Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальний процес та криміналістика

Олег Баулін

Національна академія прокуратури України, канд. юрид. наук, ст. виклад.

відділу підготовки прокурорів

Осксана Мазур

Національна академія прокуратури України, канд. юрид. наук, викладач відділу підготовки прокурорів

Актуальні питання регулювання затримання у кримінальному провадженні

Відомо, що з приводу застосування правоохоронцями положень § 2 гл. 18 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК України 2012 р.), які регулюють затримання особи за підозрою у вчиненні злочину та забезпечення її прав і законних інтересів, виникає чимало питань. Деякі з них обумовлені тим, що ціла низка правовідносин, які за своєю суттю мають процесуальну природу та обов‘язковість яких закладається дією Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і Конституції України, оскільки стосується процедури обмеження права особи на свободу та недоторканність і реалізації її прав і законних інтересів при затриманні за підозрою у вчиненні злочину, регулюються нормативними актами відомств, в яких є органи досудового розслідування та відповідні ізолятори.

Чисельні скарги громадян свідчать про системні порушення органами досудового розслідування вимог закону при їх затриманні та триманні в ізоляції. Невипадково, Національна стратегія у сфері прав людини, затверджена Указом Президента від 25.08.2015 р. № 501/2015, передбачає приведення у відповідність до міжнародних стандартів процедури затримання і тримання особи під вартою, а також припинення фактів незареєстрованих затримань.

Сучасні проблеми нормативного регулювання затримання особи своїми коріннями йдуть у радянське минуле. Залежність правого становища особи від інтересів правоохоронних органів була невід‘ємною властивістю СРСР. У 1930 50 рр. невеличка група лідерів комуністичної партії заклала традиції без участі парламенту визначати межі фактичної дії особистих прав громадян. У подальшому підзаконний рівень унормування був замаскований дією Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.07.1976 р. Прийняття його викликалося тим, що КПК передбачав лише умови правомірності затримання. В ньому не були визначені умови тримання особи в ізоляції (місце і режим тримання, правове становище затриманих, підстави і порядок їх звільнення тощо). Положення усувало ці нормативні прогалини.

В силу ст. 3 Закону «Про правонаступництво України» і ст.ст. 106, 1061 КПК 1960 р. це Положення регулювало затримання підозрюваного в Україні і після розвалу СРСР. Після прийняття Конституції України 1996 р. та проведення малої судової реформи влітку 2001 р. воно фактично втратило значення джерела права, оскільки майже всі його норми не відповідали законам України, а реалізація прав затриманих осіб визначалася відомчими інструкціями, на які орієнтувалися правоохоронці. Проте, «de jure» воно діяло на території України, бо в ст. 1061 КПК 1960 р. про нього йшлося як про діючий нормативний акт. Лише з набранням чинності КПК 2012 р. Положення цілком втрачає чинність.

110

Кримінальний процес та криміналістика

Здавалося, нарешті зникне й радянська традиція регулювати правовідносини, пов‗язанні з утриманням підозрюваного в умовах ізоляції, лише на відомчому рівні, але цього не сталося. Наслідки такого регулювання можуть негативно позначитися на сучасному правосудді у кримінальних справах.

Слід відзначити, що згідно з ч. 2 ст. 1 КПК 2012 р., на відміну від інших суспільних відносин, кримінальне провадження регулюється лише відповідними положеннями Конституції, КПК та інших законів України, міжнародними договорами, згода на обов‗язковість яких надана Верховною Радою України.

У ст.87 КПК 2012 р. закріплені правила недопустимості доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, ратифікованими Україною. Отримання фактичних даних стороною обвинувачення від підозрюваного, який перебуває в ізоляції, тепер завжди буде оцінюватися судом не лише у спосіб дослідження додержання кримінальнопроцесуальної форми проведення тої чи іншої слідчої або негласної слідчої (розшукової) дії за його участі (допиту, освідування тощо), а й через з‘ясування умов утримання даного суб‘єкта та додержання його прав, свобод і законних інтересів, оскільки погані умови утримання підозрюваного в ізоляції, неправомірне обмеження в реалізації прав, свобод і законних інтересів можуть розглядатися як неправомірний тиск та істотне порушення прав і свобод людини, внаслідок чого отримані докази стануть недопустимими в процесі доказування.

Визначення прав затриманих осіб у відомчих інструкціях, зокрема в Інструкції про роботу ізоляторів тимчасового тримання органів внутрішніх справ України, затвердженої наказом МВС України від 20.01.2005 р. № 60дск; Інструкції про порядок і умови утримання засуджених, узятих під варту та затриманих військовослужбовців, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 26.09.2013 р. № 656; Інструкції про порядок тримання осіб у спеціально відведених місцях для тимчасового тримання (ізоляторах тимчасового тримання) Служби безпеки України, затвердженої наказом СБУ від 26.07.2008 р. № 589, не є нормальним у дійсно демократичному суспільстві та не може являти надійної системи правових гарантій як доказування у кримінальному провадженні, так і конституційних прав, свобод і законних інтересів особи, невід‘ємних від неї, незалежно від її затримання і перебування в спеціально пристосованих для її утримання ізоляційних установах правоохоронних органів. Тому як швидше в Україні потрібно прийняти спеціальний закон, що врегулює різноманітні відносини, які виникають у зв‗язку з утриманням підозрюваного, і порядок реалізації ним прав, свобод і законних інтересів в умовах ізоляції, нормам якого мають відповідати усі інші підзаконні нормативні акти, що стосуються організації роботи ізоляторів тимчасового тримання затриманих осіб.

З цієї позиції ми критично сприймаємо розміщений у лютому цього року на офіційному веб-сайті Національної поліції проект нового Положення про ізолятор тимчасового тримання, яке планується затвердити наказом МВС і яке враховує лише відомчі інтереси МВС, МОЗ, Державної судової адміністрації і Державної пенітенціарної служби, не згадуючи про існування слідчих і прокурорів – процесуальних керівників досудового розслідування, а для затриманих тільки декларує можливість реалізації їхніх прав, без дійсно необхідних процедурних норм, здатних врегулювати правовідносини з їх участю в умовах ізоляції.

111

Кримінальний процес та криміналістика

Євген Безкровний

Національна академія прокуратури України канд. юрид. наук, виклад. відділу підготовки прокурорів з організації роботи в органах прокуратури

Проблеми розмежування заяв (повідомлень) про кримінальні правопорушення та звернень громадян

Відповідно до статті 214 Кримінального процесуального кодексу України, невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, слідчий або прокурор зобов‘язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. На практиці існує тенденція ідентифікації правоохоронними органами повідомлення про злочин як звернення громадян, і тому воно розглядається відповідно до Закону України «Про звернення громадян».

У зв‘язку з цим надзвичайної актуальності набуває визначення відмінності між зверненням та заявою або повідомленням про кримінальне правопорушення, яку, відповідно до статті 60 Кримінального процесуального кодексу України, може подавати заявник.

Так, частиною 3 пункту 5 Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах поліції заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події закріплено, що про заяви і повідомлення, які надійшли до чергової частини органу поліції і в яких відсутні відомості, що вказують на вчинення кримінального правопорушення, після їх реєстрації в журналі ЄО доповідається уповноваженим працівником чергової частини начальникові органу поліції або особі, яка виконує його обов‘язки, для розгляду та прийняття рішення згідно із Законом України «Про звернення громадян».

Аналізуючи практику судів, можна зазначити, що існують рішення слідчих суддів, які не заперечують можливість проведення перевірки заяви про кримінальне правопорушення на підставі Закону України «Про звернення громадян». Так, слідчим суддею Алчевського міського суду Луганської області 25 березня 2014 року розглянуто скаргу особи на бездіяльність прокурора щодо невнесення її заяви про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Прокурор вважав доводи скаржника безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають, оскільки проведеною перевіркою в порядку Закону України «Про звернення громадян» ознак складу злочину в будь-чиїх діях не вбачається. Суд дійшов висновку, що правоохоронними органами було прийнято законне й обґрунтоване рішення

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/

38451494].

Водночас існує і протилежна судова практика. Так, слідчий суддя задовольнив скаргу особи на бездіяльність правоохоронних органів, що проявилася у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38725606]

Слід погодитися з позицією Г.П. Середи, що порядок розгляду заяв і повідомлень про злочини, на відміну від інших заяв, листів і скарг громадян, регламентується нормами кримінального процесуального законодавства, а отже, перевірка та розгляд заяв і повідомлень про злочини – це кримінально-процесуальна діяльність, початкова стадія кримінального процесу [3, Середа Г. П. Організаційно-правові аспекти прокурорського нагляду за додержанням законів при прийманні, реєстрації, перевірці та вирішенні заяв і повідомлень про злочини: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук :

112

Кримінальний процес та криміналістика

спец. 12.00.10 «Судоустрій; прокуратура та адвокатура» / Г. П. Середа. – Х., 2000. – 19 с.].

Як зазначає М. Пап, при визначенні порядку розгляду зазначених звернень та повідомлень вирішальним має бути з‘ясування питання про те, чи містить звернення громадянина дані про вчинення кримінального правопорушення. За відсутності таких даних звернення повинні розглядатися у порядку та межах, передбачених Законом України «Про звернення громадян». [Пап М. Не кожне звернення може бути визнано заявою про злочин / М. Пап // Вісник прокуратури. – 2012. – № 7. – С. 47–52].

Як висновок, необхідно зазначити, що існування наведеної проблеми викликано відсутністю правового механізму оцінки та перевірки інформації про факти вчинення кримінального правопорушення до внесення її до Єдиного реєстру досудових розслідувань та початку розслідування.

У зв‘язку з цим варто внести відповідне доповнення до статті 214 Кримінального процесуального кодексу України.

Романа Вовчак

Львівський національний університет імені Івана Франка, юридичний факультет студентка 4 курсу

Можливість проведення правових експертиз у кримінальному провадженні

Актуальним питанням при застосуванні правових норм до конкретних правовідносин, зокрема, при проведенні досудового розслідування та судового розгляду кримінальних порушень, є можливість призначення правової експертизи. Одні науковці вказують на те, що призначення експертизи, яка стосується правових питань є неприпустимим, оскільки в ст. 242 КПК України зазначено, що «не допускається проведення експертизи для з‘ясування питань права». Це видається логічним, оскільки особи, які проводять досудове розслідування та судовий розгляд є фахівцями з правових питань, мають відповідну юридичну освіту і тому не доцільно надавати експертний висновок з питань права. Проте, з іншого боку, суспільні відносини стрімко розвиваються і, відповідно, збільшується кількість нормативно-правових актів у тій чи іншій галузі права, а тому одна людина об‘єктивно не може оволодіти всією інформацією, що необхідна при застосуванні правових норм. Ось тут і бачимо необхідність у допомозі від інших фахівців у галузі права, які ґрунтовніше можуть вказати на особливості застосування правових норм з певної галузі права, та допомогти у вирішенні неоднозначних підходів у правозастосовній практиці щодо певних правових питань.

Як відомо, експертиза проводиться у тих випадках, коли для з‘ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання. Спеціальними знаннями, на думку Когутича І. І. є така сукупність професійних знань, навичок та вмінь, яка отримана в результаті спеціальної освіти та/або досвіду роботи, відповідає сучасному розвитку певної галузі правозастосування, науки, техніки, мистецтва або ремесла, є достатньою для проведення відповідними суб‘єктами компетентного (кваліфікованого) вирішення питань, які цікавлять слідство чи суд в конкретному провадженні (справі) [Когутич І. І. Окремі питання сутності та форм використання спеціальних знань у кримінальному провадженні / І. І. Когутич // Вісник

113

Кримінальний процес та криміналістика

академії адвокатури України. – 2015. – Т. 12, № 2. – С. 114]. Як бачимо, автор включив в це визначення і знання з певної галузі правозастосування, що дає можливість говорити і про такі знання як про спеціальні.

Передумови для проведення правової експертизи закріплені у законі України «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10.02.1995, де закріплено, що наукові та науково-технічні експертизи – це діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка науково-технічного рівня об'єктів експертизи і підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо таких об'єктів. Така експертиза полягає в об‘єктивному та комплексному дослідженні об‘єктів експертизи, перевірці їхньої відповідності вимогам і нормам чинного законодавства, підготовці науковообґрунтованих експертних висновків та ін. Враховуючи той факт, що вичерпного переліку видів такої експертизи немає, а юриспруденція є галуззю науки, то можна підсумувати, що законодавче підґрунтя для проведення правової експертизи є.

Експертами можуть бути фізичні особи, які мають високу кваліфікацію, спеціальні знання і безпосередньо здійснюють наукову експертизу та несуть персональну відповідальність за достовірність і повноту аналізу, обґрунтованість рекомендацій відповідно до вимог завдання на проведення експертизи (ст. 4 ЗУ «Про наукову і науково-технічну діяльність»). Такими особами для проведення правової експертизи можуть бути науковці з певних галузей права, що мають вчене звання чи науковий ступінь, науково-дослідні інститути та ін. У мережі Інтернет є багато пропозицій щодо проведення правової експертизи як окремими юридичними фірмами, так і науководослідними інститутами в галузі права.

До основних завдань науково-правової експертизи Омельченко А. В. пропонує віднести наступні: установлення предмета правового регулювання та відповідних норм права, за допомогою яких врегульовуються суспільні відносини; тлумачення норм права з метою належного застосування до відповідних суспільних відносин (юридичних фактів); розробку організаційно-правових механізмів вирішення спірних ситуацій, що виникають у сферах діяльності суспільства та держави [Омельченко А. В. Судові та науково-правові експертизи як засіб встановлення доказів згідно з процесуальним законодавством України / А. В. Омельченко // Адвокат. – 2013. – № 5. – С. 43].

Однак, висновок експертизи, яка проводиться відповідно до КПК України та ЗУ «Про судову експертизу», є джерелом доказів, а висновок наукової експертизи матиме рекомендаційний характер, і джерелом доказів у кримінальному провадженні визнаватися не буде. У кримінальному провадженні, як зазначає П. П. Андрушко, науковий висновок повинен містити рекомендації для слідчого прокурора чи судді щодо кримінально-правової кваліфікації дій особи, яким дається оцінка (чи є склад злочину, або ж обставини, що виключають злочинність діяння, чи правильно визначено правовінаслідки діяння, чи відповідають рішення прийняті органом досудового розслідування практиці Європейського суду з прав людини та низка інших питань, висновок з яких необхідний для законного, справедливого та об‘єктивного розгляду провадження), особливостей і правил призначення покарання, звільнення від відбування покарання, звільнення від кримінальної відповідальності тощо [Андрушко П. П. Науковий висновок фахівця у кримінальному провадженні: юридична природа і правове значення / П. П. Андрушко // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2014. – № 5. – С. 133].

Висновок правової експертизи хоча і не має обов‘язкового значення, просто проігнорувати його ніхто не вправі. Чи то приймаючи до уваги висловлені у ньому положення, чи то не погоджуючись з ними, органи досудового розслідування,

114

Кримінальний процес та криміналістика

прокуратури, суду повинні оцінити висловлені у ньому міркування, вказати своє ставлення до конкретних міркувань, викладених у висновку [Навроцький В. О. Правова експертиза у кримінальних справах [Електронний ресурс] / В. О. Навроцький. – Режим доступу: http://uba.ua/documents/doc/v_navrockiy_speech.pdf].

Враховуючи вищенаведене, можна сказати, що є законодавчі підстави для проведення правових експертиз і такі експертизи проводити варто, особливо у тих випадках, коли правовідносини носять вузький, специфічний характер або є можливість неоднозначного вирішення питань. Проте варто пам‘ятати, що висновок правової експертизи носить лише рекомендаційний характер, джерелом доказів він визнаватися не може. Проведення таких експертиз сприятиме прийняттю законних та обґрунтованих рішень у кримінальних провадженнях.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Фігурський В. М.

Анастасія Галич

Інститут кримінально-виконавчої служби, юридичний факультет курсантка 1-го курсу

Особливості тактики допиту обвинуваченого

Розвиток історії допиту пов'язаний з стародавніми країнами світу. Періодизація розвитку починається з правління царя Хаммурапі ((1792 - 1750 рр. до н. е.). У його законах, що дійшли до нашого часу згадується про відповідальність свідка, який дає неправдиві свідчення: «Якщо людина виступить у судовій справі як свідок про злочин і не доведе своїх слів, то, якщо ця судова справа про життя, цю людину повинні вбити» [Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / [под ред. З.М. Черниловского]. – М. : Юрид. л-ра, 1984. – С. 12].

В історії вітчизняної юриспруденції відбувалося формування тактики допиту, тобто значна увага до показання обвинуваченого. Дістала значний вплив психологія І.П. Павлова, В.М. Бехтєрева, І.М. Сєчєнова, О.Р. Лурія, О.О. Ухтомського. Також у вітчизняний період було видано багато наукових праць, пов‘язаних з теорією допиту.

Останнім часом більш широкого використання набуває судово-психологічна експертиза, що встановлює можливість особи сприймати, зберігати в пам‘яті і відтворювати відомості про факти, які підлягають доказуванню, тобто встановлює можливість надавати правдиві свідчення допитуваними особами, а отже, є експертизою «правдивих свідчень» [Переверза О. Подолання завідомо неправдивих показань допитуваного за допомогою експертиз в ході досудового слідства / О. Переверза // Право України. – 2003. – № 12. – С. 44].

На даному етапі розвитку тактики допиту існують різні способи отримання вербальної інформації, а саме для цього потрібно акцентувати увагу на встановленні психологічного контакту з обвинуваченим, тобто налагодити найбільш сприятливу психологічну атмосферу допиту, яка допомагає взаємодіяти її учасниками, це певний «настрій» на спілкування. Другим аспектом повинна бути дія психологічного впливу на особу, тобто застосування у міжособистісній взаємодії винятково психологічних засобів з метою впливу на стан, думки, почуття, дії, іншої людини. А також використовують традиційні та нетрадиційні методи отримання вербальної інформації. Традиційність це метод одержання доказової інформації, що можна назвати методом з'ясовування. Основним в методі з‘ясування є пошук характеру поінформованості допитуваного й

115

Кримінальний процес та криміналістика

одержання інформації шляхом розпиту. При отриманні хибної інформації використовують метод переконання і метод викриття.

При нетрадиційному допиті використовуються електронно технічні засоби, такі як поліграф, звукота відеозапис, криміналістичну гіпнологію, біоритмологію і допит обвинуваченого (підозрюваного), використання музичного та запахового фону, допит із застосуванням наркотичних засобів. При використанні поліграфу дасть змогу отримати значну інформацію щодо розслідування кримінальної справи. Допит поліграфом проводиться лише за згодою обвинуваченого (потерпілого), а данні отриманні після закріплюються у сукупності з іншими слідчими діями [Назаров В.В., Омельяненко Г.М. Кримінальний процес України: Підручник. – К. : Юридична думка, 2009. – С. 312; 423].

Матеріали відео-, звукозапису повинні відповідати певним умовам. Такими умовами є складність та велика затрата часу на роботу з відеота звукозаписами. Звукозапис служить засобом прискорення і полегшення роботи слідчого. Ускладнення використання таких засобів допиту викликає на практиці зростання типових помилок процесуального характеру, які допускаються слідчими. Звукозапис та відеозапис згідно з п. 1 ч. 2 ст. 99 КПК належать до документів та можуть визнаватися речовими доказами за умови, що вони містять зафіксовані за допомогою звуку, зображення відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. Застосування криміналістичної гіпнології відбувається у випадках, якщо особа за якихось обставин не може відтворити інформацію про злочин. Сучасний рівень психолого-психотерапевтичних знань робить можливим оживлення пам‘яті, вилучення із неї слабо вираженої інформації шляхом розмови з її носієм приведеним до стану гіпнотичного сну. Універсальність застосування біоритмології та допиту обвинуваченого виявляється у тому, що ні професія, ні освіта, ні злочинний досвід не стає на заваді проведення біоритмологічного допиту, це свідчить про достатню та професійну підготовку працівника. Біоритмологічний вплив виявляється у тому, що у людини зазвичай більше ста біологічних ритмів.

Перевірка свідчень відбувається за допомогою електронно технічних засобів та слідчих дій. Поліграф (детектор брехні) являє собою електронно технічний засіб для перевірки свідчень. Як було проінформовано вище поліграф використовують при згоді обвинуваченого, записи реакцій (поліграми), отримані під час перевірки на поліграфі, аналізуються фахівцем детектора брехні (поліграфологом) та закріплюються у кримінальній справі. Слідчі дії – це частина процесуальних дій, яка спрямована на отримання, збирання або перевірку вже отриманих доказів. Підготовка до проведення слідчих дій включає в себе оцінку ситуації, що склалась, вибір тактичних прийомів та технічних засобів, створення умов для успішного проведення слідчої дії. У проведенні застосовуються тактичні прийоми й технічні засоби з метою виявлення, фіксації та дослідження джерел доказової інформації. Фіксація ходу, місце, час проведення, прийоми та засоби, а також поведінка учасників та одержані результати відображуються у кримінальній справі. Одержані результати оцінюють з позиції вірогідності отриманої інформації визначають їх місце і значення в системі доказів.

Підводячи підсумки можна сказати, що формування тактики допиту обвинуваченого бере свій початок з давніх давен та продовжується і нині. Тактика прийому допиту може бути визначений як адекватний спосіб мовного або немовного впливу на обвинуваченого, що ефективно сприяє для збирання та використання інформації. Тактичні прийоми допиту дуже різні, так як в їх якості виступають найрізноманітніші види і форми прояву активності слідчого. Існує ряд критеріїв допустимості тактичного

116

Кримінальний процес та криміналістика

прийому допиту, оскільки далеко не будь-який спосіб вирішення завдань допиту може розглядатися як правомірне і допустимий у кримінальному процесі. Тактичні методи допиту повинні відповідати закону, етнічним нормам та правилам поведінки. Важливою ознакою є наукова обґрунтованість і спроможність, апробованість і ефективність допиту. На сучасному етапі розвитку допиту основними та найефективніших засобами отримання інформації є електронно технічні засоби, такі як звукота відеозапис та поліграф, які дають можливість отримання більш точної та якісної інформації, відбувається запис емоційного стану особи (потерпілого, обвинуваченого), на відеозаписі чітко можна побачити невербальні засоби вираження своїх емоцій ( жести, міміка). Зручність електронно технічних засобів полягає у тому, що вони діють можливість закріплювати у кримінальній справі точну та повну інформацію, що має необмежений термін зберігання.

Науковий керівник: к.ю.н. Пазиніч В.І.

Олександр Герасименюк

Університет Державної фіскальної служби України, студент 1 курсу ОР «Магістр»

Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини як основоположний принцип доказової діяльності захисника в кримінальному провадженні

У праві існують принципи (засади), значимість яких важко переоцінити для пересічної особи. Однією з таких фундаментальних основ є презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини.

Зокрема, в ч. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена Резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) зазначено, що кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винуватість не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. Аналогічні положення містяться і в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (ч. 2 ст. 6).

Відповідно до положень ст. 62 Основного Закону України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов‘язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Звідси стає очевидним, що для дотримання презумції невинуватості та забезпечення доведення вини є неприпустимими будь-які розумні сумніви від сторони обвинувачення. Для доведення вини підозрюваного чи обвинуваченого, чи будь-якого іншого учасника кримінального провадження, докази вини, що представляються, повинні виключати будь-яке розуміне їх пояснення. А адвокатський аналіз доказів, які надаються стороною обвинувачення, повинен виявити (за наявності) сумніви, що сприятимуть захисту інтересів клієнта.

Реалізація адвокатом своїх повноважень у сприянні забезпеченню презумпції невинуватості повинна супроводжуватися не лише застосуванням усіх законних компетенцій щодо захисту інтересів свого клієнта, а й непорушенням прав інших

117

Кримінальний процес та криміналістика

підозрюваних та обвинувачених. Дії адвоката повинні бути спрямовані на спонукання суворого дотримання слідчим, прокурором, суддею, презумпції невинуватості у повному обсязі. У цьому сенсі навіть якщо у слідчого, прокурора не буде внутрішнього переконання у невинуватості особи, вони змушені дотримуватися вимог законодавства щодо презумпції невинуватості [Гаряева А. М. Принцип презумпции невиновности в украинском законодательстве / А. М. Гаряева, Е. Л. Муренко // Вісник НТУ «ХПІ». Серія : Актуальні проблеми розвитку українського суспільства. – Х. : НТУ «ХПІ», 2013. – № 69 (1042). – С. 31–36]. І, як зазначає академік В.Т. Нор, для її спростування необхідне зовнішнє переконання у наявності вини обвинуваченої особи, переконання всіх, яке настане лише після встановлення вини особи судом в результаті розгляду та вирішення кримінальної справи і ухвалення ним обвинувального вироку [Нор В. Т. Презумпція невинуватості як конституційна засада кримінального судочинства та її застосування в практиці Європейського суду з прав людини / В. Т. Нор // Часопис Національного університету «Острозька академія». – 2011. – № 1(3) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lj.oa.edu.ua/artides/20n/n1/nnvtzpl.pdf].

Професійно-якісна активність адвоката забезпечує неприйняття доказів, отриманих незаконним шляхом при обґрунтуванні підозри чи обвинувачення, що забороняє КПК України (ч. 3 ст. 17). Для притягнення особи до відповідальності в кримінальному провадженні, строна обвинувачення зобов‘язана спростувати (з відповідними аргументами) доводи захисника. І саме на зазначеному етапі доказування, професійна майстерність захисника, напряму переплітається з можливістю дотримання презумпції невинуватості. Для професійної діяльності адвоката-захисника в кримінальному провадженні, дія презумпції невинуватості та забезпечення доведення вини є однією з необхідних гарантій забезпечення реалізації профільного принципу верховенства права.

Сучасний трансформаційний період суспільного розвитку супроводжується активною участю засобів масової інформації в розслідуванні резонансних злочинів. Разом із тим, адвокатська діяльність повинна бути спрямована на реалізацію і в цій площині принципу верховенства права через принцип презумпції невинуватості. На думку М.В. Лотоцького, принцип презумпції невинуватості є основним для адвоката [Лотоцький М. В. Адвокатура як суб‘єкт загальносоціального запобігання злочинам / М. В. Лотоцький. // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. –

2010. – № 24. – С. 171-178].

У цьому контексті доцільно навести позицію ЄСПЛ щодо необхідності проведення чіткого розмежування між заявою про те, що певна особа підозрюється у вчиненні злочину, і про вчинення нею злочину, що за відсутності остаточного вироку суперечить принципу презумпції невинуватості [European court of human rights. Case of Fatullayev v. Azerbaijan. (Application no. 40984/07). – 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=00198401#{"ite id":["001-98401"]}].

Отже, міжгалузевий та загально визначений у міжнародному праві принцип презумпції невинуватості особи та забезпечення доведеності її вини є пріоритетним принципом доказової діяльності захисника в кримінальному провадженні та однією з необхідних гарантій забезпечення профільного (конституційного) принципу верховенства права.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Калганова О. А.

118

Кримінальний процес та криміналістика

Ірина Гловюк

Національний університет «Одеська юридична академія», канд.юрид.наук, доцент кафедри кримінального процесу

Деякі питання доказування при розгляді слідчим суддею клопотання про залучення експерта

Розгляд слідчим суддею клопотань сторони захисту про залучення експерта (ст. 244 КПК) є процедурою, спрямованою на забезпечення дії змагальності у контексті реального доступу сторони захисту до експертних досліджень. Проте, деякі питання нормативної регламентації доказуванні при розгляді такого клопотання є дискусійними, що викликає проблеми у практичній діяльності та призводить до обмежень можливостей сторони захисту у збиранні доказів для відстоювання її правової позиції.

До локального предмету доказування при розгляді слідчим суддею клопотання сторони захисту про залучення експерта входять, враховуючи положення ч. 6 ст. 244 КПК, входять такі обставини: 1) необхідність залучення експерта для вирішення питань, що мають істотне значення для кримінального провадження; 2) відмова сторони обвинувачення у клопотання стороні захисту про залучення експерта / на вирішення залученого стороною обвинувачення експерта були поставлені запитання, що не дозволяють дати повний та належний висновок з питань, для з‘ясування яких необхідне проведення експертизи, або існують достатні підстави вважати, що залучений стороною обвинувачення експерт внаслідок відсутності у нього необхідних знань, упередженості чи з інших причин надасть або надав неповний чи неправильний висновок; 3) неможливість для сторони захисту залучити експерта самостійно через відсутність коштів чи з інших об‘єктивних причин.

Для забезпечення встановлення цих обставин КПК зобов'язує сторону захисту додавати до клопотання копії матеріалів, якими обґрунтовуються доводи клопотання та копії документів, які підтверджують неможливість самостійного залучення експерта стороною захисту; недотримання вимог ч. 2 ст. 244 щодо форми, змісту та додатків до клопотання є підставою для повернення слідчим суддею клопотання. Відмітимо, що у судовій практиці приймаються ухвали про повернення клопотань, оскільки захисниками до клопотань не було долучаються необхідні документи, які підтверджують неможливість самостійного залучення експерта стороною захисту [Узагальнення судової практики на тему: «Практика судів першої та апеляційної інстанцій щодо розгляду слідчими суддями клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування», Апеляційний суд м. Києва, 2014 р.]. У зв'язку з цим справедливо у судовій практиці звертається увага на ще одну проблему, що діючий КПК України не врегулював, які саме документи сторона захисту, яка звернулася із клопотанням про залучення експерта, після відмови слідчого, має додати до клопотання на підтвердження неможливості самостійного залучення експерта (на практиці захисники обмежуються виключно зазначенням цієї інформації без надання будь-яких доказів) [там само]. Питання виникають у контексті неможливості залучити експерта самостійно з інших об‘єктивних причин. КПК не конкретизує, які це можуть бути причини. У судовій практиці таким випадком було визнано відсутність доступу до медичної документації померлого для проведення посмертної судово-психіатричної експертизи [там само]. Вбачається, що такими випадками можуть бути, наприклад,

119