13.1.2. Охорона біорізноманіття як основа для збереження функцій екосистеми

Серед наукових основ заповідної справи одна з основних — розробка методів забезпечення охорони біорізноманіття на природно-заповідних територіях.

У 1990-х роках увага всього світу була прикута до прийнятої у 1992 р. у Ріо-де-Жанейро Конвенції про біологічне різноманіття, яке є основою еволюції та функціонування систем біосфери, сталого забезпечення потреб населення Землі. У ній були охоплені положення попередньо прийнятих міжнародних конвенцій (Боннської, Бернської, Рамсарської), які наголошували на охороні окремих важливих ланок природи. У Конвенції про біологічне різноманіття наголошується на необхідності збереження видів, інших форм організації живих істот, екосистем і ландшафтів. Вона спрямована на охорону генофонду та умов його існування. Значна роль у цьому відведена природно-заповідним територіям, які мають охопити в цілому охорону біорізноманіття Землі та окремих її регіонів.

В Україні збереження біорізноманіття розглядається як природна основа екологічно збалансованого розвитку держави загалом і окремих її регіонів зокрема, оскільки забезпечує як функціонування екосистем та підтримку біосферної рівноваги, так і надає ресурси для розвитку багатьох галузей народного господарства. Кабінетом Міністрів України прийнято відповідну постанову (від 12.05.1997 р. № 439 «Про концепцію збереження біологічного різноманіття України»). За роки незалежного державотворення прийнято чимало програм, стратегій і планів, які передбачають або беруть до уваги досягнення цілей збереження біорізноманіття в контексті інших загальних і специфічних завдань охорони довкілля.

Програмно-стратегічні документи як екологічного спрямування, так і з питань економічного та соціального розвитку є складною палітрою. Їх можна поділити на види за різними класифікаційними ознаками: за терміном програмування (довго-, середньо- та короткострокові); за масштабом поширення (загальнонаціональні, регіональні, місцеві, галузеві, локальні), за рівнем затвердження (загальнодержавні та деякі регіональні програми затверджуються законами України, постановами Верховної Ради України, Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, що визначає їх пріоритетність, забезпеченість бюджетним фінансуванням тощо), за змістом (комплексні програми (прогнози) економічного та соціального розвитку і секторальні (міжсекторальні, цільові), за ступенем опрацьованості шляхів та методів досягнення результатів (прогнозні та програмні) тощо. Залежно від виду документів різняться порядок їх розроблення, затвердження та здійснення, джерела фінансового, матеріально-технічного, організаційного та іншого забезпечення.

Важливо зазначити, що в Основних напрямах державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки, затверджених Постановою Верховної Ради України від 05.03.1998 р., збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа віднесені до основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. Тому важливо прослідкувати, наскільки послідовно цей пріоритет проходить через зміст інших програмних, прогнозних і стратегічних документів нашої держави.

Безпосередньо відповідно до основних принципів Конвенції про біологічне різноманіття Україною розроблені Концепція збереження біологічного різноманіття України, Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, Загальнодержавна програма охорони й відтворення довкілля Азовського та Чорного морів, Державна програма «Ліси України» на 2002— 2015 роки.

Однак хронологічно першим програмним документом, в якому зафіксовано принципи збереження біорізноманіття, стала Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні («Заповідники»), розроблена і прийнята ще до ратифікації Конвенції про біорізноманіття, але в дусі врахування основних положень Конвенції. Передбачена Програмою система заходів спрямована на збереження унікальних і типових ландшафтів, інших природних комплексів, біорізноманіття, у тому числі генофонду рослинного та тваринного світу, підвищення ролі заповідних територій у розробці наукових засад раціонального природокористування та охорони природи, розвитку природознавчих наук, здійсненні моніторингу довкілля, підготовці висококваліфікованих фахівців, екологічному та патріотичному вихованні громадян.

Програма передбачає розв’язання п’яти основних завдань:

• визначення стратегії розвитку заповідної справи;

• зміцнення наукових, організаційних, правових, фінансових, матеріально-технічних та інших засад розвитку заповідної справи;

• оптимізацію мережі природних і біосферних заповідників, національних природних парків, територій та об’єктів

ПЗФ інших категорій;

• активізацію наукових досліджень на базі заповідних територій, посилення ролі Національної академії наук України у науково-методичному забезпеченні та координації роботи заповідників і національних природних парків, розробці наукових і організаційних засад заповідної справи;

• сприяння підвищенню ролі заповідної справи в екологічному та патріотичному вихованні громадян і підготовці фахівців, входженню України до міжнародної системи співробітництва з питань розвитку заповідної справи.

Відповідно до стратегії цієї Програми, а також наступних аналогічних програм, природно­заповідний фонд України розглядається як складова частина світової системи природних територій та об’єктів, що перебувають під особливою охороною.

Проаналізувавши стан створення заповідних територій, передбачених програмою «Заповідники» та Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, слід констатувати, що значна частина таких територій вчасно не була створена. Так, із 9 заповідників, передбачених програмою «Заповідники» (а саме Горганський (Івано-Франківська), Дністровські плавні (Одеська), Казантипський (АР Крим), Опукський (АР Крим), Південно-Подільський (Вінницька), Рівненський (Рівненська), Старогутський (Сумська), Тарханкутський (АР Крим), вчасно створено тільки 4 (Казантипський, «Горгани» (рис. 12.4), Опукський, Рівненський). Це стосується і національних природних парків. Програмою передбачено створення до 2000 р. 11 парків, у нормативні строки створений тільки один — «Вижницький».