Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальний процес та криміналістика

кримінально-процесуального доказування : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук : 12.00.09 / С. В. Давиденко. – Х., 2007. – 20 с.], пропонуємо ч. 6 ст. 55 КПК України викласти в наступній редакції:

«Якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин першої–третьої цієї статті поширюються на близьких родичів, членів сім‘ї такої особи або представників органів опіки та піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебувала особа. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім‘ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням – потерпілими може бути визнано кілька осіб.

Після того, як особа, яка перебувала у стані, що унеможливлював подання нею відповідної заяви, набуде здатності користуватися процесуальними правами, вона може подати заяву про залучення її до провадження як потерпілого».

Сергій Сидорчук

Львівський державний університет внутрішніх справ, юридичний факультет студент 3 курсу

Позитивні та негативні риси застосування угод про визнання винуватості

Застосування угод про визнання винуватості в кримінальному процесі України є суперечливим з приводу введення такого інституту в вітчизняне законодавство, і закінчуючи низкою питань практичного застосування цього інституту. Проте, оскільки відповідний інститут вже закріплено у кримінальному процесуальному законодавстві, та він став його частиною, а практика в цілому свідчить про позитивні наслідки його застосування, слід окреслити, які негативні обставини можуть стати на заваді при укладенні таких угод.Тому досить актуальним є питання аналізу позитивних та негативних рис застосування угод про визнання винуватості, адже їх виокремлення допоможе дослідникам удосконалити цей інститут кримінального процесуального права.

Однією з підстав появи інституту угоди про визнання винуватості у вітчизняному законодавстві є Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи державам-членам від 17.09.1987 № 6 R (87) 18 «Стосовно спрощення кримінального правосуддя». Проте, слід відзначити, що окрім виконання Україною своїх обов‘язків як члена Ради Європи, слід констатувати й наявність практичних підстав запровадження такого інституту, зокрема – суттєве зменшення навантаження на систему кримінального судочинства.

М.І. Хавронюк у своїх працях звертає увагу на теоретичні аспекти суперечності застосування угоди про визнання винуватості у вітчизняному кримінальному процесі [Хавронюк Микола. «Прово прокурорря», або деякі проблеми угоди про визнання винуватості [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zakonoproekt.org.ua/ _pravoprokurorrya_-abo-deyaki-problemy-ughody-pro-vyznannya-vynuvatosti.aspx]. Як вказує автор, трактування змагальності породило специфічний феномен англосаксонського кримінального судочинства – «угоди про визнання». Якщо визнання обвинуваченим своєї винуватості повністю рятує обвинувачення від тягаря доказування й абсолютно зв'язує суд, то при відсутності строго формалізованого досудового провадження ніхто і ніщо не заважає обвинуваченню та захисту «домовитися» так, щоб

170

Кримінальний процес та криміналістика

обвинувачений визнав себе винним і піддався кримінальному покаранню в обмін на деякі «пільги».

Разом з тим, М.І. Хавронюк зазначає, що сучасний континентальний кримінальний процес прийнято вважати процесом змішаної форми, де розшукове досудове провадження сполучене із змагальним судовим розглядом. Континентальний законодавець, чий менталітет формувався трохи інакше, ніж в «творців права» в Англії або в США, так і не зміг відкинути основну інквізиційну ідею, суть якої в тому, що істина – завжди самоціль. Виходячи з вищевказаного можна говорити про певну внутрішню суперечність застосування інституту угод про визнання винуватості у правових системах країн романо-германської правової сім‘ї, зокрема й правовій системі України, що тяжіє до неї.

Приближаючи ці загальнотеоретичні висновки до більш конкретних принципів кримінального судочинства, витікає відсутність, чи швидше навіть заперечення необхідності існування принципу об‘єктивного з‘ясування обставин справи, а відповідно й істини у ній. С.І. Марко та С.І. Паславський у своїй роботі [Марко С.І., Паславський С.І. Проблеми укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні, Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – 2013. – Вип. 4. – С. 383-391] зазначають, що ця проблема полягає в тому, що укладення угоди про визнання винуватості може ініціюватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку. Наділення прокурора такими повноваженнями, коли останній має право запропонувати особі укласти угоду про визнання винуватості відразу після повідомлення їй про підозру, є відвертим порушенням презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини. У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що її вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Повідомлення особі про підозру, складання слідчим і затвердження прокурором обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справи у підготовчому провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у вчинен ізлочину. Лише один орган у державі наділений таким правом – це суд, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності та змагальності.

Разом з тим, слід відзначити й позитивні риси застосування цього інституту. Так, всі без виключення науковці належно оцінюють факт значного спрощення кримінального провадження при застосуванні угоди про визнання винуватості. Цей вид угоди визначають як «домовленість сторін обвинувачення і захисту щодо вирішення справи на взаємовигідних умовахвизнання обвинуваченим своєї винуватості в обмін на узгоджену міру покарання, що визначена законом щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам [Добровольська О.Г. Кримінальне провадження на підставі угоди про визнання винуватості відповідно до нового КПК України / Добровольська О.Г. // Право і суспільство. – 2013. – № 2. – С. 199-203.].

Отже, спірність інституту угоди про визнання винуватості криється у тому, що на противагу його суттєвим недолікам, він несе в собі суттєві переваги, про що вже зазначалося вище. У той час питаннящодо того, що є ціннішим – об‘єктивна істина, чи швидка процедура кримінального судочинства, так і лишається відкритим, продовжуючи бути предметом низки наукових дискусій.

Науковий керівник - канд. юрид. наук, доц. Броневицька О. М.

171

Кримінальний процес та криміналістика

Максим Смирнов

Національний університет «Одеська юридична академія» канд. юрид. наук, доцент кафедри кримінального процесу

Особливості здійснення нагляду прокурора у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням

Питання функціональної спрямованості діяльності прокурора у кримінальному провадженні, правової природи прокурорського нагляду, у тому числі пов‘язаного із процесуальним керівництвом завжди належало до числа дискусійних. На жаль, нова редакція Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про прокуратуру» не сприяла вирішенню питання щодо ролі прокурора в кримінальному процесі та правової природи його повноважень.

Аналізуючи процесуальне положення прокурора у кримінальному провадженні відповідно до діючого законодавства, необхідно враховувати, що його участь у кримінальному процесі визначається в першу чергу ст. 121 Конституції України, яка закріплює основні положення щодо напрямків діяльності (функцій) органів прокуратури України. Особливу увагу необхідно звернути на ч. 3 ст. 2 Закону України «Про прокуратуру», яка передбачає, що «на прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України».

Однак, ч. 2 ст. 36 КПК передбачено концептуальну для законодавства новелу, відповідно до якої прокурор, здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням. Постає питання щодо відповідності Конституції України ч. 2 ст. 36 КПК, яка передбачає здійснення прокурором процесуального керівництва. Відповіді на це питання в літературі є різнополярними.

На нашу думку, більшої уваги заслуговує питання щодо змісту терміну «процесуальне керівництво», нормативне визначення якого КПК не передбачає. Щодо співвідношення прокурорського нагляду і процесуального керівництва досудовим розслідуванням існує декілька позицій, зокрема: 1) процесуальне керівництво несумісне з прокурорським наглядом; 2) прокурорський нагляд і процесуальне керівництво – самостійні функції прокурора на досудовому провадженні; 3) прокурорський нагляд – основна функція, а процесуальне керівництво – додаткова функція; 4) процесуальне керівництво виступає формою реалізації прокурорського нагляду; 5) прокурорський нагляд і процесуальне керівництво тотожні поняття.

Вирішення цього питання лежить в площині повноважень прокурора під час здійснення досудового розслідування, тому що характер виконуваної функції завжди залежить від конкретних повноважень, як правових засобів впливу на кримінальне провадження та кримінально-процесуальну діяльність в цілому.

Необхідно зауважити, що представляє складність теоретично несуперечливо обґрунтувати поділ повноважень прокурора на наглядові та повноваження спрямовані на реалізацію процесуального керівництва. Слід визнати, що прокурор немає наглядових повноважень «у чистому вигляді», тому що всі вони пов‘язані із оперативним впливом на хід досудового розслідування. В той же час нагляд прокурора має бути спрямований на попередження, своєчасне виявлення і усунення порушень закону, забезпечення законності всього досудового розслідування, а процесуальне керівництво на спрямування ходу досудового розслідування та повинно мати на меті всебічне, повне і

172

Кримінальний процес та криміналістика

об‘єктивне його проведення. Тобто процесуальне керівництво тісно пов‘язано із організацією процесу досудового розслідування та його спрямуванням. З урахуванням цього, більша частина передбачених ст. 36 КПК повноважень прокурора має бути віднесена до процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

Функціональна спрямованість діяльності прокурора залежно від стадій кримінального провадження має певні особливості, тому форми і способи реалізації функцій прокурора розрізняються з урахуванням специфічних особливостей кожної стадії. Вважаємо за можливе стверджувати, що діяльність прокурора, як на досудовому провадженні, так і в судових стадіях охоплюється терміном «кримінальне переслідування». Крім того, слід констатувати поліфункціональний характер діяльності прокурора під час здійснення досудового розслідування, що полягає в здійсненні їм функції кримінального переслідування та нагляду. Формою реалізації кримінального переслідування під час досудового провадження є нагляд прокурора, пов‘язаний із процесуальним керівництвом, а під час судового розгляду – підтримання державного обвинувачення.

Аналіз кримінального процесуального законодавства, що регламентує повноваження прокурора дає можливість стверджувати, що участь прокурора на досудовому провадженні забезпечує за допомогою наглядових повноважень – попередження, своєчасне виявлення і усунення можливих порушень закону, забезпечення законності всього досудового розслідування (мета нагляду); за допомогою повноважень, пов‘язаних із процесуальним керівництвом – швидке, повне і неупереджене досудове розслідування кримінального правопорушення (мета процесуального керівництва).

Специфіка прокурорського нагляду у кримінальному провадженні та повноваження прокурора, які мають владно-розпорядчий характер дають можливість стверджувати про здійснення прокурором нагляду у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке має постійний та безперервний характер. Нагляд не може бути зведений до одного лише спостереження за виконанням законів під час здійснення досудового провадження. За допомогою своїх владно-розпорядчих повноважень прокурор не лише виявляє, а також безпосередньо усуває порушення закону та інші упущення слідчого, що є проявом процесуального керівництва з боку прокурора, яке дозволяє правильно визначити головний напрям діяльності слідчого у конкретному кримінальному провадженні.

Отже, процесуальне керівництво досудовим розслідуванням – це передбачена кримінальним процесуальним законодавством діяльність прокурора, що здійснюється у процесуальній формі по відношенню до процесуального суб‘єкта, пов‘язана із організацією процесу досудового розслідування та його спрямуванням, визначенням напрямів розслідування, координацією процесуальних дій, забезпеченням дотримання у процесі розслідування вимог законодавства України.

173

Кримінальний процес та криміналістика

Яна Соколова

Національна академія прокуратури України канд. юрид. наук, ст. викладач відділу підготовки прокурорів з нагляду за додержанням законів органами,які проводять досудове розслідування,

Особа злочинця як елемент криміналістичної характеристики злочинів, віднесених до терористичної діяльності

Сучасна терористична діяльність істотно відрізняється від проявів терористичної активності в минулому по цілях, тактиці і засобам боротьби. Суттєво змінюються й особистісні характеристики злочинців, які необхідно враховувати при розробленні нових методик розслідування злочинів. На сьогодні актуальним є дослідження поняття «особа злочинця» стосовно діяльності терористичних організацій, визначенні її особливостей з урахуванням мотивації вчинення зазначених злочинів.

Розглядаючи особистість злочинця, необхідно відзначити, що зазначені види злочинів вчиняють в основному молоді люди у віці від 18 до 40 років, які є членами організованих злочинних груп або злочинних організацій, до складу зазначених груп входять як чоловіки, так і жінки. Останні найчастіше є виконавцями терористичних актів, а також виконують необхідні дії з вербування, релігійної та психологічної обробки майбутніх учасників злочинних формувань [Черный Г.А. Личность преступника как элемент криминалистической характеристики терроризма / Г. А. Черный // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. – 2011. – Вип. 11. – С. 67–74].

Стосовно діяльності терористичних організацій поняття «особа злочинця» може виступати в кількох значеннях: група, організація, виконавець. Особа злочинця (відповідно злочинної організації або групи) і особа виконавця мають різні характеристики. Злочинна організація або група має досить складну структуру, яка передбачає ієрархію в системі як організації, так і підпорядкованості. Терористичні акти плануються, ролі окремих осіб розподіляються, виконавці, що обираються (призначаються), нерідко мають дублерів. У криміналістичній літературі виділяють кілька рівнів терористичних організацій. Перший рівень – стійкі терористичні групи, які мають ієрархічну структуру, розташовуються в місцях міжнародних конфліктів, одержують політичну підтримку, володіють матеріально-фінансовою базою. Другий рівень – злочинні терористичні формування, які вчиняють кримінальний тероризм, мають свою організовану структуру, стійкі організовані групи, корумповані зв‘язки з посадовими особами, займаються наркобізнесом, торгівлею зброєю. Третій рівень – міжнародний тероризм кримінальної і політичної спрямованості. Міжнародний тероризм може об‘єднувати низку терористичних груп у різних регіонах світу. Сувора таємність діяльності злочинної організації ускладнює виявлення співучасників і тим більше керівників, оскільки її структура припускає відокремленість як в організації, так і у виконуваних функціях. Особа виконавця обирається відповідно до її соціальної і політичної спрямованості, релігійного фанатизму [Коновалова В. Тероризм: проблеми методики розслідування злочинів / В. Коновалова // Вісник Академії правових наук України. – Х.: Право, 2003. – № 2–3. – С. 721–732].

Керівна ланка терористичної групи складається з лідерів. Організаційна функція лідера проявляється в тому, що він створює, організовує та керує злочинною діяльністю всієї групи, підготовкою і вчиненням злочинів та організовує групу. Використовуючи свій авторитет і вплив на членів злочинної групи, лідер може диктувати вигідну для нього лінію поведінки на слідстві, вживати усіх заходів для приховування від слідства

174

Кримінальний процес та криміналістика

всієї картини злочинної діяльності групи [Быков В.М. Преступная группа : криминалистические проблемы / Быков В.М. – Т.: Ўзбекистон, 1991. – С. 31–35].

У науковій літературі здійснювалися спроби проведення типології особистості терористів, як лідерів терористичних формувань, так і рядових учасників (виконавців).

Організована група і злочинна організація, з одного боку: – можуть у своїй діяльності бути націлені безпосередньо на вчинення терористичних актів для порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення або впливу на прийняття рішень, здійснення або нездійснення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування; – можуть мати і загальнокримінальну спрямованість. Крім того, ці групи можна класифікувати за характером дій: вчиняють одноразові операції (терористичний акт); ведуть регулярну, систематичну терористичну діяльність залежно від цілей – політичні, релігійні, націоналістичні, національно-сепаратистські; територіальної належності – регіональні, міжрегіональні, міжнародні.

Наведена класифікація терористичних груп (організацій) має практичне значення, яке полягає в наступному: 1) правильне встановлення типу терористичної групи дає можливість визначити і виявити всіх учасників такої групи; 2) дозволяє встановити можливий зв‘язок з аналогічними злочинними групами тощо [Черный Г.А. Личность преступника как элемент криминалистической характеристики терроризма / Г.А. Черный // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. – 2011. – Вип. 11. – С. 67–74].

Висновки. Вивчення особи злочинців, які вчиняють злочини, віднесені, до терористичної діяльності, надає можливість виявлення окремих закономірностей у поведінці підозрюваних осіб під час досудового слідства. Враховуючи те, що елементи криміналістичної характеристики мають кореляційні залежності, дослідження особи злочинців, які вчиняють злочини, віднесені до терористичної діяльності, дозволить отримати інформацію про спосіб вчинення злочину, сліди злочину тощо. Також можна отримати інформацію про спосіб приховування злочину, хоча для терористів важливо, щоб про їхню діяльність, про вчинені ними терористичні акти дізналося якомога більше людей, було привернуто увагу світової спільноти, тому, як правило, вони не приховують здійснення ними терактів, але приховують сліди злочину, які можуть вказувати на причетність до цього злочину конкретної особи. Отримана інформація у подальшому допоможе обрати певну тактику проведення слідчих (розшукових) дій.

Антон Столітній

Національна академія прокуратури України канд. юрид. наук, викладач відділу підготовки прокурорів з нагляду за додержаннямзаконів органами, які проводять досудове розслідування

Шляхи поновлення досудового розслідування після складення та затвердження обвинувального акта

Діючий кримінальний процесуальний кодексу України (далі – КПК) вніс свої корективи у здійснення кримінального правосуддя. Зокрема, введено важливу новелу, що полягає у визначенні поняття сторін кримінального провадження, чим законодавчо закріплено одну з ключових ознак принципу змагальності, а завершення стадії досудового розслідування окреслюється переведенням підозрюваного у статус

175

Кримінальний процес та криміналістика

обвинуваченого, шляхом складення слідчим та підписання прокурором обвинувального акта.

Відповідно до ст.290 КПК, прокурор або слідчий за його дорученням зобов‘язаний надати стороні захисту доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом‘якшенню покарання. «Дзеркальний обов‘язок» міститься й в обов‘язках сторони захисту, що відіграє одну з ключових ознак принципу змагальності (ч.11 ст.290 КПК).

Вказана обставина свідчить про завершальний етап стадії досудового розслідування, однак ні про її завершення. На користь даної тези говорить також й ст.291 КПК, яка передбачає складення обвинувального акту після виконання вимог закону про ознайомлення сторін з зібраними матеріалами.

Отже, на вказаному етапі розслідування провадження перебуває в стадії розслідування, а відповідно на неї розповсюджуються всі норми КПК, якими врегульовано дану стадію.

Відповідно до ч. 6 ст. 36 КПК, Генеральний прокурор України, керівник регіональної прокуратури, керівник місцевої прокуратури, їх перші заступники та заступники при здійсненні нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування мають право скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих та прокурорів нижчого рівня у межах строків досудового розслідування, передбачених ст.219 Кодексу. Про скасування таких постанов повідомляється прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення відповідного досудового розслідування. Скасування таких постанов слідчих та прокурорів Національного антикорупційного бюро України може бути здійснено лише Генеральним прокурором України або особою, яка виконує його обов‘язки.

Частиною 1 ст.110 КПК визначено, що процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора.

У відповідності до ч.3 вказаної статті рішення слідчого, прокурора приймаються у формі постанови, а ч.4 цієї ж статті передбачає, що обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування.

Таке оформлення обвинувального акта не нівелює його, як процесуальне рішення, а відповідно не позбавляє права керівника прокуратури, зазначеного в ч.6 ст.36 КПК, на його скасування.

Окрім того, прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному Кодексом;

Слід зазначити, що відповідно до ч.1 ст.314 КПК після отримання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру або клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності суд не пізніше п‘яти днів з дня його надходження призначає підготовче судове засідання, в яке викликає учасників судового провадження.

176

Кримінальний процес та криміналістика

Тобто судові стадії починаються з моменту отримання обвинувального акта судом, що дає можливість стверджувати, що до цього моменту відбувається стадія досудового розслідування.

Таким чином, з аналізу діючого КПК можливо виокремити наступні шляхи поновлення (продовження) досудового розслідування після відкриття матеріалів кримінального провадження стороні захисту та складення і підписання обвинувального акта:

Суб‘єкти процесуальної діяльності зазначені у ч.6 ст.36 КПК, відповідно до вказаної норми, при здійсненні нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування скасовують обвинувальний акт, фактично поновлюючи досудове слідство.

Процесуальний керівник, керуючись вимогами п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК, доручає слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або дає вказівку щодо їх проведення.

Наталія Сьоміна

Національна академія внутрішніх справ канд. юрид. наук, наук. співроб.наукової лабораторії з проблем досудового розслідування

Значення механізму вчинення злочину у прогнозуванні та вивченні злочинної діяльності

Досліджуючи значення механізму вчинення злочину для розслідування кримінальних правопорушень, не менш важливим є питання прогнозування та вивчення злочинної діяльності. Пояснюється це тим, що механізм вчинення злочину, за своєю природою та значенням, відіграє важливу роль як для самого процесу розслідування злочинів, так і для криміналістичного прогнозування (прогнозування подальшої злочинної поведінки особи, прогнозування ймовірності вчинення тих або інших видів злочинів, прогнозування способів приховування злочинів та способів ухилення винної особи від відповідальності, прогнозування поведінки потерпілого, свідків та інших учасників злочинного діяння тощо). Відтак, очевидно, що механізм вчинення злочину та взаємозалежність його елементів, дають не тільки реальне уявлення про особливості вчиненого злочину, але й можливість в подальшому спрогнозувати розвиток тих чи інших процесів, пов‘язаних із вчиненням злочину.

Більше того, прогнозування є важливим елементом процесу розслідування злочинів, адже неможливим є повноцінне розслідування без встановлення причин і умов, що спряли вчиненню злочину та без прогнозування стану, розвитку і значення цих причин і умов в подальшому.

Важливим елементом підвищення рівня розслідування злочинів, а також вивчення злочинної діяльності є прогнозування результатів такої діяльності.

Окремі дослідники, наприклад, Г. А. Аванесов підкреслює, неможливість плідного розвитку науки в цілому без прогнозування її шляхів у майбутнє [Аванесов Т. А. Теория и методология криминалистического прогнозирования / Аванесов Т. А. — М. : Юрид.

лит., 1972. – С. 327-328].

Отже, теорія є продуктивною, якщо вона передбачає та враховує, в першу чергу - практичний досвід, новий емпіричний матеріал та пояснення нових фактів або явищ, які відкриті іншою теорією, однак є взаємопов‘язані і перебувають у нерозривному зв‘язку.

177

Кримінальний процес та криміналістика

Таким чином, одним із напрямків прогнозування та вивчення злочинної діяльності є механізм вчинення злочину. Дослідження механізму вчинення злочину в криміналістичних прогнозах конкретизує припустимий розвиток злочинних проявів стосовно можливих варіантів поведінки певного суб‘єкта в конкретній ситуації, а також трансформації можливих способів вчинення злочинів.

Прогнозування механізму вчинення злочину може бути спрямоване на вивчення динаміки, розвитку події, що вже відбулася, і на події, що ще повинні відбутися. Механізм вчинення злочину як один із напрямів прогнозування і вивчення злочинної діяльності загалом полягає в тому, що при наявності одних ознак (наприклад, що стосуються слідів знарядь і інструментів) слідчий може припустити наявність інших (певних фахових навичок у злочинця, тощо).

При прогнозуванні динамічності механізму вчинення злочину слід досліджувати дані щодо його елементів. Якщо цих даних буде достатньо, то можна побудувати не тільки прогностичну модель імовірного майбутнього стану конкретних елементів або взагалі модель розвитку конкретного злочинного діяння, але й спрогнозувати удосконалення існуючих і появу нових предметів злочинного посягання, способів, засобів та знарядь вчинення злочину. Це, насамперед, дозволить вдосконалити прийоми, методи і засоби з розслідування та попередження злочинів.

Важливим значенням для прогнозування злочинної діяльності є навички злочинця, способи вчинення і приховування злочинів, сліди, які залишаються на місці вчинення злочину тощо. Чим масштабніше виявлені закономірності, тим більш точним буде прогнозування. Враховуючи зазначені фактори, можна спрогнозувати, наприклад: час та місце вчинення злочину, що дозволить локалізувати межі пошуку можливого місця перебування злочинця. Це зазвичай можна зробити на основі існуючої залежності між особою злочинця та його поведінкою.

В цілому можна дійти висновку, що, криміналістичне прогнозування повинно здійснюватися на основі узагальнення та аналізу слідчо-судової практики, а також показників злочинів, кримінологічних прогнозів, що відображують динаміку окремих видів (груп) злочинів або злочинності в цілому. Це, в свою чергу, дає можливість за допомогою визначення способу, слідів, предмету злочинного посягання, місця чи часу вчинення злочину, ознак особи злочинця, виду механізму вчинення злочину й аналізу його структурних елементів та взаємозв‘язків між ними, спрогнозувати і вивчити злочинну діяльність.

Однак, з кожним днем злочинність удосконалюється, виникають нові види злочинів, зокрема пов‘язані із тенденціями розвитку мережі Інтернет та злочинності у її сфері, злочинами у сфері господарської діяльності, посягання на інтелектуальну власність тощо. У зв‘язку з цим з‘являються нові механізми вчинення злочинів, тому відповідно виникає диспропорція між методами їх розслідування та попередженням. Як справедливо зауважують О. В. Батюк та В. П. Бахін, що перед криміналістичною наукою постає завдання всебічного вивчення нових форм і методів злочинної діяльності, особливостей її прояву і відображення в навколишній дійсності для розробки конкретних рекомендацій щодо виявлення і викриття злочинців [Задачи криминалистики в условиях формирования рыночной экономики / В. П. Бахин, О.В. Батюк // Актуальные проблемы расследования и предупреждения преступлений в условиях перехода к рыночной экономике : [сб. науч. трудов / под ред. В. К. Гавло]. − Барнаул, 1993. — С. 27−29.].

У зв‘язку з цим, вже на сьогодні необхідно розробляти конкретні рекомендації щодо удосконалення криміналістичних прийомів, засобів та методів боротьби зі злочинністю.

178

Кримінальний процес та криміналістика

Підсумовуючи вищевикладене, зауважимо, що механізм вчинення злочину як криміналістична категорія, відіграє безпосереднє значення у процесі розслідування кримінальних проваджень та у виявленні відповідних закономірностей в злочинній поведінці особи. У цьому зв‘язку можливим вбачається застосування методу криміналістичного прогнозування не тільки до осіб, подій, фактів та явищ, які мають пряме відношення до вчиненого злочину, але й до осіб, що опосередковано стосуються вчиненого злочину.

Зоряна Топорецька

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет,

канд. юрид. наук, асистент кафедри правосуддя

Що робити з гральним обладнанням під час винесення вироку у кримінальних провадженнях про зайняття гральним бізнесом

Проблема вирішення «долі» грального обладнання під час винесення вироку про зайняття гральним бізнесом існує фактично з часу заборони грального бізнесу (з 2009 року). Так, з прийняттям Закону України «Про заборону грального бізнесу в Україні» №1334-VI від 15.05.2009 року ним же і передбачено в ст. 3 можливість застосування конфіскації грального обладнання. Водночас КК України не передбачав можливості застосування такої конфіскації, у зв‘язку з чим суди неоднозначно вирішували питання, що робити з гральним обладнанням, яке використовувалося для зайняття гральним бізнесом. В одних справах його повертали власникам чи володільцям, які в подальшому знову використовували це обладнання для вчинення злочину. В інших справах суди або визнавали гральне обладнання знаряддям злочину або ж керувалися нормою ст. 3 Закону №1334-VI і конфіскували його.

Законом №4025-VI від 15.11.2011 року було внесено зміни до КК України та передбачено застосування додаткового покарання за зайняття гральним бізнесом – конфіскація грального обладнання. Проте вже Законом №1019-VIII від 18.02.2016 року норма про конфіскацію виключена. У зв‘язку з цим суди знову опинилися в невизначеності щодо того, яким чином вирішувати питання з гральним обладнанням при засудженні особи за зайняття гральним бізнесом.

Вважаємо, що у будь-якому разі гральне обладнання не може повертатися його власникам, оскільки воно знову буде ними використане для вчинення цього злочину [Погорецький М. А., Топорецька З. М. Розслідування зайняття гральним бізнесом: процесуальні й криміналістичні засади [монографія] / М. А. Погорецький, З. М. Топорецька. – К. : Алерта, 2015. – C. 25], воно повинне бути конфісковане на підставі норм ст. 3 Закону №№1334-VI та ст. 96-1 та 96-2 КК України (як спеціальна конфіскація) або конфісковане як речові докази на підставі ст. 100 КПК України. Проте вирішуючи питання про конфіскацію грального обладнання суддям слід враховувати певні законодавчі проблеми та невизначеності, які можуть бути використані для оскарження вироку суду в частині такої конфіскації.

Так, насамперед, чинне законодавство не дає визначення та переліку грального обладнання. Крім того, ведення грального бізнесу може вчинятися різноманітними способами, у тому числі і з використанням найновішої комп‘ютерної техніки та програмного забезпечення, а тому суд не може самостійно визначити, чи є певне

179