18. Візантійський цикл лицарського роману.

Так звані візантійські романи - це досить значна група творів, у сюжетній структурі яких багато спільного з пізньогрецьким романом «злиднів». У романах цього типу майже відсутнє надприродне. На перший план висувається мінливість людської долі, в подоланні якої головна роль належить не рицарській доблесті та вправності, а терпінню, наполегливості, а інколи - й хитрості. Для романів цього циклу властиві насиченість побутовими подробицями і простота викладу. Найбільш характерними для даного жанру є твори, які одержали назву «ідилічних» романів. Вони створювались за такою сюжетною схемою: ніжна прихильність з дитинства, що переросла у кохання, соціальна нерівність (або різне віросповідання), насильне розлучення закоханих,пошуки один одного,зустріч і щасливе поєднання (шлюб). Причому всі незгоди не змінюють героїв ні зовнішньо, ні духовно. Любов двох молодих людей проходить випробування довгою розлукою і страшними перешкодами на шляху до з'єднання, але закінчується зазвичай щасливо. Зв'язки з Візантією ще до її взяття хрестоносцями підтримувалися в німецьких землях і в примикаючих до них частинах Франції. Має ходіння уявлення про «візантійський цикл» французького середньовічного роману. Вплив візантійської літератури і «візантійських мотивів» відчувається, наприклад, в романах про Флуаре і Бланшефлор (70-і роки XII ст.), (Класичним зразком такого жанру є французький анонімний роман «Флуар і Бланшефлор» (близько 1170 p.), винятково популярний у середні віки. Це розповідь про кохання двох юних сердець - сарацинського принца Флуара і дочки полоненої християнки Бланшефлор.) Про Окассен і Ніколет (початок XIII ст.) (Яскравим взірцем «ідилічного» роману є також пісня-казка «Окассен і Ніколет», яка виникла на початку XIII ст. в Пікардії (Північно-Західна Франція) . Це також розповідь про закоханих, які зуміли подолати всі перешкоди на шляху до щастя. Героїв розділяє соціальне становище і віра: Окассен графський син, Ніколет - сарацинська полонянка. ).

19. Театральне мистецтво цього часу, його види і жанри.

Наймасовішим та найулюбленішим видом мистецтва в середні віки був театр. Вистави ставилися по всій Західній Європі лише силами любителів — міщан. Не існувало жодної спеціальної театральної будівлі. Вистави відбувалися або на тимчасово зведених дерев’яних помостах на міських майданах (Франція, Німеччина), або на підмостках, які ставили на колеса (Англія) та вивозили на міський майдан, чи безпосередньо у дворах готелів (Іспанія, Португалія). На підмостках розміщували відповідні декорації і різні технічні прилади. Вистави влаштовували в церковні свята та у дні ярмарок. Вони ставилися при денному світлі, платні з глядачів за постановку не брали. Усі витрати йшли за рахунок або міської влади, або монастиря. Грим і маски артисти-любителі не використовували. Проте вистави заборонялися церквою, яка вела постійну боротьбу з театром. Священики і служителі її не мали права бути присутніми ні на виставах, ні в театрах. Їм заборонялося приймати в себе жонглерів і гістріонів, яких присилали миряни. Церква не задовольнялася театральними виставами всередині храму. З метою впливу на розум і почуття прихожан, посилення видовища вона стала переносити вистави на міський майдан. У лоні самої церкви виник новий театр. Священні обряди, урочистості і містичні релігійні спомини самі перетворилися на непристойні видовища. Таємничу символіку, молитву замінили драматичними й іншими пригодами. Головною стала літургійна драма — релігійно-алегорична, яка розрізняла різдвяну й пасхальну. У ній були ілюстровані священні тексти богослужіння з метою зробити їх більш зрозумілими, доступними й цікавими, оскільки культове дійство велося латинською, що важко сприймалося прихожанами. У XH ст. літургійна драма відокремилася від богослужіння і стала самостійним драматичним дійством. Прикладом такої драми було «Дійство про Адама». У середні віки популярними стали такі жанри церковної драми: містерія, мораліте і міракль. Вершиною театрального Середньовіччя була містерія (від лат. Misterium — служба), яка створювалася на основі сюжетів Старого і Нового Заповіту. В ній брало участь майже все населення міста: одні — в якості акторів (від 300 і більше чоловік), інші — глядачів. Вистава приурочувалася до ярмарку, урочистих свят. Сюжети, як правило, запозичували з Нового та Старого заповіту. Дія відбувалася зранку до вечора впродовж декількох днів. Небо, земля і пекло складали один світ, а людина в цьому світі була піщинкою й центром. Найбільш поширеними були містерії Арнауля Гребаня, відома французька «Містерія Старого заповіту». Наприкінці XLV і в XV ст. з’явилися містерії світського характеру: «Зруйнування Трої», «Облога Орлеану». Містерії грали від двох до двадцяти п’яти днів підряд. Для їх створення необхідний був особливий автор — драматург, а для постановки — режисер. Театр містерій виник в Італії, в Римі. З 1264 року їх ставили в цирку Колізею, а через сто років — в Англії і Франції. Їх постановка потребувала великих коштів, які брали на себе звичайні міські цехи й гільдії. Треба було набрати, навчити, одягти в дорогі костюми виконавців, виділити винагороду талановитим, але бідним акторам, створити бутафорію — цілий світ речей на сцені, побудувати сцену і ложі, які було піднесено над нею, де розміщувався «рай», «пекло», обрати режисера-розпорядника, який оголошував про дні вистави через герольдів (оповісників). Вистави зазвичай починалися о 7—9-й годині ранку, з 11 до 12-ї години робили перерву на обід, а потім грали до 6-ї вечора. Всі міщани сходилися на майдан. Вистави ставили один раз на рік на великі християнські свята — Різдво або Великдень. У маленьких містах містерії ставилися раз у декілька років.За відвідування спектаклю на майдані брали невеличку платню. «Сидячі» місця коштували дорого і діставалися багатим. Майданчик для гри будувався на кошиках з землею чи бочках. Він був круглим, як арена цирку, глядачі могли сидіти навкруги. Зазвичай за спиною акторів розташовувалися ложі, а проста публіка стояла півколом. Артисти грали історичні п’єси не в історичних костюмах, а в тих, які на той час носили в їхній країні. Актори розмовляли гучно і співучо. Xоча ремесло акторів не вважалося почесним, містерію цінували вище вистави ляльок і жонглерів. Під час вистав містерій у перервах між діями грали веселі стислі сценки, які не були пов’язані зі змістом містерій, їх називали фарсами (від латин. farta — начинка), в яких висміювали пожадливе духовенство, невігласів, селян, пихатих лицарів, зображуючи їх розбійниками з великої дороги. А іноді темою було життя власного міста з його персонажами. У XІІІ ст. набув популярності новий жанр — міракль (від лат. miracle — диво) — літургійна драма на сюжети Священного писання. Вона поєднувала побутові сюжети із зображенням дива святих і діви Марії. Часто у міраклі розповідалося про життя грішника, врятованого Богородицею чи святим після його молитов і каяття. Один з найвідоміших «Міракль про Теофіле», створений Рютбефом.