38. Прозаїк Мішель Монтень.

Мішель де Монтень — французький богослов, філософ і письменник, есеїст-мораліст, громадський діяч. Мішель Ейкем де Монтень прожив 59 років, з 1533 до 1592 року. Народився в купецькій сім'ї, родове ім'я якої було Ейкем. Вивчав філософію в Гійєнському коледжі й університеті міста Бордо. Продовжив навчання в Тулузькому університеті. З 1557 був членом парламента Бордо, двічі ставав мером Бордо. Відвідував Париж, був при королівському дворі. Мандрував. Його вводили в оману, грабували, він пережив пожежу, чуму, смерть дітей, важкі хвороби. У 37 років Монтень відмовився від посади у парламенті Бордо, усамітнився у родовому маєтку та повністю віддався справам свого життя: читав, писав та думав. На його погляди вплинули ідеї стоїцизму та скептицизму. Не прагнучи створити власну філософську систему, виступив основоположником жанру філософсько-моралістичного есе в європейській культурі. Був загальновідомий як глибокий знавець і тонкий інтерпретатор класичної традиції. Метою творчості Монтеня було написання своєрідного «підручника життя», оскільки на думку Монтеня «немає нічого прекраснішого й виправданого, ніж добре й чесно виконати роль людини». Монтень, роблячи історичні та літературні екскурси, збираючи у кожній темі багатий та різноманітний матеріал, завжди головну роль залишає за своєю власною думкою. Есе рідко мають одну сильну, яскраво виражену ідею, найчастіше це – підбірка фактів, що повинна служити не інструментом зміни людської свідомості, а ґрунтом, підставою для роздумів. Там, де Монтеневим есе бракує сили та концептуальності, він надолужує методичністю та ерудованістю. Свій славетний твір «Проби» ("Досліди") Мішель Монтень оприлюднив у сорок сім років. У цій книзі він насамперед намагався відповісти на запитання, яке стало його гаслом: «Що я знаю?» Героєм «Проб» можна вважати саму людську думку, вільну від догматизму і схоластики, не залежну від сильних світу цього, безстрашну, критичну. Завдяки розкутій манері викладу у творі представлено різні літературні жанри: і філософську розвідку, і критичне есе, і повістярське побутописання, і навіть вірші у прозі. Мовою оригіналу твір Монтеня називається «Есеї». Але в українській мові слово «есей» має вже зовсім інше значення. Не варто навіть намагатися повною мірою осягнути «Досліди» Монтеня, не будучи обізнаним хоча б наполовину так, як він, у античній історії та літературі. Кожне есе містить притчі, історії, сюжети з античного життя. Усе це було ближче тогочасній просвітленій людині – і в культурному, і часовому вимірі (Монтень жив на 400 років раніше від нас, коли античні книжки у монастирях ще зберігалися в оригінальному вигляді.).

39. Німецьке Відродження.

Гуманізм зародився в Німеччині в 1430-і роки, на століття пізніше, ніж в Італії, під впливом її культури. Його перші віяння проявились в пору Базельського собору, і з самого початку в силу місцевих умов та ідейних традицій країни гуманізм знайшов на німецькому ґрунті специфічні відтінки, що пізніше стали його характерними рисами: у Німеччині поборники гуманізму виявляли особливий інтерес не тільки до античної спадщини і новій системі освіченості, а й до релігійно-етичної та церковно-політичної проблематики. Хоча «місцеві корені» гуманістичної культури не можна недооцінювати, головну роль на ранній стадії її розвитку зіграло зростаючий вплив Італії - зразки творчості, ідеї, методи підходу до проблем життя і науки. З ними знайомили італійські гуманісти, які приїжджали до Німеччини, а також німецькі пропагандисти нової культури, які пройшли навчання в Італії. Особлива роль належала книгодрукуванню - великого відкриття середини XV ст. Назрівало у ряді країн, але зробленому в Німеччині І. Гутенбергом. Поширенню гуманізму сприяли кризові явища в пізній схоластиці та університетському викладанні. У перші роки XVI ст. в Німеччині існували вже 15 університетів (не рахуючи Празького і Базельського на території імперії), з них 9 були засновані з середини XV ст. «Молоді» університети зберігали роль оплоту боротьби церкви з єресями, вони так само, як «старі», отримували привілеї на цензуру книг; їх викладачі були зобов'язані негайно спростовувати «помилкові думки», які розходилися з вченням церкви, якщо вони зустрічалися в текстах, якими користувалися при навчанні студентів. Відривом схоластики від практичних запитів життя не забули скористатися гуманісти, висували ідею «реформації університетів». Будучи представниками культури просвітницького типу, гуманісти у своїй педагогіці нерозривно пов'язували завдання освіти з завданнями виховання в дусі гуманістичної етики, особистої та громадянської, а також з естетичними цілями - удосконаленням смаку, мови і стилю за зразками класичної латини. Сам процес «освоєння» гуманістами університетів був тривалим і нерівномірним у різних територіях Німеччини. У цілому він тривав протягом усієї другої половини XV - початку XVI ст. У становленні гуманістичної педагогіки вирішальну роль зіграли недовга, але енергійна діяльність Р. Агріколи і творчість Я. Вімпфелінга, плідного автора, протягом всього життя пов'язаного за поглядами з традиціями XV ст. Обидва належали до поширеного в Німеччині типу гуманістів, які поєднали відданість новим культурним запитам з вірністю церковної ортодоксії. У культурі Відродження в Німеччині винятково важлива роль належала мистецтву. Кінець XV - початок XVI ст. стали періодом недовготривалого, але блискучого розквіту німецької ренесансної живопису і графіки, які в значно більшій мірі, ніж в Італії, зберігали зв'язок з традиціями готики, але дали художні досягнення світового значення. Протягом всієї епохи, незалежно від того, що відбувається в сусідніх областях художньої творчості, зберігають високий рівень твори німецьких майстрів декоративно-прикладного мистецтва - віртуозів обробки металу, дерева, кістки та інших матеріалів. Важливий напрям становила демократична література, яка завдяки розвитку книгодрукування набула значного поширення у формі «народних книг». Виникали вони на основі різних джерел; в перших зразках таких творів переказувались французькі рицарські романи, в наступних - німецький героїчний епос і середньовічні шванки. З початку XVI ст. «народні книги», орієнтовані на простонародні запити і смаки, набувають значної популярності. Найбільш цінними були книги викривального сатиричного змісту. Однією з найцінніших німецьких «народних книг» другої половини XVI ст. була книга про Иогана Фауста - ученого кінця XV-початку XVI ст. За свідченнями сучасників, Фауст в 1509 р. одержав ступінь магістра в Гейдельберзькому університеті, а в 1528 р. сам уже називав себе доктором наук. В народі він мав репутацію мага і чародія, оскільки звертався до «таємних наук», заборонених церквою. Про нього розповідали різні незвичайні історії, які зрештою переросли в легенду.