59. Предикативність і модальність як основні ознаки речення.

Категорія об'єктивної модальності. За своїм змістом вона фактично збігається з категорією синтаксичного способу. Категорія об'єктивної модальності реалізується за допомогою категорії синтаксичного способу. Проте різновидів об'єктивної модальності є більше, ніж синтаксичних способів. Так, в українській мові О. Мельничук розрізняє сім модальних значень речення: розповідність, питальність, спонукальність, бажальність, умовність, імовірність і переповідність.Категорія суб'єктивної модальності. Вона виражає відношення мовця до повідомлення. модальність виражається різними засобами: спеціальними модальними частками (ніби, либонь, навряд), модальними (вставними) словами (можливо, імовірно), вигуками, інтонацією, порядком слів тощо.

Будь-яка оцінка, будь-яке ставлення мовця до свого висловлювання легко можуть бути виражені в реченні: (виважена оцінка); (міркування); звернення-побажання); (осуд); (передчуття любові). Однак значна частина речень має нульову суб'єктивну модальність, тобто вказує на нейтральне ставлення мовця до висловленого.

Нині у мовознавчій літературі беруться під сумнів засади розмежування об'єктивної і суб'єктивної модальностей, оскільки між їх значеннями та способами вираження немає чіткої межі.

Категорія предикативностіспіввідносить речення з дійсністю, надаючи йому комунікативної здатності. Вона є найістотнішою синтаксичною категорією. Відношення предикації пов'язують підмет і присудок, але головним носієм предикативності в двоскладному реченні є присудок, який, як правило, виражений дієсловом. Особові форми дієслова (як і інші предикативні одиниці) мають здатність породжувати речення. Ця здатність і є предикативністю. Вона пов'язана з валентністю.

З точки зору сполучуваності, тобто можливих при дієслові порожніх клітин, дієслова можуть бути одновалентними (неперехідні дієслова: ліс шумить, сонце світить), двовалентними (мати любить дочку), тривалентними (Командир нагороджу є солдата медаллю) — аж до семивалентних.

60. Граматичне членування речення на головні та другорядні члени.

Крім синтаксеми як найабстрактнішого рівня граматичного значення речення, існує ще один, менш абстрактний рівннь його змісту – граматичне членування речення, тобто члени речення. Вони не притаманні реченню загалом, як, гаприклад, категорія предикативності, а є його складниками.

Членами речення є абстрактні синтаксичні категорії, усталені форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту речення. Їх поділяють на головні (підмет і присудок у двоскладному реченні, головний член в односкладному реченні) і другорядні (означення, додаток, обставина). (Підмет - раматично незалежний, означає предмет, ознака якого виражається присудком. Найчастіше підмет виражається називним відмінком іменника. Присудок - пов'язаний координацією з підметом, що виражає стан предмета, названого підметом. Найтиповіша форма присудка — дієслово в особовій формі, що означає дію чи стан суб'єкта, названого підметом. Означення —вказує на ознаку предмета. Воно відповідає на питання чий? який? яка? які? котрий? скільки?. Додаток - значає предмет, на який спрямована дiя і відповідає на питання усіх відмінків, крім називного. Додаток виражається тими ж частинами мови, що й підмет. Обставина - пояснює слово зі значенням дії або ознаки, виражає якісно-означальну характеристику дії, стану чи позначає, за яких обставин відбувається дія, вказує на спосіб, міру або ступінь вияву дії або ознаки.) У сукупності члени речення здатні відобразити будь-яку інформацію.

Існування членів речення обумовлене валентністю дієслова. Як носій предикації, воно доповнюється актантами, тобто членами речення. Якщо всф актанти є членами речення, то не всі члени речення є актантами, оскільки існують члени речення, що входять у групу підмета чи підпорядковуються іншим актантам (не залежать безпосередньо від дієслова). Наприклад, майже щодо кожної дії можна сказати, де, коли і як вона протікала, виразивши цю інформацію спеціальними членами речення – різними обставинами. Такі уточнення, іноді дуже устотні для змісту речення, не являють собою окремих «учасників» цього змісту. Вони не пов’язані з валентністю дієслова. Такі обставинні компоненти речення Л. Теньєр назвав сиконстантами (франц. Circonstance - обставина).