29. «Божественна комедія» - філософсько-художній синтез епох.

"Божественна комедія" явилась підсумком розвитку середньовічної культури, великим синтезом поезії, філософії, теології. Разом з тим в її статтях закладаються основи нового життєрозуміння, що не вкладались у загальноприйняті канони і це викликало відповідну протидію та несприйняття. Суперечки про поему Данте тривали у всі часи і не припинені і понині: від повного неприйняття її (Вольтер, Беттінеллі вважали поему "неправдоподібним науковим трактатом", написаним варварською мовою) до критичного переосмислення або навіть віднесення її до роду священних книг, сенс якої не може бути до кінця зрозумілий смертною людиною. Мало того, у теософських навчаннях Данте і його поемі відводиться роль пророцької літератури. Сама назва " Комедія" сходить до чисто середньовічних сенсів: в тодішніх поетиках трагедією називався всякий твір з сумним початком і благополучним, щасливим кінцем, а не драматургічна специфіка жанру з установкою на сміхове сприйняття. Епітет же " Божественна" затвердився за поемою вже після смерті Данте не раніше 16 ст. як вираження її поетичної досконалості, а зовсім не релігійного змісту.

30. Франческо Петрарка. Сонети, канцони, мадригали.

Франческо Петрарка посів важливе місце в італійській та європейській літературі Відродження як засновник гуманізму, перший теоретик і поет. Він заклав основи класичної філології, виступив неперевершеним майстром жанру сонету. Народився Франческо Петрарка 20 липня 1304 року в родині флорентійського нотаріуса П’єтро ді Паренцо ді Гардзо, якого прозвали Петракко, і Елітти Каніждані. Коли Франческо став дорослим, то заради звучання латинізував прізвище батька і став називатися Петраркою. З дитячих років хлопець виховувався в атмосфері політичних і культурних інтересів оточення свого батька, який дуже хотів бачити сина юристом. Тому, незважаючи на особистісні уподобання сина, наполіг на подальшому навчанні на юридичному факультеті спочатку в Монпельє (Франція) (1316—1320 рр.), а згодом — в Болоньї (Італія) (1320—1326 рр.). Одного разу батько дуже розгнівався на сина за те, що той надав перевагу літературі, і кинув його улюблені книжки Вергілія і Цицерона у піч. Той так істерично заплакав, що батько змушений був власноруч виймати книги з полум’я. Під час перебування в Болонському університеті Франческо зав’язав дружбу з Джакомо Колонна. Будучи студентом, Петрарка став вивчати не «пандекти», а божественні творіння Цицерона і Вергілія. Болонський університет мав сильні літературні традиції. Тут жив і працював Гвідо Гвінічеллі, про якого Данте сказав: «Мій батько і батько моїх побратимів, кращих, ніж я, які завжди співали солодкі і ніжні пісні любові»; тут навчався Данте, співець Беатріче. Петрарці виповнилося двадцять два роки, коли він втратив батька, а згодом і матір. Залишившись без засобів до існування, не відчуваючи інтересу до юридичної практики, він обрав звичайний для освіченої людини того часу шлях: прийняв духовний сан капелана, отримав церковний приход, хоча більше цікавився світським життям, ніж церковним. Це надало йому можливість користуватися всіма перевагами сану, не вимагаючи виконання усіх церковних зобов’язань, а також займатися улюбленою справою — літературною творчістю та наукою. Життя поета умовно поділяють на такі періоди: а) Авіньйонський період (1327—1337 рр.), коли він жив у Джакомо Колонни, вивчав і розшукував античних класиків, здійснив подорож до Парижу, підготував наукове видання «Декад» Тіта Лівія, здійснив у квітні 1336 року сходження на гору Мон-Ванту. Перейшов на службу до брата Джакоми кардинала Джован- ні Колонна. З метою краще пізнати людей і світ, здійснив подорож по Франції, Фландрії, Брабанту, Ренанії, наприкінці 1336 побував у Римі, який полюбив назавжди. Б) Воклюзький період (1337—1341 рр.), коли придбав за 15 миль від Авіньйона маєток — невеличкий будиночок. Це місце на багато років стане його притулком для роздумів та поезії. «У цій тьмяній долині я збираю навкруги себе з різних міст і часів усіх моїх друзів, теперішніх і минулих, — навіть тих, хто помер багато століть до мене, — я думаю про їхні вчинки і долі, про мораль і життя, про красномовство і розум, і набагато більше хочеться розмовляти з ними, ніж з людьми, які втішають себе ілюзією, що вони живі», — писав Петрарка. в) Пермський період (1343—1345 рр.)Етика поета глибоко християнська: він засудив гріхи, закликав до добра, покори Богові та морального вдосконалення. Водночас висловлював і зовсім нові думки, які зробили його першим гуманістом Європи. Поет прагнув земного щастя, задоволення собою та людьми. Його ідеалом було вічне життя, наповнене радістю творчої праці. У одному з листів він писав: «Я не змарнував несвідомо жодного дня. Серед клопотів, занять, бездіяльності й утіх я говорив сам собі: на жаль, ось знову втрачений день, який минає і якого мені ніхто ніколи не віддасть». Ідеал Петрарки — активна творча особистість з чіткою позицією борця зі злом, яка не уникала політичної діяльності. Сам він все життя боровся за єдність Італії. Як поет, заглиблювався у власну душу, прагнув удосконалити себе настільки, щоб з власних почуттів відтворити естетичний ідеал для читача. Він увесь віддавався чарам краси і кохання, які вважав чи не найбільшими цінностями у житті. Ідеал діяльності особистості шукав в античності. Франческо Петрарка не любив століття, в якому жив. Петрарка одним із перших став збирати рукописи античного світу, досліджувати і пропагувати їх, оскільки середньовічна церква намагалася знищити їх як вияв язичництва. Він засвоїв не лише мову і склад, але й думки давніх авторів. В античності поет намагався знайти основу націоналізму, культу земного життя і людської особистості, намагався перебудувати життя на античний лад, але разом з тим не зміг побороти в собі аскетичний світогляд і забобони середньовіччя. Тому його творчість — це протиріччя. В ній він намагався поєднувати елементи феодально-церковної і буржуазно-гуманістичної культури, обирав між старою і новою мораллю, між чуттєвою любов’ю і усвідомленням її гріховності. Йому вдалося знайти втрачені листи і промови Цицерона, хроніки Плінія, твори Квінтіліана. Петрарка перший переклав італійською мовою епос Гомера і твори Платона. В античності його перш за все захоплював інтерес до людини, її земного життя, яке він протиставляв аскетичному ідеалу Середньовіччя. Головний твір поета — «Канцоньєре» («Книга пісень»), яка містить близько 400 різноманітних віршів. Серед них 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстін, 7 балад, 4 мадригали. Вірші дорівнюються числом до кількості днів у році (1+ 365). Книга поділена на дві частини: «За життя донни Лаури» (вірші написані в період з 1327 по 1348 рік) і «На смерть донни Лаури» (після 1348 рік). Лаура ніколи не покидала поета: то з’являлася уві сні, то під час роботи, коли він сидів, схиливши голову над книгами. Тільки після смерті вона освідчилась йому в коханні, переконала, що любила завжди і любитиме вічно. Раніше Лаура не могла зізнатися в почуттях, бо вони обоє були молоді, вона мала оберігати свою і його цнотливість в ім’я порятунку їхніх душ. Любов до Лаури палала в серці Петрарки все життя і ніколи не згасала, незважаючи на те, що їй ніколи не було суджено засяяти яскравим полум’ям. Він оспівував її 21 рік за життя і 26 після смерті. Незважаючи на назву, канцон у збірці не так вже й багато — 29, найбільше сонетів. Канцона — пісенна форма, яка мала довільне число строф; число рядків не було суворо закріпленим і не зберігалося протягом вірша, повторюючи певну музичну мелодію. Сонет складався з 14 рядків, поділених на дві частини. Перша — октава, восьмивірш, який містив два катрени. Друга — секстет, шестивірш, який складався з двох терцетів. Число рим — чотири чи п’ять, порядок римування для катрена — abba, abba, а для терцета — cdc, cdc або dcd, dcd. Для італійського сонету не властивими були напружений драматизм, ідеалізація жінки, піднесення її до небесного божества, відсутність гострого конфлікту, стійка система римування. Секстіна — найбільш сувора форма. Вона складалася з шести строф, мала по шість неримованих рядків, кінцеві слова яких чергувалися у суворо визначеному порядку, переходячи із строфи в строфу. Секстіна завершувалася тривіршем, у якому всі шість ключових слів повторювалися знову. Мадригал — найбільш вишукана і стисла форма, яка складалася зі строф по два — три рядки, часто являла ідилічну сценку. Поет ретельно працював над збіркою творів, про що свідчить те, що за одним джерелом дев’ять, а за іншим — сім разів звертався до її редагування, перекомпановував її склад, переробляв: усував незрозуміле і подвійне тлумачення слів, досягав більшої мелодійності, змістовної та образної точності, велику увагу приділяв ритміко-синтаксичній фразі, в якій окреме слово ставало непомітним. Головна тема віршів — тема кохання до Лаури де Сад. Основні мотиви — кохання і смерть, незворотність людської долі, відчай і радість. Разом з тим, була описана не просто історія кохання, а зображений шлях людини до удосконалення. Петрарка сприймав Лауру як реальну земну жінку, усвідомлюючи гріховність свого почуття. На той час, коли він зустрівся з нею (а це відбулося 6 квітня 1327 року напередодні Великодня), вона вже була одружена з Гюго де Садом. Лаура ніколи не розмовляла з поетом і навіть не знала про його платонічне кохання до неї. Відомостей про неї до нас дійшло мало, проте достеменно відомо, що вона була гарною дружиною і матір’ю одинадцяти дітей. Народилась Лаура у місті Авіньйоні 1308 року в родині кавалера Одіберта Синдіка, у 1325-му вийшла заміж. Коли Петрарка зустрівся з нею, йому було 23 роки, а їй 18. Поет першим відчув пристрасть, яка згодом зробила безсмертним його ім’я. Привселюдне зізнання людини духовного звання перед усім світом у своїй пристрасті, що сприймалася як виклик тогочасним умовам, не зупинили Петрарку. Більшість дослідників творчості Петрарки вважали Лауру нереальною жінкою, вигадкою поета. Крім того, Боккаччо, який був добре знайомий з Петраркою, писав наступне: «Я певен, що Лауру треба розуміти алегорично, як лавровий вінок, яким Петрарка пізніше був увінчаний». У віршах Петрарки не було жодного натяку не лише на взаємне почуття до нього, а навіть на близьке знайомство з коханою. Сонети Петрарки перегукувалися з лірикою трубадурів.