1) Визначити причини, сутність та хід колективізації в Україні у 1929-1933 рр

Одним із основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство.

Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927-1928 рр. За умов зростання цін на промислові товари, селянство відмовлялось продавати хліб за нижчими цінами („ножиці цін"), Тому у державі не стало хліба для постачання міст, новобудов, армії, різко знизився експорт зерна, який давав валюту для оплати імпортованої техніки. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства. Але восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування. Тоді в 1929 р. почала здійснюватися суцільна колективізація. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. „Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Партійне - державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, у якій ставилося завдання-скоротити терміни на 1-1,5 року.

Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Тих, що не вступали де колгоспу, прирівнювали до ворогів радянської влади і злочинців, Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі Інколи, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо. Особливо активним був наступ проти заможних селян - т. зв. куркулів. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску - встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада вдалася до політики відкритого терору: селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші - виселялися у віддалені районі СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під „розкуркулення" потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. До 1932 р. було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн. осіб. Близько 850 тис. з них як „спецпоселенців" заслали на Північ і Сибір. Політика розкуркулення поступово перетворювалася на засіб боротьби з усіма селянськими господарствами, що не справлялися з державними хлібозаготівлями.

Наступним кроком колективізації було ведення у грудні 1932 р. „внутрішнього паспорта", що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки „куркулям"; але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, практично знову його закріпачувало.

Внаслідок цих надзвичайних заходів до кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% селянських господарств, що володіли 80% орних земель.

Таким чином колективізація забезпечувала контроль з боку державі над селянством, стала важливою складовою частиною формування тоталітарної системи.