2. Кодифікація та джерела латиноамериканського права

Кодифікація законодавства в країнах Латинської Америки розпочалася

не відразу після завоювання державної незалежності і тривала значний проміжок часу. В ній знайшли своє відображення особливості, характерні для

Американського континенту, які і надали оригінальності правовим системам Америки в порівнянні з європейськими системами, що входять до романо-германської правової сім”ї. Крім того, був врахований досвід накопичений в інших країнах.

Діючий цивільний кодекс Чілі 1855р. (вступив в дію з 1 січня 1857р.) був однією з перших оригінальних кодифікацій цивільного права в Латинській Америці. Проект цього кодексу на замовлення чілійського уряду був розроблений у 1846-1855 рр. венесуельським юристом Андресом Бельо.

В його основу були покладені норми римського права, окремі положення іспанської середньовічної кодифікації “Сім книг” 1263р., а також французький цивільний кодекс 1804р. Крім того, А.Бельо в ході роботи над проектом використав багато сучасних йому зарубіжних кодифікацій, зокрема: цивільні кодекси Австрії, Голандії, Сардинії, Сицілії, Прусії, а також коментарі Блекстона в сфері англо-саксонського права та ідеї Савін”ї. Завдяки цьому в цивільному кодексі Чілі 1855р. знайшли відображення досить прогресивні ідеї середини ХІХ ст.

Чілійський цивільний кодекс зберіг значну схожість з цивільним кодексом Франції 1804р., так норми майнового і зобов”язального права сформульовані в ньому без значних змін. Однак, він має і ряд специфічних особливостей, зокрема, структура Чілійського цивільного кодексу є більш досконала в порівнянні з цивільним кодексом Франції. Основна частина норм, що входять до нього, розміщена в чотирьох книгах: І - Про осіб; ІІ – Про майно, власність, володіння, користування і розпорядження; ІІІ – Про посмертне наслідування і прижиттєве даріння; ІV – Про зобов”язання і договори (всього 2524 статті). Крім того, кодекс має Вступний титул (53 статті), де зосереджені норми про порядок прийняття законів, їх тлумачення і визначення окремих спеціальних термінів, а також порядок відміни законів.

Слід зазначити, що Чілі завжди належала до числа найбільш розвинутих країн Латинської Америки і формування її правової системи відбувалося, як правило, не шляхом простої рецепції “класичних” зразків буржуазного законодавства, а було досить самостійним і оригінальним. Більше того, чілійське право розглядалося в якості готового зразка для інших країн регіону. Зокрема, цивільний кодекс Чілі 1855р. практично без змін був прийнятий в Еквадорі (1860р.) і Колумбії (1873р.), та з незначними змінами – в Сальвадорі, Панамі і Нікарагуа.

Чілійське право добре кодифіковане. Крім цивільного кодексу 1855р. діють кримінальний кодекс 1874р., цивільно-процесуальний кодекс, кримінально-процесуальний кодекс, торговий кодекс, трудовий кодекс, кодекс військової юстиції, органічний судовий кодекс, водний, повітряний, гірський кодекси, кодекс міжнародного приватного права, податковий і санітарний кодекси.

В Аргентині заміна колоніального права національним відбувалася в процесі кодифікації. В 1859р. в Аргентині був прийнятий Торговий, а в 1869 р. – Цивільний кодекси, в 1886р. – загальнонаціональний Кримінальний кодекс.

Наприкінці ХІХ ст. аргентинські міста Буенос-Айрес і Кордова перетворились на значні центри правової науки Західної півкулі. Завдяки цьому в Аргентині, на відміну від більшості країн Латинської Америки, як правило, не рецептували зарубіжні кодекси, а намагалися створити власні оригінальні документи, в якості зразка виступало законодавство Франціїї, Іспанії, Німеччини, Італії, Чілі, Бразілії.

Діючий Цивільний кодекс Аргентини був прийнятий 29 вересня 1869р. і набрав чинності 1 січня 1871р. Його творець Долмасіо Белес Сарофільд, професор університету м.Кордови прямо визнавав, що створював його на підставі двох документів Цивільного кодексу Франції 1804р. та Цивільного кодексу Чілі 1855р.. Крім того він використав численні праці французьких та інших юристів.

Зазначений кодекс структурно відрізнявся від раніше прийнятих кодексів в інших латиноамериканських країнах. Він складався із двох вступних титулів: а). “Про закони”, який стосувався дії законів в просторі і часі, їх застосування (22 статті); б). “Про відрахунок строків” (7 статей), а також чотири книги: І – “Про осіб”; ІІ – “Про персональні права в цивільних правовідносинах”; ІІІ – “Про майнові права”; ІV – “Загальні положення про майнові і персональні права” і заключного титула “Про застосування цивільних законів” (всього 4051 стаття). Така побудова робить його найбільш схожим на Австрійський цивільний кодекс 1811р.

В ХХст. французький вплив, особливо в сфері торгового права, суттєво зменшився. Латиноамериканський законодавець став частіше звертатися до інших джерел, особливо до італійського, німецького та швейцарського права, а в окремих випадках і до англо-саксонського права [2.с.194].

Формування національного власного права Бразілії тривало досить довгий час. В 1850р. було прийнято Торговий кодекс Бразілії, в 1857р. була складена “Компіляція цивільних законів” до якої також входило і колоніальне законодавство. Перший Цивільний кодекс Бразілії було прийнято лише в 1916р. (набрав чинності 1 січня 1917р.). Зразками для нього крім Французького ЦК були цивільні кодекси Португалії, Італії та Швейцарії, особливу роль відіграло цивільне законодавство Німеччини, про що свідчить структура ЦК Бразілії, особливо його ”Загальна частина”.

Цивільний кодекс Бразілії складається із Загальної та Особливої частин. Загальна частина складається із трьох книг, які містять положення про фізичні та юридичні особи, про цивільне місце проживання, про різні класи майна, юридичні факти і т .д. Особлива частина складається із чотирьох книг: І – “Про сімейне право”; ІІ – “Про майнове право”; ІІІ – “Про зобов”язальне право”; ІV – “Про спадкове право”(всього 1807 статей). Крім того, Цивільний кодекс Бразілії має Вступний закон, який містить норми про вступ законів в силу, про порядок їх застосування і т.д.

Основним джерелом латиноамериканського права є законодавство. На вершині ієрархії нормативно-правових актів знаходиться Конституція, далі йдуть органічні закони (в Бразілії їх називають додатковими), звичайні закони, акти делегованого законодавства, підзаконні акти президента, уряду та міністерств.

В латиноамериканському праві особливо значна роль делегованого законодавства, тобто фактично актів урядової влади, що пояснюється, по-перше, президентською формою правління і, по-друге, тривалими періодами правління військових [2.с.195].

Роль звичая як джерела латиноамериканського права різна в різних країнах. Так, в Уругваї на відміну від більшості латиноамериканських країн не діє звичаєве право, оскільки нема індіанського населення. В Аргентині ж, навпаки, звичай визнається джерелом права. В цілому ж на Американському континенті звичай є субсидіарним джерелом права, він використовується в обумовлених законом випадках.

Щож стосується судової практики як джерела права, то слід зазначити, що хоча латиноамериканські країни і запозичили у США принципи побудови і функціонування судової системи, але на відміну від США судова практика більшості латиноамериканських країн, не розглядається як джерело права. Хоча тут є і винятки. Так, судова практика в Аргентині на відміну від більшості країн романо-германської правової сім”ї визнається джерелом права. Апеляційний суд тут видає обов”язкові для нижчестоящих судів “пленарні рішення”, мета яких офіційно полягає в забезпеченні одноманітного тлумачення судами правових норм.