Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальний процес та криміналістика

про підозру та унеможливлює проведення слідчих дій. Найголовніше, що до такої особи не може бути застосовано привід, тобто її примусове супроводження до місця виклику, оскільки такі дії можуть вчинятись лише тим особам, які вже отримали повідомлення про підозру і мають процесуальний статус підозрюваного. Тож саме ці прогалини в законодавстві дуже розтягують час та ускладнюють досудове розслідування. Окрім того, як зазначають окремі науковці, у разі неможливості безпосереднього вручення письмового повідомлення про підозру зазначеній у ньому особі слідчий або прокурор повинні використовувати інші способи, передбачені КПК України для вручення повідомлень, проте перевагу віддати саме безпосередньому врученню такого повідомлення [Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / за заг. ред. проф. В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К.: Юстініан,

2014. – 532 c].

При цьому постає питання: чи доцільною є вимога щодо належного підтвердження отримання особою повідомлення про підозру або ознайомлення з її змістом іншим шляхом. Адже, якщо положення Глави 11 КПК України визначають порядок здійснення повідомлення про підозру особі, то для підтвердження отримання повідомлення про підозру в будь-якому випадку мають бути проведені дії, зазначені у ст. 136 КПК України (без вчинення яких повідомлення фактично не вважається здійсненим).

У свою чергу, автори науково-практичного коментаря до КПК України, розкриваючи зміст ст. 278, вказують, що вручення повідомлення про підозру повинно здійснюватись прокурором, слідчим або іншою уповноваженою особою безпосередньо, оскільки правова норма передбачає саме вручення, а не передачу [Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / за заг. ред. проф. В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К.: Юстініан, 2014. – 534 c.]. Систематичне й буквальне тлумачення цих норм свідчить, що у спосіб, визначений Главою 11 КПК України, здійснюється не вручення повідомлення про підозру особі, якій у цей момент неможливо його вручити, а виклик для слідчого чи прокурора для вручення повідомлення шляхом надання повістки про виклик, надсилання її поштою, електронною поштою. Останнім часом сторони захисту все частіше заявляють про уточнення повідомлення про підозру у зв‘язку з нечіткими формулюваннями у повідомленні. І хоча передбачена відповідна стаття 220 КПК України зі встановленим строком подання, проте в ній не вказано вимоги щодо необхідності уточнення. Тож найчастіше такі клопотання слідчим відхиляється, що унеможливлюють захист прав підозрюваними особами.

Незважаючи на позитивний досвід реалізації норм КПК України, окремі питання повідомлення про підозру залишаються не до кінця вирішеними і потребують розроблення законодавчих норм з урахуванням як наукових напрацювань, так і практичних потреб.

Науковий керівник – канд. юрид. наук Вакулік О. А.

190

Кримінальний процес та криміналістика

Ганна Щербакова

Національна академія прокуратури України, канд. юрид. наук, викладач відділу підготовки прокурорів з нагляду за додержанням законів органами які проводять досудове розслідування

Окремі аспекти використання криміналістичних знань у кримінальній процесуальній діяльності прокурора

Кримінальна процесуальна діяльність як один із видів соціальної діяльності має пізнавальний характер. Прокурор з метою прийняття законних та обґрунтованих рішень у кримінальному провадженні під час реалізації наданих йому кримінальним процесуальним законодавством повноважень, прагне встановити всі обставини кримінально-караної події. Адже згідно статті 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Згідно зі ст. 36 КПК України прокурор у кримінальному провадженні здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва.

Аналіз змісту вищевказаної статті, а також інших положень КПК України, дозволяє прийти до висновку, про те, що сьогодні прокурор - процесуальний керівник, уповноважений: починати досудове розслідування; доручати органу досудового розслідування проведення досудового розслідування; доручати слідчому, органу досудового розслідування, відповідним оперативним підрозділам проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а за потреби особисто проводити слідчі (розшукові) дії; скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих; приймати процесуальні рішення, у тому числі щодо продовження строків досудового розслідування; погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань слідчого до слідчого судді про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій чи самостійно подавати слідчому судді такі клопотання; повідомляти особі про підозру; затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акту, клопотань про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, вносити зміни до складеного слідчим обвинувального акту чи зазначених клопотань, самостійно складати обвинувальний акт чи зазначені клопотання; звертатися до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності; використовувати інші повноваження у випадках та у порядку, передбаченому КПК України.

Для того, щоб реалізуючи вказані повноваження, якісно організувати процес досудового розслідування, визначити його напрями, координувати проведення процесуальних дій, забезпечувати дотримання під час кримінального провадження вимог законів України прокурору необхідно не лише досконало володіти знаннями норм

191

Кримінальний процес та криміналістика

матеріального та кримінального процесуального законодавства, а й на достатньому рівні бути обізнаним з окремими положеннями криміналістики.

Важливого значення має положення ч.2 ст. 37 КПК України, яка закріплює принцип «незмінності прокурора», що здійснює повноваження у конкретному кримінальному провадженні з початку досудового розслідування і до його завершення у суді, у тому числі до прийняття рішень судами вищих інстанцій.

Під час судового розгляду прокурор має постійно обґрунтовувати та доводити в суді необхідність прийняття процесуальних рішень (проведення обшуку, застосування запобіжного заходу тощо) [Когутич І.І. Використання знань та засобів криміналістичної тактики та методики під час розгляду кримінальних справ у суді. – Львів : Тріада плюс, 2009, – С. 186]. При цьому він не може розраховувати на можливість усунення недоліків розслідування після направлення провадження до суду, бо інститут додаткового розслідування скасовано. Зауважимо також, що прокурорський нагляд у формі процесуального керівництва розслідуванням певних видів злочинів обов'язково супроводжується дослідженням криміналістичного змісту функціонування уповноважених суб‘єктів правозастосування, що адекватним чином породжує цілеспрямовану керуючу дію прокурора на механізми встановлення слідів-відображень злочину i їх процесуальну реалізацію. Тому вважаємо, що без застосування криміналістичних методів i використання криміналістичних засобів прокурор не зможе досягти ефективного вирішення завдань, що стоять перед ним. Загальна теорія криміналістики, так само як i використовувані теорії (теорія відображення, теорія криміналістичної ідентифікації, теорія криміналістичного доказування; теорія криміналістичного виявлення злочинів тощо), що активно розробляються, повинні стати методологічною базою забезпечення кримінальної процесуальної діяльності прокурора.

Криміналістичні методи перевірки та оцінки виявлених уповноваженими суб'єктами фактичних даних є основою механізму реалізації компетенції прокурора по здійсненню процесуального керівництва розслідуванням. Результати цієї діяльності є для прокурора:

критерієм оцінки при визначенні правильності прийняття слідчим тих чи інших процесуальних рішень;

підставою для дачі письмових вказівок слідчому, спрямованих на найбільш ефективне встановлення останнім криміналістичної характеристики злочину з подальшою її процесуальною реалізацією в суворій відповідності з положеннями кримінально-процесуального закону [Геселев О.В. , Присяжнюк І. І., Соколова Я. А., Щербакова Г. В. Сучасні проблеми криміналістики : навч. посіб. – К. : Національна академія прокуратури України; Кіровоград: МПП „Антураж А‖, 2012. – С. 103].

192

Нотаріат, виконавчий процес та адвокатура

НОТАРІАТ, ВИКОНАВЧИЙ ПРОЦЕС ТА АДВОКАТУРА

Вікторія Алексєєва

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Принцип верховенства права у виконавчому процесі

На сучасному етапі розбудови і розвитку правової демократичної соціальної держави в Україні першочерговим завданням, поставленим перед нашою державою та громадянським суспільством, є належне дотримання прав і свобод людини та громадянина. Тому доцільним є пошук нового вектора у науковому дослідженні виконавчого процесу, його ефективності та належного забезпечення в сучасних умовах. Розгляд виконавчого процесу та його принципів є одним з актуальних завдань як в теорії, так і на практиці.

В юридичній літературі виокремлюють принципи організації та діяльності Державної виконавчої служби України, серед яких: принцип законності, принцип сприяння громадянам, установам, підприємствам і організаціям, принцип обов‘язковості вимог державного виконавця, принцип своєчасності виконання рішень, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, принцип змагальності, принцип гласності [Фурса С. Я., Щербак С. В. Законодавство України про виконавче провадження: Науковопрактичний коментар. – К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 976 с.; Виконавче провадження в Україні : Навчальний посібник / Фурса С. Я., Щербак С. В. – К. : Атіка, 2002. – 476 с.]. Одним із важливих принципів організації та діяльності органів виконавчої служби як гарантів належного виконавчого процесу є принцип верховенства права.

Досягнення ефективного виконавчого процесу потребує належного здійснення прав і свобод особи, де вирішальну роль відіграє принцип верховенства права.

Варто зауважити, що Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 мав спробу надати визначення принципу верховенства права. Так, верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об‘єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Взагалі, принцип верховенства права розглядається як основна умова формування та функціонування правової держави. Так, в юридичній літературі зазначається, що без верховенства права неможливе здійснення прав і свобод особи, а також гарантій, що надаються їй з боку державної влади [Погребняк С. Основні вимоги, що випливають з принципу верховенства права / С. Погребняк // Вісник Академії правових наук України.

— 2008. — № 4 (51). — С. 41]. Отже, слід погодитися з тим, що саме за відсутності верховенства права неможливим є належне примусове виконання рішень судів та інших

193

Нотаріат, виконавчий процес та адвокатура

юрисдикційних органів, а також реальне поновлення прав фізичних та юридичних осіб шляхом застосування заходів примусового виконання.

Верховенство права в контексті статті 8 Конституції України передбачає вищу юридичну силу Конституції України і відповідність їй законів України та інших нормативно-правових актів. Виходячи з цього, державні виконавці повинні керуватися принципом верховенства права у своїй діяльності. Слід зазначити, що за такого підходу принцип верховенства права збігається з принципом законності. На це звертає увагу Н. Кузнєцова, зазначаючи, що реалізація принципу верховенства права в процесі правозастосування має свої особливості. Певною мірою їх можна вважати і обмеженнями, хоча цей термін навряд чи повно і точно буде відбивати суть явища — оскільки стаття 8 Конституції України визнала і закріпила на території України обов'язковість принципу верховенства права, не визначивши його межі та механізми дії. Водночас не можна ігнорувати і конституційний припис статті 19 Основного Закону, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому в ході правозастосування всі суб'єкти цього процесу, включаючи суди, мають дотримуватися принципу законності [Кузнєцова Н. С. Верховенство права і правозаконність / Н. С. Кузнєцова // Юрид. журн.

– 2005. – № 11. – С. 112-113.].

Принцип верховенства права є закріпленим нормативно, зберігаючи свою невизначеність з огляду на свої правозастосовні ознаки. З точки зору законодавства про виконавче провадження цей принцип виглядає як продовження принципу законності, оскільки навряд чи можна уявити, що державний виконавець буде діяти всупереч приписам закону, керуючись принципом верховенства права як ідеєю справедливості, що переважає над законом [Сібільов Д. Принципи законності та верховенства права у виконавчому провадженні: ідеологічні аспекти їх реалізації / Д. Сібільов // Вісник Академії правових наук України. – Х., 2012. – № 1. – С. 125].

Висновок. Таким чином, принцип верховенства права у виконавчому процесі розглядається як обов‘язкова умова ефективного забезпечення виконавчого провадження із дотриманням прав і свобод людини та громадянина.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Снідевич О.С.

Олександр Аліменко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу ОР «Магістр»

Етапи консультативної роботи адвоката

Консультування є складним процесом, який повинен бути ретельно організований адвокатом для ефективної співпраці сторін. Тому процес консультування умовно поділяється на етапи не тільки для чіткої організації консультації, а й для вирішення її проміжних завдань.

Підтвердження вказана позиція знаходить у працях вченого С.Д. Гусарєва, де зазначається, що юридичне консульту¬вання сьогодні має достатньо складну структуру та багатоаспектний зміст; воно перестало бути просто інди¬відуалізованою порадою і набуває характеру державно-санкціонованого методу допомоги у розв‘язанні різних життєвих проблем. Широке коло юридичних запитів клі¬єнтів розширює спектр

194

Нотаріат, виконавчий процес та адвокатура

професійних моделей взаємодії суб‘єктів консультування [Гусарєв С. Д. Юридична деонтологія. Основи юридичної діяльності: навч. посібник / С. Д. Гусарєв, О. Д. Тихомиров. – 3-тє вид., переробл. і доп. – К. : Знання. – 2008. – 495 с.].

Поетапна структура технології консультативної діяльності адвоката розглядається у дослідженнях С.Я. Фурси, Л.О. Воскобітової, А.Б. Гутнікова, А.О. Краснейчук, Л.П. Михайлової, Є.С. Шугриної.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі існують різноманітні підходи щодо вирішення питання класифікації етапів консультування, однак серед науковців прийнято виділяти чотири найбільш розповсюджені з них. Так, у відповідності до першого підходу, на думку науковця С.Я. Фурси, консультування громадян складається із

чотирьох окремих стадій,	а саме: 1) підготовка	до	консультування клієнта;
2) інформування клієнта; 3)	вибір клієнтом позиції	у	справі та її обговорення;

4) завершення консультування [Фурса С.Я. Адвокат у цивільному процесі : наук.-практ. посіб. / С.Я. Фурса, Є.І. Фурса ; Центр правових дослід. Фурси. – Київ : Фурса С.Я.; КНТ.

– 2008. – 452 с.].

На наш погляд, згаданий підхід є досить обґрунтованим, оскільки в повній мірі розкриває етапи консультування, в той же час не вдаючись у занадто деталізований перелік етапів, що є надмірним.

Згідно із іншим підходом виділення етапів консультування російської вченої Л.А. Воскобітова ширше визначає етапи консультування та подає їх більш деталізований перелік наступним чином: 1) підготовка до консультування; 2) зустріч з клієнтом і роз‘яснення порядку проведення консультації; 3) роз‘яснення клієнту можливих варіантів вирішення і аналіз можливих наслідків кожного з них; 4) допомога клієнту у виборі оптимального вирішення; 5) визначення стратегії і тактики реалізації прийнятого рішення [Воскобитова Л.А., Гутников А.Б. Профессиональные навыки юриста: опит практического обучения. - М.: Дело. – 2001. – 416 с.].

Дослідник вважає, що дані етапи консультування необхідно виділяти як самостійні та інтерпретувати у більш деталізованому вигляді, оскільки кожен виокремлений етап має свої завдання, цілі та інструменти їх досягнення, що дозволяє адвокату більш організовано і ефективно провести сам процес консультування.

Дещо відмінну інтерпретацію етапів консультативної роботи адвоката надає вчена О.Д. Кім, яка вважає, що консультування складається із двох основних етапів, а саме: 1) інтерв‘ювання клієнта; 2) безпосередньо консультування клієнта. Водночас, інтерв‘ювання, на думку автора, складається з декількох підетапів: 1) підготовка до інтерв‘ювання; 2) зустріч, визначення правил гри; 3) вільне викладення клієнтом суті свого звернення; 4) з‘ясування характеру правової проблеми клієнта, встановлення хронології подій; 5) резюмування; 6) завершення інтерв‘ю. Схожу структуру має етап безпосереднього консультування клієнта: 1) підготовка до консультування; 2) зустріч з клієнтом і роз‘яснення порядку проведення консультування; 3) роз‘яснення клієнту можливих варіантів вирішення проблеми та аналіз наслідків кожного із них; 4) допомога клієнту у виборі оптимального рішення; 5) визначення стратегії та тактики реалізації прийнятого рішення.

Цікавим є підхід до виокремлення етапів консультування дослідника О.Ф.Турченюка, який розглядає процес консультування більш ширше, використовуючи при цьому досвід науки психології та виділяючи наступні етапи консультування:

0 (нульовий етап). Створення сприятливого для консультації клімату відносин (зазначений етап розпочинається ще до приходу клієнта на консультації до адвоката).

195

Нотаріат, виконавчий процес та адвокатура

1.Встановлення контакту з клієнтом на початку консультації (стадія привітання).

2.Спільний аналіз проблеми.

3.Спільний пошук варіантів вирішення правової проблеми.

4.Прийняття рішення.

5.Процес від‘єднання.

Автор вважає, що нульовий етап хоч і не є етапом консультування у повному розумінні, проте є необхідним для створення передумов для подальшої максимально повної та якісної взаємодії з клієнтом, уникаючи при цьому зайвих непорозумінь з адвокатом. Іншими словами, це є підготовчим етапом консультування, що триває до приходу клієнта за наданням юридично обґрунтованої поради спеціаліста. Даний підхід до виокремлення етапів консультування дещо відрізняється від традиційних підходів, проте застосування знань психології зробило і продовжує робити адвокатську діяльність з надання консультативної допомоги громадянам більш зрілою, впевненою та високопрофесійною.

Таким чином, у ході детального опрацювання наукових праць можна зробити висновок, що питання класифікації стадій консультативної роботи адвоката не є суперечливим, оскільки більшість вчених виокремлюють етапи консультування за схожим принципом, однак, при цьому виділяючи різну кількість стадій зазначеного процесу.

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Кучер Т.М.

Марія Бондарєва,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка канд. юрид. наук, доцент кафедри нотаріального

та виконавчого процесу і адвокатури

Визначення нотаріусом часових меж спадщини в процесі видачі свідоцтва про право на спадщину

Нотаріальне провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину має вплив на динаміку спадкових правовідносин, в окремих випадках є елементом такої динаміки і здійснюється у визначених законом межах: часових, суб‘єктних, предметних. При визначенні меж спадщини як єдності цивільних прав та обов‘язків нотаріус виходить з наявності двох комплексів різнопланових обмежувальних параметрів (обмежень, меж): комплексу, що встановлюється з метою попередження порушення прав і інтересів особи, а тому має неіндивідуалізований характер, встановлює загальні параметри змісту права, закріплюється в законодавстві (межі спадщини); і комплексу, що покликаний збалансувати приватні інтереси конкретних носіїв цивільних прав, визначає межі здійснення суб‘єктивного права конкретного суб‘єкта права, закріплення знаходить в нормах закону, договорах, рішеннях суду (межі здійснення спадкових прав).

Що ж стосується встановлення параметрів змісту прав, що входять до складу спадщини, то в науковій літературі [Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав; изд.2-е, стереотип./ В.П.Грибанов.- М.: Статут, 2001.- С.47-49] розглядаються різні критерії визначення меж здійснення цивільних прав, серед яких традиційно називаються суб‘єктні межі (кожне право може бути реалізоване тим суб‘єктом, що наділений відповідними межами цивільної дієздатності); часові межі (законодавством визначається момент виникнення цивільного права, а також

196

Нотаріат, виконавчий процес та адвокатура

встановлюються певні строки існування цивільних прав); межі, що визначаються способом реалізації права (законодавство іноді визначає конкретні способи реалізації цивільного права).

З точки зору дослідження спадщини важливими видаються характеристики її визначеності у часі. Маємо на увазі положення статті 1218 ЦК України щодо формування складу спадщини за рахунок тільки тих прав та обов‘язків, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини. В цьому смислі має значення як сама конструкція «відкриття спадщини», використання в її контексті терміну «момент», а не «час», як в статті 1220 ЦК, так і конструкція «належності» спадщини. Часові межі спадщини визначаються трьома моментами.

-Спадщина (права та обов‘язки) вважається належною спадкоємцеві незалежно від часу прийняття з часу її відкриття (частина 5 статті 1268 ЦК України).

-Належність прав і обов‘язків спадкодавцеві фіксується на момент відкриття за ним спадщини (стаття 1218 ЦК України).

-Зміст та обсяг прав і обов‘язків, що входять до складу спадщини, визначається на момент їх виникнення. Тому, як вказується в абзацах 12-13 підпункту 3.1. Листа ВССУ «Про судову практику розгляду цивільних прав про спадкування» від 16.05.2013 р. № 24- 753/0/4-13 у випадках, коли спадкодавець за життя не набув права власності на нерухоме майно, спадкоємець так само не набуває права власності в порядку спадкування.

-Спадщина як специфічний об‘єкт цивільних прав і об‘єкт цивільного правовідношення існує протягом визначеного періоду часу: з моменту відкриття спадщини і до прийняття її спадкоємцем. Після прийняття спадщина втрачає свою специфічність і зливається з власним майном спадкоємця. В окремих випадках спадщина продовжує існування до реєстрації прав на нерухомість у встановленому порядку.

Обмеженість спадщини часовим аспектом проявляється і при здійсненні вартісної оцінки спадщини, наприклад, при визначенні меж відповідальності спадкоємців за боргами спадкодавця (стаття 1282 ЦК України). Вартісна оцінка спадщини здійснюється, як відомо, на момент відкриття спадщини, в цей же момент відбувається фіксація всіх станів, як елементів юридичного складу, накопичення якого призведе до спадкового наступництва. За період після відкриття спадщини спадкове майно може приносити плоди, продукцію, доходи. Вартісна оцінка спадщини також може зменшуватися за рахунок здійснення видач зі спадкового майна, що здійснюються нотаріусом до виплати боргів кредиторам. Думається, що плоди, продукція і доходи, отримані від спадкового майна після відкриття спадщини не входять до складу спадщини, а тому не можуть бути об‘єктом стягнення за боргами спадкодавця.

Така правова оцінка ситуації зводиться до двох аргументів: склад спадкової маси утворює майно, що належало спадкодавцеві на момент відкриття спадщини; прийнята спадщина вважається належною спадкоємцеві з моменту її відкриття. «Рух будь-якого правовідношення починається його виникненням і закінчується припиненням… За час дії правовідношення може відчувати ті чи інші зміни у змісті або у суб‘єктному складі, зберігаючи інші свої риси, продовжуючи існувати у зміненому вигляді» [Черепахин Б.Б. Правоприемство по советскому гражданскому праву/ Б.Б.Черепахин// Труды по гражданскому праву.- М.: Статут, 2001.- С.310]. В доктрині не заперечується можливість змін об‘єкту правовідношення [Лесин Б.С. Изменение жилищных правоотношений:

автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук. Л., 1967 .- С.4]. Хоча, враховуючи специфіку спадкового правовідношення, слід зауважити, що зміни його в процесі спадкування відбуваються тільки в площині змісту і суб‘єктного складу. В

197

Нотаріат, виконавчий процес та адвокатура

характеристиках об‘єкту спадкового правовідношення – спадщини - змін не відбувається. Йдеться при цьому про юридичну сторону спадщини. «Фактична загибель або поява окремих речей, що входять у склад спадщини, не тягне змін об‘єкту правовідношення, який виступає як єдине ціле, що об‘єднує різнорідні елементи…. Такі фактичні зміни є або її /спадщини/ плодами, продукцією і доходами, або ризиками власника» [Гонгало Ю.Б. Юридические факты в наследственном праве России и Франции: Сравнительно-правовое исследование/ Ю.Б.Гонгало.- М.: Статут, 2010.- С.193194].

Василина-Роксолана Гамуляк

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Актуальні проблеми сучасного розуміння поняття нотаріальної таємниці

Актуальність даного дослідження полягає в тому, що існуюча концепція нотаріальної таємниці потребує оновлення та перегляду, зважаючи на те, що спектр відкритої інформації стає все більшим. Розширення доступу нотаріуса до реєстрів також означає збільшення даних, із якими повинен він працювати, наприклад надання доступу доДержавного реєстру речових прав на нерухоме майно поряд із існуючими, що впливає на кількість відкритої інформації та спонукає до пошуку нових шляхів оптимізації самого поняття нотаріальної таємниці та набуття ним інших ознак. Із огляду на це, окреслена проблематика потребує більш ґрунтовного аналізу та дослідження.

Слід зауважити, що характеристика таємниці «нотаріальна» вказує на професійну приналежність даних, які не мають бути розголошені. Тобто це таємниця, пов`язана зі здійсненням нотаріусом своєї діяльності. Звісно, постає запитання: чи можливо використовувати характеристику професійної таємниці щодо державних нотаріусів. Як стверджує Л. М. Семенченко, при діяльності державних нотаріусів варто вживати термін «службова таємниця», але в аспекті тієї інформації, яку державні органи та органи місцевого самоврядування відносять до такої. Щодо питання інформації, яка стосується приватного життя осіб і конфіденційної інформації юридичних осіб, то науковець вважає, що така таємниця має відноситися до професійної [Семенченко Л. М. Поняття, суть та значення принципу нотаріальної таємниці // Юриспруденція: теорія і практика: науково-практичний журнал / Центр правових досліджень Фурси. – Київ, 2011. – № 5 (79). – С. 37].

Із аналізу визначення випливає, що зміст нотаріальної таємниці становлять різні відомості, які отримані від заінтересованої особи під час вчинення нотаріальних дій або звернення особи до нотаріуса. Проте, як зазначає Я.П.Панталієнко, це не зовсім так, адже предметом нотаріальної таємниці є не тільки інформація, яка стала відомою нотаріусу від заінтересованої особи, а й ті відомості, які нотаріус отримав із інших джерел при виконанні своїх професійних обов'язків, а також процесуальна діяльність самого нотаріуса, що спрямована на досягнення певного правового результату [Панталієнко Я.П. Нотаріальна таємниця - одне із загальних правил вчинення нотаріальних дій // Держава і право: збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки / Інститут держави і права ім.Корецького В.М. НАН України. – Київ, 2009. – Вип. 44. – С. 364].

На думку С.Я. Фурси, нотаріальну таємницю варто розглядати з двох сторін: із одного боку – як таємницю особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, а з

198

Нотаріат, виконавчий процес та адвокатура

другого – як професійну таємницю нотаріуса [Теорія нотаріального процесу:Навчальнопрактичний посібник/ С. Я. Фурса, М. В. Бондарєва та ін. – Київ : Алерта, 2012. – С. 86]. Така позиція є актуальною в сьогоденні, адже наразі багато інформації, яку громадяни вважали таємницею, стала відкритою й більше не може бути предметом професійної таємниці нотаріуса, виходячи з об`єктивних обставин. Наприклад, відомості, які вносяться до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, є публічно доступними та не можуть наразі становити предмет нотаріальної таємниці, хоча суб`єктивно особа може бажати, щоб такі відомості не розголошувалися.

Варто акцентувати увагу на тому, що необхідно здійснити комплексне закріплення поняття нотаріальної таємниці в Законі України «Про нотаріат». Це зумовлено наступними причинами: 1) встановленням кола осіб, які мають доступ до відомостей, що становлять нотаріальну таємницю; 2) закріпленням процедури (порядку) розкриття відомостей, що становлять предмет нотаріальної таємниці; 3) встановленням строку для розкриття відомостей; 4) закріпленням відповідальності за порушення нотаріальної таємниці; 5) іншими заходами. Також потрібно переглянути вже існуючі підходи до поняття нотаріальної таємниці.

Загалом, окрім закріплення поняття нотаріальної таємниці та перегляду концепції закритості відомостей, які становлять її зміст, варто також підкреслити перегляд концепції поняття нотаріальної процедури. На думку Я.П. Панталієнко, введення поняття «нотаріальна процедура» внесе різницю між особами, які звернулися до нотаріуса в рамках нотаріального провадження та тими, хто звернувся за вчиненням конкретних нотаріальних дій. Це надасть змогу в другому випадку наділити заявників спектром специфічних прав, які будуть гарантовані відповідно до законодавства. Учена пропонує під поняттям «процедура» розуміти найбільш широкий зміст, під яким мається на увазі загальний порядок і, одночасно, правила вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що закріплені законодавством України [Панталієнко Я. П. Процедура вчинення нотаріальних проваджень: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Я. П. Панталієнко; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2010. – С. 16].

Висновки. Отже, якщо проаналізувати сучасний стан функціонування поняття нотаріальної таємниці, то можна стверджувати, що багато сучасних змін, які впливають на нього, не враховані Законом України «Про нотаріат». Вважаємо, що для того, щоби повністю змінити концепцію нотаріальної таємниці в нашій державі – необхідно врахувати всі зміни, які є, та потенційні зміни щодо покладення на нотаріусів повноважень реєстраторів. Також потрібно створити список реєстрів, де відомості, які надходять до них – автоматично стають публічною інформацією, а їх розпорядниками вже не можуть бути нотаріуси та їхні клієнти. Виокремлення одного пункту з таким переліком допоможе розділити інформацію, яка є нотаріальною таємницею та ту, яка нею не може бути. Додатково вважаємо за потрібне врегулювати відносини між адвокатами та нотаріусами щодо використання першими нотаріальної таємниці в свої роботі та можливими межами розкриття необхідних відомостей. Також актуальними залишаються питання взаємодії правоохоронних органів і нотаріусів у рамках кримінального провадження та нотаріусів і органів фінансового моніторингу. Із огляду на це, варто внести відповідні зміни до нормативно-правових актів, які регулюють окреслену проблематику.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Мельник І.С.

199