Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику формуванню права США.

2. Розкрийте структуру права Сполучених Штатів.

3. Охарактеризуйте особливості права США.

4. Розкрийте джерала американського права.

5. Охарактеризуйте судову систему Сполучених Штатів.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности): Учебник/Под.ред. Туманова.-448с.

2. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США/пер. з англійської К.: Україна, 1999. –554с.

3. Давид Р., Жофорре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. С фр. В.А.Туманова. – М.: Междунар. Отношения, 1996. –400с.

4. Фридмэн Л.Введение в американское право: Пер. с анг./ Под ред. М.Калантаровой.- М.: 1993-286с.

5. Бернхем В.Вступ до права та правової системи США.-К.: Україна, 1999.-554с

6. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв.ред.- д.ю.н., проф. А.Я.Сухарев. – М.: Издательство НОРМА (Издательськая группа НОРМА-ИНФРА. м), 2000.-840 с.

7. Бехруз Хашматулла Вступ до порівняльного правознавства: навчальний посібник.-Одеса: Юридична література, 2002.-328с.

8. Дмитрієв А.І., Шепель А.О.Порівняльне правознавство:Навчальний посібник / Відп. Редактор В.Н.Денисов.-К., 2003.-с.184

9. Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах: Общая и Особенная части: Учебн.-практ. Пособие.-М.:Дело, 2000.-256с.

Розділ ііі. Правова сім”я релігійного і традиційного права

Глава 9 Мусульманське право

1. Поняття та джерела мусульманського права.

2. Структура мусульманського права.

3. Поняття і види норм мусульманського права.

1. Поняття та джерела мусульманського права

Мусульманське право як увінерсальна та досить складна система виникло на основі ісламу. Воно сприймається з одного боку як система норм, тобто правил поведінки, а з іншого як досконала політико-правова доктрина. Мусульманське право можна розглядати як специфічну правову систему, яка існує в межах ісламської релігії, що має статус державної і більше ніж інші релігії світу пов”язана з правом.

Іслам виходить з того, що існуюче право прийшло від Аллаха, який в певний момент історії відкрив його людсттву через свого Пророка Магомета. Право Алаха дане людству раз і назавжди, тому суспільство повинно керуватись цим правом, а не створювати своє під впливом соціальних умов життя, які постійно змінюються. Однак, у відповідності до теорії мусульманського права божествене одкровення потребує роз”яснення і тлумачення. Саме на це були витрачені століття кропіткої роботи мусульманських юристів-факіхів. Їх зусилля були спрямовані не на створення нового права, а на те щоб пристосувати дане Аллахом право до практичного використання.

Мусульманське право слід розуміти в широкому і вузькому значенні. В широкому значенні мусульманське право – це соціально-нормативний комплекс, який складається з різних за своїм характером, але заснованих на релігійних орієнтаціях правил поведінки (релігійних, моральних, юридичних). В вузькому значенні мусульманське право виступає як продукт практичного втілення мусульманської релігійної системи. В такій якості мусульманське право слід розглядати як окрему складову частину ісламу з елементами правової системи [1.с.70-73].

У відповідності до ісламу мусульманське право відображає волю Аллаха, а тому воно охоплює всі сфери суспільного життя, а не тільки ті, які належать до правової сфери. Так, мусульманське право в широкому розумінні визначає молитви, які повинен читати мусульманин, пости, яких він повинен дотримуватись, паломства, які він повинен здійснити. До тогож примушувати до дотримання цих правил неможна. В цьому розумінні мусульманське право розглядається як єдина ісламська система соціально-нормативного регулювання, яка включає як юридичні норми, так і неправові регулятори, в першу чергу релігійні і моральні, а також звичаї [2.с.448].

Невід”ємною складовою частиною ісламу є шаріат (“шлях праведного життя”). Шаріат – це сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил покликаних регламентувати не лише поведінку мусульманина у всіх сферах суспільного і особистого життя, але також його думки та почуття.

Шаріат містить чотири групи приписів, а саме: 1) норми, в яких зафіксована релігійна догматика ісламу (тобто, те у що повинен вірити мусульманин); 2) норми, що містять основи мусульманської моралі та етики; 3) норми, що регламентують відносини віруючих з Аллахом; 4) норми, що регулюють відносини мусульман між собою, а також відносини з немусульманами. Дві перші групи закріплюють принципи віри, тобто містять основи теології (акід). Дві останні групи норм розглядаються як практичні, тобто такі, що регулюють головним чином зовнішню поведінку, вчинки правовірних і утворюють “фікх” – нормативну частину шаріату. Фікх називають мусульманським правом в широкому розумінні, тому що до його складу входять крім власне юридичних норм, також правила суто релігійного характеру (ібадат). Мусульманським правом у вузькому розумінні називають лише ту групу норм, що регулюють виключно взаємовідносини між людьми (муамалат).

Всі ці норми за своєю сутністю є обов”язками покладеними на мусульманина і практично жодна з них не містить прав які б він міг мати. Крім того ці норми базуються на зовнішніх факторах. Мотиви і наміри індивіда ніколи не беруться до уваги. Санкцією за невиконання зобов”язань, покладених на віруючого, являється гріх того, хто їх порушує, тому мусульманське право приділяє не особливо багато уваги санкціям, встановленими самими нормами.

Шаріат має не територіальний, а персональний характер. Це означає, що всі правовірні мусульмани, де б вони не знаходились, утворюють єдину общину, а тому повинні без будь-яких вагань підкорятись його приписам.

Отже, можна зробити висновок, що мусульманське право, як своєрідний юридичний феномен, має відверто релігійний зміст. Воно виникло разом з шаріатом, який є найважливішим компонентом ісламської релігії. Його можна вважати окремою складовою частиною релігії ісламу.

В ісламі панує концепція теократичного суспільства, за якою держава має значення лише як служитель встановленої релігії. Виходячи з божих одкровень, мусульманські теологи і юристи розробили цілу систему досить деталізованого права, права ідеального суспільства, яке встановиться в один із днів у всьому світі і буде повністю підпорядковане релігії, ісламу.

Наука мусульманського права має два розділи. Вона вивчає “коріння” і пояснює, яким чином, виходячи із яких джерел виникає комплекс правил, які в сукупності складають шаріат. Крім того, вона вивчає “зміст”, тобто рішення, які містять норми матеріального мусульманського права.

Джерелами мусульманського права є: а) Коран – священа книга ісламу; б) Сунна, або традиції пов”язані з посланцем Бога; в) іджма, або єдина угода мусульманського суспільства; г) кіяс, або висновок за аналогією.

Джерела мусульманського права умовно можна поділити на дві взаємопов”язані групи: 1) юридичні положення Корану і Сунни, які на думку мусульманських вчених-юристів мають божествене походження і є незмінними; 2) юридичні положення, що сформульовані мусульманською правовою доктриною на підставі “раціональних” джерел, тобто іджми та кіясу.

Історія мусульманського права починається з Корану (араб.-“читання”), найважливішого за своїм значенням джерела мусульманського права. Коран – священа книга ісламу, яка є основою не лише мусульманського права, але і всієї мусульманської цивілізації вцілому. Він містить проповіді Магомета, останнього із пророків і посланців Аллаха, а також його висловлювання, переказані ним легенди та низку полемічних виступів проти християнства та іудаїзму.

Коран не являється систематизованим юридичним документом. Лише незначна його частина торкається правових питань, а більшість його положень присвячено питанням релігії та ісламської моралі. Серед норм Корану, що регулюють відносини між людьми, переважають загальні положення, які мають характер релігійно-моральних орієнтирів. Це відкриває широкий простір для їх різноманітної інтерпритації та конкретизації. Ті ж нечисельні конкретні правила поведінки, що містяться в ньому, мають казуальний характер, і пропонують вирішення кількох проблем, які розглядав Пророк Магомет, будучи суддею, а також відповіді на поставлені йому питання та оцінку ним конкретних фактів і діянь.

Другим за значенням джерелом права після Корану є Сунна – збірка адатів, традицій, які стосуються діянь і висловлювань самого Магомета, відтворених і опрацьованих рядом відомих на той час (VІІ-ІХст.ст.) богословів та юристів. Зміст Сунни складають визнані достовірними Хадіси, кожний з яких являє собою оповідь про діяльність Пророка. Переважна частина нормативних приписів, що містить в собі Сунна мають казуальний характер. Більшість з них співпадають з відповідними нормами Корану, але є і нові нормативні приписи.

Сунна є своєрідним підсумком тлумачення Корану, яке проводилося самими авторитетними в мусульмнському світі в перші десятиліття після смерті Магомета богословами і юристами. Сунна, так само як і Коран, не містить в собі яких би то не було яскраво виражених нормативних положень, чітких вказівок на права і обов”язки сторін. В силу цього під час розгляду конкретних справ судді надавали перевагу “книгам права”, тлумаченням широко відомих правознавців, ніж Корану або Сунні. Аналогічна ситуація зберігається в мусульманському світі і донині, однак, з урахуванням того, що в мусульманському права крім Корану і Сунни існують і інші джерела права [3].

Серед них слід виділити іджму – згоду досягнуту мусульманським співтовариством з питань, що стосуються обов”язків правовірного. Іджма – це узгоджений висновок давніх правознавців, знатоків ісламу про обов”язки праовірних, який набув значення юридичної істини, отриманої із Корану або Сунни [4.с.379].

Крім того, важливу роль в системі джерел мусульманського права займає кіяс. Кіяс – це норми, сформульовані ісламськими правознавцями за аналогією.

Отже, можна зробити висновок, що значну роль в процесі формування мусульманського права відіграли мусульманські вчені-правознавці. Очевидно, тому що Коран і Сунна не містять достатньо конкретних правил, правознавці не лише конкретизували положення зазначених священих джерел, але і усували прогалини, пристосовували загальні положення до умов життя, які постійно змінювалися [5.с.407].