- •( Нар. 1930 р.)
- •Яковенко, Борис Валентинович (1884 - 1949)
- •Що таке філософія? (Вступ до трансценденталізму) Пролог.
- •Ясперс, Карл (1883-1969)
- •Філософська віра. Поняття філософської віри.
- •Друга лекція зміст філософської віри.
- •Простір змісту віри
- •Зміст віри
- •Розум і комунікація
- •Ільєнков, Евальд Васильович (1924 - 1979)
- •Філософія і молодість.
- •Декарт, Рене (1596 - 1650)
- •Метафізичні розмисли.
- •Рене Декарт Метафізичні розмисли // - к.: “Юніверс”. - 2000. - с. 22 – 33.
- •Міркування стосовно наук.
- •Головні правила методу.
- •Гайдеггер, Мартин (1889 - 1976)
- •Що таке метафізика?
- •Аристотель, Стагірит (384 - 322)
- •Глава п'ята
- •Глава шоста
- •Глава сьома
- •Глава дванадцята
- •Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1970 - 1831)
- •Наука логіки. Розділ перший. Вчення про буття
- •§ 86. Чисте буття утворює початок, тому що воно одночасно є й чиста думка, і невизначена проста безпосередність, а першопочаток не може бути чим-небудь опосередкованим і визначеним.
- •§ 99. Кількість (Quantität) є чисте буття, у якому визначеність покладена вже не як тотожна із самим буттям, а як знята, або байдужа.
- •§ 101. Кількість, істотно покладена з визначеністю, що в ній міститься, яка виключає всі інші, є визначена кількість (Quantum), обмежена кількість.
- •§ 103. Границя тотожна із цілим визначеної кількості; як різноманітне в собі, вона є екстенсивна величина, але як у собі проста визначеність, вона є інтенсивна величина, або ступінь.
- •§ 107. Міра є якісно визначена кількість насамперед як безпосереднє; вона є визначена кількість, з якою зв’язане деяке наявне буття або деяка якість.
- •Розділ другий. Вчення про сутність
- •§ 115. Сутність світиться в собі видимістю, або є чиста рефлексія; таким чином, вона є лише відношення із собою, але не як безпосереднє відношення, а як рефлексування, вона є тотожність із собою.
- •Розділ третій. Вчення про поняття
- •§ 178. Судження поняття має своїм змістом поняття, тотальність у простій формі, загальне в його досконалій визначеності.
- •Кант, Іммануїл (1724 - 1804)
- •Про дороговказ до відкриття всіх чистих
- •Трансцендентальний дороговказ
- •Трансцендентальний
- •Трансцендентальний дороговказ
- •Таблиця категорій
- •Сковорода, Григорій Савич (1722 - 1794)
- •Кольцо.
- •Дружеский разговор о душевном мире.
- •Ніцше, Фридрих Вільгельм (1844 - 1900)
- •Трактак перший
- •Левінас, Емманюель (1905, Ковно – 1995)
- •Чи є онтологія фундаментальною?
- •Примат онтології
- •2. Сучасна онтологія
- •3. Двозначність сучасної онтології
- •4. Інший як співрозмовник
- •5. Етичне значення іншого
- •Дильтей, Вільгельм (1833, Бібрих – 1911)
- •Типи світогляду і виявлення їх у метафізичних системах.
- •I. Життя й світогляд
- •Життєвий досвід
- •Загадка життя
- •Закон утворення світоглядів
- •Будова світогляду
- •Багатоманіття світоглядів
- •Типи світогляду в релігії, поезії й літературі
- •Релігійний світогляд
- •Сітогляд у поезії
- •Типи світогляду в метафізиці
- •Натуралізм
- •Ідеалізм свободи
- •Об’єктивний ідеалізм
- •Шинкарук, Володимир Іларіонович (1928 - 2001, с. Гайворон Київської обл.)
- •Світогляд і філософія.
- •Кассирер, Ернст (1874 – 1945)
- •Cassirer Ernst. An eassay on man. Nav Haven, 1947. – p. 79 – 108.
- •Кассирер е. Дослідження людини. Вступ до філософії культури.
- •Ленін, Володимир Ілліч (Ульянов)
- •(1870 - 1924)
- •Чи існує об'єктивна істина?
- •Шеллінг, Фридрих Вільгельм Йозеф (1775 – 1854)
- •Про відношення реального та ідеального в природі.
- •Шеллинг ф.В.Й. Об отношении реального и идеального в природе. – м.: Мысль, 1989. – т.2. – с. 52 - 85.
- •Сартр, Жан – Поль (1905 – 1980)
- •Екзистенціалізм – це гуманізм.
- •Медоуз, Деніс ( р.Н. 1942 р. )
- •Технічний прогрес I межі росту
- •Технічний прогрес у моделі cвiтy Енергія та ресурси
- •Контроль над забрудненням навколишнього середовища.
- •Зростання урожайності та контроль над народжуваністю.
- •Режим перевищення межового значення
- •Технічний прогрес у реальному житті.
- •Побічні ефекти технічного прогресу
- •Проблеми, які не мають технічних вирішень.
- •Вибір меж
- •Вернадський, Володимир Іванович (1863 – 1945)
- •Декілька слів про ноосферу.
- •Печчеї, Ауреліо
- •Фоєрбах, Людвіг (1804 – 1872)
- •Фрагменти до характеристики моєї філософської біографії.
- •Сумніви
- •1829-1831/32
- •1841-1845
- •1843-1844
- •«Страх перед богом – початок мудрості», але не кінець її.
- •Шелер, Макс (1874 – 1928)
- •Положення людини в космосі
- •Фромм, Еріх (1900 – 1980)
- •Ільєнков, Евальд Васильович (1924 - 1979)
- •Діалектика ідеального.
- •Фройд (Фрейд), Зиґмунд (1986 – 1939)
- •Я та воно.
- •Іі я та воно
- •Ііі я та над-я (я-ідеал).
- •Вибрала і впорядкувала (переклад з російської мови) к.Ф.Н., доц. Сайтарли і.А.
- •Глава перша. Попередні методичні міркування. П. 63. Особливе значення методичних міркувань для феноменології.
- •П.65. Обернена зворотна співвіднесеність феноменології із нею самою.
- •Кант, Іммануїл (1724 - 1804)
- •Критика чистого розуму. Вступ. І. Про різницю між чистим і емпіричним знанням
- •II. Ми володіємо певними апріорними знаннями, і навіть посполитий розсудок ніколи не позбавлений їх
- •III. Філософія потребує науки, яка визначала б можливість, принципи та обсяг усіх апріорних знань
- •IV. Про різницю між аналітичними і синтетичними судженнями
- •V. У всіх теоретичних науках розуму містяться апріорні синтетичні судження як принципи
- •VI. Загальне завдання чистого розуму
- •Як можлива чиста математика? як можливе чисте природознавство?
- •VII. Ідея та поділ окремої науки, званої критикою чистого розуму
- •Копнін, Павло Васильович
- •2. Істина як процес. Конкретність істини
- •Рассел, Бертран (1872 – 1970)
- •Людське пізнання. Його сфера та межі. Розділ I індивідуальне і суспільне пізнання
- •Розділ XI факт, віра, істина і пізнання
- •Пригожин, Ілля Романович ( нар. 1917 р. )
- •Порядок із хаосу: новий діалог “людини з прирродою”. Стенгерс Ізабелла
- •Кун, Томас Семюел (1922 – 1996)
- •Структура наукових революцій.
- •Вступ роль історії
- •На шляху до нормальної науки
- •Природа нормальної науки
- •Феєрабенд, Пол Карл (1924 – 1996)
- •Аналітичний покажчик.
- •Гадамер, Ганс – Георг (1900 – 2001)
- •Мова як горизонт герменевтичної онтології.
- •Ганс-Ґеорг Ґадамер Мова як горизонт герменевтичної онтології. // Істина і метод. – к.: “Юніверс”. – 2000. С. 407 – 421. Потебня, Олександр Опанасович (1835 – 1891)
- •Думка і мова.
- •Вінгенштайн, Людвіг (1889 – 1951)
- •Логіко-філософський трактат.
- •Гантінгтон, Самуель Філліпс (нар. 1927 р.)
- •Зіткнення цивілізацій. Модель прийдешнього конфлікту
- •Висновки для заходу
- •Маркс, Карл (1818 – 1883)
- •Передмова
- •Белл, Даніел ( нар. 1919 р. )
- •Прихід постіндустріального суспільства. Вступ
- •План цієї книги
- •Сорокін, Пітірім Олександрович
- •Соціальна стратифікація
- •1. Поняття й визначення
- •2. Основні форми соціальної стратифікації й взаємини між ними
- •Соціальна мобільність, її форми й флуктуації
- •I. Концепція соціальної мобільності; її форми
- •2. Інтенсивність (або швидкість) і всезагальність вертикальної соціальної мобільності.
- •3. Рухливі й нерухливі форми стратифікованих суспільств
- •Канали вертикальної циркуляції
- •Механізми соціального тестування, добору і розподілу індивідів всередині різних соціальних страт
- •1. Визначення
- •4. Демократія і вертикальна соціальна мобільність
- •Ортега – і – Гассет, Хосе (1883 – 1955)
- •Бунт мас. І. Навала мас
- •V. Свідчення статистики
- •VI. Приступаємо до аналізу маси
- •VII.Шляхетне життя і просте життя, або зусилля і безвладність
- •VIII. Чому маси втручаються в усе і чому вони втручаються лише насильно
- •Хііі. Найбільша небезпека − держава
- •Маркузе, Герберт
- •Франк, Семен Людвигович (1877 – 1950)
- •Душа людини.
- •Юркевич, Памфіл Данилович (1826 – 1874)
- •Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова божого.
- •Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1970 - 1831)
- •Феноменологія духу. Передмова.
- •Маркс, Карл
- •Вебер, Макс (1864 – 1920)
- •Протестантська етика і дух капіталізму. Постановка проблеми.
- •Фукуяма, Френсіс (нар. 1952 р.)
- •Довіра: соціальні добродії і шлях до розквіту. Передмова до другого видання
- •Розділ 1. Про ситуацію людини в кінці історії
- •Розділ 3. Масштаб довіра
- •Розділ 4. Мова добра і зла
- •Розділ 5. Соціальні чесноти
- •Розділ 7. Шляхи і манівці соціалізованості
- •Мак’явеллі, Нікколо (1469 – 1527)
- •Державець. Скільки існує різновидів володінь і яким чином вони здобуваються
- •Про володіння спадкові
- •Про панства змішані
- •Чому царство дарія, завойоване олксандером, не повстало проти спадкоємців олександера по смерті останнього
- •Про риси, за які людей, а найбільше – державців хвалять або гудять
- •Про щедрість і ощадливість
- •Про жорстокість і милосердя і про те, що краще: щоб тебе любили чи щоб тебе боялися
- •Як владарі повинні дотримуватися свого слова
- •Як уникати людської зневаги й ненависті
- •Нікколо Мак’явеллі Державець // Державець. Флорентійські хроніки. – к.: Основи. – 1998. – с. 396 – 442. Локк, Джон (1632 – 1704)
- •Про політичне чи громадянське суспільство. Про початки політичних суспільств. Про початки політичних суспільств.
- •Структурні перетворення суспільної відкритости – три ревізії. Зміна теоретичних меж.
- •Шпенглер, Освальд (1880 – 1936)
- •Вступ. Таблиці. Смисл чисел. Проблема світової історії. Макрокосм. Картина душі і почуття життя.
- •Таблиця до порівняльної морфології всесвітньої історії
- •Таблиця 3. “Одночасні” політичні епохи
- •Гейзинга, Йоган (1872 – 1945)
- •Природа і значення гри як явища культури.
- •Гра й змагання як чинники формування культури
- •Ігровий елемент сучасної культури
- •Швейцер, Альберт (1875 – 1965)
- •Кульутра і етика.
Ідеалізм свободи
…
Ідеалізм свободи − це витвір афінського генія. Анаксагор, Сократ, Платон і Аристотель перетворили в принцип світорозуміння формуючий, споглядальний початок ідеї свободи. …
…
Усвідомленню внутрішньої спорідненості, що поєднує представників ідеалізму свободи й відокремлює їх від об’єктивного ідеалізму й від натуралізму, відповідає дійсна спорідненість систем цього типу. Єдність, що сполучає світогляд, метод і метафізику цих систем, полягає в наступному: у протиставленні особистості всьому данному; у верховному самоствердженні її полягає ідея незалежності духовного від якої данності; дух усвідомлює свою сутність, яка відмінна від будь-якої фізичної причинності. Глибокому етичному прозрінню Фіхте відкрився зв’язок між особистим характером мислителів та ідеалізмом свободи в його протилежності до всіх натуралістичних систем. Цю вільну, самодостатню силу обмежують відносини до оточуючих особистостей; але це не фізичне обмеження, а підпорядкування моральній нормі, обов’язку. Так виникає ідея світу особистостей, у якому індивідууми, залишаючись вільними, пов’язані нормами. … З погляду життєрозуміння таке відношення ґрунтується на тому, що самодостатня і вільна життєва енергія виявляється силою, що визначає інших особистостей у їхній свободі; одночасно із цим у ній самій інші особистості стають силою, що визначає її в її власній самодостатності. Це живе визначення й визначеність вольової діяльності перетворюється в схему світової єдності; філософія проектує цей процес у саму світобудову; він відкривається як сутність усякого відношення, у якому бере участь суб’єкт систематичного мислення. …
…
Об’єктивний ідеалізм
…
Позначу кордони, у межах яких зустрічається в метафізиці цей тип. Ні натуралізм, ні ідеалізм свободи не презентують основної кількості філософських систем. Ксенофан, Геракліт, Парменід і їхні послідовники, стоїчна система, Джордано Бруно, Спіноза, Шефтсбері, Гердер, Ґете, Шеллінг, Гегель, Шопенгауер і Шлейєрмахер − всі ці системи виявляють яскраву приналежність до одного загального типу, що різко відрізняється від обох, нами описаних. …
…
У першому із трьох світоглядів гносеологічно-методичне відношення свідомості до світової загадки проявлялося в сходженні від пізнання єдності фізичного світу до узагальнень, що підкоряють цій зовнішній механічній закономірності також і духовні явища. Ідеалізм свободи, навпаки, відкрив у фактах свідомості точку опори для загальнозначимого вирішення світових проблем; він прагнув затвердити сукупність неподільних загальних визначень свідомості, які б самодостатньою силою перетворювали матерію зовнішньої дійсності в систему життя й у світогляд. Від обох цих типів різко відрізняється третій своїми гносеологічно-методичними прийомами. Їх можна віднайти в Геракліта й у Джордано Бруно, у Спінози й Шефтсбері, у Шеллінга, Гегеля, Шопенгауера й Шлейєрмахера. Вони обумовлені життєвідчуттям цих мислителів. Ми називаємо споглядальним, наочним, естетичним або художнім таке відношення, коли його суб’єкт немов би відпочиває від роботи природничо-наукового пізнання й від діяльності, що визначається зв’язком між нашими потребами та цілями, що виникають на їхній основі і їх здійсненням. Таке споглядальне відношення розширює життя почуттів, які з самого початку обмежені лише особистим обсягом життєвого багатства, цінності й щастя, до свого роду універсальної симпатії. Завдяки розширенню, розчиненню нашого Я в універсальної симпатії ми наповнюємо всю дійсність цінностями, пережитими нами, діями, що виражають нашу сутність, верховними ідеалами істини, добра й краси.
Ми знаходимо в дійсності відгомін тих настроїв, які вона в нас пробуджує. І в міру того як наше відчуття життя розширюється до усвідомлення єдиносущності з усіма явищами дійсності, підвищується радість життя, росте свідомість власної сили. При такій настроєності душі індивідуум усвідомлює свій зв’язок з божественною всеєдністю речей, відчуває себе спорідненим з усім включеним в цю єдність. Ніхто не виразив цей настрій так яскраво, як Ґете. Він оспівує щастя “відчувати природу, насолоджуватися нею”. “Ти в глибину її, як у душу друга, дав мені із захопленням заглянути”. “Ти дав мені танок живого у рухові безперервному відчути й навчив мене у водах, у лісах, в ефірі рідну душу брата впізнавати”.
Таке світовідчуття знаходить у всесвітній гармонії вирішення всіх протиріч життя. Трагічне усвідомлення недосконалості буття, песимізм, гумор, який помічає обмеженість і скутість явищ і все-таки передбачує в глибині їхню перемогу ідеального, − все це сходинки, по яких відбувається сходження духу до споглядання всесвітньої єдності буття й цінностей.
Об’єктивний ідеалізм постійно вірний своїм основним принципам. Він не підкоряє одиничне й випадкове однаковості подібного, але спостерігає єдність частин у цілому, стверджуючи єдність життя й єдність світу.
…Трагізм невпинного плину часу, у якому миготить, виникаючи й зникаючи, сьогодення, вирішується в усвідомлені незмінної впорядкованості Всесвіту.
…
Цей світогляд визначає загальну метафізичну формулу для всього цього класу систем. Всі явища дані нам двояко; з одного боку, вони дані нам у зовнішнім сприйнятті, як чуттєві предмети і як такі вони об’єднані фізичним зв’язком, але, з іншого боку, вони виявляють той зв’язок живої єдності, який відкриває нам заглиблення у власний внутрішній світ. Це − принцип єдиносущності всіх частин Всесвіту з божественною основою і між собою. Він відповідає настрою світової симпатії, що пізнає в дійсному, просторово обмеженому повсюдну присутність Божества. Це визнання єдиносущності − основна метафізична передумова релігії індусів, греків і германців, і з неї метафізика виводить іманентність усього одиничного, як частини, загальній цілісності світу й іманентність всіх цінностей загальному цілісному значенню, що становить сенс світу. Спогляданню, інтуїції в яких переживається життя цілого, відкривається в зовнішній даності явищ внутрішній, живий, божественний зв’язок єдності. Нарешті, із такого відношення до світу зазвичай випливає детермінізм; одиничне обумовлене цілим, і зв’язок явищ розуміється як внутрішня визначеність, який би смисл йому не надавався в іншому.
...
Як релігія, так і поезія й метафізика лише символічно виражають природу світової єдності, визначеного у формулі об’єктивного ідеалізму. Вона виявляється непізнаваною. Метафізика бере окремі риси живої сутності суб’єкта, єдності живої особистості і їх проектує, як єдність зв’язку, у безмежність світобудови. Виникає неспокійна діалектика, що сходить від системи до системи, поки не вичерпані всі можливості, поки не пізнана нерозв’язність проблеми.
Що є основою світу − розум чи воля? Якщо ми визначимо його як мислення, то необхідна воля для виникнення чого-небудь. Якщо бачити в ній волю, то потрібно прийняти як передумову цілепокладаюче мислення. Але воля й мислення не можуть бути виведені один з одного. Тут знаходиться межа логічного мислення щодо основ світу, і містиці надається можливість відобразити її живу сутність.
Якщо основа світу мислиться як особистий початок, то ця метафора вимагає конкретних визначень, що її обмежують. Але всі ці визначення зникають, коли ми привносимо ідею нескінченного: залишається незбагненне, непізнаване, залишається морок містичного. Якщо цю основу ми вбачаємо у свідомості, то вона підпаде під протилежність об’єкта й суб’єкта; але несвідоме не може стати джерелом свідомості як вищого, ми знову постаємо перед незбагненним. Ми не можемо зрозуміти, як єдине звертається в множинність, вічне − у минуще: логічно це збагнути неможливо.
Магічна формула тотожності не робить більше зрозумілим відношення буття й мислення, протяжності й думки. Отже, і від цих метафізичних систем залишається тільки особливий настрій душі, особливий світогляд.
Дильтей В. Типы мировоззрений и обнаружение их в метафизических системах // Культурология. ХХ век: Антология. − М.: Юрист, 1995. − С. 213-255.