Авторські педагогічні технології

Сьогодні в педагогічній і психологічній літературі часто зустрічається поняття “технологія”, яке прийшло до нас разом із розвитком комп’ютерної техніки і втіленням нових комп’ютерних технологій. У науці з’явився спеціальний напрямок – педагогічна технологія. Цей напрямок зародився у 60-ті роки У США, Англії і в теперішній час зустрічається майже у всіх країнах.

Поняття “технологія” у перекладі з грецького означає “знання, вчення про майстерність”. У літературі й досі немає єдиного тлумачення цього терміну. За визначенням В.П. Безпалько, педагогічна технологія – це змістовна техніка реалізації навчально-виховного процесу.

Педагогічна технологія в загальнопедагогічному розумінні характеризує навчально-виховний процес: діяльність учителя і учнів, його структуру, форми організації навчання і виховання, методи і засоби навчання і виховання.

У педагогічній науці виділяють освітні технології, педагогічні технології, технології виховного процесу.

Освітні технології відбивають загальну стратегію розвитку освіти, єдиного освітнього простору. Їх призначення – прогнозування розвитку освіти, її конкретне проектування і планування, передбачення результатів, а також визначення відповідним освітнім стандартам. Прикладами освітніх технологій можуть бути концепції освіти, освітні закони, освітні системи. На сучасному етапі – це гуманістична концепція освіти.

Педагогічні технології – втілюють тактику реалізації стратегії освіти у навчально-виховному процесі шляхом впровадження моделей освіти.

Нові технології виховання і навчання пропонують способи педагогічного розв’язання проблеми людини та її ставлення до суспільства, природи, культури й пізнання. Деякі з них реалізувалися на практиці у формі авторських шкіл. Так виникли “Педагогіка М. Монтессорі”, “Бадьоре життя” С.Т. Шацького, “Технологія вільної праці” С. Френе, “Вальдорфська педагогіка” Р. Штайнера, “Дім сиріт” Я. Корчака.

Одним з прикладів авторської технології є Вальдорфська школа. Вальдорфська педагогіка є однією з різновидів втілення ідей “вільного виховання” і гуманістичної педагогіки. Вона може бути характеризована як система самопізнання і саморозвитку індивідуальності за умови партнерства з учителем, у двоєдності чуттєвого і надчуттєвого досвіду духу, душі і тіла.

Засновником Вальдорфської педагогіки був творець філософського вчення – антропософії – Рудольф Штейнер, який заснував першу вальдорфську школу у 1919 р. в австрійському місті Штутгарт. Сьогодні Вальдорфська педагогіка – це міжнародний культурно-освітній рух.

В основі вальдорфської педагогіки лежить антропософське вчення про індивідуальність людини, основні компоненти якої – тіло, душа, дух. Р. Штейнер писав про чотири могутні галузі цивілізації – пізнання, мистецтво, релігію і моральність, які можуть гармонійно поєднуватися в одному корені – людському “Я”. Це “Я” виступає у трьох головних функціях людської душі – волі, почуттях та мисленні, які перебувають у стані безперервного руху. Головна мета цієї педагогіки – розвивати новий спосіб пізнання. Розвивати здібності, а не збирати знання. Головне завдання вчителя вальдорфської школи – допомогти дитині в її духовному самовизначенні, створити максимальні умови для розвитку та закріпленні її індивідуальності.

У центрі всієї вальдорфської педагогічної системи – дитина, її внутрішній, динамічний, багатоколірний світ. За Р. Штейгером, організація життя дитини повинна бути максимально зорієнтована на психофізичні та біологічні ритми живої душі – ритм дихання, сну і денної діяльності, голоду і ситості, ритм тижня, пори року.

Людське життя перейняте ритмами, виникнення яких у людини спостерігається з самого народження. Першим з’являється ритм дихання, що поступово стає дедалі чіткішим. Другим – харчування материнським молоком. Третій основний ритм у житті людини – ритм сну і відпочинку. Дитина поступово пристосовується до земного ритму. Таким чином, вважав Р. Штейнер, життя дитини повинне будуватися на основі чергування ритмів. Наприклад, чергування занять із вихователем (“вдих”) і часу, коли діти надані самі собі (“видих”).

Перші сім років життя дитини – виховання волі, і ключові слова для вихователів, батьків і вчителів – “Я сам”. До школи діти приймаються тільки у сім років. Із 7 до 14 років – інший період у житті дитини, коли йде інтенсивний процес формування почуттів, і тут ключова фраза “Світ прекрасний”. Розклад дня у вальдорфський школі ритмічно повторюється і складається з трьох частин. Перша частина – головний урок, та дисципліна, що поглиблено вивчається тепер і охоплює перші два уроки (література, фізика, історія). Її вивчають 3-4 тижні підряд як цілісну “епоху”. Коли закінчується цей період (“епоха”), діти починають вивчати інший предмет.

Серед дня, у другій його частині, школярі займаються предметами, які активізують дихання і будуються як процес вправ: іноземна мова, музика і 2евритмія. З першого класу діти вивчають дві іноземні мови.

Музика має таке саме значення, як і вивчення мови. З першого класу діти співають і грають на музичних інструментах. Евритмія – це мистецтво руху, розроблене Р. Штейгером. У ній мова і музика перебувають у гармонії, з рухом виконавця. Евритмія служить для встановлення гармонії душі й організму, що росте.

Третій період – із 14 до 21 року. У це семиріччя відбувається розвиток мислення, і головне у вихованні – “пошук істини, рух до правди”. У вальдорфській школі дитину не підганяють в її розвитку і не влаштовують хронометражів, зрізів, контрольних тощо, тому тут діти не знають страху перед оцінками.

Один учитель веде дітей від з 1 по 8 клас майже з усіх предметів. Тут немає традиційного розкладу занять. На уроці спочатку йде концентроване ознайомлення учнів з новим матеріалом, далі – його розгортання і закріплення. Вальдорфський педагог – це ерудит, автор і тонкий психолог.

В Україні успішно працює вальдорфська школа в м. Одеса, елементи штейнерівської педагогіки впроваджують у Криворізькій школі №122, у Дніпропетровській школі №26.

В Україні протягом ХХ століття педагогічні технології розвивалися у руслі новаторських пошуків, на які могла зважитися педагогіка. Серед них ідея колективного виховання А.С. Макаренка, гуманістична педагогіка В.О. Сухомлинського, середовищний підхід у виховній системі А.А. Захаренка (Сахнівська школа), “Школа-родина” Великосорочинської школи-інтернату.

Сьогодні набувають поширення напрацювання російських педагогів: технологія колективної творчої справи В.А. Караковського, школа самовизначення М. Тубельського, школа діалогу культур В.С. Біблера тощо.

Питання 35

Виховання як соціокультурний і педагогічний процес

Процес виховання – це спеціально організована керована й контрольована взаємодія вихователів і вихованців, яка спрямована на досягнення заданої мети – формування всебічно розвиненої особистості.

Виховний процес багатофакторний. На нього впливають об’єктивні (особливості суспільного ладу, рівень соціально-економічного розвитку, звичаї, традиції, природне середовище тощо) і суб’єктивні (соціально-педагогічна діяльність середовища, навчально-виховних закладів, засобів масової інформації тощо) фактори.

Виховний процес тривалий. Він розпочинається з моменту народження дитини і триває все життя.

Виховний процес складний. Його результати бувають малопомітні й не так виразно відчутні, як, наприклад, у процесі навчання.

Виховний процес варіативний. У тих самих умовах залежно від ставлення вихованців до виховання, їхнього соціального досвіду, віку, а також рівня професійної підготовки вихователів та їхньої майстерності результати виховання можуть бути різними.

Виховний процес двосторонній – у ньому взаємодіють вихователь і вихованець. Впливаючи на вихованця, вихователь одержує зворотну інформацію про результати впливу.

Виховний процес комплексний. Формування всебічно розвиненої особистості допускає єдність мети, завдань, змісту, форм і методів виховання.

Виховний процес безперервний – він проходить регулярно, систематично, а не час від часу.

Процес виховання складний і динамічний. Його рушійними силами є протиріччя, які можна умовно поділити на дві групи – внутрішні й зовнішні.

До внутрішніх відносять протиріччя:

• між зростаючими соціально значущими завданнями, які необхідно вирішити вихованцеві, і наявними в нього можливостями.

• між можливостями розвитку вихованця й обмеженням умов соціального життя та ін.

До зовнішніх відносять:

• протиріччя між вимогами школи й сім’ї.

• між вимогами різних учителів, щ працюють в одному класі;

• між організованим вихованням школи й стихійним впливом оточення вихованця.

Своєчасне виявлення протиріч і їх розв’язання сприяє підвищенню ефективності виховного процесу.

Питання 36

Закономірності та принципи виховання. Характеристика принципів суспільної спрямованості, природовідповідності, культуровідповідності

Закономірності виховання – це стійкі, повторювані й істотні зв’язки у виховному процесі, внаслідок реалізації яких досягаються ефективні результати у розвитку й формуванні особистості.

Виділяють такі закономірності:

• характер виховання, його мета, завдання, зміст, форми й методи зумовлені потребами суспільства, його ідеологією;

• завдання, зміст і форми виховного процесу залежать від можливостей суспільства й умов, у яких він проходить;

• навчання, виховання, освіта й розвиток особистості взаємопов’язані між собою;

• у вихованні провідна роль належить діяльності і спілкуванню.

Принцип – це керівне положення, основна вимога до діяльності й поведінки. Принципи виховання – це система основних вимог, що визначають зміст, організацію й методи виховного процесу. Принципи виховання випливають із закономірностей виховання.

Принцип цілеспрямованості – уся виховна робота підпорядковується загальній меті та ідеалам виховання в українському суспільстві, які зрозумілі й сприймаються як педагогами, так і вихованцями; у роботі відсутня стихійність, вона конкретна, перспективна.

Принцип природовідповідності враховує багатогранну і цілісну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехтування або часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, розвивати здібності, нахили, талант.

Принцип культуровідповідності. Передбачає органічний зв'язок із культурним надбанням всього людства, історією свого народу, його мовою, культурними традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь.

Принцип суспільної спрямованості, зв’язку з життям. Сутність цього принципу – використання у виховній роботі кращих традицій виховання українського народу, систематичне ознайомлення вихованців із суспільно-політичними подіями у країні і в світі, залучення їх до активної участі у суспільному житті освітньо-виховної системи та держави. К.Д. Ушинський вказував на те, що чим повніше й розумніше школа буде організовувати і здійснювати свою роботу на основах народності, тим ближчо. Стане вона до життя свого народу.

Питання 37

Характеристика принципів виховання опора на позитивне, виховання в колективі і через колектив, особистісний підхід, єдність виховних впливів

Принципи виховання – це система основних вимог, що визначають зміст, організацію й методи виховного процесу.

Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору виховання на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише нарікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негативне. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями, продуманого змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів.

Виховання в колективі і через колектив. Колектив – могутній важіль виховання, провідні риси особистості формуються тільки в колективі у процесі спілкування й активної спільної діяльності. Досвід вдалого залучення колективу до виховання своїх членів представлений А.С. Макаренком, який обґрунтував методику виховання в колективі та через колектив.

В.О. Сухомлинський особливу увагу звертав на гуманізм взаємин людини і колективу.

Повага до особистості дитини у поєднанні з розумною вимогливістю до неї – головний принцип гуманістичної педагогіки. Він передбачає встановлення доброзичливих, поважних відносин між педагогом і вихованцем. Свідченням поваги до особистості школяра є також розумна вимогливість до нього, що включає використання будь-яких виховних засобів, які принижують гідність учня. Повага й вимогливість – дві взаємозалежні категорії.

Принцип особистісного підходу ґрунтується на взаєморозумінні й гуманності спільної діяльності вихователів і вихованців, на єдності їхніх інтересів і прагнень. Метою такої взаємодії є їх плідний і творчий союз та всебічний і гармонійний розвиток особистості вихованця. Цей принцип передбачає гуманне ставлення до вихованців, повагу до їхньої думки.

В.О. Сухомлинський звертав увагу на піклування людини про людину, відповідальність людини за людину, відповідальність людини перед суспільством. На його думку, гуманізація зумовлена моральними нормами та цінностями становлення людини в суспільстві. Основними аспектами особистісного підходу є утвердження людини як найвищої цінності, прагнення задовольнити різноманітні потреби людини, уміння педагога цінувати дитячу довіру, співробітництво вихователя і вихованців.

Єдність виховних впливів. Цей принцип вимагає координації зусиль школи, сім’ї і громадськості. Розумні, стійкі та єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефективність виховного процесу.

Питання 38

Суть понять «прийом», «засіб», «метод», «технологія» виховання

Метод у перекладі з грецької означає шлях до чого-небудь, спосіб пізнання, дослідження. Методи виховання – це шляхи, способи впливу вихователя на свідомість, волю, почуття, поведінку вихованців з метою розвитку в них здатних якостей.

Першовідкривачем методів виховання вважають німецького педагога Йогана Фрідріха Гербарна, який вважав, що філософія визначає мету виховання, а психологія – шляхи до цієї мети.

Методи виховання поділяють на окремі елементи – прийоми виховання. Прийом виховання – частина загального метода, віддалений вплив, конкретне поліпшення, необхідне для ефективнішого використання того чи іншого методу.

Засоби виховання – це сукупність конкретних предметів і здобутків матеріальної й духовної культури, форми й види різної діяльності, які застосовуються при використанні певного методу. Знання методів, прийомів і засобів виховання, уміння правильно їх відбирати й використовувати є ознакою високої майстерності педагога.

Правильному, усвідомленому вибору методів виховання й найбільш ефективному їх використанню допомагає класифікація методів – система методів, побудована за певною ознакою. За ознаку можна взяти характер, результат впливу, спрямованість тощо.

У педагогічній науці існує кілька класифікацій виховних методів. Однією з найпоширеніших є класифікація методів російського вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

1. Методи формування свідомості особистості: бесіда, лекції, дискусії, переконання, навіювання, приклад.

2. Методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду суспільної поведінки: педагогічна вимога, громадська думка, довір’я, привчання, тренування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання: самопізнання, само оцінювання, саморегуляція.

Використання їх забезпечує формування учнів в учнів практичних умінь і навичок самовиховання як найвищої форми виховання і подальшого самовдосконалення.

Вибір методів не є довільним актом. Він підкоряється рядк закономірностей і залежностей, серед яких:

• мета, зміст і принципи виховання;

• конкретне педагогічне завдання й умови його вирішення;

• врахування індивідуальних та вікових особливостей учня.

Питання 39

Сучасні технології виховання

На сучасному етапі розвитку суспільства виховний процес у школі повинен будуватися таким чином, щоб система виховання була сконцентрована на учня, на розвиток його індивідуальності як у системі колективних стосунків, так і при проведенні індивідуальної виховної роботи. У виховному процесі повинно домінувати ставлення до кожного вихованця як до новаторської особистості, суб’єкта вільного розвитку, визначення його прав, виходячи із сукупності знань про людину, тобто особистісно організовану виховну діяльність.

Термін «технологія виховання», який вперше застосував А.С. Макаренко, означає систему методів, прийомів та форм виховання, а також знання про ці педагогічні засоби. Технологія виховання є частиною загальної педагогічної технології, яка включає також систему засобів навчальної діяльності.

За змістом виховна технологія – це:

• обґрунтування етапів, методів і засобів педагогічно-виховної діяльності з конкретною категорією людей (теоретичний аспект);

• оптимально-доцільна послідовність підходів у роботі з учнями (практичний аспект).

Виховна технологія передбачає певну програму діяльності. Для її вибору або розробки педагогу необхідно знати:

• індивідуальні особливості об’єкта;

• педагогічну мету, до якої прагне педагог у процесі виховання;

• умови реалізації технології;

• можливі форми і засоби реалізації виховної технології;

• власні можливості досягнення мети;

• термін, за який повинні відбутися ті чи інші особистісні зміни виховання.

Однією з поширених технологій виховання є колективні творчі справи. Методика колективного творчого виховання створена російським педагогом І. Івановим (60-ті роки ХХ ст.). У методиці КТС чітко окреслюються три складові: людяність, діяльність, творчість. Мета технології КТС: забезпечувати соціальне замовлення на людину нового демократичного суспільства, якій притаманна активна життєва позиція.

Структурні компоненти КТС:

1. Колективна організаторська діяльність.

2. Колективна творчість.

3. Колективна постановка мети.

4. Ситуація – взірці.

5. Емоційне насичення життя колективу.

6. Суспільне спрямування діяльності колективу.

Етапи організації КТС:

1. Попередня робота колективу або колективне ціле покладання.

2. Колективне планування справи.

3. Колективна підготовка справи.

4. Проведення справи.

5. Колективний аналіз.

6. Найближча післядія.

Основний педагогічний результат виховної технології – розвиток громадянської самосвідомості дитини та здібності до соціальної творчості.

Питання 40

Характеристика методів формування свідомості особистості

Методи виховання – шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

Група методів формування свідомості особистості містить у собі методи словесно-емоційного впливу: розповідь, пояснення, бесіду, диспут, лекцію, приклад.

Розповідь – короткий, послідовний, емоційний виклад фактів, подій в описовій або оповідальній формі, що сприяє розумінню сутності тих чи інших моральних цінностей, осмисленню своїх і чужих вчинків, дій, прагненню наслідувати позитивний приклад і нетерпимо ставитися до негативних дій і вчинків героїв розповіді.

Пояснення – доказова форма викладу, яка ґрунтується на використанні логічно пов’язаних умовиводів, що встановлюють основи істинності певного судження.

Бесіда – питально-оповідальний метод обговорення знань, фактів, подій, дій, що мають соціальний, моральний або естетичний зміст тих або інших сторін громадського життя. Сприяє розвитку самостійності, оцінці явищ, вчинків і на цій підставі – формуванню відповідного ставлення до дійсності.

Диспут – метод формування оцінок, суджень переконань на основі зіткнення різних думок, поглядів. Спрямований на вироблення вмінь: аналізу доводів і аргументів опонента, захисту своїх поглядів, ведення діалогу, творчий пошук і знаходження самостійного рішення.

Лекція – розгорнутий і систематизований виклад сутності того чи іншого питання або проблеми історичного, морального, естетичного чи іншого змісту. Логічним центром лекції є певне теоретичне повідомлення. Конкретні факти є ілюстрацією або початковим, відправним моментом.

Приклад – зразок, ідеал для наслідування в діяльності, поведінці, ставленні до оточуючих людей, дійсності. Прикладом можуть бути батьки, літературні герої, герої кінофільмів, педагогіки та ін.

Питання 41

Характеристика методів організації діяльності учнів і формування досвіду їх суспільної поведінки

Методи виховання – це шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

До групи методів організації діяльності учнів і формування досвіду їх суспільної поведінки належать: приучення, вправи, педагогічна вимога, доручення, створення виховуючи ситуацій.

Приучення – планомірне й регулярне виконання певних дій з метою перетворення їх на звичні форми поведінки.

Вправи – багаторазове виконання необхідних дій, доведення їх до автоматизму. Внаслідок виконання вправ у особистості з’являються стійки якості – навички й звички.

Педагогічна вимога – певне конкретне, реальне завдання, спрямоване на стимулювання або гальмування позитивних чи негативних дій, прояву певних якостей особистості. За формою пред’явлення розрізняють прямі і непрямі вимоги. Пряму вимогу характеризують точність, конкретність, визначеність, зрозуміле формулювання, рішучий тон – це наказ, вказівка тощо. Непряма вимога – це вимога-порада, вимога-натяк, вимога-схвалення, вимога-осуд і т.д.

Доручення – метод, що має за мету приучення до позитивних вчинків, формування суспільної активності (виготовлення іграшок для молодших, ремонт столів, парт, висадка дерев тощо).

Виховуючи ситуації – спеціально створені педагогічні умови, в яких організується діяльність і поведінка вихованців. Учень постає перед вибором: як йому вчинити, що сказати, брати чи не брати участь в обговоренні і т.д. Ситуація повинна бути природною і несподіваною.

Питання 42

Методи стимулювання у вихованні, педагогічні вимоги до їх застосування

До цієї групи методів належать гра, змагання, заохочення і покарання.

Гра – один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними.

Види ігор визначають на основі різнопланової діяльності дітей: ігри-дозвілля, ігри педагогічні (організовані з метою вирішення навчально-виховних завдань).

Змагання – метод, що враховує природну схильність учнів до здорового суперництва й дає можливість швидко засвоювати досвід громадської поведінки, розвивати моральні, фізичні, естетичні та інші якості, розкривати творчі здібності. Змагання можуть бути індивідуальними й колективними, епізодичними і розрахованими на тривалий термін. Під час організації змагання необхідно дотримуватися добровільності, гласності, конкретності показників, порівнянності результатів, залучати учнів до розроблення умов змагання, справедливо підбивати підсумки.

Заохочення – вираження громадської позитивної оцінки діяльності й поведінки окремого учня або колективу. Його стимулююча роль полягає в громадському визнанні того способу дії, який обрав та впроваджує в життя школяр. Маючи почуття задоволення, він переживає підйом бадьорості, енергії, упевненості в своїх силах. Види заохочення: схвалення, похвала, подяка, нагородження коштовними подарунками, грамотами тощо.

Заохочення має виховну силу тільки за дотримання певних умов: своєчасність похвали, об’єктивність заохочувального впливу, опора на громадську думку, гласність, врахування вікових та індивідуальних особливостей.

Покарання – осуд дій і вчинків, що суперечать нормам громадської поведінки з метою їх припинення й невикористання в майбутньому. Види покарання: зауваження, попередження, осуд, обговорення на зборах, стягнення, відсторонення від занять, виключення зі школи тощо.

Покарання має бути гуманним, таким, щоб не ображати гідність учня, ґрунтуватися на добродушності педагога і повазі до особистості дитини. Воно повинно викликати в учнів переживання, почуття провини, докори совісті, прагнення змінити поведінку, підвищувати його відповідальність за власну поведінку, зміцнювати дисциплінованість, розвивати несприйняття негативного, здатність протистояти негідним бажанням