Ііі я та над-я (я-ідеал).

Якби Ябуло лише частиною системиВоно, яка визначається впливом системи сприйняття, тільки представником реального зовнішнього світу в душевній області, все було б просто.

В іншому місці вже пояснювалися мотиви, які наштовхнули нас робити припущення щодо існування декотрої інстанції в Я,яку можна назвати Я-ідеаломабоНад-Я. Ці мотиви цілком правомірні. Те, що ця частинаЯ не так міцно пов’язана зі свідомістю, є несподіванкою, яка вимагає пояснення.

Нам доведеться розпочинати здалеку. Нам поталанило зрозуміти мученицьке страждання меланхоліка завдяки припущенню, що в Я відтворений загублений об’єкт, тобто відбулася заміна прихильності до об’єкту ідентифікацією. У цей же час, однак, ми ще не зрозуміли усього значення цього процесу і не знали, наскільки часто він повторюється. З тих пір ми кажемо: така заміна відіграє велику роль у формуванніЯ, а також має істотне значення в у творенні того, що ми називаємохарактером.

На початку примітивної оральної фази розвитку індивіда важко відрізнити володіння об’єктом від ідентифікації. Пізніше можна вдатися до припущення, що бажання оволодіти об’єктом походить з Воно, яке відчуває еротичний потяг як потребу. Спочатку ще кволеЯотримує від прихильності до об’єкту знання, задовольняється ним або прагне ліквідувати його шляхом витіснення.

Якщо ми маємо потребу в сексуальному об’єкті або нам доводиться відмовитися від нього, з Янерідко відбуваються зміни, які, на кшталт меланхолії, потрібно розуміти як вторгнення об’єкта вЯ; найближчі подробиці цього заміщення нам поки що невідомі. Можливо, за допомогою такої інтроспекції (вторгнення)…Яполегшує або уможливлює відмову від об’єкта. Можливо, це ототожнення взагалі є тією умовою, за якоїВоновзагалі відмовляється від своїх об’єктів. У будь-якому випадку цей процес, особливо на ранніх стадіях розвитку спостерігається дуже часто: він дає нам можливість припустити, що характер Я є осадом відкинутих прихильностей до об’єкта, що він містить історію цих виборів об’єктів. Оскільки характер особистості відкидає або приймає ці впливи з історії еротичних виборів об’єкта, природно припустити цілу шкалу супротиву. Ми вважаємо, що в рисах характеру жінок, які мали великий досвід з кохання, легко знайти відзвук їхньої прихильності до об’єкта. Необхідно також взяти до уваги випадки одночасної прихильності до об’єкта та ідентифікації, тобто зміни характеру до того, як відбулася відмова від об’єкта…

Інший підхід до явища демонструє, що таке перетворення еротичного вибору об’єкта на змінене Я є також тим способом, яким Я отримує можливість оволодітиВоно і поглибити свої відносини з ним, правда, ціною вагомої поступливості щодо його переживань. Приймаючи риси об’єкта, Я немов нав’язуєВоносамого себе у якості об’єкта кохання, намагається відшкодувати йому його втрату, звертаючись до нього такими словами: “Дивися, ти вже можеш кохати мене – я так схоже на об’єкт”.

Перетворення об’єкт-лібідо в нарцистичне лібідо, вочевидь, несе з собою відмову від сексуальних цілей, відому десексуалізацію, а отже, своєрідну сублімацію. Більше того, тут виникає питання, яке заслуговує на уважний розгляд, а саме: чи не є це звичайний шлях до сублімації, чи не відбувається будь-яка сублімація за рахунок втручання Я,яке на початку перетворює сексуальне об’єкт-лібідо на нарцисичне лібідо для того, щоб в майбутньому переслідувати, можливо, іншу мету? До цього питання ми ще повернемося.

Хоча ми і відхиляємося від нашої мети, однак необхідно зупинити на деякий час нашу увагу на об’єктних ідентифікаціях Я. Якщо такі множаться, стають занадто численними, потужними та несумісними одна з одною, то це легко може призвести до патологічного наслідків. Справа може дійти до розчепленняЯ,оскільки окремі ідентифікації завдяки протистоянню відокремлюються одна від одної і таємниця так названої “множинної особистості”, можливо, полягає як раз у тому, щоб окремі ідентифікації по черзі оволодівають свідомістю. Навіть якщо справа не заходить так далеко, все-таки створюється підгрунтя для конфліктів між різними ідентифікаціями, на які розкладається Я, конфліктів, які в кінцевому рахунку не зажди можуть називатися патологічними.

Як би не зміцнів у майбутньому супротив характеру щодо впливу відкинутих прихильностей до об’єкта, все ж таки вплив перших ідентифікацій, які виникли ще в ранньому дитинстві буде широким та стійким. Ця обставина змушує нас повернутися назад до моменту виникнення Я-ідеалу, оскільки за ним прихована перша і найважливіша ідентифікація з батьком в самий ранній період історії розвитку особистості. Така ідентифікація, гадаю, не є наслідком або результатом прихильності до об’єкта; вона є прямою, безпосередньою і більш ранньою, аніж будь-яка інша прихильність до об’єкта. Однак, вибір між об’єктами, який має відношення до першого сексуального періоду стосовно батька та матері, за нормальних умов призводить, гадаю, до такої ідентифікації і тим самим підсилює первинну ідентифікацію.

Всі ці стосунки настільки складні, що виникає необхідність розглянути їх докладніше. Існує два моменти, які зумовлюють цю складність: трикутне розташування Едипового відношення і початкова бісексуальність індивіда.

Спрощений випадок для дитини чоловічої статі виглядає наступним чином: досить рано дитина відчуває до матері об’єктну прихильність, яка розпочинається з материнських грудей і постає типовим вибором об’єкта у якості опори; з батьком же хлопчик ідентифікується. Ці відношення існують деякий час паралельно, допоки посилення сексуального потягу до матері і усвідомлення того, що батько є перешкодою для такого потягу, не викликає Едипового комплексу. Ідентифікація з батьком віднині набуває ворожого забарвлення і перетворюється на бажання усунути батька і замінити його собою. З тих пір ставлення до батька має амбівалентний характер, створюється враження, ніби наявна з самого початку в ідентифікації амбівалентність стала явною. “Амбівалентна установка” у ставленні до батька і лише ніжний об’єктний потяг до матері складають для хлопчика зміст простого, позитивного Едипвого комплекса.

При руйнації Едипового комплексу необхідно відмовитися від обєктної прихильності до матері. Замість неї можуть з’явитися дві речі: або ідентифікація із матір’ю, або посилення ідентифікації з батьком. Останню ми зазвичай розглядаємо як більш нормальний випадок, який дозволяє зберегти певною мірою ніжне ставлення до матері. Завдяки зникненню Едипового комплексу мужність характеру хлопчика, таким чином зміцнилася. Відповідно аналогічним чином Едипова установка маленької дівчинки може завершитися ідентифікацією з матір’ю, яка зміцнюватиме жіночний характер дівчинки.

Ці ідентифікації не відповідають нашим очікуванням, так як вони не вводять полишений об’єкт в Я; проте і такий наслідок є можливим, причому у дівчаток він легше спостерігається, аніж у хлопчиків. В аналізі досить часто доводиться стикатися з тим, що маленька дівчинка, після того, як їй довелося відмовитися від батька як об’єкта кохання, виявляє мужність та ідентифікує себе з батьком, тобто з загубленим об’єктом. Зрозуміло, що все це залежить від того, чи достатньо потужні її чоловічі задатки, у чому б вони не полягали.

Таким чином, перехід Едипової ситуації в ідентифікацію із батьком або матір’ю залежить в обох статях, гадаю, від відносної сили задатків тієї чи іншої статі. Це один спосіб, яким бісексуальність втручається у долю Едипового комплексу. Інший спосіб ще більше важливий. Насправді, виникає таке враження, що простий Едипів комплекс взагалі не є найбільш частим випадком, а відповідає деякому спрощенню чи схематизації, яка практично здійснюється, правда, досить часто. Більш докладне дослідження відкриває в більшості випадків повний Едипів комплекс, який буде двояким – позитивним та негативним – в залежності від первинної бісексуальності дитини, тобто хлопчик перебуває не лише в амбівалентному ставленні до батька та зупиняє свій ніжний вибір на матері, однак у той же час він поводиться як дівчинка, проявляє ніжне жіноче ставлення до батька і відповідно ревнощі та ворожість до матері. Це вторгнення бісексуальності досить ускладнює аналіз відносин між первинними виборами об’єкта та ідентифікаціями і перешкоджає зрозумілому описанню їх. Можливо, що встановлена у ставленні до батьків амбівалентність має бути повністю віднесена на рахунок бісексуальності, а не виникає, як я досі стверджував, з ідентифікації внаслідок суперництва.

Я гадаю, що ми не помилимося, коли припустимо існування повного Едипового комплексу взагалі у всіх людей, особливо у невротиків. Аналітичний досвід відкриває незабаром, що у відомих випадках та чи інша складова частина цього комплексу зникає, залишаючи лише ледве помітний слід, так що створюється ряд, один кінець якого займає позитивний комплекс, інший кінець – зворотний, негативний комплекс, тоді як середні ланки зображують повну форму з неоднаковою участю обох компонентів. При зникненні Едипового комплексу чотири потяги, які він вміщує сполучаються у такий спосіб, що з них виходить одна ідентифікація з батьком та одна з матір’ю, причому ідентифікація з батьком утримує об’єкт-мати позитивного комплексу та одночасно заміняє об’єкт-батька зворотного комплексу; аналогічні явища мають місце при ідентифікації з матір’ю…

Таким чином, можна зробити грубе припущення, що в наслідок сексуальної фази, яка характеризується пануванням Едипового комплексу, в Я накопичується осад, що складається з утворення обох названих, деяким чином узгоджених одна з одною ідентифікацій. Ця зміна в Я зберігає особливе положення: вона протистоїть іншому змісту Я як Я-ідеал або над-Я.

Натомість Над-Яне є простим осадом від першого обрання об’єкту, здійсненимВоно, йому притаманне також значення енергійного реактивного утворення по відношенню до них. Його відношення доЯ не вичерпується вимогою “ти мусиш бути таким самим як (батько)”, воно виражає також заборону: “Таким (як батько) ти смієш бути, тобто ти не смієш робити усе те, що робить батько, деякі вчинки залишаються виключно його правом”. Це подвійне обличчяЯ-ідеалузумовлено тим фактом, щонад-Я намагалося витіснити Едипів комплекс, більше того – могло виникнути лише завдяки цій різкій зміні. Витіснення Едипового комплексу було, вочевидь, нелегким завданням. Так як батьки, особливо батько, усвідомлюється як перешкода щодо здійснення Едипових потягів, то інфантильнеЯнакопичувало сили для цього витіснення через створення в собі такої ж самої перешкоди. Ці сили воно запозичувало відомим чином у батька, і таке запозичення є актом, вищою мірою здатне викликати наслідки. Над-Язбереже характер батька, і чим сильніший був Едипів комплекс, тим стрімкіше було його витіснення (під впливом авторитета, релігії, освіти, читання), тим строгіше незабаромнад-Я буде панувати над Я як совість, а можливо, і як несвідоме почуття провини. Звідки береться міць для такого панування, звідки його примусовий характер, який набуває форми категоричного імперативу, - з цього приводу я ще висловлю свої міркування.

Зосередив ще раз увагу на описаному вище виникненні над-Я, ми помітимо у ньому результат двох надзвичайно важливих біологічних чинників: тривалої дитячої безпорадності і залежності людини та наявності в неї Едипового комплексу, який був нами редукований навіть до перерви у розвитку лібідо, що утворився завдяки латентному періоду, тобто до двократного начала статевого життя. Ця остання обставина є, мабуть, специфічною особливістю людини, згідно з психологічною гіпотезою, наслідок того поштовху до культурного розвитку, який був насильницьким чином викликаний у льодовий період. Таким чином, відокремленнянад-Я відЯне випадково, воно відображає найважливіші риси розвитку як індивіда, так і роду і навіть більше: надаючи батьківському впливу тривалого вираження, воно увіковічує існування чинників, яким зобов’язано своїм походженням.

Нескінченну кількість разів психоаналізу дорікали тим, що він не цікавиться вищим, моральним, над особистісним в індивіді. Таке дорікання несправедливе двічі – історично і методологічно. Історично – тому що психоаналіз з самого початку приписував моральним та естетичним тенденціям в Я прагнення до витіснення, методологічно – внаслідок небажання зрозуміти, що психоаналітичне дослідження не могло виступати, на кшталт філософської системи, з завершеним колом своїх положень, однак повинно було крок за кроком просуватися у розумінні складного душевного життя шляхом аналітичного розчленування як нормальних, так аномальних явищ. Тепер, коли ми зважилися підійти, наостанку, до аналізуЯ, ми можемо відповісти всім, хто, вражений від власної моральної свідомості, наполягав на необхідності вищого в людині: “Воно безперечно повинне існувати, алеЯ-ідеалчинад-Я,вираження нашого ставлення до батьків, як раз і є вищою істотою. Ще в дитинстві ми знали цих вищих істот, були здивовані ними і відчували жах перед ними, однак незабаром ми прийняли їх у самих себе”.

Таким чином Я-ідеалє спадкоємцем Едипового комплексу, отже, вираженням найміцніших рухів Воно та долі його лібідо. Висунувши цей ідеал,Язмогло оволодіти Едиповим комплексом і в той же час підкоритисяВоно.У той час, колиЯпереважно є представником зовнішнього світу, реальності,над-Я виступає йому назустріч як довірена особа внутрішнього світу, абоВоно. І ми тепер підготовлені до того, що конфлікти міжЯтаЯ-ідеалом у кінцевому рахунку відображатимуть суперечність реального та психічного, зовнішнього та внутрішнього світів.

Все, що біологія і людська історія створили в Вонота зафіксували в ньому, - все це приймаєтьсяЯу вигляді утворення ідеалу і знову індивідуально переживається ним. Унаслідок історії формуванняЯ-ідеалмає найтісніший зв’язок із філогенетичною та архаїчною спадщиною індивідуума. Те, що в індивідуальному душевному житті належало найглибшим шарам, набуває завдяки утвореннюЯ-ідеалунайвищого з боку наших оцінок змісту людської душі… Неважко показати, щоЯ-ідеал відповідає всім вимогам, які висувають стосовно вищого початку в людині. Як пристрасна прихильність до батька він місить у собі зерно, з якого зросли всі релігії. Судження про власну недовершеність у порівнянніЯ зі своїм ідеалом викликає релігійне почуття благоговіння, на яке спирається пристрасно віруюча людина. У подальшому розвитку роль батька перейде до вчителям та авторитетам; їх заповіді та заборони зберігають свій вплив в Я-ідеалі, здійснюючи в якості совісті моральну цензуру. Неузгодженість між вимогами совісті та діяльністю Я відчувається як почуття провини. Соціальні почуття грунтуються на ідентифікаціях з іншими людьми на основі однаковогоЯ-ідеалу.

Зігмунд Фройд “Я та Воно”.(ЭКСМО-ПРЕСС, Москва ФОЛИО, Харьков 2001, С. 841-860).