Відтворення населення світу (згідно з даними оон, 2003р.)

Регіон	Загальний коефіцієнт, %
	Народжуваності	Смертності	Природного приросту
Африка	38	14	24
Латинська Америка	24	7	17
Північна Америка	14	9	5
Азія	22	8	14
Європа	10	11	-1
Океанія	18	7	11
Увесь світ	22	9	13

Таблиця 13.

Природний рух населення деяких країн світу на кінець хх – початок ххі ст. (на 1000 чоловік).

Країна	Кількість народжених	Кількість померлих	Природний приріст
Україна	9,1	15,2	-6,1
Росія	9,3	14,7	-5,4
Латвія	9,5	15,9	-7,4
Німеччина	9,3	10,7	-1,7
Угорщина	11,3	14,4	-3,1
Великобританія	12,9	10,7	2,2
Італія	9,3	9,5	-0,2
США	15,3	8,8	6,5
Японія	9,9	7,0	2,9
Бразилія	20,8	6,9	13,3
Нігерія	45,4	15,4	30,0
Сомалі	50,2	18,5	31,7
Індія	28,5	9,6	18,9
Китай	17,8	6,5	11,3

3. Механічний рух населення.

Механічний рух населення (міграція) — процес зміни постійного місця мешкання індивідів або соціальних груп, що виражається в переміщенні в інший регіон, географічний район або країну. В демографії міграція розглядається як складова частина процесу «відтворення населення», як «механічний рух населення».

При дослідженні міграції, як і будь-яких інших демографічних явищ, важливо знати їхні кількісні характеристики. Для населення будь-якої території (країни, району, міста та ін.) міграція поділяється на вибуття за її межі і на прибуття ззовні.

Різниця між числом прибуттів і вибуттів за певний період складає сальдо міграції (нетто-міграцію, або чисту міграцію), сума ж вибуттів і прибуттів дає показник обсягу міграції (валову міграцію, брутто-міграцію).

Число вибуттів, прибуттів, нетто- і брутто- міграції можна виразити в абсолютних числах, що дозволять наочно представити міграційну картину, однак не покажуть інтенсивності міграції, що залежить також від загальної чисельності населення, у якому відбуваються міграції. Інтенсивність міграції виражається відносними показниками – коефіцієнтами інтенсивності міграції. Звичайно обчислюють:

- коефіцієнт прибуття (К_п) – що визначають як відношення прибулих до загальної чисельності населення;

- коефіцієнт вибуття (К_в) – що визначають як відношення вибулих до загальної чисельності населення;

- відносне сальдо міграції(К_с) – що визначають як відношення різниці прибулих і вибулих до загальної чисельності населення.

Існує ще загальний коефіцієнт рухливості (К_р), що визначають як відношення суми всіх міграційних переміщень (вибуттів і прибуттів) до загальної чисельності населення:

При аналізі міграційних процесів часто виникає необхідність у розчленовуванні міграції на окремі частини. Міграцію звичайно поділяють на міграційні потоки, тобто на групи мігрантів, що мають спільні території вибуття або прибуття, а також на міграційні когорти — сукупності людей, об'єднаних загальним періодом міграції, враховують мігрантів і за порядковим номером їхньої міграції (тобто скільки разів вони переміщалися з місця на місце).

Не менш важливе значення має вивчення складу мігрантів — за статтю і віком, соціальною приналежністю, національністю та ін., оскільки міграційна рухливість різних груп населення досить різнорідна. Особливості складу мігрантів можуть приводити до істотних зрушень у структурі населення у місцях вибуття і в районах прибуття.

Міграційна рухливість пов'язана з певними подіями життєвого циклу людини, наприклад, закінченням навчального закладу, початком або завершенням трудової діяльності, службою в армії тощо. Демографічний цикл — укладання шлюбу, народження дітей, припинення шлюбу та інші події — становить важливу частину життєвого циклу. Тому демографічні параметри — статевовікова структура, шлюбний стан, кількість дітей у сім'ї та їх вік і низка інших — помітно впливають на міграційні процеси й є одним з істотних критеріїв виокремлення груп населення при вивченні міграцій.

Рухливість різних груп населення, як вже зазначалося, не є однаковою. Міграцію, що розглядають з точки зору диференціації показників її інтенсивності за різними групами населення, називають диференційною міграцією. Її вивчення дає розуміння тих відмінностей, якими позначені міграційні взаємодії населення різних регіонів, окремих соціально-професійних, етнічних, вікових та інших груп. При вивченні диференційної міграції так само, як і при дослідженні природного руху населення, в першу чергу вивчають відмінності у вікових групах населення. Вікові групи істотно розрізняються за рівнем міграційної рухливості, а за решти однакових умов рухливість усього населення тим вища, чим вища у ньому частка найрухливіших вікових груп. Вікова ж структура населення за нормальних обставин визначена режимом його відтворення. Таким чином, вплив через вікову структуру – один з аспектів впливу відтворення населення на міграційну рухливість.

Розрізняють показники міграційної рухливості й залежно від статі. Перевага чоловіків серед мігрантів виявляється у багатьох країнах, але це не є універсальним правилом, і в окремих країнах у різні часи в міграційних потоках спостерігали підвищену питому вагу жінок. В Європі, наприклад, у минулому серед мігрантів переважали жінки, що дало підстави англійському досліднику XIX сторіччя Е. Рейвенстайну сформулювати емпіричні закони міграції, один з яких стверджував, що жінки більш схильні до міграцій, ніж чоловіки.

Рухливість населення залежить і від шлюбного стану, і від кількості дітей у сім'ї, хоча ці залежності не є такими однобічними, як, наприклад, зв'язок інтенсивності міграцій з віком. Не тільки міграційна рухливість може залежати від кількості дітей у сім'ї, але й кількість дітей, у свою чергу, може визначатися рівнем рухливості: часті переїзди сімей призводять, як правило, до відкладання народжувань, а зрештою й до зменшення їхньої кількості.

Міграційна рухливість впливає на інтенсивність процесів відтворення як відкритого, так і закритого населення. У відкритому населенні міграції безпосередньо змінюють його чисельність і склад. Особливо важливе значення мають зміни статевовікової структури. Якщо серед мігрантів переважають чоловіки й спостерігається підвищена частка молодших груп працездатного віку (від 16 до 30 років), то це призводить до фемінізації населення та його постаріння у районах вибуття мігрантів і надмірної частки молодих чоловіків у районах вселення. Багаторічна міграція сільської молоді в міста України супроводжувалася протилежним ефектом. Уже у 1970 році у сільській місцевості був відзначений дефіцит жінок, обмежений рамками молодіжного контингенту (15—24 роки). Водночас у місті спостерігався надлишок жінок в усіх групах віком понад 15 років.

Зумовлена міграціями диспропорція статей ускладнює укладання шлюбів, що, у свою чергу, справляє вплив на інтенсивність процесу народжуваності як у місцях вибуття, так і у місцях уселення. У зв'язку з прискоренням постаріння населення у районах вибуття в них зростає смертність.

Для того, щоб мати уяву про інтенсивність міграції визначеної групи населення (наприклад, етнічної), застосовують часткові коефіцієнти міграції, що обчислюють як відношення обсягу міграції певної групи до чисельності цієї групи. При тимчасових і територіальних зіставленнях користуються індексом відносної інтенсивності міграції, який одержують як відношення часткового коефіцієнта інтенсивності міграції відповідної групи до загального коефіцієнта інтенсивності міграції.

Значно глибший опис процесу міграції дають таблиці рухливості, які будують за тими ж принципами, що й усі демографічні таблиці. Такі таблиці бувають двох типів — чисті і комбіновані. Таблиці містять когорту тих, хто ніколи не мігрував, чисельність яких зменшується під впливом ймовірності міграції у певному віці, ймовірності зміни стану та рубрику кількостей мігрантів того чи іншого віку.

Всі міграції в своєму розвитку проходять три стадії:

- потенційну міграцію – тут діють головним чином психологічні чинники, тобто людина знаходиться у стані прийняття рішення про переїзд. Регулятори (фактори ), що контролюють міграції, тобто впливають на розміри, направлення, відстані та особливості міграційного руху, відомі такі:

• відстань від місця еміграції до місця імміграції;

• інформація про умови і пункти міграцій;

• рівень активності (привабливості) територій.

Враховуючи сучасні транспортні можливості і розвиток засобів зв'язку, комп'ютерної мережі, інформація для громадян різних країн про умови і пункти потенційної міграції у сучасному світі не є першочерговою проблемою. Зараз провідну роль у формуванні міграційних потоків відіграє фактор активності територій, під яким розуміють економічну, екологічну, політичну, законодавчу ситуацію в країні, наявність відповідних для мігрантів національних, культурних, релігійних, родинних, чи інших зв'язків, тощо.

- власне міграцію, ця стадія міграції може тривати від декількох годин до декількох місяців — сам переїзд до нового місця мешкання;

- адаптацію – пристосування мігрантів до умов нової території. У вітчизняній літературі більш поширеним є термін приживаність новоселів. Термін «приживаність» з'явився наприкінці XIX — на початку XX сторіччя й пов'язаний з російським переселенським рухом.

Приживаність новоселів — це адаптація мігрантів до різних компонентів умов та способу життя населення в районах уселення. Часом вона завершується швидко, особливо якщо відмінності в умовах та способі життя у місцях виходу та районах уселення незначні або в останніх кращі, ніж у перших; в іншому разі — це доволі тривалий процес. У низці випадків він триває й після того, як новосел стає старожилом. Це пояснюється тим, що приживаність, крім адаптації переселенців до умов та способу життя у місцях уселення, має й інший бік — пристосування цих умов до потреб самих переселенців. Пристосування матеріальних умов до своїх потреб переселенська література називала в минулому «облаштуванням новоселів».

Облаштування — це процес досягнення новоселами рівня добробуту старожилів. І в дореволюційній літературі, і в літературі 20-х років XX ст. відзначалося, що для переходу новосела до складу постійного населення (старожила) потрібні 8 – 10 років. На облаштування переселенців у разі їхніх організованих переміщень держава надає позики, безповоротні грошові допомоги, здійснює оплату витрат на переїзд та перевезення майна. Допомога, що її надає держава, поширюється на житлове облаштування, придбання худоби тощо. Як правило, на облаштування необхідний час, який за тривалістю може бути більшим чи меншим, ніж час, потрібний для адаптації, без якої приживаність так само недосяжна, як і без облаштування.

Отже, і адаптація, і облаштування являють собою взаємодію суб'єктивного та об'єктивного, проте адаптація — це пристосування суб'єкта до об'єктивних умов довколишнього середовища, а облаштування — перебудова зовнішніх умов відповідно до потреб суб'єкта. Без поєднання цих двох процесів приживаність новоселів не може бути остаточною.

Перехід новоселів до складу постійного населення визначали за рівнем їх міграційної рухливості. Цей критерій дістав обґрунтування у вітчизняній літературі в 60—70-ті роки. Саме він свідчить, що у новоселів рівень добробуту досяг тих самих показників, що й у старожилів.

Важливу роль для визначення історичних міграцій має генографія — наука про вивчення частин геному, що піддалися мутаціям за час існування людства. В 1928 році геногеографію як окреме поняття вперше ввів в науку російський генетик, академік О.С. Серебровський (1892-1948).

Особливу увагу вчені приділили двом ланкам з інформацією, що передається: Y-ДНК з ядра клітини, що є тільки у чоловіків та передається тільки по чоловічій лінії, та мнДНК (мітохондріальна ДНК), що існує поза ядром в особливих утвореннях – мітохондріях, що виробляють енергію для клітини. МтДНК є і у жінок, і у чоловіків, але передається тільки по жіночій лінії.

Серед тисячі клаптиків ДНК генетики виявили (та продовжують виявляти) ділянки – їх називають маркерами, – що піддавались у різних популяцій людей мутаціям в різні історичні часи.

Далі вчені вичислили швидкість мутацій маркерів та місце на Землі, де вони виникли. А на даному етані розвитку науки вже кожен, чи майже кожен може знайти загального предка з іншою людиною до глибини в десятки, сотні і навіть тисячі поколінь та встановити своє походження.

Генографічні дослідження генофонду людини, як правило включають картографічний аналіз розповсюдження генетичних маркерів груп в населенні великих регіонів та детальне вивчення ряду конкретних популяцій. Проводиться експедиційне дослідження та генотипування різноманітних ДНК та класичних маркерів: мтДНК, Y-хромосом, генетико-біохімічних та інших маркерів.

З 2005 року в планетарному масштабі реалізується міжнародний проект «Генографія» (The Genographic project) – найбільший генографічний проект, що займається дослідженням змінності мтДНК та Y-хромосом населення по території Землі, з метою складання детального генетичного атласу народів світу та вивчення древніх міграцій людей. Бюджет проекту перевищує 40 мільйонів доларів США. Проект «Генографія» фінансується Географічним товариством США та рядом спонсорів.

Розрізняють внутрішні та міжнародні міграції.

І. Внутрішні міграції відбуваються в межах окремих країн – характерним прикладом внутрішньої міграції є процес урбанізації.

Міське розселення — форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з постіндустріальними видами діяльності. Критерії віднесення до міст у різних країнах неоднакові. Так, у Данії містами вважають поселення з кількістю жителів понад 250 тис., Малайзії — 1 тис., Непалі — 5 тис., США — 2,5 тис., Японії — 50 тис. Крім людності, в Японії та Бельгії при цьому береться до уваги критерій середньої щільності населення. В Індонезії, Замбії, Перу введено критерій так званих міських ознак, під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (електрика, каналізація, мережа культурно-побутових закладів).

До категорії міст в Україні відносять населені пункти з людністю понад 10 тис. осіб, серед яких не менше двох третин становлять робітники, службовці та члени їхніх сімей. Відсутність єдиних критеріїв для визначення міст свідчить про те, що вони навряд чи доцільні, оскільки існують великі відмінності в різних регіонах в освоєнні територій та їх заселенні, у природних умовах проживання та ін.

Міське розселення характеризується такими властивостями:

• високою щільністю мережі та інтенсивністю розвитку міських поселень;

• великою насиченістю й тісними зв'язками між поселеннями і всередині їх;

• різноманітністю вибору (місць роботи, видів спілкування, відпочинку тощо) і великою щільністю контактів;

• ускладненням форм розселення.

Урбанізація (англ. urbanization, від лат. urbanus — міський, urbs — місто) — процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Виявляється у зростанні міських поселень, концентрації населення в них, особливо у великих містах, у поширенні міського способу життя на всю мережу поселень.

Рушійними силами урбанізації є:

• розвиток продуктивних сил;

• технічний і соціальний прогрес;

• розширення рамок суспільного поділу праці;

• зростання продуктивності праці в сільському господарстві;

• збільшення територіальної та соціальної рухливості населення.

Порівняльний аналіз демографічних аспектів розвитку урбанізації в різних країнах світу прийнято базувати на даних про рівень урбанізованості населення — частки міського населення в загальній його чисельності.

Урбанізаційному розселенню властиві:

• динамічність (зміна розселення в просторі й часі),

• ієрархічність (співпідпорядкованість різних форм розселення),

• багатофункціональність (виконання різних функцій; місць проживання людини, концентрації різних видів діяльності).

Динаміка урбанізації виглядає так – у 1800 p. частка міського населення становила близько 3%, 1850 p. — 6,4%; 1900 p. — 19,6%, на межі ХХІ ст. — 43%.

В Австралії, Північній Америці, Європі, Латинській Америці та Океанії переважає міське населення. Населення афро-азіатських країн завдяки своїй великій чисельності створює перевагу села над містом у середньому в світі. Найвищий процент міського населення мають розвинені країни:

- в Європі — Великобританія (89,1%), Швеція (84%), Бельгія (96,9%);

- у Північній Америці — США (75%), Канада (77,1%);

- в Латинській Америці — Венесуела (90,5%), Аргентина (86,3%);

- в Азії — Ізраїль (91,6%), Кувейт (95,6%), Японія (77%);

- в Австралії (85,5%);

- в Африці — ПАР (59,5%), Туніс (54,3%).

Коли частка міського населення перевищує 70%, темпи урбанізації зазвичай сповільнюються.

Світові міста — ті, функції яких мають планетарне значення. У них концентрується виробництво не стільки товарів, скільки інформації, яка поширюється в глобальному масштабі. Світовими містами є також транспортні вузли зі зручним географічним положенням, великі морські порти, значні міжнародні центри з рекреаційними функціями. Головні ознаки світових міст, окрім великої людності, — спеціалізація в галузі фінансово-управлінських операцій та ділових послуг, інтенсивність різноманітних інтернаціональних зв'язків, концентрація штаб-квартир транснаціональних корпорацій, банків, юридичних фірм, рекламних агентств. Концепція світових міст, висунута Дж. Фрідманом і Уолффом у працях 1982 і 1986 pp., увійшла до числа класичних. До світових міст можна віднести Лондон, Париж, Берлін, Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур тощо. В Україні ознаки світових міст притаманні Києву, Харкову, Одесі та Львову.

Контрурбанізація — соціально-економічні процеси, протилежні урбанізації. Теоретичні концепції та практичні заходи, спрямовані на обмеження урбанізаційних процесів, виходять з уявлення про можливість регулювання суспільного розвитку, зокрема й зростання міст. Перевага віддається економічним методам, скерованим на раціональніше розміщення галузей економіки, зміну напрямів міграційних потоків, розвиток приміських зон. Заходи з контрурбанізації тісно пов'язані з регіональною політикою. Контрурбанізація характерна тільки для розвинених країн і є процесом, що слідує за урбанізацією. Більшість учених схильна вважати контрурбанізацію новою фазою міського розвитку. Для деяких країн, що розвиваються, характерними є зміни поляризації урбанізації, коли прискорено ростуть середні міські агломерації та сповільнено — великі міста. Контрурбанізація в розвинених країнах і зміна поляризації в країнах, що розвиваються, пов'язані зі змінним характером потоків міграції.

Рурбанізація (від англ. rural — сільський та урбанізація) — процес поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість. Рурбанізація може супроводжуватися міграцією міського населення в сільські поселення, перенесенням у сільську місцевість форм господарської діяльності, характерних для міст, у тому числі промисловості, сфери обслуговування та ін. Здійснюється, з одного боку, залученням сільських жителів до міської культури, а з іншого — з допомогою втягування сільських поселень провідними міськими центрами у сферу своєї діяльності, перетворення сільської місцевості на функціональну складову виробничо-територіальних систем, що формуються на базі великих міст.

Субурбанізація (від лат. sub — лід, біля та urbanus — міський) — процес зростання і розвитку приміської зони великих міст, унаслідок чого формуються міські агломерації. Характеризується вищими темпами збільшення кількості жителів приміських поселень і міст-супутників порівняно з містами. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон), водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста-супутники, які перетворюються чи на «міста-спальні», чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр «розвантажується» від надмірної кількості виробничих об'єктів і населення. — центрами агломерацій. Під впливом субурбанізації формуються міські агломерації.

Агломерація міська (від лат. agglomero — приєдную, накопичую, нагромаджую) — форма розселення, під якою слід розуміти територіальне утворення, що: виникає на базі великого міста (або кількох компактно розташованих міст — конурбація) і створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти. Вирізняється високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв, насамперед промисловості, інфраструктурних об'єктів, наукових, навчальних закладів, а також значною чисельністю населення; справляє вирішальний перетворювальний вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну структуру території та соціальні аспекти життя населення; має високий рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його елементів.

Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Проте посилюються його зв'язки із іншими поселеннями агломерації. Такий процес має назву субурбанізації. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.

За основними характеристиками агломерації бувають різні: великі й малі, сформовані й такі, що перебувають у стадії формування, моно- і поліцентричні, міські, сільські, змішані тощо. В агломераціях, розміщених у розвинених країнах, чисельність населення збільшується незначними темпами або навіть потроху зменшується (Лондон, Париж, Осака, Токіо, Нью-Йорк та ін.). Агломерації країн, що розвиваються, продовжують швидкими темпами збільшувати населення.

Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони не являють цілковиту міську забудову території, її «галявини» можуть бути зайняті селами, рекреаційними об'єктами тощо. Найбільші мегаполіси світу: «Босваш» – між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; «Чипітс» — між Чикаго й Піттсбургом; «Сансан» — між Сан-Франциско й Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерланди — Німеччина).

ІІ. Міжнародна міграція — це зовнішня, міждержавна міграція населення, рух населення через державні кордони.

Розрізняють міжнародну міграцію:

• незворотну (постійну);

• тимчасово-постійну, яка обмежена терміном перебування у приймаючій країні від одного року до шести (через збереження залежності від країни-донора);

• сезонну, пов'язану з короткотерміновими поїздками протягом року (наприклад, кочовий спосіб ведення тваринництва, що зберігся у гірських країнах та на Близькому Сході, паломництво до святих місць);

• маятникову міграцію (човникова, прикордонна) — щоденне, рідше щотижневе переміщення з однієї країни до іншої та у зворотному напрямку;

• епізодичну міграцію, пов'язану з міжнародним туризмом і службовими та іншими поїздками.

Характерною рисою сучасної міжнародної міграції населення є нелегальна (неврегульована) імміграція, яка стала масовою починаючи з 70-х рр. ХХ ст. Слід також наголосити, що після подій 11 вересня 2001 р. контроль над імміграцією, особливо нелегальною, та потоком біженців став пріоритетним питанням національної безпеки США та інших країн Заходу.

Загроза проникнення терористів під виглядом іммігрантів або біженців стала вкрай ймовірною. Для її запобігання залучаються численні силові структури. Так, у стратегічній воєнній доктрині Іспанії «Перегляд стратегічного поняття оборони», яка розрахована до 2015 р., зазначається, що масова нелегальна імміграція до країни являє небезпеку для національних інтересів держави, у зв’язку з чим збройні сили можуть надавати додаткову допомогу для боротьби з нею. Схожі заходи запроваджують інші держави.

Для України, яка бере активну участь у стабілізуючих, миротворчих операціях тощо, боротьба проти можливих терористичних атак являє собою не лише теоретичний інтерес. Тут можна виділити два аспекти. Перший стосується зв’язку між інтенсифікацією військової присутності за кордоном та ймовірністю здійснення терористичних актів у відповідь на це. Другий — стану фізичного та психічного здоров’я військовослужбовців, які пройшли через гарячі точки. Останньому поки що не приділяється належна увага.

Однак, згідно з останніми даними липня 2004 р. (New England Journal of Medicine), 19,5% американських військовослужбовців сухопутних військ, які були в Іраку, мають значні психічні та розумові проблеми. Якщо до їх переліку додати такі симптоми, як стан постійної тривоги, то цифра підвищиться до 27,9%. Це значно більша кількість постраждалих людей, ніж спостерігалося під час першої війни у Перській затоці та у В’єтнамі.

Таким чином військовослужбовці із захворюваннями на посттравматичний стресовий розлад (PTSD) матимуть серйозні проблеми у суспільстві. А взагалі людей, що страждають від PTSD, нараховується серед дорослого населення США 3—4%. Отже широкомасштабне залучення країни до миротворчих операцій може негативно позначитися на психічному та фізичному здоров’ї як американської, так і інших націй. Повною мірою це стосується й України.

Іншою особливістю є вимушена міграція, яка зумовлена політичними та соціально-екологічними чинниками. Кожен з цих видів міграції зумовлений неоднорідністю якості життя населення в різних країнах і є процесом об'єктивним. Уряди вживають відповідних заходів, щоб пожвавити еміграцію (країни з низьким рівнем життя), або стримувати імміграцію (США, країни ЄС).

Еміграція (лат. emigratio — виселення, переселення) – вимушене, чи добровільне переміщення людей (емігрантів) зі своєї вітчизни в іншу країну. Суміжні та пов'язані поняття: міграція, депортація, діаспора, рееміграція, імміграція.

Еміграція – це виїзд за межі країни проживання в іншу країну, який обов'язково передбачає перетинання державного кордону. Саме поняття еміграції виникає зі встановленням та розвитком держави. Раніші переселення людей, як і сучасні переселення в межах однієї держави – місцевості, району тощо, називають міграціями.

Еміграція здійснюється з метою постійного — довготривалого або тимчасового — проживання в іншій країні та часто з відповідною зміною правового статусу, чим і відрізняється від цільових та туристичних поїздок, робочих відряджень за кордон тощо. У той же час еміграція не завжди пов'язана або тягне за собою натуралізацію, тобто зміну громадянства або підданства.

Еміграція може бути, і добровільною, і вимушеною, – але здійснення усіх процедур з виїзду (еміграції) із країни відбувається особою, яка виїжджає з країни, добровільно. Примусове (нерідко насильницьке) переселення чи виселення особи/осіб, здійснене представниками державних органів країни, звідки відбувається переселення, називають депортацією.

Еміграцією називають і сукупність емігрантів за межами вітчизни. Поняття не набагато відрізняється від поняття діаспора: останнє втім ширше, адже охоплює не тільки осіб, що виїхали з вітчизни, – а й тих, що в силу різноманітних обставин, нікуди не переселяючись, опинилися в тій чи іншій країні унаслідок змін державних кордонів етнічної батьківщини; поняття стосується також їх нащадків (наступних поколінь), і первісних емігрантів. Крім того, діаспора — поняття, пов'язане з етнічністю, етнічним походженням осіб, а еміграція – з громадянством, тобто з правовим зв'язком з тією чи іншою державою. Саме тому можуть бути діаспори недержавних народів, наприклад, «курдські діаспори» в Туреччині, Іраку тощо, а еміграції – ні.

Антонім до слова «еміграція» — імміграція, тобто приїзд у країну для постійного проживання.

Експатріант – це людина, яка тимчасово або на постійній основі мешкає в країні іншій, ніж вона народжена, вихована або отримала громадянство. Слово походить від латинського ex (у минулому) and patria (країна, Батьківщина).

Історично слово поширено у країнах заходу і стосується загалом тих, хто мешкає поза західними країнами або у нерідній західній країні. Так американець який мешкає в Україні або в Іспанії, буде названий експатріантом в США. Ще як приклад, у ХІХ-му сторіччі багато американців, які стали пізніше відомими, переїхали до Європи навчатися художньому мистецтву. Таким чином Генрі Джеймс вважається відомим письменником-експатріантом з США, для якого Англія стала новою домівкою. Слово не вживається офіційними установами, але дуже популярне у загальному вжитку.

Різниця між експатріантом і іммігрантом у тому, що іммігрант – це той, хто присвячує себе тому, щоб якомога сильніше інтегруватися до суспільства і звичаїв нової країни, тоді коли експатріант припускає, що перебуває у новій країні тимчасово і не виключає повернення до Батьківщини. Незважаючи на те, що багато експатріантів так ніколи і не повертаються, думка про можливість повернення їх ніколи не полишає. Відомим українським експатріантом можна вважати Тараса Шевченка.

«Рееміграція» — це повернення емігранта у країну початкового проживання, тобто зворотна еміграція.

Залежно від причин, що зумовлюють переселення, вирізняють кілька видів міграцій.

Економічна міграція (соціально-економічні причини). Соціально-економічними причинами є передовсім бідність і голод, що, в свою чергу, можуть бути викликані військовими діями у країні проживання або участю країни у таких; природні лиха, екологічні катастрофи, в тому числі техногенного характеру тощо. Іншими соціально-економічними причинами можуть бути безробіття або неможливість знайти роботу за фахом (чи запрошення роботодавця на роботу в іншій державі). До соціально-економічних причин еміграції також належать труднощі або неможливість отримати (або продовжити) навчання, реалізувати свій творчий потенціал, вести або розширити бізнес у країні проживання тощо.

Саме тому економічну еміграцію також називають трудовою, тобто переселення людей з метою пошуку роботи або для здійснення трудової діяльності за контрактом. Міграція робочої сили — переміщення працездатного населення з одних населених пунктів в інші, пов'язане зі зміною місця проживання й праці. До міграції робочої сили відносяться як переміщення на постійне чи довготривале проживання, так і переїзди на відносно короткі терміни. Поняття міграції робочої сили включає також сезонну міграцію, яка покликана необхідністю додаткового залучення робочої сили в деякі сфери господарства в період сезонних робіт. Особливий характер має маятникова міграція, тобто регулярні переміщення робочої сили з одного населеного пункту в інший на роботу і з роботи.

Міжнародна міграція робочої сили — це переміщення осіб найманої праці між національними господарствами, що виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками всесвітнього господарства. Основні потоки робітників-мігрантів спрямовані до Західної Європи і США. У Західній Європі іноземних робітників і членів їхніх сімей — близько 14 млн. осіб, що становить від 5 до 25% усіх працюючих за наймом у розвинених західноєвропейських країнах. У Франції іноземці — це 80% усіх робітників-будівельників, у Бельгії — 50% шахтарів, у ФРН — 40% робітників автомобільних заводів.

Використання робочої сили в процесі праці передбачає її відтворення, яке перебуває у взаємозв'язку із відтворенням суспільного продукту. Процес відтворення робочої сили поділяється на окремі фази:

- фаза формування, яка характеризується природним відтворенням, тобто народженням людей та досягненням ними згодом працездатного віку та відновленням здатності до праці в працівників (для цього їм необхідні продукти харчування, одяг, житло, а також вся інфраструктура сучасного існування людини (транспорт, зв'язок, тощо); одержанням людьми освіти, спеціальності й певної трудової кваліфікації;

- фаза розподілу й перерозподілу робочої сили, яка характеризується розподілом її за видами робіт, родом діяльності, а також в організаціях, підприємствах, районах, регіонах країни. У системі ринкової економіки ця фаза забезпечується функціонуванням ринку праці. Перерозподіл робочої сили здійснюється у вигляді її руху відповідно до попиту і пропозиції на ринку праці;

- фаза використання, яка полягає у використанні економічно активного населення на підприємствах, в організаціях і в економіці загалом. На цій фазі основна проблема полягає в забезпеченні зайнятості населення і в ефективному використанні працівників.

Усі фази органічно пов'язані між собою. Розрізняють також:

• екстенсивне відтворення означає збільшення чисельності трудових ресурсів в окремих регіонах та в країні загалом без зміни їхніх якісних характеристик;

• інтенсивне відтворення трудових ресурсів пов'язане зі зміною їхньої якості. Це — зростання освітнього рівня працівників, їхньої кваліфікації, фізичних та розумових здібностей тощо. Екстенсивний та інтенсивний типи відтворення взаємно доповнюють один одного.

Політична міграція (опозиційне ставлення до політичного режиму).

Осіб, політичні погляди і переконання яких не збігаються з пануючими або дозволеними у країні, прийнято називати дисидентами. Наявність дисидентів свідчить про недемократичність суспільства (держави). У разі їх еміграції вони вважаються політичними емігрантами; до політичних емігрантів належать також емігранти, що виїжджають з країни проживання через міжетнічні конфлікти і міжконфесійні суперечності.

Біженці — вимушені мігранти, переселення яких було спричинене загрозою втратити життя чи здоров'я, зазнати обмежень у життєдіяльності. До біженців відносять іноземних громадян чи осіб без громадянства, які стали жертвою переслідувань із причин расової, національної, конфесійної, соціальної належності або політичних переконань і вимушені покинути територію держави, громадянами якої вони є (або територію країни свого постійного проживання). Біженці можуть бути і всередині країни, коли відбувається громадянська війна (воєнні конфлікти в республіках колишньої Югославії, чеченські події в Росії тощо). Масові міграції біженців спостерігалися в роки Другої світової війни та після неї, а також починаючи з 1970 p. в багатьох районах світу — на Середньому та Близькому Сході, в Індії, ряді районів Африки; в 1990-х pp. — в Югославії, Російській Федерації, Закавказзі, Молдові, Таджикистані та ін. Кількість біженців, за даними ООН, 1974 p. становила 1,8 млн. (без палестинців), а вже наприкінці ХХ ст. виросла у 10 разів — 18 млн. і продовжує зростати.

Розрізняють такі типи біженців:

• екологічні – після техногенних і природних катастроф;

• воєнні – в разі воєнних конфліктів;

• релігійні – внаслідок конфліктів на релігійному ґрунті;

• національні (етнічні) – за міжнаціональних конфліктів.

Еміграція може набувати масового характеру в силу погіршення соціально-економічного розвитку країн або загострення політичного протистояння. У таких випадках часто уряди країн, до яких переселяються емігранти, і, набагато рідше, уряди країни, звідки переселяються емігранти, можуть регламентувати подібне переміщення на рівні внутрішнього законодавства (еміграційне законодавство) або підписанням двосторонніх (багатосторонніх) міждержавних угод. Відповідно до цього еміграція може бути регламентованою і нерегламентованою (зараз дуже рідко) на законодавчому рівні.

У випадку, коли державні органи, які приймають емігрантів, не здатні здійснити увесь комплекс заходів, передбачених еміграційним законодавством, як наприклад, у зв'язку з їх дуже великим числом або уникненням державних органів країни переселення, — еміграція є некерованою.

Етнічна дифузія – це форма переселення людей, процес поступово та повільного проникнення одного народу чи нації на територію іншого, в процесі чого проходить довга в рамках часу, етнічна асиміляція. Це поняття було введене американським вченим Джоном Ренфру.

При розгляді міграції як переміщення, яке є історичним явищем, чітко виражається феноменологічна обмеженість та недостатність міграції як початкового значення. Бо ж не тільки у відомому нам історичному минулому, але і в сучасності переміщення людей має досить латентний характер, а терміни та географічні рамки цього переміщення виявляються досить нечіткими. Наприклад, поступове переселення японців до Бразилії та інші країни Латинської Америки, корейців — до Японії, китайців — до Філіппін, вірмен та татар — до Середньої Азії. Фактично, кількість подібних випадків велика. Більш того, латентні, а іноді і точечні переміщення відігравали в далекому минулому роль більш важливу, аніж так звані великі історичні міграції. Саме такі переміщення відбувались в епоху стародавнього розселення індоєвропейців по Східній Європі та Передній Азії.

Дифузія може фіксуватись в історичному розумінні тільки заднім числом у своїх кінцевих конкретних результатах. В принципі, дифузія проходить в режимі досить нечіткому та постійному, що далеко не завжди може вважатись історичним фактом. Дифузію, у її відношенні до міграції, можна було б вважати феноменом, який знаходився б посередині між тим, що ми називаємо «історична подія» та «людський стан», або одним із постійних умов людського існування.

Сам процес дифузії досить важко спостерігати та реєструвати і ще важче регулювати та контролювати. У той же час дифузія відіграє важливу роль не тільки в демографічній політиці з її перепадами та флуктуацією, але і в змінах культурного, соціального та політичного ладів. У зв'язку з цим потрібно відмітити ще одну цікаву обставину. Саме дифузія була одним із вирішальних факторів у радикальній зміні етнічного складу окремих країн та регіонів. Бо завдяки дифузії проходить постійне розмивання етнічних, етнокультурних та етнолінгвістичних кордонів. Більш того, саме поняття етносу стає все більш і більш відносним. Методологічно дуже важливо відзначити, що дифузія ні в якому разі не може розглядатись ні як окремий випадок міграції, ні як поняття, що замінює або відміняє поняття міграції. Обидва ці феномени співіснували і співіснують в історії людства як доповнюючі один одного форми переселення людей.

У XV-XIX століттях мала місце передусім економічна міграція. Як приклад –переселення значної кількості людей з Європи у Америку, в т.ч. і українців.

У ХХ столітті відбувалися найбільш масові міграції, пов'язані з Першою Світовою війною та Другою Світовою війною, численними міжнародними і локальними конфліктами, змінами держав світу (утворення держави Ізраїль, розпад СРСР тощо), внутрішньою і зовнішньою політикою окремих держав (політичні і культурні утиски у СРСР, КНР тощо).

Постійні міграції, як економічні, так і політичні є ознакою сучасності. Наприклад, у Африці внаслідок політичних заворушень і заколотів, міжетнічних конфліктів та економічних негараздів, викликаних посухами і неврожаями, частими є еміграції з Конґо, Бурунді, Руанди, Сомалі, Ефіопії тощо; Далай-лама Тибету, переслідуваний китайською владою, є політичним емігрантом, що живе у Індії.