1) Визначити причини виникнення українського козацтва та основні версії його походження

У XV - XVI ст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи - козацтва, яке пізніше, у XVII - XVIII ст., перетворилося на визначний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, особливо Поддніпров'я і Побужж'я, що грала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів. Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало засобом існування. Життя по уходах захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Однак тут на випадок татарських "наїздів" потрібно було завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових "ватаг" набували необхідного досвіду, Призвичаївшись до місцевих обставин, вони не лише могли дати відсіч раптовому нападу, а й самі починали громити татарські улуси, не гребувати нападами на послів, купців тощо. "Козакування" перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.

Основні версії походження козацтва такі. Польсько-литовський хроніст XVI ст. М.Стрийковський виводив козаків от якогось стародавнього ватажка „Козака". Польські історики XVII ст. П.П'ясецький і В.Коховський виводили назву козаків від слова „коза", бо вони були такі ж прудкі, проворні, як кози. Григорій Граб'янка, козацький літописець початку XVIII ст., виводив козаків від хозар. Були й інші, не менш фантастичні теорії походження козаків.

Польський історик XVI ст. М.Бельський, французький інженер Боплав (автор відомого „Опису України", 1640 р.) і козацький літописець Самійло Величко з початку XVIII ст., вважали козаків за місцевий стан, хоч теж, як Величко, називали його сарматами або козаками.

Українська історіографія початку XIX ст. виводила козаків от черкасів, або черкесів, що переселились з Кавказу на Наддніпрянщину. Наукове розроблення питання про походження козаків почалося аж геть пізніше. В 1863р. В.Антонович висловив погляд: козацькі громади - це ті ж самі вічові громади старої Русі, які вдержались на південній Київщині й Поділлі під татарським і литовським пануванням в кінці XV ст. і виступають лиш під новою, запозиченою у татар назвою козаків. Вони зберегли своє віче, яке тепер зветься радою, а їх ватажки, що колись звалися князями, тепер звуться гетьманами.

П.Куліш у своїх творах підкреслював, що козаччина була продуктом степового життя. Козаки були вояками-добичниками; вони складали ватаги й рушали в степ під проводом обраних ними отаманів і там промишляли полюванням і риболовством, а потім збували в городах продукти свого здобичництва

Більшість дослідників стояла на грунті поглядів Антоновича й Максимовича, вважаючи козаків за місцеву верству українського суспільства, різнячись тільки щодо думок про те, який це був стан і де саме шукати його коріння у старій Україні-Русі.

На початку XX ст. М.Грушевський дав синтез тих поглядів, які з часів Максимовича вважали козаччину за органічне явище українського життя , і розвинув та углибив ці погляди. Грушевський зазначав, що козаччина була результатом невпинної боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу. Але хоч козаччина має певні аналогії до різних явищ українського життя попередніх століть, її не можна безпосередньо від них виводити. Як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватись лише в XVI ст. й остаточно приймає певні вироблені форми на порозі XVI та XVII ст.