Принцип свідомості і активності учнів

Виник і розвивається як заперечення догматизму і пасивної ролі учнів у навчанні. Виходить з того, що позитивний результат будь-якої діяльності визначається активністю людини. Передбачає широке використання різноманітних розумових операцій (порівняння і зіставлення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції, аналогії), без з’ясування взаємозв’язків і взаємо обумовленості у вивченому матеріалі, правильного формулювання думки при усному мовленні.

Активізації пізнавальної діяльності учнів сприяють позитивне ставлення до навчання, інтерес до навчального матеріалу, позитивні емоційні переживання у навчальній діяльності. Вона залежить і від зв1язку навчання з життям, єдності між інтелектуальною і мовною діяльністю учнів, використання на практиці засвоєних знань, умінь і навичок. Позитивно впливають на неї систематичне повторення засвоєних знань, варіативність і диференціація вправ, роботи для засвоєння складного матеріалу доступними методами.

Принцип зв’язку навчання з життям

Полягає у використанні на уроках життєвого досвіду учнів, розкритті практичної значимості знань, застосуванні їх у практичній діяльності; в участі школярів у громадському житті. Відповідно до нього, наукові положення в навчально-виховному процесі повинні підтверджуватися конкретною педагогічною практикою.

Питання 18

Зміст освіти загальноосвітньої середньої школи. Приоритетні напрями реформування змісту освіти в 12-річній середній школі.

Зміст освіти на кожному етапі суспільного буття залежить від рівня розвитку науки та економіки, специфіки системи народної освіти певної країни, завдань суспільства і держави у галузі політики. Це поняття складне і багатоаспектне. В Законі України “Про освіту” воно визначається як цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства і держави.

Зміст освіти – система наукових знань, практичних умінь і навичок, засвоєння й набуття яких закладає основи для розвитку та формування особистості.

В історії дидактики відомі різні підходи до визначення змісту освіти. Основні теорії освіти склались у кінці ХУІІІ століття на початку ХІХ ст..

Теорія матеріальної освіти висунута в працях Й. Песталоцці, Й. Гербарта, І.Канта та ін. Згідно з нею основним завданням освіти є розвиток розумових сил, логічного мислення, уяви, пам’яті. Основними предметами повинні бути предмети гуманітарного циклу, математика й логіка. За цією теорію працювали класичні гімназії, ліцеї Росії та Англії.

Теорія матеріальної освіти заснована англійським філософом Гербертом Спенсером. В основу цієї теорії було покладено зосередження на вивченні предметів природничо-математичного циклу, в процесі засвоєння яких має відбуватися розвиток мислення, розумових здібностей. За такою теорією працювали реальні та комерційні училища.

К.Д. Ушинський піддав глибокій науковій критиці теорії формальної і матеріальної освіти. Він говорив, що “формальний розвиток розуму”, у тому виді, як його раніше розуміли, є не існуючий привид...”розум розвивається тільки в дійсних реальних умовах”. Школа повинна збагачувати людину знаннями і одночасно привчати користуватися ними, задовольняючи потреби на даний час і роблячи запас на майбутнє.

Процес модернізації змісту освіти є еволюційним, ґрунтується на врахуванні суспільних і індивідуальних потреб учнів і має розвивальну виховну і пізнавальну цінність. В останнє десятиріччя у світлі ідей гуманізації освіти все більше утверджується особистісно орієнтований підхід до змісту освіти, що знайшов своє відображення у працях І.Я. Лернера, В.С. Лідньова, Ю.І. Мальованого, О.Я. Савченко, І.Д. Зязюна, В.Г. Кременя. В особистісно орієнтованому розумінні змісту освіти зоною первинної уваги є діяльність самого учня, яка забезпечує розвиток його внутрішнього змісту. При такому підході до визначення сутності змісту освіти абсолютною цінністю є не знання, а сама людина. Такий підхід сприяє свободі вибору змісту освіти з метою забезпечення загальноосвітніх, духовних, культурних і життєвих потреб особистості, гуманне відношення до особистості, що розвивається; становлення її індивідуальності й можливості самореалізації у культурно-освітньому просторі.

Наукові основи розробки змісту освіти відображені не тільки в навчальній і методичній літературі, але й в Законі України “Про освіту”, в Національній доктрині розвитку освіти. В них визначені загальні вимоги до змісту освіти:

• забезпечення випереджаючого розвитку всієї системи освіти; безперервної освіти;

• активізація гуманного творчого начала в освіті, створення передумов для всебічного розвитку й саморозвитку особистості, індивідуалізація та диференціація навчання, переходу на особистісно орієнтовані педагогічні технології;

• формування в процесі навчання цінностей мирного співіснування держав та міжнародного співробітництва.

У Національній доктрині накреслено стратегію розвитку освіти на найближчі роки, формування визначено курс на створення життєздатної системи безперервного навчання й виховання, підтримання постійного інтелектуального і культурного потенціалу як вищої цінності нації.

Законодавчі вимоги до змісту освіти розкриваються на рівні інших документів, до яких належить Концепція 12-річної школи, а також державні освітні стандарти і базовий навчальний план.

В концепції 12-річної школи визначені основні принципи оновлення змісту загальної середньої освіти:

• особистісна орієнтація змісту освіти;

• гуманізація і гуманітарізація освіти;

• забезпечення практичної орієнтації;

• поглиблене вивчення іноземних мов;

• підвищення уваги до екологічної освіти;

• поглиблене вивчення економічних та технічних дисциплін, інформаційних технологій.

Методологічною основою визначення змісту освіти є загальнолюдські, духовні і національні цінності, сконцентрованість на актуальних і перспективних інтересах дитини. Головне в змісті освіти – фундаменталізація, науковість і системність знань, їх цінність для соціального становлення людини, гуманізації і демократизації шкільної освіти.

Питання 19

Державний стандарт базової і повної загальної середньої ї освіти

Сучасне реформування освіти вимагає перегляду підходів до визначення освітніх стандартів. Стандартизація освіти викликана, з одного боку, необхідністю створення єдиного освітнього простору в країні, що дозволить забезпечити єдиний рівень загальної освіти для всіх дітей, які навчаються в різних типах загальноосвітніх закладів, з іншого, - намаганням України війти в систему світової культури, що вимагає при формуванні загальної освіти врахування досягнень в цієї галузі світової освітньої практики. Стандарти мають відображати нове бачення суспільного ідеалу освіченості, суспільні вимоги до освіти як основи соціокультурного становлення молодої людини, сприяти збереженню єдиного освітнього простору в державі, відігравати стабілізуючу роль. З цією метою у 2004 р. прийнято Державний стандарт загальної середньої освіти в Україні – унормована система показників про освіченість особи. Реалізується він у нормативних документах, які визначають суспільно зумовлений зміст загальної середньої освіти, вимоги та гарантії держави щодо її одержання громадянами.

Прийнятий у 2004 р. «Державний стандарт базової і повної середньої освіти» містить нормовану систему показників освіченості особистості.

Державний стандарт загальної середньої освіти – звід норм і положень, що визначають державні вимоги до освіченості учнів і випускників шкіл на рівні початкової, базової та повної загальної середньої освіти, а також гарантії держави щодо її здобуття.

Державний стандарт загальної середньої освіти, згідно з Законом України “Про загальну середню освіту”, містіть:

1. Базовий навчальний план середньої школи.Він дає цілісне уявлення про змістове наповнення і співвідношення основних галузей знань за роками навчання в середній школі, мінімальну тривалість вивчення конкретної освітньої галузі знань або навчального предмета, тижневе навантаження учнів на різних ступенях навчання та його структуру (державний компонент як інваріантна частини базового плану і регіональній та шкільний компонент як варіативна його частина; додаткові години на освітні галузі, індивідуальні та групові заняття; курси за вибором і факультативні заняття тощо).

2. Освітні стандарти галузей знань (навчальних предметів).Це змістова конкретизація цілей загальноосвітньої підготовки учня середньої школи в навчальних програмах з предметів, що входять до інваріантної частини базового навчального плану, а також система вимог, що визначає обов’язковий для кожного учня рівень засвоєння змісту освітньої галузі ч и предмета.

3. Державні вимоги до рівня засвоєння змістусередньої освіти за ступенями навчання (початкова, основна і старша школа). Вони засвідчують досягнення учнем мети загальноосвітньої підготовки на певному віковому етапі свого розвитку; містять критерії у вигляді типових завдань і форм оцінювання рівня освіченості конкретної особи відповідно до державного стандарту.

Державний стандарт загальної середньої освіти розробляється Міністерством освіти України разом з Національною академією педагогічних наук України. Затверджує стандарт Кабінет Міністрів України. Переглядають його не менше як один раз на 10 років.

Державний стандарт загальної середньої освіти має відображати суспільний ідеал і враховувати можливості особи і системи освіти в його досягненні.

Питання 20

Навчальний план, навчальні програми, підручники

Зміст освіти для всіх типів навчальних закладів відображений у навчальних планах, програмах, підручниках і навчальних посібниках.

Навчальний план – документ, що визначає набір навчальних предметів, які вивчають у закладі освіти, їх розподіл, тижневу й річну кількість годин, відведений на кожний навчальний предмет, структуру навчального року.

Згідно із Законом “Про загальну середню освіту” базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів визначає структуру та зміст загальної середньої освіти через інваріантну і варіативну складові, які встановлюють погодинне та змістове співвідношення між освітніми галузями (циклами навчальних предметів), гранично допустиме навчальне навантаження на учнів та загально річну кількість навчальних годин.

Інваріантна складова змісту загальної середньої освіти формується на державному рівні, є єдиною для всіх закладів загальної середньої освіти, визначається через галузі Базового навчального плану.

У Базовому плані середньої загальноосвітньої школи визначено освітні галузі:

- “Українська мова як державна” – має забезпечити загальнообов’язкові для всіх випускників середній рівень володіння українською мовою.

- “Словесність” – вивчення мов (рідної та іноземної) і літератури.

- “Художня культура” – прилучення школярів до різних видів мистецтва (музичного, образотворчого, театрального тощо), у тому числі і шляхом включення учнів у відповідей види художньої діяльності.

- “Суспільствознавство” – має на меті сформувати в учнів цілісне уявлення про сучасну природо наукову картину світу, роль і місце людини у навколишньому світі.

- “Математика” – знання і способи діяльності з арифметики, алгебри, геометрії, математичної статистики та інших галузей математики.

- “Фізична культура і здоров’я” – передбачає сприяння фізичному розвитку учнів, зміцненню їхнього здоров’я, формуванню життєво важливих рухових умінь і навичок на основі включення школярів у різноманітні види спеціально організованої рухової та фізичної діяльності, прилучення їх до занять спортом.

- “Технології” – покликана забезпечити ознайомлення учнів з науковими основами і принципами сучасного виробництва, оволодіння уміннями і навичками в користуванні типовими знаряддями праці.

Навчальна програма – документ, що визначає зміст і обсяг знань, умінь і навичок з кожного навчального предмета, зміст розділів і тем з розподілом їх за роками навчання.

Основні розділи навчальної програми:

- пояснювальна записка, яка містить виклад мети навчання з певного предмета, ознаки процесу (організація навчання кожного класу);

- зміст навчального матеріалу, поділений на розділи і теми із зазначенням кількості годин на кожну з них;

- обсяг знань, умінь і навичок (у їх різновидах) з певного предмета для учнів кожного класу;

- перелік унаочнень, літератури для учнів та методичної літератури для викладачів;

- критерії оцінювання знань, умінь і навичок щодо кожного з видів роботи.

Навчальні програми побудовані за лінійним і концентричним принципами.

Відповідно до навчальних програм розробляють підручники і навчальні посібники.

Підручник – книга, що містить основи наукових знань з певної навчальної дисципліни відповідно до мети навчання, визначеної програмою і вимогами дидактики.

Підручник виконує освітню, виховну, розвивальну функції. Підручник має відповідати гігієнічним, дидактичним, методичним вимогам.

Питання 21

Загальне поняття про прийоми, засоби, методи, технології навчання. Характеристика основних класифікацій методів навчання.

Термін метод ( від грецького methodos) – буквально шлях до будь чого, спосіб пізнання явищ природи і суспільства. Метод навчання – це упорядкована взаємозв’язана діяльність вчителя і учнів, спрямована на досягнення мети навчання. В педагогічній літературі поняття метода інколи відносять до діяльності педагога або діяльності учнів. В першому випадку говоримо про методи викладання, а в другому – про методи учіння. Якщо мова іде про спільну діяльність вчителя і учнів. то тут проявляються методи навчання.

У методів навчання як дидактичної категорії тривала історія розвитку. Найдавнішою формою передачі соціального досвіду дорослих дітям був показ зразка дій, багаторазове їх повторення та відтворення, тобто репродуктивний метод. У середньовіччі навчання у школах здійснювалося через заучування текстів і точне їх відтворення. Такий спосіб навчання дістав назву схоластично-догматичного методу. Я.А. Коменський різко критикував словесно-догматичні методи навчання і обстоював забезпечення самостійного чуттєвого пізнання як основу активності учнів.

Значний внесок у розробку методів навчання зробив К.Д. Ушинський. Він не тільки обстоював необхідність активності і самостійності дітей у процесі навчання, а й практично показав у своїх підручниках, які методи слід використовувати для розвитку мислення, спостережливості, пам’яті, самостійності дітей.

Бурхливий розвиток шкільництва у 20-30 роках ХХ століття зумовив появу так званих активних методів навчання (проектів, дальтон-план, трудовий, дослідницький тощо).

У 80-90-х роках вийшло кілька ґрунтовних праць з теорії методів навчання (А.М. Алексюк, Ю.К. Бабанський, І.Я. Лернер, М.І. Махмутов, М.М. Скаткін).

В структурі методів навчання виділяють прийоми. Прийом – це елемент методу, його складова частина, одноразова дія. Одні й ті самі прийоми можуть входити до складу методів навчання. Так, розповідь може включати прийоми постановки запитань, порівняння, узагальнення, наведення прикладів, ілюстрування тощо. Інколи функцію прийому в реалізації методу може виконувати інший метод, роль якого у цьому разі допоміжна. Наприклад, пояснюючи спосіб дій, учитель може використати як допоміжній прийом елементи бесіди, дидактичної гри, вправляння тощо.

Взаємозв’язок методів і прийомів навчання в дидактиці – рухливий і залежить від функцій, яку вони виконують. Тому в педагогічній літературі одні й ті самі поняття нерідко вживаються як у розумінні “метод”, так і в значенні “прийом”. Це, зокрема, стосується аналізу, синтезу, індукції, дедукції, узагальнення, порівняння.

Аналіз взаємозв’язку методів і прийомів навчання приводить до висновку, що в процесі навчання вони переплітаються, поєднання методів може бути різноманітним. Одні дидактичні засоби можуть переходити в інші. Один і той самий вид роботи виступає то як метод, то як прийом.

В галузі методів навчання більш всього проявляється власна творчість, індивідуальна майстерність педагогів, тому методи навчання завжди були й залишаються сферою високого педагогічного мистецтва.

Як багатомірне утворення метод навчання має багато ознак, у зв’язку з чим виявляється багато класифікацій методів, в яких останні об’єднуються на підставі одного або ряду загальних ознак.

Класифікація методів навчання – це упорядкована за певною ознакою їх система. В теперішній час відомо десятки класифікацій методів навчання.

1. Традиційна класифікація методів навчання бере початок в давніх філософських і педагогічних системах і уточнена для сучасних умов. В них виділяється загальна ознака – джерело знань. Таких джерел з давніх-давен відомо три: практика, наочність, слово. В ході культурного прогресу до них приєднався ще один – книга, а в останні роки – відео у поєднанні з новітніми комп’ютерними системами. В даній класифікації виділяють п’ять методів: практичний, наочний, словесний, робота з книгою, відео метод.

Методи за джерелом знань (Н.М. Верзилін, Є.Я. Голант, Є.І. Петровський)

Практичний	Наочний	Словесний	Робота з кн.	Відеометод
Досліди Вправи Навчально-виробнича праця	Ілюстрація Демонстрація Спостереження учнів	Пояснення Розповідь Бесіда Інструктаж Лекція Дискусія Диспут	Читання Вивчення Склад плану Конспектування	Вправи під контролем “електронного вчителя” Контроль

2. Класифікація за основною дидактичною метою (М.О. Данилов, П.П. Єсипов) В якості загальної ознаки класифікації є послідовні етапи, через які проходить процес навчання на уроці:

а) методи набуття нових знань;

б) формування вмінь та навичок;

в) закріплення;

г) застосування;

д) перевірки.

Дана класифікація узгоджується з класичною схемою організації навчального процесу.

3. Класифікація методів за типом (характером) пізнавальної діяльності - ТПД (І.Я. Лернер, М.М. Скаткін ).

ТПД – це рівень самостійності пізнавальної діяльності, якого досягає учень, працюючи за запропонованою вчителем схемою навчання. В даній класифікації виділяють такі методи:

• пояснювально-ілюстративний;

• репродуктивний;

• проблемне навчання;

• частково-пошуковий;

• дослідницький.

Ці методи відповідають різним рівням пізнавальної діяльності учнів. Вони охоплюють усі цілі навчання і розвитку, дають змогу побачити навчальний процес цілісно, в системі дій учителя і учнів.

Серед відомих класифікацій вирізняється системним підходом класифікація Ю.К. Бабанського. В неї виділяються три групи методів навчання:

а) методи організації і здійснення навчально-виховної діяльності;

б) методи стимулювання і мотивації навчання;

в) методи контролю і самоконтролю