1.7. Розвиток філософії як філософська проблема

Для більш глибокого розуміння філософії як світоглядного знання необхідно визначити її процесуальність. У зв'язку з цим слід передусім підкреслити, що розвиток становить єдність якісно різноманітних проце­сів, їх взаємодію, взаємоперетворення з сукупним результатом Первин­ною одиницею історико-філософського процесу є філософське вчення — система певних, логічно пов'язаних один з одним поглядів. Створене окремим філософом, воно знаходить своїх послідовників. Прибічники Платона — платоніки, Толстого — толстовці, Маркса — марксисти та ін. Філософські школи —це сукупність філософських учень, об'єднаних певними базовими ідейними принципами. Філософська течія — це сукуп­ність різних модифікацій тих самих ідейних принципів, які розвива­ються різними, часто конкуруючими школами. Наприклад, у сучасній філософії такими течіями є неопозитивізм, екзистенціалізм, персоналізм тощо. Найбільш значні утворення в історико-філософському процесі на­зиваються філософськими напрямами. Вони є сукупністю філософських течій (вчень, шкіл), які, маючи значні розбіжності, відстоюють деякі спільні принципові положення. Філософські напрями існують протягом досить довгого історичного періоду (наприклад, матеріалізм та ідеалізм, раціоналізм і емпіризм тощо).

Несхожі між собою, навіть несумісні філософські вчення є різними сторонами єдиного абсолютного знання. Помилки філософів здебільшого полягають у тому, що вони універсалізують, субстанціоналізують ту сто­рону абсолютного, яку пізнають. Зняття односторонньої інтер­претації абсолютного є виявлен­ня істинності принципів кожної філософії. Вони приймаються як обмежені, підпорядковані системі, яка синтезує всі принципи в єди­не ієрархічне ціле. Така ж ієрар­хічна підпорядкованість існує на інших структурних рівнях. Розвиток пізнання, особливо філософського, яке характеризується тим, що кожний предмет дослідження розглядається в цілому, а не в його окремих аспектах, різновидах, відношеннях, не завжди є прямолінійним процесом сходження. Це далеко не безпосередній перехід від незнання до знання, від помилок до істини, від істини відносної до абсолютної.

Розвиток філософії є органічним процесом на власній теоретичній основі. Він передбачає збагачення наявного змісту новими положеннями, заперечення висновків, які виявились неправильними, недостатніми, односторонніми, і заміну їх більш досконалими.

Існування багатоманітності філософських вчень, шкіл, течій, напрямів характеризує історико-філософський процес з боку його внутрішньої ди­ференціації і поляризації. Розвиток філософії — це суперечливість підхо­дів, боротьба ідей, принципів і особистостей. Отже, зрозуміння того, що є філософією, передбачає усвідомлення, що філософії як такої немає. Ре­ально існували та існують різні вчення, школи, течії і напрями, які в чо­мусь солідарні між собою, а в чомусь суперечать, борються, заперечують одні одних. При цьому з розвитком історико-філософського процесу змі­нюється предмет філософських роздумів, спосіб вирішення філософських проблем 3 цього факту нерідко робляться необґрунтовані висновки: у фі­лософії нема єдиної систематизуючої основи, і тому її самодостатність не­можлива; оскільки філософи обґрунтовують діаметрально протилежні положення, то філософія нездатна відшукати істину. Звідси —висно­вок про обмеженість (і недостат­ність) будь-яких філософських по­глядів і прагнення створити єди­ну істинну філософію.

Проти такого спрощеного під­ходу виступив найвидатніший ні­мецький філософ Гегель. Він за­уважив, що багатогранність фі­лософії обумовлюється багато­гранністю дійсності. Філософські теорії, незважаючи на постійну кон­фронтацію, взаємне заперечення і несумісність, є необхідними ланками єди­ного суперечливого процесу прогресивного розвитку знання. Об'єктивний зміст філософських вчень суттєво відрізняється від суб'єктивної форми їх вираження. Різноманітність не зумовлює, а, навпаки, передбачає єдність. Абсолютним у філософській системі є її принцип (як момент розгортання «абсолютної ідеї»), а тимчасовим, відносним — абсолютизація цього принципу, що й протиставляє цю систему всім іншим

Звідси випливає, що диференціація філософських вчень означає су­перечності між однодумцями, але суперечності суттєві. Якщо Фалес вважав за першоматерію воду, Анаксімен — повітря, Геракліт — вогонь, то заперечення тієї чи іншої першооснови означає і поглиблення, роз­виток самого поняття першоматерії. У диференціації філософських вчень закладено суттєвий об'єктивний зміст. Не просто виражаються суб'єктивні претензії філософа на його особливий погляд, а передбачається розвиток певної концепції, окремих аспектів учення даної школи. Отже, диферен­ціація є закріпленням суттєвих відмінностей, особливо якщо вона сто­сується інтерпретації відправного положення філософського вчення.

Наприклад, французькі матеріалісти XVIII ст. виступали як єдина те­чія, спілка однодумців, але в її рамках існували суттєві відмінності. Дідро і Гельвецій заперечували тезу Ламетрі, що людина є машиною. Разом з тим Дідро критикував положення Гельвеція про те, що теоретичні виснов­ки залежать від гостроти чуттєвого сприйняття. Ці суперечності в рамках матеріалістичного сенсуалізму сприяли подоланню одностороннього проти­ставлення емпіризму раціоналізмові, передбачали діалектичне розуміння єдності чуттєвого і раціонального.

Диференціація філософських поглядів — це дослідницький по­шук, у процесі якого зіставляються подібні погляди, виявляються і обґрунтовуються розбіжності, а саме поставлення проблеми по­новлюється новим змістом.

Диференціація містить тенденції теоретичного розвитку ідей у різ­них, у тому числі взаємовиключних, напрямах. Цей процес, у якому від­мінності в рамках початкової спільності поглядів стають визначальними філософськими характеристиками, можна назвати дивергенцією. Як ві­домо, вчення Декарта було безпосереднім джерелом трьох суттєво від­мінних течій: матеріаліст Леруа відкинув метафізику і пов'язану з нею дуалістичну концепцію людини; оказіоналіст Мальбранш розробляв ідеа­лістичний бік системи Декарта; пантеїстичний матеріалізм Спінози був спробою моністичної переробки як метафізики, так і фізики Декарта.

Поряд з диференціацією слід розглянути поняття дивергенції філо­софських шкіл. Дивергенція — багатогранний процес. Це зв'язок з по­передніми теоріями і водночас взаємодія з незалежними вченнями, які формуються у спільних історичних умовах, але по-різному вирішують загальні спрямування епохи. Наприклад, емпіризм і раціоналізм —проти­лежні системи поглядів, але вони лише частково виключають одна одну. В деяких положеннях вони, навпаки, дотримуються спільних ідей, взаємо­доповнюються. Не тільки раціоналісти XVII ст., але й сучасні їм емпірики розуміють мислення як найвищий ступінь пізнавальної діяльності. Дж. Локк, наприклад, як і раціоналісти, визнає інтелектуальну інтуїцію, солі­даризуючись із декартівським розумінням істини.

Необхідним результатом історично прогресуючої дивергенції є дум­ка про поляризацію філософії —створення принципово несумісних фі­лософій. Вона —заперечення всієї системи основоположень і виведених таким чином висновків. Тенденція до поляризації простежується в кож­ній філософській системі. Відомо, як зневажливо Гегель ставився до матеріалістично-сенсуалістичної думки філософії XVII-XVIII ст. Ніцше заявляв, що «його філософія — не для всіх». Разом з тим радикальна поляризація веде до збіднення історико-філософського процесу, абсо­лютизує, а отже й догматизує той чи інший напрям у філософії. Так було з марксистсько-ленінською філософією, в якій радикально поля­ризувалася протилежність між матеріалізмом та ідеалізмом, великого значення надавалося соціально-класовій обумовленості розвитку філо­софських вчень, підкреслювалась ідеологічна функція філософії.

Вважалося, що кожний філософ свідомо чи несвідомо висловлює найважливіші ідеї своєї епохи, свого народу і при цьому виражає і захищає інтереси тих чи інших соціальних класів або прошарків сус­пільства. Догматизм такої радикальної поляризації ігнорує ф ікт від­носної самостійності розвитку суспільної свідомості, а отже, можли­вість і відносного розвитку філософії, її випередження або ж відставан­ня від безпосередніх завдань суспільного життя, залежність філософсь­ких вчень від особистості мислителя.

Не можна обминути ще одну проблему, яка суттєво впливає на філософський процес, —проблему національної філософії в рамках всесвітньої. Кожна філософія національна вже мовою її творів (хоча це далеко не єдина ознака), вона є відображенням ментальності того чи іншого народу. Г. Гейне так характеризував відмінність між націо­нальними філософіями: «Поставимо перед англійцем, французом і німцем завдання охарактеризувати, що таке верблюд. Англієць поїде в Африку, вб'є верблюда, привезе в Британський музей і вивчатиме його: клас, вид, група тощо. Француз піде в Булонський ліс, не знай­де там верблюда і засумнівається в його існуванні. Німець зачинить­ся в кабінеті й почне продукувати верблюда з глибин своєї свідо­мості: верблюд окремий, верблюд загальний, верблюд відносний, аб­солютний та ін.». Щоправда, не всі народи мали свою філософію, не завжди світогляд піднімався до рівня системно-раціоналізованого узагаль­нення. Наприклад, стародавні шумери так і не дожили до своєї філо­софії. Але й «філософські народи» не всі відразу йшли в авангарді загальнолюдського філософського прогресу. Вони заступали один од­ного. Наприклад, в епоху Відродження попереду йшли італійці, але в Новий час їх заступили англійці й французи, потім німці та ін. Тому національні історії філософії не завжди і не в усіх своїх частинах збігаються з всесвітньою історією філософії. Але це не означає, що національні історії філософії не мають наукового значення. Оскільки філософія — вид світогляду, то історія філософи — вид історії сві­тогляду. Це стосується як всесвітньої історії філософії, так і націо­нальної. Розглянута в контексті світогляду, у взаємовідношенні з парафілософією («біля філософії»), кожна національна філософія, якою бідною вона б не була, також має значення. Але при цьому не варто, — бо це не робить честі тому, хто зважується на подібне, — підміняти філософію парафілософією, видавати за філософію художній світо­гляд або різні суспільно-політичні вчення.

Розглянуті особливості філософського розвитку є формами, які не­обхідно відрізняти від змісту, пов'язаного з цими формами і все ж від­мінного від них. Ці форми специфічно характеризують саме розвиток філософії і тим самим відрізняють даний процес від розвитку в інших сферах знання.