Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальне право та кримінологія

концепцію соціального натуралізму. Відповідно до неї, причиною вчинення конкретного злочину, тобто в даному випадку торгівлі людьми, є, по-перше, загальний комплекс сваволі та ілюзій на вчинення будь-якого злочину взагалі, а по-друге, комплекс сваволі та ілюзій на вчинення торгівлі іншою особою. Тому слід шукати, по перше, так звані загальні та спеціальні (особливі) причини вчинення даного посягання, що посягає на встановлений порядок відносин у сфері забезпечення свободи людини [Костенко О. М. Культура і закон у протидії злу: Монографія. – К. : Атіка, 2008.– С. 170].

Власне, якщо говорити про факт поширення соціально-правового явища – трафікінгу та про заходи боротьби з цим явищем в ХХІ столітті, то сьогодні уряди багатьох країн та міжнародне співтовариство загалом зацікавлені у вирішенні та подоланні цієї проблеми шляхом консолідації зусиль. Існує велика кількість міжнародних організацій, які протидіють поширенню цього явища, зокрема це ООН, МОП, Міжнародний кримінальний суд, Рада Європи, ОБСЄ, ЄС. До боротьби задіяні також відповідні міністерства держав, правоохоронні органи, такі структури, як Інтерпол, Європол, Регіональний центр Південно-Східної Європейської ініціативи співробітництва у боротьбі з транснаціональною злочинністю (SEC) та ін.

Вважаємо, що основними заходами боротьби з цим явищем є посилення державного контролю за діяльністю організацій, що надають шлюбні, трудові та туристичні послуги за кордоном; впровадити в практику діяльності правоохоронних органів новітні методи ведення оперативно-розшукової роботи у сфері протидії торгівлі людьми та пов'язаних з нею злочинів; виносити, включати питання щодо запобігання торгівлі людьми до освітніх програм для дітей та молоді; проводити у засобах масової інформації роз'яснювальну роботу з питань протидії торгівлі; забезпечити діяльність центрів реабілітації для осіб, що постраждали від торгівлі людьми; підвищити якість надання соціальних послуг потерпілим від торгівлі людьми.

Науковий керівник - к.ю.н., Залялова І.М.

Вадим Тітічко

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Інститут прокуратури та кримінальної юстиції студент 2 курсу

Щодо перспектив зміни класифікації злочинів в Україні

На сучасному етапі реформування системи кримінальної юстиції України серед деяких науковців та законодавців виникло питання щодо зміни існуючою класифікації злочинів.

Нині діючим Кримінальним Кодексом України (далі - ККУ) передбачено чотирьохчленну класифікацію злочинів. Відповідно до статті 12 цього Кодексу, залежно від ступеня тяжкості, злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

До противників цієї класифікації належить, зокрема В.С. Буняк. На його думку в Україні доцільно запровадити тричленну класифікацію злочинних діянь, яка передбачає такі назви діянь: проступки, злочини та тяжкі злочини. Наприклад, до проступків науковець відносить, адміністративні правопорушення та багато злочинів невеликої тяжкості. Також він зазначає, що поділ злочинів за їх караністю здійснюється на основі максимального розміру передбаченого санкцією відповідної статті такого виду

60

Кримінальне право та кримінологія

покарання як позбавлення волі, що не відповідає принципу взаємозв‘язку визначених законодавцем категорій злочинів з усіма видами покарань у їх системі, а не лише таким видом покарання, як позбавлення волі [Буняк В.С. Кримінальне право. Загальна частина. Історико-правове дослідження: монографія / В. С. Буняк. - Київ: Юрінком Інтер, 2015. - 224 с. – С. 20-25]. В той же час з цим можна не погодитись. По-перше, поділ діянь на злочини та тяжкі злочини є нелогічним тому, що поняття «злочин» є загальним до поняття «тяжкий злочин», а по-друге, за злочин невеликої тяжкості частиною 2 статті 12 ККУ передбачено не тільки покарання у вигляді позбавлення волі, як зазначає В.С. Буняк, а й інші 10 більш м‘які покарання, які передбачені пунктами 1-10 статті 51 ККУ.

Також прибічниками запровадження в Україні інституту кримінальних проступків є деякі законодавці. Вони вважають за необхідне запровадити в Україні інститут кримінальних проступків. На їх думку ці зміни необхідні для: продовження гуманізації кримінального права шляхом перетворення окремих нетяжких злочинів на кримінальні проступки; отримання обвинуваченими у вчиненні кримінальних проступків усіх процедурних прав і гарантій кримінального процесу, яких особи позбавлені в процедурі щодо адміністративних правопорушень; зменшення випадків неправомірного використання результатів адміністративного провадження при розслідування кримінальних справ. На їх думку запровадження кримінальних проступків скоротить об‘єм втручальних заходів у адміністративному провадженні.

В той же час до противників таких змін належать, зокрема В.Я. Тацій, В.І. Тютюгін та Ю.А. Пономаренко. Вони вважають, що запровадження інституту кримінального проступку призведе до фактично повної руйнації кримінального законодавства як системного утворення. По-перше, спостерігається значне розширення меж криміналізації діянь із визнанням кримінальними правопорушеннями майже 100 діянь, які на сьогодні є адміністративними проступками, але за своїм характером не є правопорушеннями проти порядку управління. За вчинення таких, незлочинних на сьогодні діянь, за пропозицією авторів проекту винного буде притягнено саме до кримінальної відповідальності і стосовно нього буде постановлятися обвинувальний вирок суду. По суті це означає не що інше, як виділення в межах КК ще однієї категорії злочинних діянь і надання статусу злочину, але лише під новою назвою — «кримінальний проступок» — тим вчинкам особи, які на сьогодні визнаються лише адміністративними правопорушеннями [В. Тацій, В. Тютюгін, Ю. Пономаренко. Виклики сучасності і кримінальне право // «Голос України» від 29.01.2016 р., – С. 6-7]. На їх думку це не тільки не сприяє гуманізації кримінальної відповідальності, а, навпаки, порушує цей основний принцип реформування кримінального законодавства, розширює репресію в державі, а тому негативно вплине на конституційні права людини й громадянина в нашій країні. Подруге, вони також зазначають, що запровадження даного інституту в українське законодавство з позиції гуманізації кримінальної відповідальності, економії репресивних заходів, спрощення процедури розгляду відповідних матеріалів, тобто зумовлює визнання проступком самостійного виду правопорушення, а не до механічного віднесення цілої низки адміністративних проступків до такого різновиду правопорушень, як кримінальний проступок.

Дослідження, проведене Л.М. Кривоченко, дало можливість стверджувати, що виокремлення у національному законодавстві такої категорії, як кримінальний проступок, суперечить юридичній природі злочину, а регулювання даних відносин, на думку автора, повністю підпадає під адміністративне, дисциплінарне, трудове

61

Кримінальне право та кримінологія

законодавство [Кривоченко Л.М. Класифікація злочинів за ступенем тяжкості у Кримінальному кодексі України: Монографія. – К., 2010. – С. 74].

Такої ж позиції дотримується Г.С. Крайник. Тому, що по-перше, на даний час зайвою є додаткова криміналізація адміністративних правопорушень; по-друге негуманним є засудження громадян за діяння, які по суті повинні залишатися адміністративними проступками; по-третє, це негативно вплине на стан корупції в Україні, оскільки багато наших співгромадян прагнутимуть уникнути вироку за кримінальний проступок шляхом надання неправомірної вигоди; по-четверте, кримінальні проступки є у кримінальному законодавстві лише в тих державах Європи (Австрія, Естонія, Іспанія, Швейцарія та ін.), в яких відсутні Кодекси про адміністративні правопорушення [Крайник Г. С., «Щодо недоцільності введення інституту кримінальних проступків до Кримінального Кодексу України» // – С. 736]. Також слід зазначити, що поняття «кримінальний проступок» взагалі не передбачене у Конституції України, натомість поняття «злочин» вживається досить часто.

Тому можна підсумувати, що великої потреби на думку правознавців в зміні класифікації злочинів, передбаченої статтею 12 ККУ немає. Разом з тим дану класифікацію можна удосконалити. Тобто, тлумачення статті 12 ККУ дозволяє нам виокремити ще один критерій класифікації злочинів, крім існуючого (за ступенем тяжкості), а саме за видом та розміром покарання.

Науковий керівник - к.ю.н., Крайник Г.С

Юлія Турлова

Національна академія прокуратури України канд. юрид. наук,нач. відділу науково-методичного забезпечення прокурорської діяльності поза сферою кримінальної юстиції управління науково-методичного забезпечення прокурорської діяльності

Щодо визначення рівня латентності екологічної злочинності

Основним джерелом кримінологічної інформації, що використовується при аналізі злочинності, у тому числі й екологічної, є відповідні статистичні відомості. Водночас, при дослідженні сучасного стану екологічної злочинності, а також її прогнозуванні виникає питання: наскільки об‘єктивно відображають статистичні відомості, що формуються самими правоохоронними органами, реальну ситуацію щодо поширеності екологічних злочинів.

Аналіз наукових публікацій присвячених цій проблемі, а також власні емпіричні дослідження дають авторці підстави для негативної відповіді на це питання. Причиною цього є існування значної кількості екологічних злочинів, що залишились латентними. Латентна (прихована) екологічна злочинність, що складає разом із зареєстрованою фактичну злочинність, з цілого ряду причин створює перепони для адекватної боротьби зі злочинними посяганнями на довкілля. Не маючи відомості про фактичні розміри екологічної злочинності, її рівень, структуру, динаміку, неможливо визначити потрібні для боротьби з нею кількість сил і коштів правоохоронних та інших органів, їх концентрацію на окремих напрямках цієї діяльності. Не будучи досить проінформованим про стан екологічної злочинності і не маючи достовірного кримінологічного прогнозу на майбутнє, суспільство і керівники країни не можуть уявити всієї гостроти проблеми.

62

Кримінальне право та кримінологія

Саме тому не залучаються повною мірою соціальні і державні інститути на боротьбу з цим явищем. Немає також можливості для розробки вірної тактики і стратегії протидії екологічним злочинам, у тому числі правозастосовчої і законодавчої діяльності. Неможливо реально оцінити ефективність екологічної профілактики і дієвість екологічного законодавства [Поліщук Г. С. Чинники, що зумовлюють латентність злочинів проти довкілля / Г. С. Поліщук // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2004. – № 5. – С. 86].

Вивчення латентної злочинності є головним чинником повноти знань щодо кримінального феномену, а, відтак, важливою умовою ефективності заходів боротьби з ним. Тому таким важливим є пошук оптимального дослідницького інструментарію для вимірювання реального стану злочинності. Це є, на думку С.М. Храмова, одним із перспективних напрямків сучасних кримінологічних досліджень [Храмов С.М. Латентная преступность: методология познания и основные направления противодействия : монография / С.М. Храмов; Брест. гос. ун-т имени А.С. Пушкина. – Брест : БрГУ, 2010. – С.55].

Однією з найсуттєвіших проблем при цьому є необхідність пошуку відповідних методик, які б з максимальною точністю дозволили б виявляти сутнісні характеристики латентної злочинності і, перш за все, її масштаби.

Одним із соціологічних методів вимірювання латентної злочинності є метод експертних оцінок, що полягає в узагальненні думок наукових і практичних працівників, спеціально відібраних за ознаками стажу, кваліфікації, кола інтересів і знань, щодо істинних параметрів злочинності або окремих її видів, а також щодо процесів та явищ, що зумовлюють її латентність.

Цінність цього методу полягає, перш за все, в тому, що висококваліфікований фахівець, висловлюючи свою думку про досліджуване явище чи подію, використовує не тільки офіційні дані, але і свої знання, досвід, інтуїцію. Проблемою ж застосування даного методу є складнощі, пов‘язані з пошуком значної кількості достатньо кваліфікованих експертів, які були б здатні до об‘єктивної оцінки правозастосовної діяльності у сфері охорони довкілля, а також подальше їх опитування.

Для визначення рівня латентності екологічної злочинності методом експертних оцінок нами було опитано 137 керівників місцевих прокуратур України та 98 їх перших заступників (разом 235 респондентів), які представляли всі регіони України (за виключенням анексованої Автономної Республіки Крим та окремих територій Донецької області та Луганської областей, де здійснюється антитерористична операція).

Певна частина питань анкети була присвячена оцінці рівня латентності окремих видів екологічних злочинів. Респондентам пропонувалось визначити скільки зі 100 фактично вчинених екологічних злочинів певного виду реєструються правоохоронними органами. Зведення та подальша статистична обробка отриманих в процесі анкетування відповідей дозволили отримати такі результати.

Рівень латентності злочинного забруднення довкілля (хімічне, радіаційне, біологічне, побутовими відходами та ін.) був оцінений у 74,0 %; латентності знищення або пошкодження об'єктів рослинного світу, природно-заповідного фонду – 79,1 %; латентності браконьєрства, незаконної порубки лісу, незаконного видобування корисних копалин – 72,7 %.

Як бачимо отримані результати є досить близькими за значенням. На нашу думку, у подальших дослідженнях латентності екологічної злочинності з метою отримання більш

63

Кримінальне право та кримінологія

достовірного результату доцільним є залучення до оцінок й інших категорій висококваліфікованих експертів.

Світлана Циганій

Національний авіаційний університет, навчально-науково юридичний інститут, асист.кафедри кримінального права і процесу

Стан формування культури професійно-правового спілкування в майбутніх юристів у процесі вивчення дисциплін кримінального циклу

Актуальність теми дослідження обумовлена швидкими процесами глобалізації, що проходять і в Україні і в Європейських країнах. Кардинальне реформування правоохоронної сфери, судової системи вимагають від ВНЗ, які готують правознавців ґрунтовної зміни освітнього курсу.

Для того, щоб об‘єктивно зрозуміти стан сформованості культури професійно-правового спілкування в майбутніх юристів у процесі вивчення дисциплін кримінального циклу ми вирішили застосувати нетрадиційний підхід і провести опитування серед фахівців, викладачів і студентів.

Розроблена анкета-опитувальник з переліком компонентів, що входять до структури культури професійно-правового спілкування, і на нашу думку необхідні успішному фахівцю-правознавцю.

З числа інформаційних умінь як безумовно необхідні в юридичній діяльності 90% фахівців у галузі юриспруденції відзначили вміння знайти джерело інформації, вміння виділити в повідомленні головне, уміння знайти аргументи і вміння сформулювати питання і відповідь. Вміння викладати ясно і грамотно як необхідна в юридичній діяльності оцінили 75% опитаних юристів, 25% вважають це вміння в юридичній діяльності бажаним. Володіння голосом вважають за необхідне 40% опитаних фахівців, 20% відзначили це вміння як бажане в юридичній діяльності. Практично аналогічно оцінили практикуючі юристи значимість невербальних засобів спілкування у професійній діяльності. Таким чином, оцінка значущості окремих умінь професійного спілкування практикуючими юристами в цілому підтвердила правильність розробленої системи умінь професійного спілкування, необхідних в юридичній діяльності.

У дослідженнях з проблем формування навичок і вмінь спілкування в процесі вивчення дисциплін кримінального циклу пропонуються різні склади критеріїв, за якими проводиться оцінка рівня сформованості даних умінь. Так, в якості критеріїв називають позитивну мотивацію, усвідомленість вміння, відповідність змісту інформації формі її подачі [Забродина И. В. Формирование когнитивно-коммуникативных умений у учащихся подросткового возраста: дисс. ... канд. пед. наук : 13.00.01 / Забродина Инга Викторовна. – Челябинск, 1996. – 167 с.]; важливість мовного спілкування, ініціативність у спілкуванні, ситуативно-контекстну компетентність, спільну відповідальність у спілкуванні, оцінку результатів мовного спілкування [Бароненко Е. А. Формирование умений дидактического речевого общения у студентов педагогических вузов: дис. … канд. пед. наук : 13.00.08 / Бароненко Елена Анатольевна. – Челябинск, 1998. – 178 с.]; готовність до актуалізації необхідних знань, чіткість і повноту уявлень про структуру комунікативних умінь, якість виконання дій, складових їх структуру.

При відборі критеріїв оцінки рівня сформованості умінь професійного спілкування при вивченні дисциплін кримінального циклу ми виходили з визначення поняття вміння і

64

Кримінальне право та кримінологія

прийшли до висновку про доцільність вибору таких критеріїв: якість, швидкість і самостійність виконання дій, які утворюють структуру вміння, гнучкість і різноманітність застосування конкретних засобів спілкування.

Аналіз отриманих результатів показує, що з числа інформаційних умінь у молодих фахівців найменш розвинені вміння викладати ясно і грамотно, робити висновок, володіти голосом і невербальними засобами спілкування; з числа перцептивних – вміння стримувати емоції під час спілкування і вміння визначити, як умови (час, місце) сприяють або розміщують спілкуванню; з числа перцептивних умінь - уміння організувати роботу групи; з числа специфічних умінь - уміння володіти основами ораторського майстерності і вміння складати процесуальні документи.

Дана експертами оцінка свідчить про середній рівень розвитку у молодих фахівців умінь професійного спілкування, що зумовлює виникнення у молодих юристів серйозних труднощів у професійній діяльності. Так, молоді юристи зазнають труднощів при викладі приписів закону тим особам, які не володіють правовими знаннями, не можуть переконати співрозмовника в правильності пропонованого ними рішення проблеми, не вміють управляти своїм психічним станом, придушувати негативні емоції, допускають помилки при складанні нормативно-правових та процесуальних документів, що негативно позначається на результатах роботи.

Оцінюючи спілкування студентів і педагогів на аудиторних заняттях в цілому, ми прийшли до наступних висновків: по-перше, спілкування у ВНЗ в основному організовано за типом суб'єкт-об'єктного: студент не розглядається викладачами як рівноцінний партнер по спілкуванню; по-друге, методи, прийоми і засоби навчання, які застосовуються у вищій школі, не сприяють формуванню у майбутніх фахівцівправознавців умінь професійного спілкування, практично не ставляться викладачами в ситуації реального професійного спілкування, що дозволяють розвивати у них такі професійно важливі вміння, як уміння грамотно оперувати юридичною термінологією, вміння виступати публічно, вміння володіти собою, звертаючись до аудиторії з промовою, вміння переконати співрозмовника, вміння поставити під виступ аргументованої критики.

Таким чином, наше спостереження за рівнем володіння вміннями професійного спілкування студентами юридичних ВНЗ під час вивчення дисциплін кримінального циклу і висновок про те, що дані вміння у майбутніх фахівців розвинені недостатньо, підтвердило висновок експертів про середній рівень володіння вміннями професійного спілкування молодими юристами.

Наразі, використовуючи методи експертних оцінок, бесіди і спостереження, аналізу документації ВНЗ полягає в тому, що в традиційній системі навчання цілеспрямована і систематична робота по формуванню у майбутніх юристів умінь професійного спілкування при вивченні дисциплін кримінального циклу не проводиться, для цілеспрямованого формування у майбутніх юристів умінь професійного спілкування в повній мірі не реалізуються ні можливості змісту навчальних дисциплін, ні форм організації, методів і засобів навчання, розроблених в педагогіці вищої школи.

Формування у майбутніх юристів таких значущих в юридичній діяльності умінь професійного спілкування зумовлює необхідність виявлення і обґрунтування системи педагогічних умов, що сприяють розвитку даних умінь в процесі навчання у ВНЗ.

Науковий керівник - к.ю.н., доц., Рощина І.О.

65

Кримінальне право та кримінологія

Володимир Шлапаченко

Національна академія Служби безпеки України канд. юрид. накук, провід. наук. співроб.

Щодо доцільності визначення військовослужбовця окремим спеціальним суб’єктом розголошення державної таємниці

В Кримінальному кодексі України відповідальність за розголошення державної таємниці передбачена у двох нормах – статті 328 «Розголошення державної таємниці» та ч. 1 ст. 422 «Розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю». Ці склади злочинів з об‘єктивної та суб‘єктивної сторони співпадають. Відповідно до положень статей 1 та 8 Закону України «Про державну таємницю» відомості військового характеру в переважній більшості охоплюються інформацією у сфері оборони, що становить державну таємницю. Водночас, такі відомості існують і у сфері економіки, науки і техніки тощо, – отже, предмет злочину також практично збігається. Відтак, основним розмежувальним елементом виступає суб‘єкт злочину.

На відміну від ст. 328 КК України, де суб‘єктом злочину визначено особу, якій відомості, що становлять державну таємницю, були довірені або стали відомі у зв‘язку з виконанням службових обов‘язків, у статті 422 КК законодавець цих ознак спеціального суб‘єкта не визначає. Відповідно до положень цієї статті суб‘єктом може бути будь-який військовослужбовець або військовозобов‘язаний під час проходження зборів, незалежно від того, яким чином відомості військового характеру, що становлять державну таємницю стали йому відомі. Отже, суб‘єктом злочину може виступати й особа що не має допуску та доступу до державної таємниці, хоча незрозуміло, яким чином вона може отримати секретну інформацію за умов їх належної охорони та контррозвідувального захисту у збройних формуваннях України. Відтак, маємо констатувати або можливість витоку інформації, або ж виходити з того, що у збройних формуваннях секретно майже все і уникнути обізнаності в секретах не може жоден військовослужбовець. Проте, ні Закон України «Про державну таємницю» ні Порядок організації та забезпечення режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах в установах та організаціях (2013 р.), жодних виключень щодо доступу до державної таємниці військовослужбовців чи особливого порядку організації та забезпечення режиму секретності у збройних формуваннях не передбачає. Отже виходить, що як військовослужбовці, яким відповідно до закону «Про державну таємницю» надано допуск та доступ до державної таємниці (ознайомлені з обов‘язками щодо збереження цих відомостей та взяли на себе щодо цього письмове зобов‘язання, дали письмову згоду на передбачені законом обмеження прав у зв‘язку з допуском до державної таємниці і отримують компенсацію за роботу в умовах режимних обмежень), так й інші військовослужбовці, яким допуск та доступ до державної таємниці не надавався, несуть однакову відповідальність за її розголошення.

Зауважимо, що ж покарання за розголошення державної таємниці у вигляді позбавлення волі в обох нормах КК України передбачене однакове – від двох до п‘яти років, і лише у випадку спричинення тяжких наслідків верхня межа покарання військовослужбовця збільшена на два роки: від п‘яти до восьми (ч. 2 ст. 328 КК) та від п‘яти до десяти (ч. 3 ст. 422 КК). Проте, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, передбачене у ч. 1 ст. 328 КК, на військовослужбовців чомусь не поширюється.

66

Кримінальне право та кримінологія

Історичний аналіз окремої криміналізації розголошення відомостей військового характеру свідчить про те, що таким чином радянський законодавець намагався забезпечити максимальну кримінально-правову охорону службової таємниці (відомості з грифом «Таємно»), яка разом з державною таємницею («Особливої важливості» та «Цілком таємно») об‘єднувалась поняттям військова таємниця, оскільки розголошення та втрата службової інформації не передбачали кримінальної відповідальності. При зміні законодавства у чинному Кримінальному кодексі (2001) дефініцію «військова таємниця» просто замінили на «відомості, військового характеру, що становлять державну таємницю», не усвідомлюючи різниці.

На нашу думку, окрема кримінально-правова охорона якоїсь однієї частини державної таємниці (військових чи науково-технічних відомостей) позбавлена сенсу, а визначення окремого спеціального суб‘єкта за професійною ознакою (військовослужбовця, науковця чи політика) лише вносить плутанину в кваліфікацію цього протиправного діяння. До того ж, відсутність серед ознак суб‘єкта розголошення законного доступу до секретної інформації (з дотриманням решти необхідних умов) ставить під сумнів демократичність цієї норми та етимологію застосованого терміну, оскільки розголосити можна лише те, що стало відомо на законних підставах.

На сьогодні розголошення військовослужбовцем державної таємниці в інших сферах (крім військової) кваліфікується за ст. 328 КК, та передбачає визначений у цій нормі порядок набуття секретів. Вважаємо, що за цією ж статтею має кваліфікуватися й розголошення військовослужбовцем державної таємниці у військовій сфері. Це, до того ж, дозволить поширити і на військовослужбовців примітку «за відсутності ознак державної зради або шпигунства» (ч. 1 ст. 328 КК) оскільки відповідно до недавніх законодавчих змін іноземці та особи без громадянства можуть бути військовослужбовцями Збройних Силах України. Отже, на сьогодні суб‘єкти обох статей є загальними за громадянством, проте примітка ст. 422 КК – «за відсутністю ознак державної зради», цим змінам не відповідає.

Відтак, статтю 422 КК України з Кримінального кодексу України доцільно вилучити як непотрібну спеціальну норму, а розголошення державної таємниці військовослужбовцями кваліфікувати за загальною нормою – ст. 328 КК України.

67

Цивільний процес

ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС

Світлана Белікова

Національна академія прокуратури України відділ підготовки прокурорів з представництва інтересів громадянина або держави в суді канд. юрид. наук, викладач

Аліна Белікова

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого Інститут підготовки кадрів для органів

прокуратури та кримінальної юстиції магістрант 5 курсу

Необхідність застосування масового позову

В умовах сьогодення в Україні розглядається питання про застосування масового позову. Нова форма правового захисту викликана наявністю порушень прав значних груп населення, зокрема, порушення трудових прав працівників підприємства (не виплата заробітної плати), у сфері земельних відносин, шахрайства на ринку цінних паперів та з банківськими вкладами, а також у надзвичайних ситуаціях (авіакатастрофи, аварії на транспорті, стихійні і природні лиха), отруєння людей неякісними продуктами харчування (особливо у дитячих закладах, лікарнях) тощо.

Оскільки наше життя з кожним роком удосконалюється, наряду з яким удосконалюється і законодавство, то відповідно виникає потреба у застосуванні нових форм правового захисту значної кількості осіб.

Практичне застосування саме інституту масового позову останнім часом є дуже актуальним, з приводу якого ведуться тривалі дискусії між науковцями та практиками. Нещодавно питання застосування масового позову та його перспективи в Україні через призму зарубіжного досвіду стали темою круглого столу, який відбувся у червні 2015 року у Верховному Суді України.

Інститут масового позову, як вважає Голова Верховного Суду України Ярослав Романюк, - найбільш ефективний та процесуально-економний механізм захисту порушених прав людей. Його запровадження у нашій державі з урахуванням досвіду країн Європи, де масовий позов застосовується для захисту прав різних верств населення, дасть змогу не тільки більш ефективно захищати права громадян у разі їх порушення, а й розвантажити суди та істотно зменшити витрати. Проте і досі така прогресивна норма не знаходить практичного застосування у правовому полі, оскільки залишається неврегульованою сама процедура таких позовів [Романюк Я. Масовий позов: перспективи в Україні через призму зарубіжного досвіду /Вісник Верховного Суду України. - №8 (180). – 2015. – С. 3].

У порівнянні з європейськими країнами (Великої Британії, Австрії, Канади, США, Німеччини, Італії, Франції, Бельгії, Швеції та інших) вказана правова норма давно знайшла своє практичне використання і має позитивну практику.

Проте, запровадження у судовій практиці іноземних країн масового (інакше кажучи

– колективного) позову має різні підходи і відповідно різні напрацювання.

68

Цивільний процес

Зокрема, суддя апеляційного суду м. Амстердама Королівства Нідерландів – Берт Маан зазначає, що практика застосування колективних позовів поширена у багатьох галузях права, а особливо у таких, як захист прав споживачів і навколишнього середовища. Основним критерієм такого позову – це очевидність завданої шкоди [вказана праця, с. 4].

Дещо по іншому відбувається застосування нормативно-правової бази для колективного позову у країнах Балтії. Так, Голова Верховного Суду Литовської Республіки Рімвидас Норку зазначив, що поняття колективного позову для захисту колективних інтересів у Цивільному кодексі Литви закріплено ще з 2002 року, але суди не брали до розгляду такі справи, оскільки не було виписано механізму їх реалізації. І тільки з 1 січня 2015 р., коли Уряд Литви затвердив Концепцію колективного позову, набули чинності відповідні зміни до Цивільного процесуального кодексу Литовської Республіки [вказана праця, с. 4].

Втім, представники сучасної наукової спільноти України вбачають існування у нашій державі підґрунтя для кожного виду масового позову і найкращім варіантом було б доповнення Цивільного процесуального кодексу України окремою главою „Групові позови‖ [вказана праця, с. 5-6].

Підводячи підсумки круглого столу, Верховний Суд України дійшов висновку про необхідність застосування на законодавчому рівні інституту масового позову в Україні та прийняв відповідні рекомендації, метою яких є дослідження питання про найбільш ефективної моделі цього позову і запровадження його у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві з огляду на специфіку правовідносин у спорах, що вирішуються цими судами.

Отже, науковці сприймають поняття „масові позови‖ саме як „групові позови‖, оскільки на їх погляд звернення до суду щодо порушеного права надходить від імені групи осіб стосовно розгляду спору, який виник на підставі спільного юридичного факту.

В Україні вперше груповий позов був запропонований у 2014 році В.Миколаєць у роботі „Груповий позов у цивильному процесі України‖ [Миколаєць В.А. Груповий позов у цивільному процесі України: дис. ... кандидата юрид. Наук: 12.00.03 /Миколаєць В.А.. – К., 2014. – 193 с.], яка надала розуміння поняттю груповий позов, зазначивши його як вимогу чітко визначеної групи осіб щодо захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, пред‘явленої до суду за умови однорідності та (або) спільності їхніх прав та (або) обов‘язків.

У подальшому, майже через рік – у 2015 році дану наукову тему продовжила та розвила А. Губська, яка вважає, що груповий позов у межах вітчизняної системи права має бути спрямований на: 1) розширення доступу до правосуддя; 2)сприяння процесуальній та іншій економії; 3) забезпечення єдності судової практики; 4) стримування неправомірних дій (вплив на поведінку) [Губська А.В., Києвець О.В. Групові позови в цивільному процесі: моногр. /А.В.Губська, О.В.Київець. – К.: Національна академія прокуратури України, 2015. – с. 41]. Водночас, пред‘явлення групового позову до суду А. Губська бачить через призму здійснення представництва.

Отже, оцінюючи ефективність запровадження інституту масового позову, слід підкреслити про наявність його переваг: розгляд усіх однорідних вимог в одному процесі, що дозволяє уникнути великої кількості судових засідань та виклику учасників процесу, полегшує процедуру виконання судових рішень.

69