Питання 43

Дитячий колектив, його ознаки, структура

Розробленням проблеми колективу займалися видатні педагоги А.С. Макаренко, С.Т. Шацький, В.О. Сухомлинський, але А.С. Макаренко створив струнку систему виховання в колективі і через колектив.

Беручи за основу визначення А.С.Макаренка, педагоги вважають, що

Дитячий колектив – це стійке об’єднання дітей, яке має загальну суспільно значущу мету, спільну діяльність, спрямовану на реалізацію цієї мети, характеризується стосунками взаємної відповідальності.

Значення дитячого колективу в тому, що він є своєрідною ланкою, що зв’язує між собою суспільство і особистість. Це мікросередовище, яке сприяє перетворенню норм і ціннісних орієнтацій суспільства в норми, цінності даної конкретної особистості. Колектив сприяє реалізації мети виховання – всебічному розвитку особистості. У колективі відбувається процес взаємного збагачення, розвиток членів колективу. Дитячий колектив є ареною самовираження і самоствердження особистості.

Отже, колектив здійснює такі функції:

• Організаторську: керує своєю діяльністю;

• Виховну: є носієм моральних переконань;

• Стимулюючу: сприяє формуванню морально цінних стимулів, регулює поведінку своїх членів, сприяє їх самореалізації.

Розрізняють колективи первинні і вторинні, постійні і тимчасові, одновікові і різновікові.

У школі зустрічаються такі типи колективів:

• Навчальні – класний (первинний або контактний), загальношкільний, предметних гуртків;

• Самодіяльні організації – колектив художньої самодіяльності (хор, ансамблі, гуртки);

• Товариства – спортивне, книголюбів та ін.;

• Об’єднання за інтересами;

• Тимчасові об’єднання для виконання певних видів роботи.

Життя та діяльність учнівського колективу будуються на певних принципах. До них можна віднести:

• Єдність і цілісність: первинні колективи не повинні діяти ізольовано, а мають спрямовувати свою діяльність на досягнення загальної мети виховання всебічно розвиненої особистості.

• Постійний рух уперед: послідовна постановка завдань, залучення вихованців до їх розв’язання, вияв активності учнів. (А.Макаренко вважав рух як форму його життя, а будь-яку зупинку – формою його смерті.)

• Організація різноманітної діяльності: людська особистість формується тільки в діяльності, і що різноманітніші її види, то кращі умови для її всебічного розвитку.

• Формування почуття честі: воно є індикатором ставлення учня до колективу. Почуття честі пов’язане з почуттям обов’язку і відповідальності.

• Спадкоємність поколінь, збереження колективних традицій: шкільний колектив щороку оновлюється, тому є можливість передавати від покоління до покоління всі надбання, традиції школи.

Виховний вплив колективу здійснюється в багатьох напрямах, передусім у колективній діяльності учнів. У процесі такої діяльності в дитячому колективі встановлюються міжособистісні зв’язки і взаємини.

Науковими дослідженнями виявлено 3 найпоширеніші моделі розвитку взаємин між особистістю і колективом:

• Особистість підкоряється колективу (конформізм);

• Особистість і колектив перебувають в оптимальних стосунках (гармонія);

• Особистість підкоряє собі колектив (нонконформізм).

У кожній з цих моделей виділяють багато ліній взаємовідносин, наприклад: колектив відштовхує особистість; особистість нехтує колективом; співіснування за принципом невтручання та ін. Кожен вид стосунків по-своєму впливає на формування особистості в колективі.

Найоптимальніший варіант – якщо в колективі панують гуманні стосунки, для яких характерні дружелюбність, увага один до одного, готовність допомогти товаришеві. У такому колективі немає «ізольованих».

Питання 44

Розробка теорії колективу в працях А.С. Макаренка і В.О. Сухомлинського

Дитячий колектив, за вченням А.Макаренка, у своєму розвитку проходить декілька стадій.

На першій стадії колектив тільки створюється, тому важливо сформулювати вихованцям систему педагогічних вимог (рішучих за формою, зрозумілих за змістом, з певними елементами навіювання). Формується ядро активу з учнів, які добре вчаться, принципові, вимогливі до себе і до інших, мають організаторські здібності. Цю стадію не слід затягувати.

На другій стадії вимоги педагога підтримує частина вихованців, актив ставить вимоги до товаришів і самих себе. Ця стадія починається створенням органів громадського самоврядування. В колективі завершується взаємне вивчення, утворюються малі групи, формується актив, накопичуються традиції, розвивається співробітництво, взаємодопомога.

На третій стадії затверджуються відносини співробітництва, взаємодопомоги, поваги один до одного. Вимоги висуває вже колектив. Педагог працює з активом. Вимоги педагогів і активу учнів стають лінією поведінки всього учнівського колективу.

На четвертій стадії кожен учень сприймає колективні, загальноприйняті вимоги до себе. Створюються умови для нових, складніших вимог, які висуваються в процесі розвитку колективу, ускладнюються види його діяльності.

На всіх стадіях розвитку учнівського колективу педагоги цілеспрямовано працюють над його згуртуванням.

Засобами згуртування учнівського колективу виступають:

• Формування у ньому традицій (особливо правила поведінки у щоденному житті);

• Принцип паралельної дії (обґрунтований А.Макаренко) – вимога до вихованця ставиться не прямо, а через колектив;

• Організація колективної діяльності, колективних творчих справ (за І.П.Івановим);

• Постановка перспектив. Перспектива (за А.Макаренко) – це бажана для дитини мета, яку вона хоче реалізувати, „завтрашня радість”. Перспектива може бути близька, середня, далека.

• Громадська думка – формою її вияву є загальні збори колективу, на яких вирішуються всі важливі справи;

• Учнівське самоврядування;

Згуртованість у діяльності педагогів.

Розвиток колективу – складний процес, тому між етапами немає чіткого поділу. За визначенням В.О. Сухомлинського, колектив – це “складна духовна спільність людей, що стоять на різних ступенях інтелектуального, ідейного, морального, громадського, трудового, естетичного розвитку”. Особливу увагу педагог звертав на гуманізм взаємин людини і колективу.

Питання

Педагогіка співробітництва. Досвід вчителів-новаторів.

На систему освіти України багато в чому впливають ідеї, які були сформульовані у працях теоретиків загальної і педагогічної психології (Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, Д.Б. Ельконін, В.В. Давидов, Ш.О. Амонашвілі та ін.) і передових педагогів-практиків (А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, …). Ці ідеї знайшли відображення у педагогіці співробітництва як однієї з провідних основ сучасного навчання. Співробітництво – це гуманістична ідея спільної розвивальної діяльності дітей і дорослих, скріпленої взаєморозумінням, проникненням у духовний світ один одного, колективним аналізом ходу і результатів цієї діяльності.

Проблема навчального співробітництва (колективних, групових, кооперативних форм навчання) активно і всебічно розробляється у нашій країні і за рубежем. Навчальне співробітництво представляє собою взаємодію за такими лініями: учитель – учень (учні); учень – учень в парах (діадах) і трійках (тріадах); загальногрупова взаємодія учнів.

Г.А. Цукерман виділяє ряд переваг навчального співробітництва:

- збільшується обсяг і глибина матеріалу, який вивчається;

- збільшується пізнавальна активність і творча самостійність дітей;

- менше часу витрачається на формування знань і умінь;

- знижується дисциплінарні труднощі, обумовлені дефектами навчальної мотивації;

- учні отримують задоволення від занять;

- змінюється характер взаємовідносин між учнями та ін.

Навчальне співробітництво організується за допомогою різних способів, прийомів, які одночасно регламентують діяльність учасників. Найбільш поширеними способами навчального співробітництва є дискусія, обговорення, проблемне питання.

Навчально-педагогічна діяльність, яка здійснюється у співробітництві учнів один з одним і з учителем має результативні переваги перед індивідуальною діяльністю, які залежать від форм організації співробітництва, кількості дітей, їх ставлення до спільної діяльності.

Питання

Характеристика дитячих громадських організацій

Наприкінці ХХ століття в Україні значно активізувався процес створення дитячих та юнацьких організацій.

Дитячі (молодіжні) громадські організації – об’єднання громадян віком від 6 до 14 ( молодіжні – від 14 до 28) років, метою яких є діяльність, спрямована на реалізацію та захист прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів.

Більшість із них поза політичні. Їх виховна система спрямована на формування вмінь і навичок у дітей і підлітків, пов’язаних з природою, із зміцненням здоров’я, вихованням шанобливого ставлення до сім’ї, рідної місцевості, держави.

Найбільш відомі дитячі організації «Пласт», Спілка української молоді (СУМ), Спілка піонерських організацій України (СПОУ), Українське дитячо-юнацьке товариство «Січ».

Українська скаутська організація «Пласт» заснована в 1911 р., маючи своїм завданням всебічне патріотичне і національне виховання. Офіційне відродження «Пласту» в Україні відбулося в 1991 р. Організація має чітку структуру, атрибутику (гімн, герб), присягу.

Спілка української молоді (СУМ) утворена 1925 р. в Києві, відроджена у 1991 р. Завдання: виховати молодь в українському патріотичному дусі, чесними, працьовитими, свідомими громадянами.

Спілка піонерських організацій України (СПОУ) утворена у 1990 р.. Девіз: «За Батьківщину, добро і справедливість». Спілка поділяється на три вікові групи. Символ – веселка, знак – галстук, на якому утворено сім кольорів.

Установи освіти намагаються розширити свою співпрацю з дитячими та молодіжними організаціями у справі виховання учнівської молоді.

Питання 45

Родинне виховання – перша і найголовніша ланка в національній системі виховання. Концепція “Сім’я і родинне виховання”

Сім’я – невелика соціальна група, до якої входять поєднані шлюбом чоловік і жінка, їх діти, кровні родичі, інші особи, пов’язані родинними зв’язками з подружжям.

Сім’я є одночасно і середовищем первинної соціалізації для дитини і першим вихователем, джерелом матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передавання культурних цінностей від покоління до покоління.

Виховання дітей у сім’ї – складний і суперечливий процес, на який впливають різні фактори: матеріально-економічна забезпеченість, соціальний стан, рівень освіти батьків, звичаї і традиції в сім’ї, кількість членів сім’ї, ставлення до дітей і багато чого іншого.

Родинне виховання – це виховання дітей у родині батьками, родичами, опікунами або особами, які замінюють батьків.

У Концепції “Сім’я і родинне виховання” зазначено, що основною метою виховання дітей у сім’ї є формування всебічно гармонійно розвинену особистість і такі її якості, які допоможуть їй гідно перебороти труднощі й перешкоди, що трапляються в житті. Родинне виховання в Україні ґрунтується на: народному родинознавстві та національному дитинознавстві з урахуванням їх історичного розвитку; родинних виховних традиціях українського народу, ї позитивних виявах.

Завдання сімейного виховання: розвивати інтелект і творчі здібності, первинний досвід трудової діяльності, емоційну культуру й фізичне здоров’я дітей, виховувати їх у моральному й естетичному плані.

В Концепції “Сім’я і родинне виховання” чітко зазначені функції сім’ї, принципи і завдання виховання дітей у сім’ї, зміст виховання, основними напрямками якого є моральне, фізичне, розумове, естетичне, трудове виховання. “Сім’я забезпечує розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді та умови їх самореалізації”.

Для виконання основних завдань сімейного виховання важлива реалізація концепції “Сім’я і родинне виховання”. Основними шляхами можна назвати:

• удосконалення державного законодавства;

• розвиток мережі дошкільних та позашкільних закладів освіти;

• співробітництво сім’ї і закладів освіти;

• видання довідкової і педагогічної літератури для батьків;

• ефективне використання загальнолюдської та національної культури, традицій і звичаїв;

• створення соціально-побутових умов;

• педагогічний всеобуч батьків тощо.

Питання 46

Форми взаємозв’язку школи та сім’ї. А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський про сімейне виховання

Робота з батьками є невід’ємною частиною роботи класного керівника. Для роботи з батьками класний керівник спирається на батьківський колектив, вищим органом якого є батьківські збори. З найбільш активних і освічених батьків батьківські збори обирають свій робочий орган – батьківський комітет. Батьківський комітет допомагає класному керівникові в проведенні різноманітної роботи: організації й проведенні свят, змагань, походів тощо.

Форми роботи з батьками:

• батьківські збори: організаційні, тематичні, збори-диспути, збори-практикуми, підсумкові збори, спрямовані на визначення загальної тактики виховання, батьківську освіту, обмін досвідом виховання;

• педагогічний лекторій, університет педагогічних знань, зустрічі з учителями, що працюють у класі, пропаганда педагогічної і методичної літератури, індивідуальні і групові консультації – усе це сприяє підвищенню педагогічної культури батьків, ознайомлює їх з досягненнями психології, педагогіки;

• запрошення до школи: батьків інформують про успіхи учня, труднощі і невдачі, з’ясовують причини й мотиви послаблення успішності, дисципліни; визначають методи педагогічної допомоги;

• відвідування батьків удома: спрямоване на вивчення сім’ї, її устрою, мікроклімату, характеру виховної роботи, наявності робочого місця в дитини, сприйняття спільних рішень, що сприяють успішному навчанню і вихованню дітей;

• залучення батьків до організації й проведення регулярних і тимчасових занять із учнями в гуртках, секціях, факультативах, змаганнях, походах та інших заходах.

А.С Макаренка надавав великого значення вихованню дітей у сім’ї Він написав “Книгу для батьків”, у якій він надає поради батькам щодо виховання дітей у сім’ї. Макаренко вважав нормальними умовами сімейного виховання наявність повної сім’ї, єдність поглядів батьків на виховання дітей, поважні відносини між членами сім’ї. Він виділяє ряд помилкових батьківських авторитетів: авторитет придушення, авторитет відстані, авторитет чванства, авторитет педантизму, авторитет резонерства, авторитет любові, авторитет доброти, авторитет підкупу.

В.О. Сухомлинський першим у вітчизняній педагогіці 50-х років розпочав педагогічну просвітницьку роботу серед батьків. Він вважав, що в батьківській школі батьки мають навчатися стільки ж років, скільки й діти. У книзі “Батьківська педагогіка” вчений кардинально по-новому осмислює взаємозв’язки родини і школи. У працях “Як виховати справжню людину”, “Листах до сину”, “Листах до доньки” вчений дає конкретні поради щодо підготовки молоді до родинного виховання.

Питання 47

Основи статевого виховання учнів. Підготовка старшокласників до шлюбу й сім’ї: зміст, форми та методи

Статеве виховання – процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.

Воно полягає у формуванні духовності, високих моральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відповідальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів.

Інтенсивну виховну роботу потрібно проводити в підлітковому віці, коли дівчата статево дозрівають скоріше, що породжує розрив у взаєминах хлопчиків і дівчат, який може позначитись на їх подальшому ставленні до протилежної статі.

Акселерація прискорила психосоціальний розвиток, а раннє формування статевої зрілості означає і раннє пробудження сексуальних інтересів, еротичних переживань. Підліткова сексуальність має свої особливості: інтенсивність статевого потягу, ранній початок статевого життя, сексуальна активність має характер експериментування, відрізняється ігноруванням небезпеки.

За низької статевої культури, сексуальної грамотності це призводить до духовної деградації молоді, поширення венеричних захворювань, ВІЛ-інфекції, зростання кількості абортів, що загрожує здоров’ю, а іноді і життю.

Запобігти цьому може формування наукових знань про біологічні та соціальні проблеми розвитку хлопчиків та дівчаток: ознайомлення з особливостями будови організму, формування моральності та почуття дружби, поваги у стосунках між чоловіком і жінкою, ідеалу кохання, моральних “гальм”, які сприяли б попередженню статевої розпусти, виховання відповідальності за створення сім’ї, продовження роду.

Статеве виховання передбачає вивчення етики і психології сімейного життя, формування таких почуттів, як сором, совість, скромність, відповідальність за свої дії у статевих стосунках. Важливо налагодити у класі здорові стосунки між дівчатами і хлопчиками.

Виходячи з актуальності даної проблеми, є корисним звернутися до досвіду роботи В.О. Сухомлинського, який приділяв великого значення статевому вихованню майбутніх жінок та чоловіків. Він підкреслював: “Природне почуття статевого потягу – слід перетворити у високоморальне почуття любові, використовуючи для цього весь цивілізований досвід людства”. Він гостро ставив питання про необхідність підготовки молоді до сімейного життя і виконання батьківських обов’язків. Ці питання він порушував у багатьох статтях і книгах.

Питання 48

Мета, завдання, форми і методи морального виховання

Моральне виховання виступає основним чинником всебічного гармонійного розвитку особистості. Морально-духовні цінності особистості є найбільшим надбанням.

Моральне виховання – цілеспрямований, організований процес формування моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок моральної поведінки. Основою морального виховання є етика – наука про мораль, її природу, структуру.

Мораль – це система поглядів і уявлень, норм, оцінок, що регулюють моральну поведінку людей у суспільстві.

Мета морального виховання – формування моральної культури особистості.

Завдання морального виховання:

• формувати моральну свідомість;

• формувати моральну поведінку;

• виховувати моральні звички: сумлінно виконувати громадські, трудові, сімейні обов’язки; виховувати свідому дисципліну й культуру поведінки, культуру спілкування, культуру зовнішності, культуру мовлення, побутову культуру;

• формувати моральні почуття;

• формувати єдність і взаємозв’язок моральної свідомості й поведінки особистості.

Зміст морального виховання – виховання любові, поваги до батьків і старших, вірності у дружбі та коханні, свідомого, творчого ставлення до виконання професійних обов’язків, особистої відповідальності за свою працю, любові до рідної землі, до рідної мови, вірності ідеї, принципам народної моралі та духовності, шляхетного ставлення до жінки, уміння захищати слабших, турбуватися про молодших тощо.

Основними методами морального виховання є переконання, привчання, заохочення.

Результатом морального виховання має бути формування моральної свідомості, на її основі – моральної культури, прищеплення навичок і звичок гідної поведінки. Моральна свідомість – це сукупність моральних понять, уявлень, поглядів, ідеалів. В.О. Сухомлинський писав: «Моральна культура людини характеризується тим, що переконання стають в її житті самостійною духовною силою, яка спонукає до нових моральних вчинків».

На формування моральних якостей впливає діяльність батьків, побут сім’ї, засоби масової інформації, книги, кіно, природне середовище, надбання народної педагогіки, національні традиції, звичаї, обряди, мова, усна народна творчість, засоби мистецтва, зміст навчальних дисциплін.

Питання 49

Трудове та економічне навчання і виховання учнів на сучасному етапі. Система профорієнтаційної роботи

Праця є джерелом і важливою передумовою фізичного та соціально-психічного розвитку особистості. Впродовж усієї історії людства праця була засобом формування в особистості кращих якостей.

А.С. Макаренко вважав працю генеруючим засобом соціального становлення особистості: «Правильне виховання неможливо собі уявити як виховання нетрудове». В.О. Сухомлинський у праці вбачав невичерпно джерело виховання всебічно розвиненої особистості. «Виховну місію школи, - підкреслював він, ми вбачаємо в тому, щоб праця увійшла в духовне життя особистості, в життя колективу, щоб захоплення працею уже в роки отроцтва й ранньої юності стало однією з найважливіших якостей людини».

Трудове виховання – це цілеспрямований процес формування свідомого ставлення до праці, прищеплювання вмінь і навичок активної трудової діяльності.

Основні завдання трудового виховання:

• формувати психологічну готовність до праці;

• формувати працьовитість, свідоме, творче й відповідальне ставлення до праці;

• формувати трудові вміння і навички, культуру розумової й фізичної праці;

• готувати учнів до виконання необхідних і доступних видів професійної діяльності;

• готувати до вибору професії.

До трудового виховання входять: навчальна праця, трудове навчання, суспільно корисна праця, праця і самообслуговування.

Основними формами трудового виховання є уроки, гуртки, клуби, станції юних техніків.

Складовою частиною трудового виховання є професійна орієнтація школярів.

Професійна орієнтація школярів – це комплекс психолого-педагогічних, медичних та організаційних заходів щодо надання допомоги школярам у виборі професії. Професійна робота включаю професійну освіту, професійні консультації, професійну діагностику, професійний вибір і професійну адаптацію.

У процесі роботи щодо професійної орієнтації слід підходити творчо, враховувати інтереси, потреби, індивідуальні здібності й можливості школярів.

Питання 50

Естетичне виховання учнів, його завдання, зміст, методи, форми організації

Всебічний гармонійний розвиток особистості не можна уявити без її естетичної вихованості, «Краса, - писав В.О. Сухомлинський, - могутній засіб виховання чутливості душі. Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса – це яскраве світло, що осяває світ… Я б назвав красу гімнастикою душі – вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса – це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе».

Естетичне виховання – цілеспрямований, організований процес формування естетичних понять, оцінок, суджень, смаків, здатностей сприймати й творити життя за законами краси.

Мета естетичного виховання – формувати естетичну культуру особистості.

Основні завдання естетичного виховання:

• оволодіти естетичними знаннями;

• формувати й розвивати естетичне сприйняття;

• формувати естетичні погляди і смаки;

• розвивати творчі здібності, художньо-естетичні вміння;формувати естетичне ставлення до навколишньої дійсності (природи, праці, людських відносин);розвивати емоційну сферу.

Змістом естетичного виховання е естетичне сприйняття, естетичні судження, естетичні знання, естетична культура, естетичні ідеали, естетичні почуття, естетичні переживання, естетична насолода, естетичні смаки, естетична діяльність.

Основні засоби естетичного виховання: природа, праця, мистецтво, література, музика, кіно.

У процесі естетичного виховання традиційно використовують різні форми: уроки, семінари, гуртки, екскурсії, конференції, бесіди, диспути, колективні творчі справи, конкурси та ін.

Питання 52

Громадянське виховання: його роль, завдання, зміст, форми організації

Громадянське виховання– формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною

Покликане воно виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служіння їй. Основні риси громадянина формуються в молодому віці, під впливом загальнонародних, національних цінностей, у взаємодії особистості із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім’я, школа, різноманітні колективи.

В Україні воно зумовлене завданням державотворення на засадах гуманізму, демократії, соціальної справедливості. Основні завдання громадянського виховання визначені у Концепції “Громадянське виховання”.

Виховання громадянина має бути спрямованим на розвиток патріотизму, національної самосвідомості, культури міжетнічних відносин, планетарної свідомості, політичної культури, дбайливого ставлення до природи, моральності, культури поведінки особистості.

Ефективність громадянського виховання залежіть від спрямованості виховного процесу, форм і методів його організації. Провідна роль належіть предметам соціально-гуманітарного циклу: історії, географії, природознавству, літературі, активним методам навчання, спрямованості на самостійний пошук, формування критичного мислення, ініціативи й творчості.

Ефективними методами й формами громадянського виховання є бесіди, диспути, усні журнали, екскурсії і походи по місцях рідного краю, збір і оформлення матеріалів про життя і працю свого народу тощо.

Питання 53

Формування здорового способу життя, превентивне виховання

Під здоровим способом життя розуміється не лише відсутність хвороби або фізичних недоліків, але й збереження єдності тілесного, морально-психологічного і духовного благополуччя.

В структуру ЗСЖ входить оточення (соціально-економічне середовище), морально-психологічне, емоційне, інтелектуальне і фізичне оздоровлення організму. Спосіб життя починається з дотримання режиму навчання, праці, відпочинку, який для кожного учня має бути індивідуальним. Завдання педагога разом з батьками, медичними працівниками і самими учнями усвідомити, що в шкільний період життя відбувається перехід до повноцінного віку. Це час росту і розвитку організму, зміцнення здоров’я, формування творчих сил і здібностей особистості. З приводу здорового способу життя В.О. Сухомлинський писав: “Здоров’я – це повнота духовного життя, радість, ясний розум. Твоє здоров’я – у твоїх руках. Добре здоров’я, відчуття повноти, невичерпності фізичних сил – найважливіше джерело життєрадісного світосприймання, оптимізму, готовності подолати труднощі”

Значна проблема для школи, батьків, медичних працівників і громадськості, як зберегти дітей від шкідливих для здоров’я звичок: куріння, вживання алкоголю, наркотиків, токсичних засобів, раннього сексуального нахилу, збереження і використання холодної і вогнепальної зброї тощо. Усе це шкідливо і небезпечно для дітей.

Від фізичного здоров’я залежіть успіх у навчанні, морально-психологічному і вольовому благополуччі. Давнє прислів’я “У здоровому тілі – здоровий дух” находить наукове обгрунтування.

У школі необхідно створювати сприятливі умови для реалізації різнобічних потреб учнів. Я.А. Коменський вважав школу храмом розуму, радості і доброчинності, а учень має вчитися для підготовки себе до життя. Проте у сучасній школі є негативні явища, які знижують ставлення учнів до освіти ( слабка практична і соціальна спрямованість освіти, нераціональне структурування навчального процесу, низький рівень організації самого процесу навчання.

Профілактична і коректируюча діяльність вчителя у тому, щоб стежити за відхиленнями у здоров’ї дітей, проводити заходи щодо усунення негативних явищ і психофізіологічної напруженості: створення нормальних умов для навчання, розвитку психіки, певного комфорту удома і в школі, валеологічна робота з учнями і батьками, інформування про необхідність дотримання правил безпеки і бережного ставлення до свого здоров’я ( бесіди, лекції медичних працівників, психологів, соціологів, обговорення виховних ситуацій, залучення дітей до спорту).

Питання 54

В.О. Сухомлинський – видатний український педагог, вчений, громадянин

В.О. Сухомлинський народився 28 вересня 1918р. в с. Василівка Онуфрієвського району Кіровоградської області у незаможній родині. Батько майбутнього вченого як тесляр і столяр працював за наймом, а пізніше – у колгоспі. Мати Оксана Юдіївна працювала в колгоспі. Крім Василя, батьки виховували ще трьох дітей – Івана, Сергія, Меланію, які з часом також стали вчителями мови та літератури.

У 1934 р. Василь Олександрович почав навчатися у Полтавському педінституті, проте через хворобу перейшов навчатися на заочне відділення, який закінчив у 1938 році.

У Велику Вітчизняну війну був тяжко поранений. Навесні 1944 р. повертається додому в Онуфріївну. Спочатку він очолює районний відділ народної освіти, а в 1948 р. за його власним бажанням назначають директором Павлиської середньої школи, де він працює до 2 вересня 1970 року. Смерть обірвала його життя. Похований Василь Олександрович у С. Павлиш, у приміщенні місцевої школи відкрито меморіально-педагогічний музей ім.. В.О. Сухомлинського.

Василь Олександрович все своє життя присвятив дітя і роздумам про них. На питання “Що для Вас найголовніше у житті?” він відповів: “Без вагань відповідаю. Любов до дітей”. Результатом його педагогічної творчості стали книги “Духовний світ школяра”, “Серце віддаю дітям”, “Павлиська середня школа”, “Народження громадянина”, “Листи до сина”, “Сто порад вчителеві”, “Розмова з молодим директором школи” та інші. Загалом вчений залишив нам у спадок 50 монографій і книг, 625 статей, а також 1500 оповідань та казок.

Центральною у педагогічній системі В.О. Сухомлинського є ідея всебічно розвиненої особистості, де першорядне значення надає розумовому вихованню. Ідеалом школи є те, щоб у життя не вступала жодна невихована у розумовому відношенні дитина. Важливе завдання школи педагог вбачав у формуванні стійких переконань вихованців. Знання стають переконаннями за умови, коли у школі живуть ці переконання – у взаємовідносинах між вихованцями і педагогами, в їхніх вчинках, прагненнях, радощах і прикрощах. Моральний розвиток, писав педагог, є складне життя переконань – їхні народження, розвиток, зміцнення.

Центральним у всебічному розвитку особистості, на думку вченого, є трудове виховання. Особливого значення він надавав єдності трудової культури і загального розвитку – морального, розумового, естетичного, фізичного. Педагог вважав за необхідне в період дитинства і отроцтва широко залучати учнів до різноманітних видів продуктивної праці. Природно, що трудове виховання, на думку вченого, розпочинається за шкільною партою, оскільки навчання є найважчою працею для школяра.

Важливе місце у всебічному розвитку особистості учня має турбота про його здоров’я, фізичний розвиток. У багатьох своїх книгах педагог на основі експериментальних матеріалів показав зв’язок між успіхами у навчанні дитини і станом її здоров’я.

Яскравим колоритом вплітається у всебічний розвиток особистості естетичний розвиток дітей. “Через красиве – до людяного” – таким було педагогічне кредо Василя Олександровича. При цьому вчений прагнув, щоб діти у буденному, звичайному знаходили найяскравіші, най неповторні кольори і відтінки природи, людських взаємин, і на цій основі переживали глибокі позитивні емоції. Саме розуміння цієї особливості дозволило вченому у подальшому розкрити десятки взаємозв’язків між естетичними переживаннями дітей і їх здатністю до творчості.

Серед шляхів і засобів виховання дітей педагог вирізняв: навчання, рідну природу, працю, слово, традиції, багате духовне життя. За словами вченого, школа стає колискою народу, якщо в ній панують культ матері, Батьківщини, Людини, культ Слова.

Нововведенням у Павлиський школі було виховання через казку ( була створена Кімната казки), проведення уроків мислення серед природи, написання творів-мініатюр, казок.

Виховання гуманності, на думку педагога, починається з виховання до всього живого, до матері, бабусі, рідних. ”Той, хто вміє любити матір – буде любити і Батьківщину, і людство”, писав Василь Олександрович. У книгах “Серце віддаю дітям”, “Народження громадянина” педагог розкриває конкретні форми становлення гуманної поведінки дітей. Серед них: створення лікарень до пташок і тварин, допомога немічним, учать в естетизації школи і селища. Формуванню гуманізму дітей сприяло також створення галереї портретів матерів найвідоміших людей світу.

У школі поважали гідність дитини, оскільки без любові і поваги до вихованців, за переконанням Василя Олександровича, будь-які розмови про гуманність і людяність стають порожнім звуком.

Сьогодні педагогічний досвід Василя Олександровича Сухомлинського вивчають не тільки в Україні, а й в багатьох країнах світу. Його книги перекладені багатьма мовами світу.

Питання 55

Позакласна та позашкільна робота в системі виховання особистості учня. Національна концепція позашкільної освіти

Позакласна та позашкільна виховна робота – різноманітна діяльність учителів, вихователів, спрямована на виховання учнів і здійснювана в позаурочний час. Її мета полягає у задоволенні інтересів і запитів дітей, розвитку їх творчого потенціалу, нахилів і здібностей у різних сферах діяльності та спілкування. У позакласній роботі домінуюча роль належить класному керівнику, який є передусім організатором позакласних виховних заходів, дії в співдружності з іншими педагогічними працівниками школи. Одночасно він є ініціатором залучення учнів свого класу до роботи гуртків, секцій у позашкільних закладах.

Позашкільні навчально-виховні заклади – заклади освіти, які дають змогу дітям виявляти свої творчі здібності, одержувати додаткову освіту, підвищувати можливості у професійному становленні та забезпечують соціальний захист. До них належать палаци, будинки, станції, клуби й центри дитячої творчості, дитячо-юнацькі спортивні школи, студії, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади. Їх робота тісно пов’язана з навчально-виховним процесом у школі.

Позакласна та позашкільна виховна робота спрямована на закріплення, поглиблення знань, застосування їх на практиці, розширення кругозору учнів, формування наукового світогляду. Не менш важливим є вироблення умінь і навичок самоосвіти, розвиток творчих здібностей, організації дозвілля, культурного відпочинку.

Особливість позакласної і позашкільної виховної роботи полягає в добровільній участі в ній, ініціативності та самодіяльності учнів.

До форм позакласної виховної роботи належать класні години, етичні бесіди, зустрічі з відомими людьми, екскурсії, обговорення книг, читацькі конференції, диспути, вечори і ранки, свята, змагання, турніри, виствки, конкурси, колективні творчі справи та ін.

Види діяльності позашкільної виховної роботи також різноманітні і багатопланові. Це зустрічі з діячами науки, техніки, мистецтва, організація виставок дитячої творчості, аукціонів талантів, оглядів, конкурсів, презентацій, бенефісів, галерей тощо. Творчі колективи таких закладів постійно шукають нові підходи до планування, організації навчально-виховного процесу, створення сприятливих психологічних умов для плідної роботи, оновлення методичного арсеналу для максимальної реалізації вподобань, розвитку здібностей дітей і підлітків, самоутвердження їх як особистостей.

Питання 56

Класний керівник як вихователь особистості учня. Професійні педагогічні вимоги до класного керівника

Класний керівник – це вчитель, що проводить навчально-виховну роботу в довіреному йому класі. Класний керівник призначається директором школи із числа найбільш авторитетних учителів, що мають досвід роботи, високі особистісні й професійні якості.

Завдання класного керівника: виховувати в учнів культуру поведінки; формувати високі моральні якості; забезпечувати єдність педагогічних вимог з боку школи та сім’ї; організовувати різнобічну допомогу учням; розвивати пізнавальні інтереси, здібності;. Виховувати відповідальне ставлення до навчання; турбуватися про зміцнення здоров’я; вести класну документацію; формувати актив класу; організовувати самоврядування; проводити роботу з батьками та ін.

Функції класного керівника.

Діагностична функція пов’язана з вивченням особливостей розвитку й поведінки учнів, рівня їх вихованості.

Організаторська функція полягає в тому, що класний керівник залучає учнів до різноманітних видів діяльності: пізнавальної, спортивної, художньо-творчої та ін.

Виховна функція – класний керівник у процесі роботи з учнями формує в них почуття національної свідомості, любові до Батьківщини, науковий світогляд, моральне обличчя, піклується про фізичний розвиток, розширення пізнавальних інтересів тощо.

Координаційна функція – класний керівник намагається об’єднати спільні зусилля і вимоги учителів-предметників, батьків, громадських організацій, позашкільних установ, щоб отримати позитивний результат у вихованні учнів.

Стимулююча функція полягає у своєчасному виявленні класним керівником негативних відхилень у діяльності, поведінці учнів та успішному їх подоланні, а також залученні школярів до організації й проведення цікавих і корисних справ.

Інформаційно-методична функція – класний керівник надає методичну й практичну допомогу учням, активу класу, батькам.

Соціальна функція – класний керівник виявляє й вивчає фактори, що впливають на розвиток і формування особистості учнів, сприяє нейтралізації впливу негативних факторів та формуванню навичок соціальної поведінки.

Питання 60

Система освіти в Україні. Закон України “Про освіту”

Система освіти – це сукупність навчальних і навчально-виховних закладів, які відповідно до законів забезпечують загальну середню і вищу освіту, здобуття спеціальності або кваліфікації, підготовку або перепідготовку кадрів.

Відповідно до Закону України “Про освіту” система освіти в сучасній Україні складається з таких ланок: дошкільна освіта; загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; вища освіта; післядипломна освіта, аспірантура; докторантура, самоосвіта.

Дошкільна освіта та виховання здійснюється у сім’ї та дошкільних закладах освіти у взаємодії з сім’єю. Вони мають на меті забезпечити фізичне, психічне здоров’я дітей, їх всебічний розвиток, виробити уміння, навички, необхідні для подальшого навчання.

Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів. Повна загальна середня освіта в Україні є обов’язковою і надається у різних типах закладів освіти. Основним з-поміж них є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: І – початкова школа (1 – 4 класи), ІІ – основна школа (5 – 9 класи), що забезпечує базову загальну середню освіту, ІІІ – старша школа (10 – 12 класи, що забезпечує повну середню освіту. Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи ( з поглибленим вивченням окремих предметів), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми.

Позашкільна освіта та виховання спрямовані на розвиток здібностей та талантів дітей і молоді. До позашкільних закладів освіти належать палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, школи мистецтв, бібліотеки та ін.

Професійно-технічна освітазорієнтована на здобуття професійної підготовки, підвищення професійної кваліфікації. Відповідними закладами освіти є: професійно-технічні училища, професійно-художні училища, вищи професійні училища, навчально-курсові комбінати тощо.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційного рівних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей. Вищими закладами освіти є: технікуми, училища (І рівень акредитації), коледжі ІІ рівень акредитації), інститути, консерваторії, академії, університети (ІІІ – ІУ рівні).

Післядипломна освіта (спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів), сприяє одержанню нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти.

Для самоосвіти громадян державні органи, підприємства, організації створюють відкриті та народні університети, лекторії , бібліотеки, центри, клуби тощо.

За кількісними показниками існуюча система освіти відповідає рівневі розвинутих країн, але за якісними показниками, характером завдань і можливостями, технологією їх практичного втілення не може задовольнити потреби населення. Нині у державі з’явилися нові можливості і механізми розв’язку проблем освіти шляхом широкого використання кращого світового досвіду.

Законом України “Про освіту” передбачено виділення на потреби освіти коштів у розмірі, не меншому за 10 відсотків валового національного доходу.

Питання

Структура і принципи управління освітою в Україні

Відповідно до Закону України “Про освіту” в Україні створено систему органів державного управління освітою: Міністерство освіти і науки України, міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчально-виховні заклади, Вища атестаційна комісія (ВАК) України; Міністерство освіти Автономної Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади та органи управління освітою

Міністерство освіти і науки України є центральним органом державної виконавчої влади, здійснює керівництво освітою і має відповідні повноваження. Вони полягають у визначенні державної політики у галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, виробленні програми розвитку освіти, державних стандартів освіти; навчально-методичному керівництві, контролю за виконанням державних стандартів, державному інспектуванні, видачі ліцензій, сертифікатів.

До повноважень Міністерства належать розробка умов прийому дол. Закладів освіти, випуск підручників, посібників, методичної літератури, розробка проектів положень про заклади освіти.

Вища атестаційна комісія України організовує і проводить атестацію наукових, науково-педагогічних кадрів, керує роботою з присудження наукових ступенів.

Місцеві органи державної виконавчої влади та органи управління освітою здійснюють державну політику в галузі освіти в межах компетенції. Вони встановлюють обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, забезпечують розвиток їх мережі, зміцнення матеріальної бази, господарське обслуговування, забезпечують навчально-методичне забезпечення закладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовку і атестацію та ін.