де г — приріст початково авансованої суми грошей. Цей, приріст початково авансованої суми грошей К. Маркс назвав додатковою вартістю. Звідси випливає одне з трьох сутнісних визначень капіталу: капітал є самозростаюча вартість, або вартість, що приносить додаткову вартість.

Буденна (вульгарна) свідомість пов'язує приріст грошей (додаткову вартість) зі сферою обігу товарів — їх продажем за цінами вищими, а купівлею — за нижчими від вартості. Проте приріст грошей продавця через надбавку до ціни втрачається, як тільки продавець стає покупцем. Втрачається приріст авансової суми грошей і тоді, коли товари купують за цінами, нижчими від вартості: в такій ситуації виграш покупця зникає, як тільки він стає продавцем, адже покупець має таке саме право придбати товар за ціною, нижчою від вартості.

Тому ні надбавка до ціни товару, ні придбання його за ціною, нижчою від вартості, ні взаємний обман продавців і покупців не можуть дати загального приросту капіталу, тобто приросту у всіх продавців і покупців товарів. Зумовлено це тим, що хоча ціни на окремі товари, справді, можуть відхилятися і відхиляються за законами ринкової кон'юнктури (законів попиту і пропозиції) від вартості, сума цін всіх товарів завжди дорівнює сумі їх вартості.

Разом з тим, за неможливості загального приросту грошей (вартості) у сфері обігу в дійсності такий приріст існує. Навіть тоді, коли товари купують і продають на еквівалентній основі, тобто за їх вартістю. І тут виникає суперечність загальної формули капіталу, яка полягає в тому, що власник грошей купує товари за їх вартістю (Г — Т), продає за їх вартістю (Т — Г) і одержує в результаті цього більше вартості (Г + г), ніж було вкладено. Додаткова вартість не може виникнути з обігу і не може виникнути поза обігом, вона повинна виникнути в обігу і водночас не в обігу.

Суперечність загальної формули капіталу може бути розв'язана позитивно лише в тому разі, якщо на ринку є особливий товар, споживча вартість якого створює нову, більшу вартість, ніж та, якою він наділений. Такий особливий товар з'являється на ринку внаслідок виникнення капіталістичної власності в процесі первинного нагромадження капіталу. Ним є робоча сила, тобто здатність людини до праці.

Робоча сила — сукупність фізичних та розумових здібностей, якими володіє людина і використовує щоразу, коли виробляє будь-які економічні блага.

Робоча сила перетворюється на товар лише в умовах капіталістичної власності. Робоча сила як товар

Для перетворення робочої сили на товар власник робочої сили повинен бути вільною особою. По-перше, необхідно, щоб людина була особисто вільна і могла розпоряджатися своєю робочою силою. Ця умова виникає внаслідок ліквідації особистої кріпосної залежності. По-друге, необхідно, щоб така особисто вільна людина була «вільною» від засобів виробництва, тобто позбавленою останніх, а тому змушена продавати свою робочу силу. Ці умови виникають як наслідок обезземелювання колишніх кріпосних селян.

Проте для перетворення робочої сили на товар лише цих умов недостатньо: у суспільстві необхідна ще і наявність осіб, які володіють засобами виробництва і грошима, мають змогу купувати робочу силу та на основі її використання здійснювати виробництво.

Товар робоча сила — сукупність розумових і фізичних здібностей людини до праці як об'єкт відносин купівлі-продажу між найманим працівником і власником засобів виробництва.

Особливістю капіталістичного виробництва є те, що воно ведеться на основі найманої праці, тобто на основі продажу і купівлі робочої сили.

Наймана праця — праця, що включається у процес виробництва через продаж робочої" сили найманим працівником власнику засобів виробництва.

Купівля-продаж робочої сили, що перетворює її на товар, є економічним відношенням між власником робочої сили — найманим працівником та власником грошей — капіталістом. Отже, перетворення робочої сили на товар є першим ступенем переходу капіталістичної власності зі свого юридичного змісту (належності найманому робітнику робочої сили, а капіталісту — грошей та засобів виробництва) в економічний зміст, тобто в реальні економічні відносини.

Стаючи товаром, робоча сила, як і будь-який інший товар, має дві властивості: вартість і споживчу вартість. Якісне визначення вартості товару робоча сила утворюють ^відносини купівлі-продажу робочої сили між найманим робітником і капіталістом. Кількісне визначення вартості товару робоча сила зводиться до величини її вартості, яка визначається кількістю суспільно необхідної абстрактної праці, потрібної для виробництва життєвих засобів», що забезпечують відтворення робочої сили, і зводиться до вартості цих життєвих засобів — до вартості так званого «споживчого кошика». До його складу входять товари, споживання яких стало типовим, характерним для певної країни в певний час і забезпечує відтворення робочої сили певної якості (кваліфікації).

В економічній теорії існує концепція, яка ототожнює робочу силу з працею (А. Сміт, Д. Рікардо та їх послідовники). Відповідно до цієї концепції найманий працівник продає, а капіталіст купує та оплачує не здатність працівника до праці, а саму працю. Проте продати працю неможливо, оскільки праця — це доцільне використання розумових і фізичних сил людини в процесі виробництва матеріальних благ і послуг.

Складовими частинами процесу виробництва є сама праця, знаряддя праці й предмет праці. Тому праця є процесом, що здійснюється за наявності засобів виробництва — знарядь і предметів праці. Але найманий працівник позбавлений засобів виробництва, вони є власністю капіталіста. Тому найманий працівник не може здійснити процес праці, а поки процесу праці немає, не існує і живої праці. Продати ж те, чого не існує, неможливо, тому концепція про продаж найманим працівником своєї праці ірраціональна. Свою працю, і лише в уречевленій формі, може продати лише той, хто є власником засобів виробництва, хто з їх допомогою здійснює процес виробництва і в ньому уречевлює працю у виробленому товарі, який пропонується для продажу. Такої можливості найманий працівник не має, він може продати свою здатність до праці, а не саму працю.

Концепція, згідно з якою найманий працівник продає не робочу силу, а свою працю, не дає раціональної відповіді й на питання — чим визначається вартість праці? Адже відомо, що праця є джерелом вартості товарів, проте сама вартості не має. А. Сміт і Д. Рікардо стверджували (у цьому їх історична заслуга перед економічною наукою), що вартість товару визначається працею. Разом з цим вони вважали, що вартість праці визначається вартістю товару. Але обидва ці твердження створювали логічно хибне коло, раціональний вихід з якого можливий на основі бачення відмінності між здатністю до праці (робочою силою) і самою живою працею. Обґрунтував цю відмінність К. Маркс.

Як і будь-який інший товар, робоча сила має ціну. Ціною робочої сили є вартість товару робоча сила, що виражена в грошовій формі, тобто в грошах. У реальних відносинах між найманим працівником і капіталістом ціна робочої сили виступає у формі заробітної плати. Тому заробітна плата, з одного боку, є ціною, тобто перетвореною формою вартості товару робоча сила, а з іншого — економічним відношенням між найманим працівником і капіталістом у сфері обігу (купівлі-продажу) товару робоча сила. Згідно з концепцією, що ототожнює робочу силу з живою працею, заробітна плата є платою за працю. Саме таке трактування заробітної плати викладається в підручниках «Економікс» різних авторів.

Ціна робочої сили має свої особливості. Якщо ціни звичайних товарів через незбігання попиту і пропозиції безперервно коливаються (збільшуючись чи зменшуючись) стосовно їх вартості, то ціна товару робоча сила відхиляється від вартості, як правило, у бік зменшення. Зумовлено це тим, що пропозиція цього товару на ринку праці стійко перевищує попит і втілюється в безробітті, що є органічною властивістю капіталістичного способу виробництва. Перевищення пропозиції товару робоча сила над попитом об'єктивно призводить до зниження ціни робочої сили (заробітної плати) нижче від її вартості та є додатковим фактором збагачення капіталіста як споживача робочої сили.

Але за з'ясування механізму самозростання капіталу (утворення додаткової вартості) необхідно абстрагуватися від незбігання ціни і вартості робочої сили, тобто виходити з дії закону вартості, згідно з яким у відносинах купівлі-продажу робочої сили має місце еквівалентність, тобто з того, що капіталіст повністю оплачує вартість робочої сили. Але чи можливе в принципі самозростання початково авансованої суми грошей за такої умови? Можливе, і ця можливість пов'язана не з вартістю, а зі споживчою вартістю товару робоча сила.

Споживча вартість товару робоча сила — здатність робочої сили бути джерелом вартості, й до того ж більшої вартості, ніж вона сама має, тобто джерелом додаткової вартості.

У відносинах купівлі-продажу робочої сили найманий працівник отримує від капіталіста у формі заробітної плати вартість товару робоча сила, відчужуючи капіталісту робочу силу, яка в процесі виробництва перетворюється на живу працю, що створює товари та їх вартість у тому числі додаткову вартість. Оскільки жива праця здійснюється у сфері виробництва, а не обігу, то для з'ясування механізму самозростання вартості необхідно звернутися до аналізу економічних процесів, що відбуваються саме у виробництві. При цьому слід з'ясувати, яку величину вартості створює жива праця найманого працівника і як вона співвідноситься з вартістю робочої сили

39.Суть, форми і системи заробітної плати. Мінімальна заробітна плата

У ринковій економіці заробітна плата виступає як ціна, що сплачується за використання найманої праці. Для роботодавця зарплата виступає як ціна за ресурс. В умовах досконалої конкуренції ціна на ресурси визначається співвідношенням попиту і пропозиції, а попит і пропозиція, в свою чергу, є похідними від споживчого попиту та рівня цін на товари і послуги, які виробляються за допомогою цих ресурсів. Наприклад, попит на програмістів визначається рівнем попиту на програмне забезпечення галузей економіки та домашніх господарств.

Усі економічні ресурси використовуються одночасно, тому попит на кожний із факторів залежить не тільки від рівня цін на певний ресурс, а й від рівня цін на інші ресурси. Все це означає, що підприємець завжди порівнює, як йому вигідніше вчинити: найняти більше працівників чи збільшити обсяг фізичного капіталу. Підприємець може збільшувати чисельність найманих працівників до тих пір, поки грошова оцінка граничного продукту буде більшою або дорівнюватиме величині заробітної плати. З іншого боку, працівник розраховує на заміщення вартості його робочої сили - відновлення фізичних і духовних здібностей до праці. Ці фактори формують попит і пропозицію на ринку праці, а їх взаємодія - ціну праці або розмір заробітної плати. Фактор заміщення вартості робочої сили лежить в основі встановлення розміру мінімального споживчого кошика та мінімальної ставки заробітної плати.

Заробітна плата, як правило, складається із основної (тарифної) і додаткової. Тарифна частина зарплати визначається за тарифно-кваліфікаційною сіткою і виплачується працівникові, якщо він відпрацював необхідний час. Ця частина зарплати повинна бути гарантованою і складати не менше 60% від рівня зарплати. Додаткова зарплата значною мірою залежить від результатів праці і виплачується за працю понад встановлені норми, за трудові успіхи, винахідливість, особливі умови праці тощо.

Заробітна плата має дві форми: відрядну та погодинну. Кожна з форм зарплати має свої системи.

Відрядна заробітна плата це форма оплати праці, при якій вона нараховується за кожну одиницю виробленої продукції. Всередині відрядної форми можуть використовуватися проста відрядна,   відрядно-прогресивна,     відрядно-преміальна    системи зарплати. Відрядна форма зарплати передбачає також систему доплат за економію палива, енергії, сировини, матеріалів, за ефективне використання устаткування, за ставлення до праці тощо.

Погодинна форма заробітної плати застосовується там, де продукту слід виробляти саме стільки, скільки того вимагає технологія, наприклад, при конвеєрному виробництві. Існує погодинно-нормативна і погодинно-преміальна системи заробітної плати. Перша передбачає оплату за відпрацьований час та при виконанні встановлених нормативів, а друга - ще й додаткову виплату премій за економію витрат, досконаліші форми організації праці, підвищення якості продукції тощо. В останні десятиліття в розвинутих країнах почали використовувати систему дольової участіробітників у розподілі доходів підприємства, яка дозволяє зацікавити робітників у кінцевих результатах роботи фірми, оскільки вони отримують певну частку прибутку або дивіденди на свої акції.

В Україні організація оплати праці здійснюється на основі Генеральної тарифної угоди, галузевих та регіональних угод, колективних та індивідуальних договорів. На рівень заробітної плати впливає держава (встановлюючи гарантований мінімум зарплати) та профспілки.

Мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту некваліфіковану працю. Вона визначається з урахуванням вартості мінімального споживчого кошика, загального рівня середньої зарплати, продуктивності праці, рівня зайнятості і не повинна бути нижче межі малозабезпеченості.

Мінімальний споживчий кошик (прожитковий мінімум) визначається як вартість набору товарів та послуг, мінімально необхідних для задоволення потреб у харчуванні на рівні фізіологічно мінімальних норм споживання (окремо для дорослих, дітей, людей похилого віку), а також мінімальних потреб в одязі, взутті, предметах домашнього вжитку, медикаментах, комунальних і побутових послугах, транспорті, культурі.

Відповідно до статті 6 Закону України „Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" № 2017-ІІІ від 05.10.2000 р. базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, який щорічно встановлюється Кабінетом Міністрів після проведення науково громадської експертизи сформованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг і затверджується Верховною Радою. На основі прожиткового мінімуму повинні визначатись державні соціальні гарантії та стандарт у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти. В 2005 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць становив 468 грн., а мінімальна заробітна плата - 332 грн. Верховна Рада ставила питання про необхідність переглянути бюджет 2005 року з тим, щоб підняти рівень мінімальної зарплати до рівня мінімального споживчого кошика.