2) Визначити роль Галшдько-Волинського князівства в історії України

Найсильнішими серед південно-західних князівств були князівства Галицьке і Волинське. Від Києва Галицьке князівство відокремилося раніше ніж інші землі, - після Любецького з'їзду князів (1097 р.). Найвищого розквіту, як самостійне князівство, Галицька земля досягла за князювання Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр). Літописець високо цінує особу Ярослава Осмомисла. Він пише, що князь був мудрий і красномовний, чесний і шанований у всіх землях, славний полками і тим, що він «розстроіл землю свою». За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємовідносини не лише з сусідами, а й із Візантією, священною Римською імперією.

Волинська земля відокремилася від Києва в середині XII ст., коли волинським князем був правнук Володимира Мономаха - Мстислав Ізяславич.

Між Галицьким і Волинським князівствами розвивалися жваві економічні зв'язки. Спільним у них було і завдання боротьби проти нападів польських і угорських феодалів, які намагалися захопити галицькі і волинські землі. Все це створювало об'єктивні передумови до об'єднання цих земель у князівство.

У 1199 р. Роману Мстиславовичу, спираючись на підтримку дружинників, частини середніх і дрібних бояр та міщан, вдалося домогтися об'єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман поставив у залежність від себе й золотоверхий Київ. За часів Романа Галицько-Волинське князівство успішно воювало з половцями. Активну політику проводив Роман на заході. Він відбивав напади литовських племен, зокрема ятвягів, і навіть вторгався в їхні землі. З Угорщиною Роман уклав договір про мир, а з Візантією підтримував дружні відносини, в Польщі втручався у феодальні усобиці.

Після загибелі князя Романа у 1205 р. (його сини тоді були малолітніми: Данилові було 3 роки, а Василькові - один рік) почалися численні усобиці й феодальні війни, що тривали понад 30 років. Галицькі бояри намагалися не допустити зміцнення великокнязівської влади.

У результаті тривалої боротьби, спираючись на підтримку середніх та дрібних феодалів і городян, Данила Романович зумів припинити усобиці і поновити єдність Галицько-Волинського князівства. У 1238 р. Данило зайняв Галич, в тому ж році він розгромив тевтонських лицарів Добжинськогс ордену. У 1240 р. Данило зайняв Київ і поставив там свого воєводу Дмитра. Столицею князівства Данило обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав великий парк. Планомірною і цілеспрямованою була містобудівнича діяльність Данила та його брата Василька. За їх наказом були споруджені міста - замки Данилів, Крем'янець. Угровеськ та інші.

Отже, у першій половині ХПІ ст. Галицько-Волинське князівство успішно відбило напади Угорщини, Польщі, німецьких лицарів. Але подальше його зміцнення було перервано навалою Батия.

Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало руйнувань, але воно залишилося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана, але на початку 1246 р. він поїхав до Золотої Орди і дістав від хана ярлик на князювання, визнавши залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою. Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і укріплював старі. Було побудовано в 1250-х рр. місто, назване на честь сина Данила Львовом, зміцнено Холм.

У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками. Ця перемога надовго зупинила експансію угорського королівства на північ Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою IV налагодилися дружні стосунки. які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією. Але спроба організувати спільний союз проти ординців не вдалася. Поступово Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. У 1254-1255р. війська Данила, його брата Василька і сина Льва здобули міста по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а загін хана Куремси відтіснили в свої кочовища. Однак після приходу в 1258 р. величезного війська Бурундая, Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того , що вони «мирники» Орди.

Данило проводив активну зовнішню політику. Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 р. отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Однак папа не зміг та й не бажав надати реальну допомогу проти Орди галицько-волинському князеві, що не пустив католицьких місіонерів до своєї країни і твердо дотримувався православ'я. Тому зв'язки Данила з Римом перервалися.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син ІПварно Данилович короткий час володів не лише Галицьким князівством, а й Литвою. В цей час князівство розпалось на чотири частини, якими володіли сини Данила.

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в руках одного князя - Юрія Львовича, онука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинська держава змогла на деякий час пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу.

У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинській державі правили сини Юрія -Лев П і Андрій. На міжнародній арені вони орієнтувалися на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що дедалі відчутнішим був натиск Литви на північні окраїни князівства. Отже, хоч Галицьке-Волинське князівство мусило визначити формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій Болеслав (1325-1340 рр.) - син польського (мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері. Після смерті Юрія Болеслава самостійне Галицько-Волинське князівство перестає існувати.

Галицько-Волинське князівство після падіння Києва продовжило на ціле сторіччя існування державного утворення на слов'янських землях і стало політичним центром майбутньої України.