Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Соціально-економічний розвиток

71

міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавні­ ших і освоєних був «грецький» шлях («із варяг в гре­ ки»), що через Дніпро зв'язував Прибалтику та Причор­ номор'я. «Шовковий» шлях, який пролягав через Над­ дніпрянщину, з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» та «залізний» були сполуч­ ною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, рим­ ські, з'явилися в II—III ст. З часом східні слов'яни за­ провадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з'являється нова лічильна одиниця — гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м'які хутря­ ні гроші поступаються місцем твердій валюті — грив­ ням, що являли собою зливки срібла вагою 160—196 г Лише наприкінці XIII ст. виникає карбованець — сріб­ ний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Вели­ кого почали карбувати золотники і срібляники — перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу метале­ вої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематич­ не, масове карбування монет.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгорта­ ється процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних цен­ трів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зіб­ рань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідни­ ми вузлами зв'язку Давньоруської держави. Літописи по­ відомляють, що в IX — X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новго­ род та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «гра­ дів», з яких майже 100 були справжніми містами. У зв'яз­ ку з цим не дивно, що варяги ще на межі IX — X ст. нази­ вали Русь «Гардаріки» — країна міст (замків).

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відно-

72	Київська Русь

син — формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно йде диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових техноло­ гій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

2.8. Етнічний розвиток

Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її ви­ рішення є ключем для визначення спадкоємця києво-русь- кої культурно-історичної спадщини. Складна — тому що розв'язанню цього питання заважають не тільки обмеже­ ність та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнк­ тура, політико-ідеологічні впливи.

Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сфор­ мульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській дер­ жаві: стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів?» Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «Хроніці» показував Київську Русь як державу, де про­ живає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязь- мі. Дещо своєрідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов'ян російських істориків — М. Ка­ рамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського, які висвітлю­ вали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, праукраїнці та прабілоруси зобра­ жалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його концепцією, у Києві до ХНІ ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя еміг­ рували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський зак­ лав підвалини нового підходу до вирішення проблеми етніч­ ного складу Київської Русі. У своїх працях він обстоював ідею безперервності та нерозривності українського історич­ ного процесу і дійшов висновку, що український народ на

Етнічний розвиток

73

своїх історичних землях існує з IV ст. н. е. спершу під наз­ вою антів, потім полян, а згодом русів. Київська дер­ жава, право, культура були витвором однієї народнос­ ті — українсько-руської, а Володимиро-Московська дер­ жава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київ­ ської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності «великоруської» (ро­ сійської).

У радянську добу офіційна історична наука до середи­ ни 30-х років розглядала етнічні процеси в Київській Ру­ сі з позицій близьких до концепції М. Грушевського. Про­ те в повоєнний період значного поширення набула теорія єдиної давньоруської народності, родоначальниками якої стали російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Че­ репній. І хоча в наукових дискусіях висловлювалися сер­ йозні критичні зауваження з приводу цієї концепції, во­ на була визнана і схвалена радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР. 10 січня 1954 р. ЦК КПРС затвердив «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 рр.)», в осно­ ву яких було покладено ідею про те, що російський, укра­ їнський та білоруський народи походять від єдиного ко­ реня — давньоруської народності. Поява офіційно узако­ неної концепції на тривалий час заблокувала наукову роз­ робку проблеми етнічного складу Київської Русі. Надалі теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність — радянський народ».

З моменту проголошення незалежності України роз­ починається новий раунд дискусій, у центрі яких опини­ лися проблеми формування східнослов'янських народнос­ тей та етнічної структури Київської Русі. Тезу про існу­ вання єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньорусь­ ка народність», «давньоруська етнічна спільність», «єди­ ний давньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (І. Брайчевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українсько­ го народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі.

Так, прихильники існування єдиної східнослов'янсь­ кої етнокультурної спільності переконані, що під впли­ вом посилення політичної єдності, зміцнення централіза-

74	Київська Русь

ції держави, запровадження єдиної релігії — християнс­ тва, у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбувалися процеси етнічної консолідації давньорусько­ го населення. На їхню думку, про реальне існування в межах Київської Русі давньоруської народності свідчать такі суспільні процеси та явища:

1)сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвит­ ку літератури та культури;

2)укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні нор­ ми (починаючи з другої половини І тис. на більшій час­ тині східно-слов'янської території існував стереотипний підкурганний обряд поховання; на теренах всієї Київсь­ кої Русі функціонувала «Руська правда» тощо);

3)усталилась єдина матеріальна культура (археоло­ гічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи часткову аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і во­ їнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб бу­ дівництва доріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо);

4)з'явилась єдина руська етнічна свідомість (літопис­ ці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх зе- мель-князівств; все східнослов'янське населення органічно прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»);

5)консолідувалась елітна верства вищих феодалів Ки­ ївської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів, і не поділяла себе етнічно.

Опонуючи теорії єдиної східнослов'янської етнокуль­ турної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвит­ ку кожного з східнослов'янських народів висувають свої контраргументи:

1.Утвердження єдиної мови не може бути завершаль­ ним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення «єдиної латинської народності» на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Русі єдиною була тільки церковнослов'янська мова, а мо­ ва світська в процесі освоєння східними слов'янами пів­ нічних та північно-східних територій зазнала впливів фі- но-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смо- ленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.

2.Давньоруська держава була поліетнічною. До її скла-

Етнічний розвиток

75

ду входила велика кількість неслов'янських племен: балтські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та ін.), угрофіни (меря, мурома, мордва та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов'янсь­ ких племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літописець: «Усі племена мали свої звичаї, і закони пред­ ків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб перепла­ вити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокуль­ турну спільність необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна під­ владна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, нетривалість існування давньоруської держави (лише наприкінці X ст. остаточно сформувалися держав­ ні структури, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні князівства) суттєво ускладнювали процес етніч­ ної консолідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу єдиної етнічної свідомості серед широких народ­ них мас.

3.Політична єдність Київської Русі (єдина назва дер­ жави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну моно­ літність. Ці риси притаманні всім імперіям, зокрема, Ро­ сійська імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, була політично єдиною країною — нею правила одна династія, правляча верхівка в провін­

ціях мала московсько-центристські погляди тощо, але зов­ сім не являла собою однорідного етнічного масиву1.

Воснові альтернативи теорії єдиної східнослов'янсь­ кої етнокультурної спільноти лежить теза про те, що укра­ їнська, російська та білоруська народності почали консо­ лідуватися задовго до утворення Київської Русі. На осно­ ві південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців та ін.) за участю іранських етнічних елементів формувалася українська народність. Північносхідна гілка слов'янських племен інтегрувалася з угрофінськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.) і лягла

воснову російської народності. Західна група східнос­ лов'янських племен слов'янізувала споконвічні землі балтів. Внаслідок цих етнічних процесів утворилися балтослов'янські племена — пращури білорусів.

1Див.: Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський

міф чи історична реальність // Пам'ять століть. — 1996 . — № 2. — С. 2 — 14 .

76	Київська Русь

Отже, питання визначення етнічної структури Київ­ ської Русі й досі лишається відкритим. Подальші пошу­ ки істини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон'юнктури, розширення ко­ ла джерел (археологічних, лінгвістичних тощо), які під­ даються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у проце­ сі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та матеріалів.

2.9. Охрещення Русі

Запровадження християнства — це епохальний пово­ рот в історії Давньоруської держави, який не тільки сут­ тєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного жит­ тя, а й надовго визначив характерні особливості вітчиз­ няної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модер­ нізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдино­ го бога — громовержця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володи­ мир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки гро­ шам якої прийшов до влади, так і на норманських най­ манців, на мечі яких спирався (громовержець Одін — брат-близнюк литовсько-слов'янського Перуна — був пок­ ровителем скандинавської дружини). Проте навіть модер­ нізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багат­ ства і привілеї феодальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими краї­ нами. Тому запровадження нової державної монотеїстич­ ної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зу­ пинено на християнстві візантійського зразка. І це зов­ сім не випадково. По-перше, ще за часів існування антич­ них міст-держав для Подніпров'я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «з варяг у греки». По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещен­ ня (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. Потретє, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком

Охрещення Русі

77

влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку сво­ їм державотворчим планам він отримував, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, ві­ зантійське православ'я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової ре­ лігії. Єдине, що тривожило Володимира, — це реальна загроза через прийняття християнства потрапити в ідео­ логічну або ж навіть політичну залежність від Візантії.

Вирішенню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь II, проти якого виступи­ ли земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для придушення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імператора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів, візантійські прин­ цеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Проте обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Кон­ стантинополю змусила Василя II піти на поступки, вод­ ночас він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестив­ ся і запровадив християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійсь­ кому імператору розбити сили феодальної опозиції вліт­ ку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацією, імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив кня­ зю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти постав­ леної мети, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського пану­ вання на півострові, головну житницю імперії — Херсо­ нес (Корсунь). Імператору нічого не залишилось, як ви­ конати умови угоди. Саме в Корсуні восени 989 р. Воло­ димир взяв шлюб з Анною. Ця подія і стала точкою від­ ліку процесу насадження християнства на Русі. Драма­ тичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990) літо­ писцем спресовані в один — 988 р. Насправді християні­ зація Русі тривала декілька століть.

Прийняття християнства значно вплинуло на подаль­ ший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних від­ носин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної

78 Київська Русь

еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систе­ му. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх пе­ ред Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ'я стало надійним Грунтом для ство­ рення могутньої, централізованої самодержавної країни.

До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одно­ часне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вож­ дів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єди­ нобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвер­ дження особистої влади верховного правителя).

3.Прийняття християнства сприяло зростанню між­ народного авторитету держави. Хрещення Русі та одру­ ження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім'ї європейсь­ ких правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою.

Зтого часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися не­ доторканими (бодай номінально); на полі бою княжих во­ їнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, побудова­ них на принципі рівноправності, з багатьма європейськи­ ми країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеч­ чиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християніза­ ції Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди динас­ тії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII ст. вони укла­ ли 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин,

аз членами візантійських династій лише 12.

4.Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття на­ селення Давньоруської держави. Особливістю язичниць­ кого світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед при­ родними силами. Оголошення християнством Бога над­ природною силою, яка керує світом, докорінно змінило

Охрещення Русі

79

ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він перено­ ситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслі­ док чого людина отримує свободу вибору поведінки. Спра­ ведлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофео­ дального суспільства: певною мірою пом'якшилися сто­ сунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в куль­ турній сфері, сприяла розвиткові писемності, літера­ тури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зраз­ ка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантій­ ською моделлю християнства. Саме вона дала змогу русь­ ким самодержцям підім'яти під себе духовну владу. Поперше, відповідно до візантійських канонів, церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католи­ цизму навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов'язкова безшлюбність у католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім'ями, законсерво­ ваному практикою передачі своєї професії в спадок, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей з ни­ зів, ні стати справжнім духовним опонентом світській вла­ ді. По-третє, православна церква не одержувала такої мо­ гутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ'я не могли стати перешкодою на шляху створення російськими пра­ вителями системи загального підкорення державі всіх сфер суспільного життя.

2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а та-

.кож слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвер­ дився західний католицький варіант християнства і мо­ вою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мо­ вою. Безумовно, це сприяло швидкому поширенню но­ вої релігії серед населення, але водночас помітно звужу­ вало русло культурного потоку, адже прилучення до сві-

80	Київська Русь

тової культури відбувалося, головним чином, через слов'янську літературу з Болгарії, Сербії та частково че­ рез грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало проце­ сам накопичення знань та обміну інформацією, тим са­ мим зумовлюючи наростання певної культурної замкне­ ності країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаю­ чим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не вихо­ дила із стану перманентної кризи. Криза політична зав­ жди зумовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, пропо­ відь аскетизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візантійської духовної еліти. Вона не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні сус­ пільні процеси і тому залишилася відірваною від загаль­ ної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійсь­ кого цивілізуючого впливу поступово згасав, продукую­ чи замість енергії та новаторства традиціоналізм та кон­ серватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духов­ ної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження християнства на Русі, безу­ мовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло фор­ муванню та зміцненню феодальних відносин, розвит­ ку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель хрис­ тиянства згодом стала підґрунтям не тільки позитив­ них, а й низки негативних зрушень, процесів та тен­ денцій.

2.10. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі

Високий злет культури Київської Русі був зумовле­ ний суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від